жується модернізм, який шукає нових засобів мистецького відо­браження світу. Прихильники модернізму різко виступили про­ти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літе­ратуру вони принесли психологізм, зосередженість на внутріш­ніх переживаннях і суб'єктивнихх враженнях героя при мініму­мі дії та загальній характеристиці тла подій. Реальний персо­наж часто перетворюється у символ. В поезії починають перева­жати психологічні мотиви й індивідуальні почуття, міняється від­повідно і поетика вірша. У прозі віддається перевага новелі. Мо­дернізм породжує нові стилі — імпресіонізм, символізм, неоро­мантизм, футуризм.

Першим в українській літературі під гаслами модернізму ви­ступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871 — 1940). На сторін­ках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програм­ного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої шту­ки», «справжньої запашної поезії». В 1907 р. оголосила свою мис­тецьку платформу група галицьких письменників «Молода му­за» (П. Норманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, О, Луць­кий та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва сло­ва, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвит­ку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів, що об'єднались навколо журналу «Українська хата»: вона про­голошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму та настроєвості. У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супро­тивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, де­кадентстві. 1 все ж заслуга українських модерністів полягала в тому, що вони примусили українську літературу вирватись із ко­ла побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звер­нути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу лі­тературу на якісно новий рівень.

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії вихо­дить Леся Українка (1871—1913). їй вдалося поєднати силу шев­ченківських ідей з новими темами і витворити цілком нову пое­зію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.

Непідробною щирістю, милозвучністю, романтизмом та сим­волікою насичена поезія Олександра Олеся (1878—1944). Тала­новитим ноетом-лірнком був і Богдан Лепкий (1872—1942), чи­єму перу належать також кілька романів (серед них трилогія «Мазепа»), літературознавчі праці, численні переклади. Збага­тили українську поезію твори А. Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.

Серед прозаїків-новаторів початку XX ст. вирізняється пос­тать Михайла Коцюбинського (1864—1913). У його творчості

---

152

досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіонічними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічпої новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші).

Спробу психологічно поглибити реалізм зробила Ольга Ко-билянська (1863—1942), автор не лише новел, а й великих пси­хологічних повістей («Царівна», «Земля», «У неділю рано зілля копала!»). Письменниця вводить в літературу образи жінок-єман-синанток.

Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880—1951) — поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько-політичний діяч. Він автор чи­сленних повістей, романів, драм («На терезах життя», «Запові­ти батьків», «Соняшна машина», «Щаблі життя», «Великий Мо­лох», «Брехня» та інші), де в талановитому психологічному роз­різі зображено життя провінційного міщанства, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з україн­ських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов — французьку, польську, німецьку та інші. Письменник-гумапіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він водночас продовжує вірити у можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталіне», «Нова за­повідь», «Конкордизм»).

Серед галицьких прозаїків виділяється Василь Стефаник (1871—1936), автор невеликих за розміром психологічних новел, що ввійшли у збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «До­рога», «Моє слово».

Поряд з цими класиками української літератури на її ниві пра­цював і ще чималий загін талановитих літераторів — М. Черем­шина, Г. Хоткевич, С. Васильченко, А. Тссленко, О. Маковей, К. Гриневичева та інші.

Важливі зміни відбулись і в театральному мистецтві Укра­їни. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основ­ний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п'єс. Однак розвиток літератури і мис­тецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, І незабаром навіть кращі п'єси реалістично-побутового змісту ви­явилися застарілими. Слід було шукати нових тем і форм, но­вих методів донесення до глядача основних ідей цієї бурхливої епохи. Театр залишався важливим фактором культурного роз­витку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія нав­коло театральних проблем. Головною з них була проблема но­вої драми. До її вирішення найбільше зусиль доклали В. Вин-ниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, ставши творцями модерного театру. Саме вони створили нову українську драма­тургію, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала

153

---

три течії: театр настрою (драми Лесі Українки), соціальний (дра­ми В. Винниченка) та символічний (драми О. Олеся). Однак вихованцям старої театральної школи ролі у модерних п'єсах виявились не під силу. Спробою розв'язати цю проблему було створення при київській музичній школі М. Лисенка драматич­ної студії під керівництвом М. Старицької (1904). На ці часи припадає і початок акторської та режисерської творчості Леся Курбаса.

