ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.10.2023
Просмотров: 311
Скачиваний: 2
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
1, 87].
З посиленням державних асиміляційних заходів на початку ХІХ ст. у краї стала гостро відчутною потреба у православних священиках. Одним із запропонованих шляхів виходу із цієї ситуації стало створення при Волинській семінарії короткотермінових курсів, основне завдання яких відображала назва – “Російські”. Навчання у Російській катехізаційній школі проходило у дві зміни. У першу зміну навчалися зовсім неграмотні кандидати у священики, а в другу – ті, хто мав елементарні навички читання і письма. Навчання у школі зводились до вивчення основ священства. До катехізаційної школи потрапляли також ті семінаристи, яким терміново необхідно було зайняти місце настоятеля. В більшості випадків це траплялося, коли помирав батько священик і тоді сина переводили до Російської школи і вже через рік його висвячували і призначали на парафію. Припинили своє існування курси у 1917 р. На їх місці створено паламарські курси при духовних училищах.
Випуск учнів семінарії здійснювався на початках неорганізовано [2, 57]. Протягом цілого року в результаті опанування програми чи дій інших факторів учні отримували документ про її закінчення. З 1817 по 1871 рр. семінарія здійснювала регулярні випуски один раз на два роки. Публічність іспитів запроваджено лише з 1915 р. Відповідно до успішності учні поділялися на групи. Складання іспитів перетворювалося на демонстрацію здобутків закладу перед жителями Острога, оскільки в перервах між декламуванням віршів і виголошенням проповідей семінарський оркестр і хор виконували окремі номери.
Війна Росії з Францією і похід Наполеона в 1812 р. вплинули на діяльність семінарії. Під загрозою захоплення студентів і викладачів було евакуйовано до Полтавщини. Повернення на Волинь сталося в квітні 1813 р.
Фінансове становище навчального закладу постійно було незадовільним. Казна виділяла недостатню для нормального функціонування кількість грошей. До того ж часті пожежі погіршували і так критичне становище семінарії. Остання пожежа квітня 1821 р. взагалі поставила знак питання щодо подальшого функціонування закладу. Князь К. Яблоновський погодився надати приміщення для семінарії в місті Аннополь. Так, з 1 вересня 1825 р. семінаристи розпочали новий навчальний рік у пристосованих під класи конюшнях. Документальні джерела свідчать про доволі жорстоке поводження викладачів семінарії з підопічними. Траплялися випадки побиття вчителями учнів, за що перші отримували лише незначні штрафи.
До 1836 р. семінарія знаходилась в Аннополі. У зв’язку із польським повстанням в 1831 р. російська влада закрила Кременецький ліцей, а будівлю викупило у держави в 1832 р. православне духовне відомство. З придбанням пристойного приміщення Волинська семінарія вступила в період стабільності. Цьому сприяли земельні маєтки, які раніше належали Кременецькому ліцею.
За покращення навчально-виховного процесу, моральної атмосфери семінарії взявся у другій половині ХІХ ст. Священний Синод. Указом від 27 травня 1867 р. збільшено чисельність викладацького складу. Через чотирнадцять років ще одним указом Священного Синоду постановлено викорінити зі стін семінарії негативні явища морально-психологічного характеру. Наголошувалося, що у спілкуванні між учителем і учнями повинна панувати батьківська любов, щирість взаємин [3, 87].
Отриманню знань учнів сприяла велика бібліотека семінарії. Беручи участь у роботі духовного оркестру, семінаристи активно спілкувалися з міською інтелігенцією. Традиційними стали урочисті відзначення імперських державних і церковних свят. Для стимуляції учнів використовувався принцип заохочення найкращих певними видами стипендій. Надавалися вони за рахунок фонду опікунської ради.
До початку ХХ ст. Волинська духовна семінарія функціонувала в стінах колишнього Кременецького ліцею. Оскільки у 1841 р. кафедра правлячого єпархіального архієрея була перенесена з Почаєва до губернського Житомира, постала логічна потреба переміщення і навчального закладу. Підготовка священичих кадрів повинна була здійснюватися під пильним контролем церковної влади. Однак реалізації задуму перешкодили фінансові труднощі. В Житомирі не існувало належних будівель, а на зведення нових потрібні були значні кошти і час. У січні 1887 р. Священний Синод Російської церкви видав указ про переведення Волинської духовної семінарії в єпархіальне місто Житомир [4, 95]. Планувалося, що навчання на новому місці розпочнеться в 1896 р., якраз на столітній ювілей семінарії.
