---

Розділ І. Теорія культура

Тема І. ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ ЯК НАУКА

Слово «культура» походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси — culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до доско-налості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі, однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні — сто-совно д'уховно-практичної діяльності людини. Так, відомий рим-ський оратор Ціцерои (106—43 до н, є.) в своїх листах у родинний маєток Тустулан називає філософію культурою душі: Cultura animi philosophia est. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Ціцерон вбачав у розвитку мислительної діяльності лю­дини, вдосконаленні її духовного світу.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світогляд-но-моральиого змісту. Німецький філософ С. Пуфендорф у 1681 р. уперше вживає слово «культура» як самостійний термін для оз­начення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайною тваринного існування. Культура зв'язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який зай­має певний географічний простір. З умовами природного середо­вища зв'язуються його вірування, духовна атмосфера. Наприк­лад, на культуру наших далеких предків мали великий вплив, з одного боку, північна лісова смуга, з іншого — степ Причорно­мор'я, а ще з іншого — лісостеп приблизно на широті Київщи­ни. Взяті разом, ці природні ландшафти визначали і зміни в ку­льтурному обличчі народу, і безперервність культурної традиції, що зберігалась навіть у найтяжчі періоди історії-

В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури по­буває ще ширшого змісту. Так, французький учений Ж. Ламетрі (1709—1751) вбачав хід історичного розвитку в освіті й розумо­вому розвитку людини. Італійський мислитель Д. Віко (1668— 1744) взагалі відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвитку. Ш. Монтеск'є (1689—1755) у праці «Про дух законів» доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить під розміру території держави, від клімату, географічного сере­довища, грунту. Французький просвітитель Ж. Ж. Руссо (1712— 3778) протиставляв культуру «чистій природі». У цьому випадку культуру стали розуміти як «людяність» на противагу «природ­ності», «тваринності». Звідси віра в те, що культура — це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та худож­ній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна тут­вердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його під усіляких забобонів, релігійних вірувань, фантазій, утопічних уявлень з метою побудови «розумної держави» і встановлення та­ких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялись під тиском реального суспільного життя ран-ньобуржуазного суспільства.

---

Теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у куль­турному прогресі людства. Ф. Шіллер (1759—1805) досить точно добачив суперечність між природою і культурою, однобічність лю­дини, яка відірвалася від природи і замкнулася у штучно витво­реному нею світі культури. З осмислення суперечностей буржуаз­ної культури і цивілізації розпочинає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Існує близько трьохсот визначень культури. Кожне з них має свої плюси і мінуси, пов'язані з тим, що сучасна культура — явище надзвичайно складне, суперечливе, багатопланове і багато­функціональне.

У широкому розумінні слова культура охоплює всю сукуп­ність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені упродовж історії людства. Однак у буденній свідомості термін «культура» вживається у вузькому значенні, стосуючись лише духовного жит­тя -- літератури, мистецтва, театру, кіно, культури побуту і т. ін. Хоча в дійсності вся сукупність культури далеко не вичерпуєть­ся суто духовними цінностями. Тому потрібно мати на увазі, що коли йдеться про гносеологічний (пізнавальний) аспект куль­турних цінностей, про з'ясування специфіки їх походження, ос­нови, зв'язку з матеріальним та духовним виробництвом, то обі­йти матеріальну, виробничу сторону культури просто неможливо, так само як і неможливо ігнорувати процес творення цінностей культури, який не припиняється ні на хвилину. В цьому розумін­ні культура становить безконечний процес творення людством світу «другої природи» з усією його красою та зручністю для життєдіяльності суспільства. Тому точнішим було б таке визна­чення: культура — це сукупність матеріальних та духовних цін­ностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей. Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з'ясувати основний зміст культури як з пізнавальної (гносеологіч­ної), такі з оцінної (аксіологічної) сторони.

Розширене визначення культури дуже близьке до поняття ци­вілізації. Але між ними є відмінності. Більше тою, дехто з куль­турологів протиставляє ці поняття. Наприклад, німецький філософі соціолог М. Вебер (1864—1920) вважає, що культура — це не­повторна і позбавлена будь-якої мети форма вияву духовного змі­сту світу, наслідком якого є витворення неповторних виражень міфів і символів, у першу чергу через різні види мистецтва, нау­ки і світогляду. Цивілізація ж, на його думку, має підпорядкова­ний характер — наприклад, техніка як елемент цивілізації є за­собом створення благ для задоволення життєвих потреб людей. Легко помітити, що протиставлення культури і цивілізації має місце тоді, коли зміст культури зводиться до вужчого її тлума­чення — лише як духовної культури. Насправді ж протиставляти культуру цивілізації неправомірно. Поняття «цивілізація» (від латинського civilis — громадянський, державний) означає в пер­шу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному іс­торичному етапі його розвитку. Характер цивілізації творить пев­ні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину; в цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, бур­жуазну цивілізацію і т. д.

