ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.10.2023
Просмотров: 308
Скачиваний: 2
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
Недільного осіннього холодного ранку вирушаю електропотягом до Рівного, а звідти до м. Сарни, звідки мене новенький зручний бус довозить до Старої Рафалівки, храм якої є справжньою духовною скарбницею цього регіону Волинського Полісся.
Про дзвони церкви св.. Миколая в с. Стара Рафалівка дізнався від свого колишнього студента випускника Волинської Духовної семінарії, нині священика церкви Св. Михайла в м. Кузнецовську о. Йосипа Шарка.
В дорозі перебираю думками свої знання про Володимиреччину, її святині, які в минулому славилися багатством пам’яток церковного мистецтва: монастирями, храмами, іконами, дзвонами і т. д. Після кривавих буревіїв двох світових воєн, будівництва «реального» соціалізму і комунізму, під час якого місцеві комуністи на догоду московським зверхникам масово зачиняли, руйнували святині краю, небагато вціліло предметів сакрального мистецтва, тому наявність в одному храмі аж 14 дзвонів заставили мене вирушати в чергову наукову подорож до цього чарівного куточку Полісся.
Стара Рафалівка зустрічає мене тишею і спокоєм, з усіх сторін закрита від світу зеленою пеленою лісів, лише контури Рівненської АЕС, що підіймаються поруч, дають знати, що цей куточок Полісся зазнав урбанізації.
В центрі села церква Св. Миколая. Через невеликий скверик поспішаю до святині. В скверику, що перед храмом символічна могила з деревяним хрестом. Читаю прикріплену металеву таблицю і дізнаюся, що це хрест - пам’ятник всім жителям села, хто віддав своє житія за волю України.
В храмі радісно зустрічає о. настоятель Сергій Прокопчук в якого блискуче закінчені Духовна семінарія і академія. Ми з ним знайомі заочно, але нас об’єднує спільна любов до рідної землі, її минулого і сьогодення, наукової праці, Отець Сергій – автор цікавого і цінного дослідження «Духовна Святиня Полісся» про церкву святого Миколая в якій він править служби Божі на протязі шести років.[9]
Оглядаємо храм з вулиці. Типова римо-католицька базилика, лише надбудовані в першій половині XIX ст. центральна баня та над бабинцем двохярусна дзвіниця змінили її зовнішній вигляд. В середині храму гарно розмальований двоярусний іконостас поч. XX ст., але найбільш вражає праворуч при вході до церкви куточок-музей предметів сакрального мистецтва. Тут не лише давні дзвони, а й стародавні Богослужбові книги, документи, фотодокументи і інше.[10.18-19]
Піднімаємося на дзвіницю. Вона справді скарбниця церковних дзвонів. Різні за величиною, вагою, металу, голосом, удекоруваннями вони становлять справді різнобарвну мозаїку цих безцінних скарбів сакрального мистецтва. Оглядаємо, вимірюємо, знімаємо на плівку, а по закінченню праці йдемо до місця де стояла церква св.. Параскеви. Нині там садиба місцевого селянина. В його дворі стоїть камінь, нижня частина хреста, який був поставлений в другій половині XIX ст., на місці святині, позначаючи тим святість місця вимоленого молитвами до Всевишнього наших предків, а потому вертаємось до храму Св. Миколая, який піднімається величчю своїх бань, увінчаних
хрестами в безмежне голубе небо, а за святинею Стир тихо і повільно несе свої води як і сотні літ тому назад, коли над ним виросла Духовна святиня Полісся.[10]
З о. Йосипом Шарком оглядаємо саме місто Кузнецовськ, наші храми, саму атомну електростанцію, ведемо мову про минуле рідної землі, її неповторну красу, яку осінь чарівниця розмалювала в лише відомі її кольори і барви. Довго стоїмо на березі річки Стир, споглядаємо далекі за лугами ліси, над яким літає дух часу. В приміському поїзді, що віз мене до Луцька хвилі теплих споминів знову і знову несли мене на чарівне Полісся, до великої святині - церкви св.. Миколая, справжньої Поліської скарбниці церковних дзвонів.
Використані джерела:
1. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1986. – т. 2. – с. 294.
2. Свешников І., Нікольченко Ю. Довідник з археології України Рівненська область. – Київ, 1982 – с. 40
3. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і центральна Україна). – Київ ,1993. – с. 209.
4. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1984. – т.1 – с. 198.
5. Словник географічний королівства Польського і інших країв слов’янських. – Варшава, 1888. – т. 9. – с.489.