Забюрократизована й малоефективна адміністративна управлінська система імперії дала збій і будівництво нових приміщень розпочали лише в 1897 р., а через п’ять років започатковано житомирський період діяльності семінарії. Зокрема, навчальний заклад мав окремий храм [5, 10]. Переміщення семінарії до Житомира позитивно відобразилося на навчально-виховному процесі. Шестирічний термін навчання став більш насиченим і диференційованим. Зокрема, в перших чотирьох класах вивчалися загальноосвітні предмети, а два останні присвячувалися студіюванню богословських [6, 151]. За тодішніми правилами учні, які закінчували чотири загальноосвітні класи і не бажали ставати священиками, записувалися на історико-філологічний або юридичний факультети університетів Російської імперії. Потрібно зазначити, що кількість таких випадків була значною.
Як і на початку діяльності семінарії, траплялися випадки висвят учнів у священичий сан без завершення повного курсу наук. Приводом до такого рішення була термінова потреба зайняти місце парафіяльного священика. Загострення соціально-економічного і політичного життя імперії у 1905 – 1907 рр. мало своє відображення і в діяльності ВДС. Учні семінарії слідкували за подіями, які розгорталися, жваво їх обговорювали. Свідченням активної громадянської позиції семінаристів стало заснування таємних гуртків. Дмитро Ісаєвич згадував, що у 1903 р. він вступив у Волинську духовну семінарію в Житомирі, яку закінчив з відзнакою. На відміну від Житомирської гімназії, де розмовною мовою була російська, переважна більшість семінаристів спілкувалася українською, залюбки співали українських народних пісень. Великий вплив на семінаристів мав викладач словесності Ювеналій Тиховський. Незважаючи на те, що він викладав російську літературу, йому вдавалося майстерно вплітати в курс
українську [7,672]. Його учні регулярно дискутували на теми буржуазних реформ у Росії. Будителем свідомості учнів був часопис “Київська рада”, який регулярно доставлявся через довірених осіб семінарії. Вільнодумство семінаристів стало непокоїти поліцію. У січні 1907 р. у гуртожитку семінарії проведено обшук. Учні чинили відчайдушний опір поліціянтам. Обороняючись, вони обливали стражів порядку водою. Тому поліція викликала на допомогу загін солдат. Сутичка закінчилася арештом сімнадцятьох учнів. Серед тих, хто брав участь у цьому революційному виступі був Іван Теодорович (пізніше глава Української церкви в Америці) [8, 88]. Запідозрених в організації та учасників бунту адміністрація семінарії звільнила.
Після хвилі реакції 1907 – 1914 рр. життя семінарії активізувалося у 1917 – 1918 рр. Крім нестатків, зумовлених воєнним лихоліттям, семінарія зазнала й руйнувань, спричинених пожежею, у вогні якої загинули два корпуси і бібліотека навчального закладу. З приходом радянської влади семінарія перестала існувати.
Після закінчення Першої світової війни і в результаті укладення Ризького мирного договору 1921 р. західна частина Волині юридично закріплювалася в складі Другої Речіпосполитої. Окупацію поляками західної Волині здійснено ще у 1919 р. У межах частини колишньої Волинсько-Житомирської єпархії організація церковного життя проводилася під керівництвом Кременецького вікарного єпископа Діонисія (Валединського). У Кременці ще з 1918 р. розташовувалася Холмська духовна семінарія, яку реевакуйовувано з
Москви [9, 9]. Певний час семінарія функціонувала як окрема структурна одиниця, непідвладна єпископу Діонисієві. Ректор Холмської духовної семінарії архімандрит Смарагд (Латишенков) відмовлявся підпорядковувати навчальний заклад Кременецькому єпископу. Як не парадоксально, на початку 1920 р. Холмська семінарія у Кременці отримала фінансову допомогу від Уряду
УНР [10, 41]. Протистояння між керівництвом семінарії і єпархіальним керівництвом закінчилося перемогою останньої [11, 125]. Більшість викладачів семінарії погодилася на пропозицію викладати у Кременецькій духовній семінарії, яка, з огляду на закриття семінарії в Житомирі, одержала назву “Волинська“.
