160

тя українського народу, Що знайшли відображе'щгіі и поезії та прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Єосюріїі, М. Ба­жана, Ю. Яновського, О. Довженка. Дороги війни покликали до і творчості А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в укра­їнській музиці стали симфонія «Україно моя», написана в 1943 р. А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кан­тата «Клятва» (1941) на слова М. Бажана і четверта сюїта для-¹ симфонічного-оркестру 10. МеЙтуса. Набутками української ку­льтури стали.твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К-_т Трохименка'/М.у Дерегуса, М. Глущенка, В. Касіяна. Розви­вається мистецтво плаката, який посідає у цей час провідне міс­це серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою вираз­ністю і переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «Па бій, слов'яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шев­ченка — зброя-перемоги» (1942). На тексти Кобзаря створив се рію плакатів. .«Вражою злою кров'ю волю окронітеї* (1942) О. Допгаль. Кращі актори, співаки і музиканти виступали у війсь­кових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах. Так, Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка направив на фронт понад два десятки бригад, які дали близько тисячі кон­цертів, театр української драми ім. І. Франка показав на фрон­ті більше двохсот вистав і концертів.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні» О. Дов­женко. За задумом автора, це мала бути правда про народ І йо­го біду, правда про страшний для України 1941 рік. Однак у Мос­кві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драма­тичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політич­но хибних формулювань». Фільм не був поставлений. Аж у 1960 р.,. уліе після смерті режисера, до цієї теми повернулася його дру­жина Юі Солнцева, створивши перший радянський .широкофор­матний фільм «Повість полум'яних літ», сценарій якого 'був на­писаний О. Довженком у 1944--1945 рр.

Значногоірозвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігро­вий-кінематограф. І в цьому теж значна заслуга О. Довженка, який, очолюючи Київську кіностудію, спрямовував роботу фрон­тових операторів, давав їм поради, індивідуальні завдання, та й сам займався кінопубліцистикою, створивши у співдружності з Ю. Солнцевою документальні фільми «Битва за нашу Радянсь­ку Україну» та «Перемога на Правобережній Україні» (1943).

'На, кінець 1940-х —- початок 1950-х рр. припадає далеко не ліпший період у розвитку української культури. Поетичні, про­зові, драматичні, театральні, кінематографічні, образотворчі здра­виці на адресу «батька всіх народів» — характерна риса мис­тецьких творів того часу. На громадське й літературне життя на-клалю.прикоий відбиток чергові кампанії керівників офіційної Ідео-

---

161

---

логії у 1947 р. нещадній критиці за «український буржуазний націоналізм» піддаються О. Довженко, 10. Яповський, М. Риль­ський, І, Сенчепко, в 1951 р. — В. Соеюра за поезію «Любіть Ук­раїну», написану ще під час війни, а'також А. Малишко, Є. Ки-рилюк, О. Біленький, Л. І Іервомайськпй та багато інших. Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні'. Ще в часи гетьманату робилися спроби започаткувати! Україн­ської автокефальної православної церкви (УАПЦ). На січень 1918 р. у Києві призначався церковний собор," але більшовики не дали його провести. В листопаді того.ж -року, міністр віроспо­відань А. Лотоцький оголосив урядову декларацію, в якій було сказано: «В самостійній державі імае^бути і самостійна церква... тобто автокефалія Української церкви. Це неілнше церковна, але і наша національна необхідність»: (М. іСемчншин; Тисяча років української культури. 1985, с. 414).Але па оформлення українсь­кої автокефалії довелося чекати'щетрн роки. У: жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала у. Києві Всеукраїнський церковний собор, на' якому о.гВасиля Литовського висвячено на архієпископа і проголошено київським митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п'ять священиків. Цим актом фак­тично започатковано діяльність УАПЦ..

Однак у зв'язку з негативним .Ставленням більшовиків до релігії й духовенства на початку; 20-х років стали вдаватися до руйнування церков, знищення творів'релігійного мистецтва, кон­фіскації церковного¹ майна. Багато храмів.було перетворено в архіви, клуби, склади. Інтелігенція Чі духовенство всілякр нама­галися зберегти архітектурну спадщину. За таких обставин у червні 1926 р. було прийнято закон про захист історичних пам'я­ток і визначних місць — вони перетворювались у державні за ловідникн (як-от Києво-Печерська лавра).. Та .під'кінець 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, 'Діячів' куль­тури і науки, фахівців, фактично всієї ^української інтелігенції (Архієпископа Василя Липківського 'усунули >від;шр6воду .УАПЦ і репресували, його заступника):М. ; Борецькогоі'замордувалн в Ярославській в'язниці 3 32-х українських єпископів жішим за­лишився тільки Іван Огієпко, який дуже¹ багато^зробив для від­родження української культури.,Але й він змушений :був емігру­вати за кордон. Таким чином, українська автокефалія перестала існувати,)

