Соціально-класова структура суспільства визначає певну іє­рархію культурних цінностей і норм, сприяє змаганню культур­них напрямків, що виражають естетичні уподобання різних со­ціальних груп. У залежності від характеру соціально-класової структури (динамічна чи статична, ієрархічно-вертикальна чи го­ризонтальна, замкнута чи відкрита, диференційована чи моноліт­на) можна говорити про ступінь еластичності культури, її здат­ності вийти не тільки за національні рамки, але й за рамки існую­чого типу суспільних відносин. Чим більша динамічність і дифе­ренційованість суспільної структури, тим сильніші живильні дже­рела культуротворчості, тим кращі передумови для зближення і взаємодії культурних типів.

Хоч уже па ранніх історичних етапах культура відображала класову специфіку суспільства, проте це не означає, що її твор­цем був якийсь один клас чи соціальний стан. У культурному творенні брали участь представники різних соціальних прошар­ків, які репрезентували різноманітні течії, напрямки, відмінні за соціально-класовою формою, але близькі за своєю культурологіч­ною суттю. Однак сказане не знімає питання про питому вагу того чи іншого класу або соціальної групи в конкретних історич­них умовах.

Зміст культури обумовлений також становищем Індивіда в
суспільстві під кутом зору пріоритету приватного чи колектив­
ного. Досвід історії свідчить, що колективні форми співжиття
порівняно з приватними забезпечували значно гірші умови для
поступу цивілізації і культури, оскільки вони паралізували іні­
ціативу людний, сковували персональну відповідальність, ослаб­
лювали внутрішні пружини самореалізації і самоідентифікації
особи. Однак сказане не має універсального значення, а стосує­
ться тільки певних історичних періодів і окремих регіонів. На­
приклад, у наш час спосіб життя і мислення, який базується на
колективізмі в органічному поєднанні з вільною підприємницькою
діяльністю і демократичними інсти- виявився більш спри-

ятливим для історичного і культур! рогресу людства, ніж

спосіб з явно вираженим приватним спрямуванням. Підтвер­дження тому — розвиток Японії порівняно зі США, які мають значно слаоміі історичні традиції колективних форм співжиття.

15

---

Пошуки оптимального співвідношення колективного і приватно­го в сучасному типі суспільства є актуальною проблемою.

Всяка культура черпає сакральний (священний) зміст у дже­релах суспільної свідомості.. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або її секуляризації (звільнення від релігійного) за­лежить співвідношення священних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Історичний досвід вчить: коли із свідо­мості витісняться елементи сакрального смислу і вона наповнить­ся тільки елементами реально-прагматичного смислу чи навпа­ки, культурний прогрес може зупинитись. У першому випадку повна секуляризація призводить до орієнтації людей на прагма­тичні цінності, сприяє оміщаненню способу їх існування і в кін­цевому результаті веде до втрати культурного смислу соціаль­ного буття; в другому — повна сакралізація спонукає до войов­ничого фанатизму або абсолютного зречення існуючого суспіль­ного порядку, що також є антикультурним за своєю суттю. Тре­ба мати на увазі, що сакралізованого вигляду можуть набрати не тільки істинні ідеї (ідея бога, справедливості), але й хибні (ідея «царства божого» на землі, національної .виключності). Жи­вотворним джерелом культурного розквіту є лише гармонійне поєднання сакралізованих істин, гуманних цінностей і елементів розумного прагматизму.

В тій мірі, у якій суспільство формує культуру, сприяючи її розквіту чи спричиняючи занепад, культурогениі фактори, фік­суючи перебування народу на певній стадії суспільного прогре­су, служать передумовою революційного оновлення суспільства. Без достатнього духовно-культурного потенціалу суспільство не спроможне перейти на якісно новий виток свого розвитку, а за несприятливих обставин може бути відкинене далеко назад. У тих країнах, де культурне середовище було пронизане авторитар-но-патріархальними традиціями, стереотипами сервілізму й ідо­лопоклонства, на руїнах деспотизму швидко виростали тоталі­тарні режими. Це пояснюється тим, що народи, які довгий час. перебували в стані іноземного або внутрірежимного поневолення, не могли витворити резерву культурно-духовних сил, здатних протистояти авторитарному мисленню й тоталітарним структурам. Звідси випливає, що тоталітарний суспільний і державний устрій є своєрідною аберацією (відхиленням) свідомості мас, які, праг­нучи свободи і соціальної справедливості, але недостатньо розу­міючи їх істинний смисл, намагаються швидко й рішуче знищити бастіони деспотизму і в результаті вручають свою долю ще більш підступному монстру. Ця тенденція виразно проявляється і в наш час, коли на уламках радянської імперії формуються суверенні держави. Так, народи Середньої Азії й Закавказзя, які зазнали більш відчутних духовних деформацій, інтенсивної ентропії ку-льтуротворчої енергії, з великими труднощами й соціальними екс-

---

16

цесами переходять на засади побудови цивілізованого суспільст­ва. Для народів Прибалтики, яким вдалося зберегти національно-культурні цінності менш ушкодженими, легше не тільки стабілі­зувати ситуацію, а й значно радикальніше реформувати суспільне життя. Отже, вплив культури на суспільство слід розглядати як запоруку відвернення загрози реанімації тоталітаризму, попере­дження національних конфліктів, збереження соціальної рівноваги при переході на принципово нові суспільно-політичні засади, очи­щення від догм і передсудів минулого.