Холмська семінарія до війни мала авторитет одного з найповажніших закладів такого типу цілої імперії. В її стінах навчалася найбільша кількість студентів, а викладачі прирівнювалися до професорів богословських академій. Подібна увага до семінарії – свідчення русифікаційної політики, яку проводила імперія на Волині, у тому числі і на Холмщині. У стінах семінарії виховувалися майбутні священно- і церковнослужителі – поборники єдиної і неподільної Росії, засобом для зміцнення якої слугувала Православна церква. Викладацький склад семінарії старанно підбирався, як правило, це були кандидати богословських наук Московської і Петербурзької духовних академій.
Перша спроба українізувати семінарію в Кременці на початку 20-х років не була реалізована до кінця. Лише рік викладав у семінарії професор Василь Біднов [12, 32]. Пізніше він був залучений до праці на богословському факультеті при Варшавському університеті [13, 49 – 50].
Більшість предметів у семінарії викладали російською мовою. До 1927 р. закладом керували єпископи проросійської орієнтації Антоній (Марценко) та Симон (Івановський) [14, 48]. З нормалізацією релігійного життя на Волині та встановленням порозуміння між керівництвом Варшавської митрополії і урядом Другої Речіпосполитої дійшло до визнання за Волинською духовною семінарією статусу державної. Тобто, кожен випускник закладу мав право вступу до будь-якого університету Польщі. У порозумінні з державною владою призначались керівництво й викладацький склад семінарії. Після 1926 р. у внутрішній політиці польського режиму став спостерігатися процес налагодження співпраці з українською меншиною. В обмін на політичну підтримку українці здобули розуміння уряду у проведенні розмосковщення церкви в краї. Тому у 1927 р. ректором ВДС було призначено протоієрея Петра Табінського, який мав авторитет активного борця за створення Української церкви. Все ж проросійські церковні кола домоглися призначення своїх кандидатів на посади інспектора та візитатора семінарії [
15, 102].
Відчутним ударом для ВДС стало звільнення о. П. Табінського з посади ректора. Окремі дослідники твердять, що він став жертвою підозр польської влади у причетності до діяльності українських націоналістичних організацій у
Кременці [16, 214]. На нашу думку, було використано зручний момент для усунення активного церковного діяча. В цьому були зацікавлені і проросійські кола Варшавської митрополії, адже посада ректора однієї із двох семінарій Польської автокефальної православної церкви була стратегічною. Приблизно через рік о. П. Табінський залишив Православну церкву і перейшов у юрисдикцію митрополита Андрія (Шептицького), тим самим позбавив себе можливості далі боротися за розмосковщення церкви в краї.
Після змін у керівництві семінарією її курс не змінився. Новий ректор - єпископ Симон (Івановський) був номінальним керівником, фактично уся влада зосереджувалася в руках інспектора – С. Міляшкевича, до того директора приватної Української гімназії у Кременці.
В березні 1932 р. Міністерство ісповідань і освіти польського уряду видало закон про реформу системи шкільної освіти в державі. Зміни зачіпали і Кременецьку державу православну духовну семінарію. На її місці планували створити трирічний богословський ліцей, до якого кандидати у священики вступали б після закінчення чотирирічних загальноосвітніх гімназій [17]. Однак, на нараді під головуванням митрополита Діонисія (Валединського), у квітні 1933 р. за участю інспектора ВДС С. Міляшкевича та в. о. ректора Віленської семінарії прот. М. Тучемського з’явився новий проект, який передбачав створення богословського ліцею в Варшаві. З середини 30-х років Волинська семінарія здійснювала лише випуски студентів, поповнення не набирали. Стан поступової ліквідації тривав до приходу радянської влади у 1939 р.
Українська громадськість, політичні сили в особі Волинського українського об’єднання, Української парламентської репрезентації Волині розгорнули широку агітаційну кампанію на захист духовної школи як важливого осередку підготовки нового покоління православних священиків. Так, у листопаді 1934 р. волинські посли обговорювали питання збереження семінарії на Волині з міністром ісповідань і освіти. Відповідну ухвалу прийняло й Волинське єпархіальне зібрання духовенства й мирян у 1935 р. [18, 52].
Незважаючи на стан поступової ліквідації, семінарія продовжувала займати активну національну позицію. Свідченням цього були відзначення пам’ятних дат, пов’язаних із життям Т. Шевченка. Зокрема, панахиди по поетові правились українською мовою із виголошенням змістовних проповідей. У такій атмосфері виховувалися майбутні священики для Волині.