В архітектурі початку XX ст. також утверджуються ідеї мо­дернізму, пов'язані з використанням нових будівельних матеріа­лів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним — неокласицизму (Педагогічний му­зей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського сти­лю —- звичайно, на новій основі. Українські архітектори зверта­ються до вивчення пам'яток давніх часів та народної дерев'яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій ос­нові творять львівські будівничі В. Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І. Левинськнй, якому належать проекти будинків товариства «Дністер», готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українсько­му стилі вважається будинок Полтавського земства (1901 — 1908), спроектований В. Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильни­ків імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких шко­лах Європи. Серед них виділяються Т. Гаврилко, автор погруд­дя Т. Шевченка; М. Паращук, якому належать скульптурні пор­трети 1. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, а також пам'ят­ник А. Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А. Понелем; П. Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та ін­тер'єру Львівського оперного театру.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує ЛІ. Баш-кирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Палії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядчснка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка — майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон ко­шового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали 1. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої шко­ли монументалістів вважається галичанин М. Байчук Основопо­ложником нової української рафіки був Г. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тен­денція до творення нового, «великого стилю», до монументалі-зації, філософського поглиблення й поетизації образів, все біль шу роль починають відігравати символ і метафора. Це прояви-

154

---

лось у творчості В, Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирсь-кого, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське ми­стецтво творами.великої|сили, і найвищої естетичної вартості.

Початок .ХХ ст, приніс значне пожвавлення в українське му-зичне життя. Народжуеться нова.професійна музика, часто спов­нена характерних для.цієї |епохи революційних мотивів. З'явля-ється плеяда талановйтих копозиторів — Я. Степовий, К. Сте-ценко, М. Леонтович, С.Людкевич. Продовукують, діяти різні му­зичні товариства, гуртки, хоровіч капели, ставлячи музичні п'єси, оперети, опери. Серед них, особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство ім М. Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Лисенка. Значний

вклад у популяризацію украінської музики зробив перший на Ук­раїні стаціонарний музично драматичний театр, заснований 1907 р. М, Садовським у Киеві, де крім драматичних вистав ставились рпери й оперети.

•Література: Гнатюк» В Національне відродження австро-угорських українців. 1772— 1880.І Відень, 1917; Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991; Дорошенко, Д. Нарис історії України. Львів, 1991; Жаборюк А Український живопис останньої третини XIX — початку XX століття. К. Одеса, 1990; Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991; Історія української культури Під зіг. редакцією І. Крип'якевнча. Львів, 1937; Історія Укратської РСРУ. У 8-ми т. 1. З, 4. К., 1978, Мар'яненко І Ми­нуле українського театру К. 1953 Новиченко Л., Русанівський В., Толоч­ив" П. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. К-, 1990; Огієнко І. Українська 'культура іКрротка історія культурного життя україн­ського народу.' К.,19І8; ТІолонська-Василенко Н. Історія України. 1900—. 1923 рр. К., 1991; Семчишин М; Тисяча років української культури. Історич­ний огляд культурного „процесу;,.Нью-Йорк—Пари ж— Сідней—Торонто, 1985; Щип Н. Культурногнаціональие питаїція на Україні у XIX ст. // Український 'Історичний журнал,', 1991.¹ №(-3.'

Те мав. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

З часу утворення Центральної Ради розпочалась активна де-жавна підтримка розвитку української культури. Однак грома­дянська -війна, що розгорталась на Україні, перешкодила даль­шому зростанню^; цієї підтримки. Ні Директорія, ні тим більше радянськийуряд УРСР не мали у цій царині значних заслуг. Бра-товбивчий: конфлікт розкидав українську інтелігенцію по різних політичних угрупованнях, примусив спрямувати свої зусилля не стільки на ^] національно-культурне відроджений, скільки на бо­ротьбу за власне виживання. Віра у рятівну місію революції, в її очищуючий вогонь, який зруйнує політичні, економічні і духов­ні кайдани, змінюється пізніше на гіркі роздуми, а то й зневіру

155

---

і сі рал перед скривавим шн-оком» (О. Олесь) громадянської.вій іш.

