ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4923
Скачиваний: 5
національні держави.
В даній лекції аналізується хід історичних подій в Україні у другій половині 80-х —
90-х роках, пробудження політичної активності українського народу, національного
відродження, боротьби за незалежність та державність України.
Все економічне, суспільно-політичне та духовне життя в СРСР трималося на
обмані, демагогії та насильстві. Під керівництвом КПРС — армія тримала всю територію
новітньої Московської імперії ізольованою від решти світу; КДБ нейтралізовував всі
прояви інакомислення та національної окремішності; “армія” ідеологічних
партполітпрацівників постійно дезінформувала народи СРСР про події в країні та світі,
нав'язуючи їм міф про торжество інтернаціоналізму та швидке пришестя комунізму.
Зрозуміло, що вічно продовжуватися це не могло. Ще в 70-х роках відомий дисидент
Амальрик поставив запитання: “Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?”.
Хід історичних подій диктував необхідність радикального реформування радянського
суспільства, внесення змін у проведення внутрішньої та зовнішньої політики. Ініціаторами
перебудовчих процесів виступили тверезомислячі працівники ЦК КПРС, КДБ та ВПК.
їхні плани почали втілюватися в життя після березня 1985 року, коли на посаду
- 236 -
Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. С. Горбачова. Протягом 1985—1988
років робилися спроби реалізувати проголошені комуністичною партією завдання:
а) проведення радикальної економічної реформи, яка мала поєднати ринок з
централізованим плануванням, що мало призвести до піднесення життєвого рівня
населення;
б) демократизації суспільства, поширенням гласності та політичного
плюралізму, надання республікам певного суверенітету; подальшої розбудови
соціалістичного суспільства з “людським лицем”;
в) запровадження зовнішньої відкритості країни, скорочення гонки озброєнь,
проведення діалогу Схід—Захід і т. інш.
Без ентузіазму зустріло перебудову партійне керівництво УРСР. Тут, вже традиційно,
перебували при владі найбільш реакційні кадри партноменклатури, яких очолював (аж до
вересня 1989 року) В.В.Щербицький. Початок пробудження українського суспільства і
перших відкритих проявів незадоволення існуючим режимом поклала аварія на
Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. Ця найбільша у сучасному світі
техногенна катастрофа відкрила очі навіть національно і політично не свідомим людям.
Всі жахнулися не стільки прогнозованим наслідкам аварії, як злочинним діям керівництва
республіки. Воно, приховавши правдиву інформацію, фактично сприяло радіоактивному
забрудненню території України.
Незабаром прояви стихійних акцій протесту починають організаційно оформлюватися.
Цьому сприяє зростаюча активність національної провідної верстви: української інтелігенції
та т. зв. дисидентів, які в другій половині 80-х років масово звільняються з ув'язнення. У
1987 році група літераторів (О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, С. Плачинда та ін.). У своєму
зверненні до уряду республіки гостро ставлять проблему захисту та вживання української
мови. В цьому ж році в Києві засновується Український культурологічний клуб, а у Львові
товариство Лева. По всій країні починають виникати осередки громадсько-політичних
клубів, в яких дискутуються наболілі політичні проблеми. Українська інтелігенція створює
низку об'єднань: історико-просвітницьку організацію “Меморіал”, Товариство української
мови ім. Т. Шевченка, Студентське братство, Спілку Незалежної Української Молоді,
товариство “Спадщина”, екологічну організацію “Зелений світ” тощо. Поступово в Україні
легалізують УГКЦ та УАПЦ. З часом культурологічні, правозахисні та релігійні рухи перетво-
рюються у політичні. Цьому особливо сприяла діяльність Української Гельсінської Спілки,
створеної на базі колишньої УГТ у 1988 році, її діячі (Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. та Б.
Горині, С. Хмара, О. Шевченко, М. Горбаль, В. Барладяну та ін.) запропонували альтернативну
до партійної перебудову українського суспільства. В своїй “Декларації принципів” вони
запропонували перетворити СРСР в конфедерацію суверенних республік. З цією метою було
проведено низку нарад з представниками національно-демократичних рухів інших народів
СРСР. Для узгодження дій був утворений Координаційний комітет патріотичних рухів
народів СРСР, в якому Україну представляли В. Чорновіл та С. Хмара. Поступово рух
опозиції існуючому компартійному режиму вийшов за рамки СРСР і діяв в унісон з
наростаючим антикомуністичним рухом країн Центрально-Східної Європи.