Греко-католицькій церкві на'Чолі ;;з митрополитом А. Шсп-тнцьким у ті складні для України часи судилося взяти на себе нелегку місію —- здійснювати! релігійпо-церковну й' ку'льтурно-просвітнпцьку роботу, активізувати політичну діяльність. Зви­чайно, вдалося реалізувати далеко не^;все з того, що ставив собі за мету митрополит. Нашій історичній науці належить немало зробити, аби пролити світло правди на особу А. Шептицького, ліквідувати безпідставні обвинувачення та безсоромні фальси-

---

162

фікації. В 1940 р. каральні органи Сталіна знищили Українську грєжо-католицьку церкву. Це був другий злочинний політичний акт після знищення УАПЦ, спрямований проти свободи совісті ук­раїнського народу. В табори були кинуті тисячі українців, за сімома замками заховані правдиві матеріали нашої історії. До 1946 р. в Західній Україні було 3000 греко-католицьких і 250 православних парафій; на кінець 80-х років російська православ­на церква мала тут 3156 парафій, а Українська автокефальна та греко-католицька церкви перебували в підпіллі й за кордо­ни м,.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної від лиш (1956—1959), який був використаний на Україні для вису­нення національно-культурних вимог. При відповідному тискові таких культурних діячів, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хиж­іше, П. Тнмошенко, П. Плющ та інші, і при підтримці громад­ської думки вдалося досягнути деякого поліпшення становища в мовній ділянці, зокрема перевидання «Словника української мо­ви» Б. Грінченка. Національно-культурний процес у роки «відли­га не тільки розвінчував наслідки «культу особи», але й давав можливість критикувати радянську політику в національному їш-танні, а тому став небезпечним для комуністичної системи, і з 1959 р. зауважується, відмова від послаблень режиму, віднов­лення дискримінаційної політики щодо неросійських народів.

Атмосфера 50-х років сприяла формуванню молодої генера­ції, так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і но­вими методами продовжили працю па культурному і національ­ному полі. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестувала проти пануючої за­душливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. При цьому від­кидалися ідеї співпраці з системою, яка зеперечувала елементар­ні національні та людські права. «Шістдесятників» представля­ли письменники Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінгра-новський, Є. Гуцало, літературні критики І. Дзюба, І. Світлич-ииЙ, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осад­чий, митці П. Заливаха, А. Горська та багато інших. Після їх­нього короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Вна­слідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в Москві, бу­ло взято політичний курс на злиття націй і посилену русифіка­цію. Цю шовіністичну ідею підтримали власті України, очолю­вані В. Щербицьким.

Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегаль­них формах; практикувалися такі методи боротьби за національ­ні:*

---

ні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстра­ції, самвидавна література, влаштування страйків, створення не­легальних політичних організацій. У «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), тво­ри Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Біль­мо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'я­ток української культури, проти репресій, проти русифікації.

На зламі 60—70-х рр. в умовах застою, який починає визна­чати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, ні­гілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мо­ви, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів куль­тури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульп­тора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гоичара, .художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськн було знищено шестиметровий вітрал< роботи А. Горської, Л, Семнкіної, О. Заливахи у Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин. В доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період застою ця тема виявилась забороненою, і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, укра­
їнська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках почина­
ють повертатися до творчості реабілітовані письменники. У про­
цесі відродження української літератури й культури гідну роль
відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіцій­
ній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осуджує байдуже став­
лення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко веде діа­
лог минулого із сучасним, заглиблюється у проблему обов'яз­
ку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); І. Драч роз­
криває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духов­
ними цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Го
лобородько філософськи осмислює сенс людського життя; Р. Ів|і
ничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду пр,
минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської»,
«Вода з каменю»). >

З середини 80-х років починають заповнюватися «білі пля­ми» в царині українського мистецтва, повертаються імена і тво­ри митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше пів­тора десятка років замовчувалась творчість талановитого живо­писця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живо-

---

Смотрите также файлы

• Учебник Трофимова Курс физики.doc

• методичка по ЕС3.doc

• Методичка по философии.doc

• Психогимнастика в тенинге (Хрящева).doc

• ftiziatrija-0003.doc