З посиленням державних асиміляційних заходів на початку ХІХ ст. у краї стала гостро відчутною потреба у православних священиках. Одним із запропонованих шляхів виходу із цієї ситуації стало створення при Волинській семінарії короткотермінових курсів, основне завдання яких відображала назва – “Російські”. Навчання у Російській катехізаційній школі проходило у дві зміни. У першу зміну навчалися зовсім неграмотні кандидати у священики, а в другу – ті, хто мав елементарні навички читання і письма. Навчання у школі зводились до вивчення основ священства. До катехізаційної школи потрапляли також ті семінаристи, яким терміново необхідно було зайняти місце настоятеля. В більшості випадків це траплялося, коли помирав батько священик і тоді сина переводили до Російської школи і вже через рік його висвячували і призначали на парафію. Припинили своє існування курси у 1917 р. На їх місці створено паламарські курси при духовних училищах.
Випуск учнів семінарії здійснювався на початках неорганізовано [2, 57]. Протягом цілого року в результаті опанування програми чи дій інших факторів учні отримували документ про її закінчення. З 1817 по 1871 рр. семінарія здійснювала регулярні випуски один раз на два роки. Публічність іспитів запроваджено лише з 1915 р. Відповідно до успішності учні поділялися на групи. Складання іспитів перетворювалося на демонстрацію здобутків закладу перед жителями Острога, оскільки в перервах між декламуванням віршів і виголошенням проповідей семінарський оркестр і хор виконували окремі номери.
Війна Росії з Францією і похід Наполеона в 1812 р. вплинули на діяльність семінарії. Під загрозою захоплення студентів і викладачів було евакуйовано до Полтавщини. Повернення на Волинь сталося в квітні 1813 р.
Фінансове становище навчального закладу постійно було незадовільним. Казна виділяла недостатню для нормального функціонування кількість грошей. До того ж часті пожежі погіршували і так критичне становище семінарії. Остання пожежа квітня 1821 р. взагалі поставила знак питання щодо подальшого функціонування закладу. Князь К. Яблоновський погодився надати приміщення для семінарії в місті Аннополь. Так, з 1 вересня 1825 р. семінаристи розпочали новий навчальний рік у пристосованих під класи конюшнях. Документальні джерела свідчать про доволі жорстоке поводження викладачів семінарії з підопічними. Траплялися випадки побиття вчителями учнів, за що перші отримували лише незначні штрафи.
До 1836 р. семінарія знаходилась в Аннополі. У зв’язку із польським повстанням в 1831 р. російська влада закрила Кременецький ліцей, а будівлю викупило у держави в 1832 р. православне духовне відомство. З придбанням пристойного приміщення Волинська семінарія вступила в період стабільності. Цьому сприяли земельні маєтки, які раніше належали Кременецькому ліцею.
За покращення навчально-виховного процесу, моральної атмосфери семінарії взявся у другій половині ХІХ ст. Священний Синод. Указом від 27 травня 1867 р. збільшено чисельність викладацького складу. Через чотирнадцять років ще одним указом Священного Синоду постановлено викорінити зі стін семінарії негативні явища морально-психологічного характеру. Наголошувалося, що у спілкуванні між учителем і учнями повинна панувати батьківська любов, щирість взаємин [3, 87].
Отриманню знань учнів сприяла велика бібліотека семінарії. Беручи участь у роботі духовного оркестру, семінаристи активно спілкувалися з міською інтелігенцією. Традиційними стали урочисті відзначення імперських державних і церковних свят. Для стимуляції учнів використовувався принцип заохочення найкращих певними видами стипендій. Надавалися вони за рахунок фонду опікунської ради.
До початку ХХ ст. Волинська духовна семінарія функціонувала в стінах колишнього Кременецького ліцею. Оскільки у 1841 р. кафедра правлячого єпархіального архієрея була перенесена з Почаєва до губернського Житомира, постала логічна потреба переміщення і навчального закладу. Підготовка священичих кадрів повинна була здійснюватися під пильним контролем церковної влади. Однак реалізації задуму перешкодили фінансові труднощі. В Житомирі не існувало належних будівель, а на зведення нових потрібні були значні кошти і час. У січні 1887 р. Священний Синод Російської церкви видав указ про переведення Волинської духовної семінарії в єпархіальне місто Житомир [4, 95]. Планувалося, що навчання на новому місці розпочнеться в 1896 р., якраз на столітній ювілей семінарії.
