ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4931
Скачиваний: 5
Загони УПА були розпорошені, частина її відділів здійснила рейд через Чехословаччину до
Німеччини, де склали зброю перед американською окупаційною владою. Влітку 1948 р. до
Чехословаччини рейдували рештки повстанських відділів з Холмщини, Підляшшя. Про рейди і
появу відділів УПА в Німеччині та Австрії писали у світовій пресі.
Таким чином, спротив на Закерзонні набув характеру збройної боротьби українського
народу, яка тривала три роки. “Не підлягає сумніву, – стверджує львівський дослідник Ярослав
Дашкевич, – що основною метою акції “Вісла” було знищення частини української етнічної
території, виправлення несприятливої для поляків етнодемографічної ситуації на східних
кордонах, насильницька денаціоналізація розпорошеного українського населення разом з цілим
комплексом супровідних заходів, що в сукупності становлять зміст поняття “етноцид».
Час вимагав суттєвих змін і у 1947 р. в УПА вони відбулися. Коли надії на швидкий
вибух війни між Заходом і СРСР не виправдалися, було вирішено зберегти сили шляхом
розформування відділів УПА на малі підвідділи, тобто чоти. Р.Шухевич, який за свою
провідницьку роль у визвольному русі на пропозицію С.Бандери був підвищений до ступеня
генерал-хорунжого (лютий 1946 р.), організував переформування УПА. 30 травня 1947 р. він
видав для УПА й ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній
мережі. Цю інструкцію можна трактувати, як продовження процесу ідеологічної злуки ОУН і
УПА в одну формацію. Відтоді ОУН і УПА називалися “Збройним підпіллям”.
Завдання ОУН-УПА були визначені в постановах 1-ї Конференції закордонних частин
ОУН(ЗЧ) у вересні 1947р. Таким чином: “На попередньому етапі, під час війни, найсильнішу
потугу мали революційно-мілітарні дії. На теперішньому етапі доцільність вимагає посилення
суспільно-політичної і пропагандистської роботи”.
Вже в 1948 р. виразно важливішим став ідеолого-пропагандистський відтінок визвольної
боротьби. Розгорнули свою діяльність талановиті публіцисти-пропагандисти, зокрема: Петро
Полтава, У. Кужіль, Осип Дяків-Горновий, Ярослав Старух-Ярлаж, Р.Мох, Осип Орленко та
інші. Тільки в 1948 р. в підпільних друкарнях було надруковано 70 назв брошур, листівок,
художніх видань. Ця діяльність продовжувалася і пізніше.
Однак на початку 50-х років дії ОУН-УПА послаблюються. Особливо це стало помітно
після загибелі у бою командира УПА генерала Р.Шухевича – “Тараса Чупринки” 5 березня
1950 р. До 1952 р. ОУН-УПА як масова організована сила перестала існувати. Надії
керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити
державність України, не справдилися. Не допомогли в цій ситуації і встановлені контакти з
спецслужбами Англії та США.
Слід зупинитись і на діяльності ОУН на еміграції. Серед української еміграції в
післявоєнний період діяли фракції ОУН. Їх число збільшилося до трьох. У повоєнні роки
виникла нова група, що відділилася від закордонних частин ОУН (Бандери). Ця група “ОУН за
кордоном”, очолювана Л.Ребетом, вийшла за межі ідеології інтегрального націоналізму.
Фракція А.Мельника теж зберегла назву ОУН і підкреслювала свою вірність ідейним
традиціям довоєнного націоналізму. Вона об`єднувала __________переважно поміркований елемент і
виявляла консервативні тенденції. Традиційна ідеологія націоналізму найкраще збереглася в
Закордонних частинах ОУН.
Складовою частиною національно-визвольних змагань українського народу впродовж 50-
х років були страйки та повстання політв`язнів, організовані й керовані у великій мірі членами
- 225 -
ОУН і УПА. Одним з перших таких повстань, стало повстання у Магадані в 1953 р. на чолі з
членом ОУН М.Симчич. У керівництві жіночим повстанням у Кінгірі в 1954 р. брали участь Н.
Михайлевич, Л.Берщадська, а чоловічим – член ОУН А.Задорожний. В повстанні у Воркуті в
1954 р. брали участь українці, а керував ними А. Грицак та інші. В 1956 р. вибухнуло
повстання в`язнів у Тайшеті, в організації якого брали участь член ОУН В.Солодкий.
Внаслідок цих повстань уряд СРСР проголосив у вересні 1956 р. часткову амністію і багато
учасників визвольних змагань повернулися в Україну.
Таким чином, український визвольний рух в післявоєнний період не тільки вистояв у
боротьбі, але й досягнув успіхів. Більше десяти років збройно-політичної боротьби ОУН і УПА
з найбільшими потугами світу, боротьби, що велась в умовах мирної стабілізації в Європі і
охоплювала значну частину території України – явище, значення якого не можна применшити.