6. Давні церковні дзвони Божих храмів історичної Волині. – Вісник. – Вінніпег, 2006. – ч. 11-12. – с.23.
7. Рожко В. Древні святині Полісся. – Луцьк, 2008. – с. 32.
8. Рожко В. Дзвони в Божих храмах Погориння. – Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції «Інститут дослідів Волині та Товариство «Волинь» у Вінніпезі (до 60-річчя заснування)». – Луцьк, 2010. с. 108.
9. Прокопчук С. Духовна святиня Полісся.(В праці не зазначено місце, дата видання).
10. Так само.
Володимир Рожко
історик-архівіст,
дійсний член ІДВ у Вінніпезі і його представник в Україні, почесний професор Волинського національного університету ім. Лесі Українки, викладач ВДС
Складайте ж собі скарби на небі...
Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть.
Св. Матвія 6, 20
Світлої пам’яті Михайло Хомік з дитячих років від своїх побожних батьків запам’ятав ці слова Спасителя і аж до своєї смерті жив Його заповітами.
Народився Михайло Хомік у відомому історичному містечку Городло, яке знаходилося на лівому березі річки Буг північніше Грубешова на Холмщині цій віковій Волинській землі.
Містечко Городло виводило свої витоки ще з часів Червенських міст. В «Літописі Руському» знаходимо згадку про нього в заповіті князя Володимира Васильковича 1288 року, згідно якого воно передавалося його дружині:
«А що я даю єсмь їй і село своє Городло із митом, то люди як ото на мене, так і на княжню мою нехай роблять по моїм животті» [1]
Відоме Городло Городельською унією 1413 року укладеною між польським королем Ягайлом і великим князем Литовським Вітовтом, а також насамперед для нас своїми прадавніми українськими православними святинями: церквами – Св. Параскеви П’ятниці, Воскресіння Христового, Св. Миколая.
Згідно люстрації 1571 року в Городло було три попи, настоятелі вищеперелічених храмів. [2]
Церкви Св. Параскеви П’ятниці, Воскресіння Господнього в 1795 році вже не існувало, їх парафіяни відійшли, а церковне майно, землі передані до парафії Св. Миколая.
В 1454 році Городло отримало Магдебурзьке право, але на час третього розподілу Польщі 1795 р. було воно вже звичайним селом.
З відродженням Поверсальської Польщі 1919 – 1939 рр., та масовим зачиненням і нищенням православних святинь на Холмщині, церква Св. Миколая в Городлі вистояла і залишалася великою православною святинею для місцевих українців. [3]
З постанням так званої Людової Польщі 1945 року розпочалося масове примусове виселення українців Холмщини до «комуністичного раю» в Україну окуповану на той час московськими більшовиками.
Селяни Городло були в числі перших, що мали залишити свою рідну землю, роками нажите майно, будівлі і вирушити до «червоного московського ельдорадо». [4]
Польська окупаційна комуністична влада і московські енкаведисти дозволяли переселенцям із Холмщини брати лише найнеобхідніші речі, все решта ставало власністю Людової Польщі. Кожна сім’я виселених українців Закерзоння старалися при переселенні взяти найцінніше: речі, одяг, взуття, продукти, сільськогосподарський реманент і інш. Все це складали на підводи, часто запряжені волами, коровами і вирушали в «землю обітовану», в невідоме майбутнє.
Михайло Хомік, пам’ятаючи заповіді Христа, положив на свій віз запряжений коровами три давні XVIII ст. дзвони з церкви Св. Миколая. Він не хотів, щоб дісталися вони польським комуністам, які передадуть їх або римо-католицькому костелу чи просто здадуть в металобрухт. Бажання рятувати давні церковні дзвони було в нього вище понад усякі матеріальні цінності. Ці дзвони привіз він аж в південну Україну, скуштувавши там «колгоспного раю» холмщаки з Городло залишають його і знову возами запряженими коровами вирушили в зворотну дорогу. Родина Михайла Хоміка осіла в с. Озденіж на Волині.
– В Церкві Казанської Божої Матері 1859 р. в нашому селі, – розповідала автору Надія Павловська, – був давній великий дзвін, ще з попередньої дерев’яної церкви перед 1583 р., був забраний німцями 1942 року і вивезений до Німеччини як важлива сировина для військової промисловості. Тому після війни церква була без дзвонів. Яка ж наша була радість та й не менше здивування, коли ми дізналися, що один з переселенців Михайло Хомік, земляк і друг мого покійного чоловіка привіз три різні за величиною дзвони з с. Городло на Холмщині. Інші рятували матеріальні скарби, а Михайло – духовні, яких ні міль, ні іржа не нищить...