Поважаючи на те, що багато українських письменників | перші поренолюційпі роки пройшли складний і суперечливий шлях ідейного становлення, уже на кінець 1920 р. ■ формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різно­му і в не однаковій мірі, революційним світоглядом. Це,була яс; крава реиолюційно-романтична" течія, до. икоїчналежали П.тТда чина, II. Бллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський М. Зеров, П. Филшювич, О. Бургардт, _;М. Драй-Хмара та і'ніїш Вони здійснювали переклади з античної та європейської літ'ім ратур, видання української класики, готували статті та грунтой» ні дослідження, читали лекції, проводили:наукові семінари. ПлІде по працювали митці старшого віку';' що|сформувалися в дореви люційішй час, — А. Кримський, X. і Алчевська, П. Капельгоро^ ськіїЙ; М. Вороний Помітними'Явищами в літературному життД України були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новеї ли й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Внпші, драматург гія і проза М...Куліша, І. Дніпровського, М. Ірчана, І. МикнтіеЯл ка, А. Головка,Л

Нове життя народжувало молоді культурні.сили — письмен? ників, художників, композиторів,^-— переповнені"жагою пошуків та" творчих відкриттів^-. Вийшли збірники, *Гроно» і «Вир¹ рево­люції», авторами яких були заводські-робітники, селяни, армійї ська молодь. Піднесення народної ініціативи і творчості знайшло своє втілення у -бурхливому видавничо-публіцистичному.житій? республіки: у 20-ті роки-в «ій видавалося понад 20 .літературно/ художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників,-'«'10 республіканських газет і 55 журналів, Народжу^ались^:;різнома* пітні літературно-художні'течії'та Угруповання. Лише в середо/ вищі'художників протягом перших пореволірційігих років фар?¹ муються. Асоціація революційного мистецтва т України, Асоціація^ художників червоної України, Об'єднання сучасних архітекторів,! Об'єднання художнього молодняка України «та .Інші. З 1922 поі 1925 рік діяли письменницькії об'єднання «Плуг», «Гарт», «Чер-поний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «СІМ»,! Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.

Розвивалось українське сценічне мистецтво.¹.}У-Києві, Пол­таві, Одесі, Харкові утворилися; робітничГ та,>селянські- театри, У драматичному театрі Лм. Т; Шевченка,) заснованому в 1919 р. працювали корифеї української сцени П. Саксаганськпй, М>;Са-довський;на зміну їм прийшла ціла плеяда нових майстрів сце­ни О. Сердюк, Н. Ужвій, 0::Ватуля, П. Нятко',;Г\ Борисогліб-ська, Ф. Барвінська, .А. Бучмаіі ІОі, Щумський, ;В. Добровольсь,-; кий, О. Юра-Юрський, оперні;:співаки.іМ-лЛитвиненко-Вольгемуг, І. Паторжинський; О. Петрусенко, Б; Гмиря.кМ.тГришкол3. Гай-дай та багато Інших¹.

158

Становлення і розвиток українського театру нерозривно по-В'лзані з акторською та режисерською діяльністю Г. ІОрн, який іу;20-рр. керував драматичним театром ім. І. Франка. Видатним Діячем «Молодого театру» був Лесь Курбас (І887—1942), енци­клопедично освічений, високообдарованнй актор-поватор. його ЇВбрчість — яскріава і водночас драматична сторінка в історії Вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи впвесіп україн­ський національний театр із нровінціального тупика, Курбас у І922 р. створив «Березіль» - - своєрідний експериментальний Ментр,. що мав на меті синтетично об'єднати слово, рух, жест, Й'узику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну те­атральну мову.; Нові принципи організації спектаклю були пок­ладені в,основу праці над п'єсами світового й українського ре­пертуару — «Макбет» У. Шекспіра, «Жакерією» П. Мерїме, «Ха­зяїном» І. Тобілевича, «За двома зайцями» М. Старнцького. Особ­ливим,успіхом відзначалися постановки п'єс М. Куліша «Народ­ний Малахій»,«Мина Мазайло». «Березіль» об'єднав чимало виз­начних акторів, серед них — М. Крушельницькніі, Й. Гірняк, Н. $жвій, А. Бучма, І. Мар'яненко, В. Чистякова, II. Титаренко, СгШагайда, Л. Сердюк, Д, Антонович, О. Добровольська,

---

Смотрите также файлы

• Учебник Трофимова Курс физики.doc

• методичка по ЕС3.doc

• Методичка по философии.doc

• Психогимнастика в тенинге (Хрящева).doc

• ftiziatrija-0003.doc