Ці роки збройно-політичної боротьби ОУН-УПА вказують на великі джерела сили
українського народу в боротьбі за свою незалежність, є значною подією в історії національно-
визвольних змагань народів.
Таким чином, за короткий час український народ зумів відбудувати своє народне
господарство, закладаючи в ньому підвалини для його подальшого економічного розвитку.
Одночасно тут чітко простежуються труднощі цього розвитку, що були викликані в усіх
сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-
адміністративної системи, сталінсько-беріївської репресивної машини.
Результатом глибоких внутрішніх процесів, що проходили в українській спільноті віками,
був національно-визвольний рух, діяльність ОУН. Це була неминуча ланка в історичному
ланцюзі подій українства.
Тема 15.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В УМОВАХ
КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ
(середина 1950-х – початок 1980-х рр.)
У 50-ті роки Україна вступила, перебуваючи в лещатах нелюдського тоталітарного
режиму, який з нечуваною жорстокістю втілювала комуністична партія, зміцнюючи свою
диктатуру. Духовна атмосфера республіки і надалі залишалася отруєною злочинами проти
людини, її розуму, волі, гідності. Все це жахливо впливало на політичний, економічний,
духовний стан української нації, її генофонд. Необхідність кардинальних змін в умовах
післявоєнного світу розуміла радянська верхівка. Не згасала віра в крах тоталітарної
комуністичної системи в очах мільйонів простих людей.
1. Лібералізація суспільного життя в Україні після смерті Й.Сталіна та її згортання.
Новий період в історії комуністичної держави розпочинається 5-го березня 1953 р. у зв’язку із
смертю її кривавого вождя Й.Сталіна. Перед партійно-державним апаратом постала
необхідність негайно знайти шляхи для вдосконалення комуністичної імперії, забезпечивши
подальший її розвиток в нових історичних умовах світового прогресу. Старі методи для
здійснення нових реформ вже не підходили, залишався лише шлях певної загальної
лібералізації режиму зверху. Так командно-бюрократична система відразу визначила межі
майбутньої “відлиги”. Для її здійснення залишалося знайти лідера, який би був наділений
такими якостями, як політична сміливість, готовність до особистого ризику, віра в наявну
систему та можливість її покращення. Подібні якості від природи мав М.Хрущов, якому після
- 226 -
недовгої боротьби з конкурентами – Л.Берією, В.Молотовим, Л.Кагановичем, Г.Маленковим,
членами т. зв. “колективного керівництва” – в липні 1953 р. і вручили мандат на реформи.
Для ідеологічного обґрунтування нових змін було допущено критику культу особи, зміст
якої зводив недоліки і злочини тоталітарної комуністичної системи до збочень особи
Й.Сталіна. При цьому сам ініціатор десталінізації керувався принципом, що ім’я Сталіна
невід’ємне від марксизму-ленінізму. У 1957 р. в розмові з редактором газети “Нью-Йорк
Таймс” М.Хрущов заявляв: “Сталін допустив багато помилок в останній період своєї
діяльності, але він зробив багато хорошого для нашої країни, для нашої партії, для всього
міжнародного робітничого руху. Наша партія, радянський народ пам’ятатимуть Сталіна і
віддаватимуть йому належне.” Мине 30 років і це твердження М.Хрущова майже дослівно
повторить Ніна Андрєєва у своєму неокомуністичному маніфесті “Не можу поступитися
принципами”.
Зрозуміло, піднятися вище, ніж засудження культу особи, М. Хрущову ніхто б не
дозволив. Сама командно-адміністративна система залишалась непорушною і поза всякою
критикою. На перших порах це себе не виявило, адже припинилася підготовка нових
політичних процесів, почалася реабілітація репресованих, сотні тисяч жертв сталінських
репресій поверталися з концтаборів. Все сприймалося як початок великого оновлення
суспільства і дозволило Хрущову забезпечити собі підтримку як в народі, так і в керівництві,
особливо в середніх ешелонах влади. За аналогічною схемою відбувалося утвердження при
владі Й.Сталіна в 20-х роках – неп, політика коренізації, а також і М.Горбачова у 80-х – курс на
“перебудову”, політика “гласності” і “демократизації”.
У проведенні нових реформ М.Хрущов спирався насамперед на Україну, враховуючи її
потенціал, внесок у загальносоюзний бюджет і підтримку республіканської парторганізації в
його боротьбі за владу. Кремлівський уряд також розумів, що українці – не лише друга за
величиною, але й перша нація в СРСР, яка могла серйозно стати на заваді російської гегемонії.
Тому приборкати українство для Москви мало основоположне значення.