Аналіз загальних закономірностей впливу культури на суспіль­ство буде не повний, якщо не з'ясувати специфіки їх перелом­лення через національні відносини, національну культуру.

Взаємодія суспільства і національної культури. Проблему взаємодії етнічних і національних факторів із культурою можна зрозуміти через поняття «національна культура». Для цього не­обхідно попередньо з'ясувати такі поняття, як «етнос» і «нація». Під етносом (по-грецькому — народ, плем'я) слід розуміти стійку спільність людей, що історично склалась на певній терито­рії, має відносно стабільні особливості культури (включаючи мо­ву) і психіки, а також етнічну самосвідомість (Культура і побут населення України. К: Либідь, 1991, с. 230). Значно важче ви­значити поняття «нація», оскільки у багатьох теоріях і концепціях воно трактується по-різному. Крім того, немає єдиного підходу щодо виділення суттєвої ознаки, на основі якої можна провести грань між етнічним і національним.

У німецькій класичній філософії, зокрема у Г. В. Гегеля, на­ція розглядається як «дух народу», який набув цілісності й завер­шеності в державі. За расистськими теоріями, сутність нації ви­ражається в особливому «народному дусі», «національному ха­рактері», який в основі своїй базується на спільності походжен­ня, крові, раси. У соціально-психологічних теоріях головними ат­рибутами нації вважаються національні почуття, національна во­ля. Теорії культурологічного спрямування трактують націю як історично-культурну спільність, у рамках якої культуротворчою здатністю наділена тільки творча еліта. У марксистській теорії суттєвою ознакою нації є спільність економічного життя: нація виникає лише в умовах розвитку капіталізму, коли сформувався єдиний загальнонаціональний ринок; не відкидаються й інші важ­ливі ознаки — спільність території, психологічного складу, куль­тури. Привертають увагу теорії, що виділяють державу як го­ловний фактор формування нації. Згідно з цими теоріями, народ стає нацією лише в умовах державного існування. Таку думку поділяли й українські націоналісти.

Враховуючи сказане, слід визнати, що економічний і держав­ний фактори справді є важливими атрибутами для розрізнення понять «нація» і «етнос». Єдиний ринок і лержава формують та-

---

17

---

ку історичну спільність, в якій усі складники, притаманні етносу„ переломлюються через політико-державницьку свідомість. Отже, основні відмінності між народом і нацією полягають, на нашу думку, ось у чому: 1) нація є вищий етап розвитку народу, коли завдяки спільному ринку і державі формується усвідомлення на­ціональної приналежності; 2) нація об'єднує й народи, які не є автохтонами на даній території; 3) у нації всі ознаки етносу на­бувають значно досконалішого розвитку.

Поняття нації й національної культури перебувають у такому ж співвідношенні, як поняття культури і суспільства взагалі. То­му національну культуру можна визначити як історичну просто­рово-часову величину виміру морально-духовної сили нації, її інтелектуальних ресурсів, біосоціальних резервів з точки зору перспектив розвитку світової цивілізації. Національна культура охоплює спектр різноманітних чинників національного життя — географічних, господарських, побутових, мовно-духовних, політико-державних, які забезпечують збереження і відтворення етнофоп-ду, сприяють утвердженню національної свідомості, інтегрують націю у світову співдружність народів. Відповідно до цього у структурі національної культури виділяються такі елементи: куль-туроформуючі фактори географічного середовища і господар­ства, побутова культура, політична і правова культура, духовна культура. Такий підхід до .структури національної культури дає можливість розкрити національну специфіку у важливих сферах суспільного життя. Проте національна культура характеризує і ті феномени національного життя, які мають більш інтегральний і синтезований вигляд, закладають духовні підвалини для всіх напрямків національно-культурного процесу. До них можна від­нести національний характер, національну самосвідомість, на­ціональний менталітет. Географічний фактор особливо проявляє­ться на початку становлення етносу і його культури. Він сприяє оформленню етнічної специфіки суспільної організації, виробляє відповідні стандарти національно-культурної адаптації людини, закладає генофонд національного характеру і менталітету. М. Бердяєв, вказуючи на цей момент, підкреслює залежність російської душі, для якої притаманна широчінь натури, устрем­ління в безконечність, безформність, від пейзажу Росії, широти і безмежності її просторів. Деспотичний характер російської дер­жави також був обумовлений характером географічного сере­довища, оскільки існувала необхідність у сильних централізова­них структурах для оформлення в єдине ціле строкатості і не­осяжності природних ландшафтів (Бердяєв Н. Истоки и смьісл русского коммунизма //Юность, 1989, № 11, с. 81). Під впливом

природного середовища формується душевний склад людини, ви­робляються різноманітні форми комунікації, які забезпечують етнічну специфіку світовідчуття і світосприймання. Описуючи без-

---

Смотрите также файлы

• Учебник Трофимова Курс физики.doc

• методичка по ЕС3.doc

• Методичка по философии.doc

• Психогимнастика в тенинге (Хрящева).doc

• ftiziatrija-0003.doc