Забюрократизована й малоефективна адміністративна управлінська система імперії дала збій і будівництво нових приміщень розпочали лише в 1897 р., а через п’ять років започатковано житомирський період діяльності семінарії. Зокрема, навчальний заклад мав окремий храм [5, 10]. Переміщення семінарії до Житомира позитивно відобразилося на навчально-виховному процесі. Шестирічний термін навчання став більш насиченим і диференційованим. Зокрема, в перших чотирьох класах вивчалися загальноосвітні предмети, а два останні присвячувалися студіюванню богословських [6, 151]. За тодішніми правилами учні, які закінчували чотири загальноосвітні класи і не бажали ставати священиками, записувалися на історико-філологічний або юридичний факультети університетів Російської імперії. Потрібно зазначити, що кількість таких випадків була значною.
Як і на початку діяльності семінарії, траплялися випадки висвят учнів у священичий сан без завершення повного курсу наук. Приводом до такого рішення була термінова потреба зайняти місце парафіяльного священика. Загострення соціально-економічного і політичного життя імперії у 1905 – 1907 рр. мало своє відображення і в діяльності ВДС. Учні семінарії слідкували за подіями, які розгорталися, жваво їх обговорювали. Свідченням активної громадянської позиції семінаристів стало заснування таємних гуртків. Дмитро Ісаєвич згадував, що у 1903 р. він вступив у Волинську духовну семінарію в Житомирі, яку закінчив з відзнакою. На відміну від Житомирської гімназії, де розмовною мовою була російська, переважна більшість семінаристів спілкувалася українською, залюбки співали українських народних пісень. Великий вплив на семінаристів мав викладач словесності Ювеналій Тиховський. Незважаючи на те, що він викладав російську літературу, йому вдавалося майстерно вплітати в курс
українську [7,672]. Його учні регулярно дискутували на теми буржуазних реформ у Росії. Будителем свідомості учнів був часопис “Київська рада”, який регулярно доставлявся через довірених осіб семінарії. Вільнодумство семінаристів стало непокоїти поліцію. У січні 1907 р. у гуртожитку семінарії проведено обшук. Учні чинили відчайдушний опір поліціянтам. Обороняючись, вони обливали стражів порядку водою. Тому поліція викликала на допомогу загін солдат. Сутичка закінчилася арештом сімнадцятьох учнів. Серед тих, хто брав участь у цьому революційному виступі був Іван Теодорович (пізніше глава Української церкви в Америці) [8, 88]. Запідозрених в організації та учасників бунту адміністрація семінарії звільнила.
Після хвилі реакції 1907 – 1914 рр. життя семінарії активізувалося у 1917 – 1918 рр. Крім нестатків, зумовлених воєнним лихоліттям, семінарія зазнала й руйнувань, спричинених пожежею, у вогні якої загинули два корпуси і бібліотека навчального закладу. З приходом радянської влади семінарія перестала існувати.
Після закінчення Першої світової війни і в результаті укладення Ризького мирного договору 1921 р. західна частина Волині юридично закріплювалася в складі Другої Речіпосполитої. Окупацію поляками західної Волині здійснено ще у 1919 р. У межах частини колишньої Волинсько-Житомирської єпархії організація церковного життя проводилася під керівництвом Кременецького вікарного єпископа Діонисія (Валединського). У Кременці ще з 1918 р. розташовувалася Холмська духовна семінарія, яку реевакуйовувано з
Москви [9, 9]. Певний час семінарія функціонувала як окрема структурна одиниця, непідвладна єпископу Діонисієві. Ректор Холмської духовної семінарії архімандрит Смарагд (Латишенков) відмовлявся підпорядковувати навчальний заклад Кременецькому єпископу. Як не парадоксально, на початку 1920 р. Холмська семінарія у Кременці отримала фінансову допомогу від Уряду
УНР [10, 41]. Протистояння між керівництвом семінарії і єпархіальним керівництвом закінчилося перемогою останньої [11, 125]. Більшість викладачів семінарії погодилася на пропозицію викладати у Кременецькій духовній семінарії, яка, з огляду на закриття семінарії в Житомирі, одержала назву “Волинська“.