Вже в червні 1953 р. з посади 1-го секретаря ЦК КПУ знято Леоніда Мельникова за
русифікацію Західної України, особливо Львівського університету. Звільнене місце вперше
зайняв українець Олексій Кириченко. За протекцією М.Хрущова українці починають займати
окремі посади союзного рівня. Так, В.Семичастний став головою КДБ СРСР, а четверо
українців – О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та П.Шелест – увійшли в склад
одинадцятки Політбюро ЦК КПРС. Як особи, котрі прагнули піднятися у своїй кар’єрі на
вершину радянської системи, ці люди залишали осторонь національні почування і твердо
втілювали в життя ідеологію більшовизму. Але поява українців у кремлівському уряді
засвідчила зрослу вагу республіки в складі СРСР.
У республіканському керівництві українці теж отримали високі пости. Головою Ради
Міністрів УРСР став Дем’ян Коротченко, а з 1954 р. – Никифор Кальченко. Першим
заступником Голови Ради Міністрів УРСР було призначено українського драматурга
О.Корнійчука, пізніше – сина відомого українського прозаїка С.Стефаника. Попри сильний
антиукраїнський тиск, до червня 1954 р. в управлінні суспільним життям республіки українці
становили більшість. Це сприяло певному розширенню прав України в економічному та
культурному розвитку, вона висувалася на “друге місце серед рівних”.
Дещо активізувалася зовнішньополітична діяльність республіки, що було зумовлено
політичними розрахунками Кремля. При сприянні міністерства закордонних справ СРСР
Україна в травні 1954 р. стає членом ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці, у вересні 1958
р. бере участь у міжнародній промисловій ярмарці в Марселі. Поряд з цим, у 1955 р. Україні
- 227 -
відмовлено взяти участь в укладенні мирного договору з Австрією та в заснуванні
Варшавського блоку. Таким чином, українська політика виступала апологетом московської, не
виходила за рамки гегемонізму Росії і посилювала політичну присутність СРСР на міжнародній
арені.
З метою вдосконалення системи народного господарства М.Хрущов почав здійснювати
економічні реформи, запроваджуючи децентралізацію всіх галузей народного господарства,
зміщуючи центр планування економіки з московських міністерств до територіальних центрів. З
1957 р. в Україні, як і в цілому по СРСР, створюються раднаргоспи. У результаті цього під
контроль України переходить понад 10 тис. промислових підприємств республіки. Загалом
радянська економіка оживилася, почав зростати валовий національний продукт, підвищився
життєвий рівень населення. Хрущовські реформи сприяли посиленню самостійницьких
тенденцій в економічній стратегії республіки, що незабаром викликало значне занепокоєння у
Москви, яка вжила відповідних заходів.
Здійснювались також і грандіозні сільськогосподарські проекти: підняття цілини
Казахстану й Сибіру, пріоритетне вирощування кукурудзи, реформа МТС тощо. Результати
сільськогосподарського реформування за відсутності відповідної матеріально-технічної бази та
наукового підходу виявилися убогими, а головний тягар нововведень несла саме Україна.
Розгортався процес лібералізації суспільного життя. З надзвичайною помпезністю було
проведено святкування 300-річчя Переяславської угоди. Для московських ідеологів це стало
хорошою нагодою духовно обеззброїти український народ, позбавити його історичної
спадщини. З цією метою ЦК КПРС приймає “Тези про 300-річчя возз’єднання України з
Росією”, в яких український історичний процес фальсифікується на користь імперських
прагнень Москви. Поряд з цим утверджується і розповсюджується нова концепція утворення
Київської Русі, як “колиски трьох братніх народів”. Вінцем святкування, на знак дружби
російського та українського народів, стало рішення Президії Верховної Ради СРСР від 12
лютого 1954 року про передачу Україні від РРФСР Криму.
Подібне рішення в умовах радянського режиму не викликало сумнівів у його
справедливості, оскільки між Кримом та Україною існували давні політичні, економічні та
культурні зв’язки, етнічна територіальна спорідненість. Однак тепер Україна звалила на себе
тяжку ношу народногосподарських, соціальних та національних проблем, залишених тут
сталінщиною, і за рахунок власного бюджету повинна була їх вирішити. Крім того, низка
українських етнічних територій відійшла на користь інших республік. До складу України
влилося близько 860 тис. росіян Кримського півострова, які не сприймали будь-яких форм
українізації життя.
Українська інтелігенція сприйняла нововведення в політиці М.Хрущова з обережністю,
пам’ятаючи про наслідки сталінської “українізації”. Та незабаром широко розрекламована
кампанія “десталінізації” активізує суспільно-громадську думку, і вона все більше починає
піднімати національні проблеми, пов’язані з русифікацією, із занепадом української науки,
літератури, історії, мистецтва.
Національна еліта, використовуючи можливості хрущовської “відлиги”, починає
випускати власні часописи, багатотомні публікації. Так, з 1957 р. засновано “Український
історичний журнал”, згодом почалась публікація Української Радянської Енциклопедії,
багатотомної “Історії міст і сіл України”, мистецтвознавці видали “Історію українського