У пробудженні політичної та національної свідомості народу всієї України важливу
роль відіграло розповсюдження самвидав них часописів, “Український вісник”, “Кафедра”,
“Євшан-зілля”, “Християнський голос”, “Спадщина”, “Поступ”, “Віче”, “Поклик сумління”,
“Молода Україна”, “Просвіта” та ін. несли людям правдиву інформацію про політичні події в
Україні та СРСР, розкривали маловідомі сторінки нашої історії, закликали до боротьби за
- 237 -
свободу і незалежність. Популярною була і московська демократична преса, публікації в
“Огоньку”, “Аргументах і фактах”, “Комсомольській правді” та ін. багатьом розкрили очі на
криваву історію діяльності комуністів за 70 років їхнього панування.
Бурхливий розвиток подій в республіці і за її межами, поширення заборонених раніше
правдивих вістей, активна діяльність лідерів національно-визвольного руху, постійна увага
міжнародної громадськості до процесів, що відбувалися в країні неминуче вели до
послаблення репресивних акцій з боку влади. Це відганяло страх, а своє незадоволення все
частіше люди почали відкрито проявляти на вулицях, майданах, скверах. Перші несанкціоновані
мітинги відбулися у Львові вже влітку 1988 року. Незважаючи на арешти активістів і побиття
учасників, населення продовжувало проявляти акти громадянської непокори.
Таким чином, ці перші роки перебудови початої “зверху” розбудили “низи”, які
наполегливо почали вимагати змін. Тому верхівка КПРС бажаючи підтвердити тезу про
незворотність реформ погодилася на проведення перших альтернативних виборів народних
депутатів до Верховної Ради СРСР. Вони відбулися весною 1989 року. Незважаючи на
грубий тиск з боку властей від України було обрано декілька депутатів-демократів (Р.Братунь,
Р. Федорів, В. Черняк, Ю. Щербак, І. Вакарчук, Д. Павличко, В.Яворівський), які у своїх
виступах вимагали від Москви надання республікам суверенітету, виражаючи волю своїх
виборців.
На початку 1989 року ініціативна група українських літераторів — представників
Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т. Шевченка
АН УРСР розробили проект програми Народного Руху України за перебудову (НРУ).
Авторами проекту були: І. Драч, Д. Павличко, Ю. Мушкетик, та ін. Він був
опублікований у “Літературній Україні”. Основні положення проекту носили поміркований
характер, лояльний до Компартії. Але республіканські партійні органи розгорнули шалену
антирухівську кампанію, побоюючись переростання демократичних процесів в самостійницькі,
як це вже мало місце у Прибалтиці. Це, в свою чергу, штовхнуло прихильників Руху до
переходу у відкриту опозицію до КПРС. Весною 1989 року починають виникати осередки
НРУ на місцях.
Починав відроджуватися і наростати національно-визвольний рух. 26 березня 1989 року
у Львові вперше замайорів національний синьо-жовтий стяг. Після численних львівських
травневих мітингів почала утверджуватися і поширюватися по всій Україні національна
символіка. Львів стає центром національного відродження, тут мешканці історично були
підготовлені і масово включилися у визвольну боротьбу. Патріотів підтримали гірники, які
влітку 1989 року організували потужні шахтарські страйки. Об'єднання всіх опозиційних сил
відбулося у вересні на І Установчому з'їзді НРУ. Рух стає масовою громадсько-політичною
організацією, який об'єднав сотні тисяч людей. На рубежі 1989—1990 років починають
виникати перші політичні партії в Україні. На базі УГС виникла Українська Республіканська
Партія (УРП) (Л. Лук'яненко, М. Горинь, С. Хмара, Г. Гребенюк, О. Шевченко та ін.). А
також менш чисельні: Українська Національна Партія (УНП), Українська Християнсько-
Демократична Партія (УХДП), Українська Народно-Демократична Партія (УНДП), Державна
Самостійність України (ДСУ), Українська Міжпартійна Асамблея (УМА), Українська
Селянсько-Демократична Партія (УСДП), та інші.
Національне пробудження докотилося до столиці — Києва, де осінню 1989 року відбулося
декілька мітингів з українською символікою. За ініціативою новоствореного Всеукраїнського
товариства репресованих у Києві 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху
В.Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого, які в середині 80-х років були закатовані в мордовських
- 238 -
концтаборах. Жалобна процесія пройшла вулицями Києва від Володимирівської церкви до
Байкового кладовища. У ній взяло участь декілька десятків тисяч людей.
1989 рік виявився переломним у розгортанні українського національно-демократичного
руху. Локальні репресії проти “порушуників спокою” в радянській імперії не приносили
очікуваного результату. Демократичний рух остаточно переріс у національно-визвольний. Все
виразніше лунають голоси про право націй на самовизначення і відокремлення республік від
Москви. Під цим тиском реакційна Верховна Рада УРСР змушена прийняти хоч і
недолугий Закон про державний статус української мови (28 жовтня 1989 року).