---

Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає за варварством і характеризується утворенням суспільних класів, держави, урбанізацією населення, виникненням письма. Дехто з дослідників розглядає цивілізацію як характеристику цілісності культур всіх народів світу в минулому і сучасному («сві­това цивілізація», «цивілізований спосіб життя»). Культура у цьому плані виступає як суттєва сторона цивілізації; ці поняття близькі, але не тотожні. Ми можемо вести мову, наприклад, про сучасну технотронну цивілізацію, але не про технотронну культу-ру, бо суть культури не в рівні техніки, а в якості духовно-мора-льного потенціалу суспільства, який виражений також і через техніку даного часу. Серед витворів сучасної цивілізації є й атом­на бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну бом­бу явищем культури.

Структура культури. Культуру прийнято ділити на матеріаль­ну і духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кі­лька загальних фраз з приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, бага­томанітніша і справді є основною формою існування культури. Не випадково, як ми зазначили вище, терміни «духовна культу­ра» і «культура» взагалі вживаються як тотожні.

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури па матеріальну і ду- і ховну, ні розуміння самої суті матеріальної і духовної культури , не є усталеними. Теоретики культури висловлюють з цього при­воду різні точки зору. Одні вважають духовною культурою на­слідки духовного виробництва людства, інші зараховують до неї й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші — зі способом виробництва загалом, вкладаючи сюди й частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відно.сять до мате­ріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач вузу - це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матері­альну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домаш­нього вжитку тощо). В свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила до­сить стійку тенденцію в розвитку культури — інтеграцію її скла­дових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури — преса, радіо, телеба­чення, кіно, стереоапаратура, магнітофони, радіоприймачі та ін. З другого — спостерігається все більше насичення виробів ма­теріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло тощо). Деякі теоретики виділя­ють в окрему структурну частину художню культуру. З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку худож­ньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства вза­галі доцільність цього виділення цілком обгрунтована.

---

Є й інші підходи до питання про структуру культури — за її функціями в суспільстві, формами існування тощо. Наприклад, у структурі культури можна виділити два рівні — особистісний і суспільний, в залежності від того, що саме береться за основу при визначенні специфіки прояву цінностей і норм культури — людина чи суспільство загалом. На особистісному рівні в струк­туру культури входять знання, переконання, світогляд. У свою чергу духовно-культурний світ людини повинен бути наповнений глибиною сприйняття історичного часу і простору, пройнятий толерантністю до людства, до життя загалом. Втрата цих яко­стей завжди приводила до страшних катаклізмів як окремих діячів, так і цілі народи. У спадок людству залишилася повчаль­на настанова Ісуса Христа про те, що кожен мусить знати і ро­зуміти суть подій і зміст часу, в якому живе. Коли Христос вхо­див до Єрусалима, він добре знав, що тут його засудять на смерть, будуть катувати, зрештою розіпнуть і знущатимуться. Але натовпи людей не розуміли суті трагізму і величі цього іс­торичного моменту. Вони вітали Христа, як царя, — стелили йо­му під ноги свій одяг, співаючи осанну. Ісус поглянув на місто, заплакав над ним і сказав: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру. Але воно закрите перед твоїми очима. Бо при­йдуть дні на тебе і вороги твої валом тебе оточать, і тебе обля­жуть, і стиснуть тебе звідусіль; вони розчавлять тебе і дітей тво­їх... за те, що ти не зрозуміло часу твоїх відвідин» (Катихизм, Рим, 1967, с. 118).

Можливий поділ культури за організаційними формами її іс­нування. До таких форм належать держава, церква, школа; ку-льтуротворчий зміст їх зводиться до виховання людини, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціальної справед­ливості, хоч не раз в історії ці інститути служили знаряддям по­неволення, пригнічення свободи, гальмували суспільний прогрес. Функції культури. Складний і багатоплановий характер куль­тури як сусш'льно-історичиого явища зумовлює її поліфункціо-нальність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у сус­пільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває .перед людиною досягнення людства в історичному піз­нанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі,' технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожний етап пізнання, в процесі якого людина ово­лодіває різноманітними формами знань про навколишню дій­сність, є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчи­ться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного про­цесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фунда­мент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природ­ничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

---

Смотрите также файлы

• Учебник Трофимова Курс физики.doc

• методичка по ЕС3.doc

• Методичка по философии.doc

• Психогимнастика в тенинге (Хрящева).doc

• ftiziatrija-0003.doc