Холмська семінарія до війни мала авторитет одного з найповажніших закладів такого типу цілої імперії. В її стінах навчалася найбільша кількість студентів, а викладачі прирівнювалися до професорів богословських академій. Подібна увага до семінарії – свідчення русифікаційної політики, яку проводила імперія на Волині, у тому числі і на Холмщині. У стінах семінарії виховувалися майбутні священно- і церковнослужителі – поборники єдиної і неподільної Росії, засобом для зміцнення якої слугувала Православна церква. Викладацький склад семінарії старанно підбирався, як правило, це були кандидати богословських наук Московської і Петербурзької духовних академій.
Перша спроба українізувати семінарію в Кременці на початку 20-х років не була реалізована до кінця. Лише рік викладав у семінарії професор Василь Біднов [12, 32]. Пізніше він був залучений до праці на богословському факультеті при Варшавському університеті [13, 49 – 50].
Більшість предметів у семінарії викладали російською мовою. До 1927 р. закладом керували єпископи проросійської орієнтації Антоній (Марценко) та Симон (Івановський) [14, 48]. З нормалізацією релігійного життя на Волині та встановленням порозуміння між керівництвом Варшавської митрополії і урядом Другої Речіпосполитої дійшло до визнання за Волинською духовною семінарією статусу державної. Тобто, кожен випускник закладу мав право вступу до будь-якого університету Польщі. У порозумінні з державною владою призначались керівництво й викладацький склад семінарії. Після 1926 р. у внутрішній політиці польського режиму став спостерігатися процес налагодження співпраці з українською меншиною. В обмін на політичну підтримку українці здобули розуміння уряду у проведенні розмосковщення церкви в краї. Тому у 1927 р. ректором ВДС було призначено протоієрея Петра Табінського, який мав авторитет активного борця за створення Української церкви. Все ж проросійські церковні кола домоглися призначення своїх кандидатів на посади інспектора та візитатора семінарії [
15, 102].
Відчутним ударом для ВДС стало звільнення о. П. Табінського з посади ректора. Окремі дослідники твердять, що він став жертвою підозр польської влади у причетності до діяльності українських націоналістичних організацій у
Кременці [16, 214]. На нашу думку, було використано зручний момент для усунення активного церковного діяча. В цьому були зацікавлені і проросійські кола Варшавської митрополії, адже посада ректора однієї із двох семінарій Польської автокефальної православної церкви була стратегічною. Приблизно через рік о. П. Табінський залишив Православну церкву і перейшов у юрисдикцію митрополита Андрія (Шептицького), тим самим позбавив себе можливості далі боротися за розмосковщення церкви в краї.
Після змін у керівництві семінарією її курс не змінився. Новий ректор - єпископ Симон (Івановський) був номінальним керівником, фактично уся влада зосереджувалася в руках інспектора – С. Міляшкевича, до того директора приватної Української гімназії у Кременці.
В березні 1932 р. Міністерство ісповідань і освіти польського уряду видало закон про реформу системи шкільної освіти в державі. Зміни зачіпали і Кременецьку державу православну духовну семінарію. На її місці планували створити трирічний богословський ліцей, до якого кандидати у священики вступали б після закінчення чотирирічних загальноосвітніх гімназій [17]. Однак, на нараді під головуванням митрополита Діонисія (Валединського), у квітні 1933 р. за участю інспектора ВДС С. Міляшкевича та в. о. ректора Віленської семінарії прот. М. Тучемського з’явився новий проект, який передбачав створення богословського ліцею в Варшаві. З середини 30-х років Волинська семінарія здійснювала лише випуски студентів, поповнення не набирали. Стан поступової ліквідації тривав до приходу радянської влади у 1939 р.
Українська громадськість, політичні сили в особі Волинського українського об’єднання, Української парламентської репрезентації Волині розгорнули широку агітаційну кампанію на захист духовної школи як важливого осередку підготовки нового покоління православних священиків. Так, у листопаді 1934 р. волинські посли обговорювали питання збереження семінарії на Волині з міністром ісповідань і освіти. Відповідну ухвалу прийняло й Волинське єпархіальне зібрання духовенства й мирян у 1935 р. [18, 52].
Незважаючи на стан поступової ліквідації, семінарія продовжувала займати активну національну позицію. Свідченням цього були відзначення пам’ятних дат, пов’язаних із життям Т. Шевченка. Зокрема, панахиди по поетові правились українською мовою із виголошенням змістовних проповідей. У такій атмосфері виховувалися майбутні священики для Волині.