Про врятовані привезені духовні скарби – церковні дзвони Михайлом Хоміком до Озденіж добре пам’ятають старожили села: Дарія Оксенюк, Олександра Волос-Стельмащук обоє 1927 р. н.
– Незадовго до своєї смерти Михайло Хомік, – розповідала автору Дарія Оксенюк, – просив своїх рідних і друзів: коли домовину з його тілом будуть везти на місцеве кладовище, щоб обов’язково відспівали врятовані дзвони...
Недільного серпневого ранку оглядаю храм Казанської Божої Матері в Озденіжах. Величава мурована святиня зберегла свій первісний вигляд. Храм в підпорядкуванні УПЦ МП, його настоятель о. Степан дає дозвіл оглянути і зазняти на плівку історичні дзвони.
З старостою церкви піднімаємося на дзвіницю. Перед нами постають три врятовані давні з XVIII ст. дзвони з церкви Св. Миколая в Городлі. Всі троє дзвони гарно удекоровані рослинним орнаментом, на плащу найбільшого дзвону рельєфне зображення Святителя і Чудотворця Миколая. Ці врятовані Михайлом Хоміком дзвони більше як півстоліття кликали вірних с. Озденіж до святині, ділили з ними сумні і радісні новини, одспівали в останню дорогу свого рятівника, Людину з великої літери, яка спочила після тяжких земних доріг на місцевому кладовищі, своїми великими і праведними ділами знайшла собі вічні скарби на небі.
Використані джерела:
-
Літопис Руський. – Київ, 1989. – С. 439 -
Кваснецький А. Про ліквідацію парафій і зачинених церквах колишньої Холмської греко-уніатської єпархії. – Люблін, 1891. – С. 96 -
Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. – Вінніпег-Торонто, 1989. – С. 386-388. -
Там само. – С. 312.
Василь Милусь
кандидат історичних наук,
викладач Волинської Духовної семінарії
З історії Волинської духовної семінарії
Провідним православним навчальним закладом Волинської губернії Російської імперії впродовж ХІХ - поч. ХХ ст. була духовна семінарія. Її створення припало на кінець ХVІІІ ст. Після трьох поділів Польщі край увійшов до складу Російської імперії. Переважаючим духовенством Волині були уніатські священики. Оскільки державною релігією у тогочасній Російській імперії визнавалася православна, потрібно було забезпечити з числа місцевих жителів кадровий потенціал для поширення й утворення в краї імперської церкви. Для цього 14 травня 1796 р. в Острозі відкрито православну семінарію. Всім священно- і церковнослужителям було наказано віддавати дітей до нововідкритого навчального закладу під загрозою кари.
Першим префектом семінарії було призначено кандидата богослов’я
о. Івана Стрілецького. До його обов’язків належав також прийом учнів на навчання. Завдяки вжитим заходам до кінця 1796 р. у стінах закладу вже навчалося 119 хлопців віком від 8 до 21 року. Були серед них і учні єзуїтських колегіумів, гімназій. Відповідно до рівня знань учнів, у семінарії діяли чотири класи: риторичний, поетичний, вищий і нижчий граматичні.
З утворенням самостійної Волинсько-Житомирської єпархії Московської патріархії відбулися зміни в організації семінарії. До життя покликано керівний орган – правління. В 1806 р. семінарію очолив ректор. Назву навчального закладу змінювали залежно від титулування правлячого архієрея.
Н
© Милусь В.
авчальний процес у семінарії перебував під жорстким контролем адміністрації. Значна увага приділялася дотриманню дисципліни. Так, семінаристи були зобов’язані постійно перебувати в стінах закладу навіть на Великодні та Різдвяні свята. Додому дозволялось їхати лише на літні канікули. Подібні заходи вживалися з метою створення тісного зв’язку семінаристів з Російською церквою, послаблення впливу місцевих релігійних традицій. Додамо, що такі жорсткі правила діяли в перші роки функціонування семінарії і відійшли в небуття на початку ХІХ ст. До основних предметів у ВДС належали: богослов’я, катехізис, філософія, логіка та інші. Відповідно до розпорядження єпископа Варлаама (1796 р.) усіх студентів зобов’язали у святкові та недільні дні виголошувати проповіді в Острозькому Преображенському соборі. Крім обов’язкових предметів, учням за бажанням викладали грецьку, французьку і німецьку мови, арифметику, малювання. До них належала також і медицина. Однак, пізніше через відсутність достатньої кількості кваліфікованих лікарів, предмет визнано обов’язковим для вивчення всіма учнями семінарії [