Відзначаючи свято Злуки всіх українських земель (22 січня 1990 року) НРУ організував
живий людський ланцюг від Львова до Києва, що стало символом єдності всіх українців в
боротьбі за суверенітет республіки.
Ця подія ознаменувала початок нового етапу боротьби з компартійним режимом, що став
вже агонізувати. Особливо гострою була передвиборна кампанія до Верховної Ради України
та місцевих Рад. Вибори проходили у березні—травні 1990 р. на альтернативній основі. Вперше
на один мандат претендувало в середньому 6—7 кандидатів. Компартії протистояв
Демократичний блок, який переміг у трьох областях Галичини. У квітні 1990 року зібралася
перша сесія першого демократичного скликання Львівської обласної Ради народних
депутатів (головою обраний В. Чорновіл), яка офіційно затвердила національну символіку на
території Львівщини і усунула компартійні органи від управління областю. Такі ж ухвали
прийняли сесії Івано-Франківської та Тернопільської Рад. Націонал-демократи зуміли провести
до вищого законодавчого органу республіки своїх депутатів від Львівської, Івано-
Франківської, Тернопільської, Волинської та Київської областей. Низка обраних депутатів з
інших регіонів України також вже не підтримувала лінію керівництва КПУ.
Перша сесія Верховної Ради республіки проходила в запеклій полемічній боротьбі
національно-демократичних сил з комуністичними. Використовуючи пряму радіо і
телетрансляцію колишні в'язні концтаборів всьому народу України розповідали про свій
життєвий шлях, аналізували політичні події, висловлювали свої думки та погляди. В
результаті пройшло організаційне оформлення полярних груп депутатів. Праві створили
Народну Раду, яку очолив академік І. Юхновський (ввійшло приблизно 120 чоловік), ліві —
“За Радянську суверенну Україну” (239 членів групи), яку очолив перший секретар ЦК КПУ
та голова Верховної Ради В. Івашко. Але згодом він подав у відставку і покинувши
Україну відбув до Москви, тим самим показав свою підпорядкованість і послушність
імперському центру. Використавши момент Народна Рада примусила решту депутатів
проголосувати за Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. В ній
наголошувалося, що на території України діють лище її Конституція і закони, громадяни
республіки проходять військову службу тільки на її території. Генерального прокурора приз-
начала тільки Верховна Рада, все національне багатство належить народу республіки і т. ін. 2
серпня був прийнятий закон “Про економічну самостійність Української РСР”, внаслідок якого
республіка переходила на повну господарську самостійність. Незважаючи на те, що новим
головою Верховної Ради України був обраний партійний функціонер Л. М. Кравчук, ставало
все очевиднішим, що Україна твердо і безповоротно стала на шлях державної незалежності.
Свій наступ українські національно-демократичні сили закріпили восени 1990 року
організацією масових маніфестацій, на яких звучали вимоги відставки уряду В. Масола,
призначення виборів на багатопартійній основі, проведення націоналізації майна КПРС та
ВЛКСМ, відмови від підписання нового союзного договору, що готувався в Москві,
повернення в Україну всіх її громадян, які проходили військову службу за межами
- 239 -
республіки. Ці вимоги підтримали студенти масовою голодівкою в центрі Києва, яка тривала з
2 по 17 жовтня. Верховна Рада змушена була задовольнити деякі вимоги голодуючих. 25 жовтня
на своєму Другому зборі НРУ остаточно намітив проведення стратегічної мети — боротися за
незалежну Українську державу.
“Парад суверенітетів” республік Союзу РСР сприяв налагодженню горизонтальних
зв'язків, які мали забезпечити поступовий відхід республік від “опіки” центру. В таких умовах
московське партійне керівництво спрямовує всі зусилля на збереження СРСР. З початком 1991
року реакція організовує широкий наступ. Пролилася кров в Прибалтиці, Закавказзі, Молдові.
В Україні Москва інспірує сеператистські рухи. Поширюються чутки про створення
Донецько-Криворізької республіки, Новоросії, Русинського краю. Після проведення
референдуму в Криму Верховна Рада України затверджує створення Кримської автономії. На
Заході республіки провокуються міжконфесійні конфлікти, організовуються спецслужбами
низка терористичних актів. Для збереження єдиної держави 17 березня 1991 року проводиться
всесоюзний референдум, який на думку його організаторів мав показати справжні прагнення
народу. Але це опитування нічого не дало. По країні прокотилася хвиля страйків, на яких
висувалися економічні і політичні вимоги.
Весь цей наступ реакції логічно завершився державним переворотом в Москві 19—21
серпня 1991 р. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на Україні на своїй дачі у