ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.10.2023
Просмотров: 271
Скачиваний: 2
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
Отже, на завершення варто сказати про те, що двадцятилітній ювілей відродження Волинської Духовної семінарії наша духовна школа має з чим зустріти по-доброму похвалившись своїми хай невеликими, але вагомими досягненнями у сфері духовності, християнської місії та наукових дослідженнях. А тому наступним поколінням студентів необхідно чітко пам’ятати своїх викладачів і наставників і тих, що здобували освіту у ВДС в попередні роки, якими вони були, чим жили і чого прагнули.
«Пом’яни Господи всіх, хто навчає і навчається… і тих, хто навчав і навчалися у Волинській Духовній семінарії»
свящ. Степан Старевич
кандидат Богословських наук,
викладач Волинської Духовної семінарії
МИТРОПОЛИТ ЯКІВ ТА АРХІЄПИСКОП МИХАЇЛ – ДУХОВНІ НАСТАВНИКИ ВИХОВАНЦІВ СЕМІНАРІЇ.
Коли хто хоче йти вслід за Мною, – хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною.
Мф. 16. 24.
З призначенням 12 квітня 1995 року керуючим Луцько-Волинською Єпархією УПЦ КП архієпископа, а з листопада того ж року митрополита Якова, розпочинаються нові сторінки в історії Волинської Духовної семінарії.
Митрополит Яків належав до чисельних ієрархів нашої церкви, був поруч з святійшим патріархом Філаретом її будівничим, а в нас на Волині зокрема.1
Опріч керівництва Луцько-Волинською єпархією УПЦ КП, під його батьківською опікою вусі роки перебувала Волинська Духовна семінарія. Владика Яків надавав великої уваги підготовці майбутніх душпастирів нашої церкви. "Пастир добрий кладе життя власне за вівці"2 - читаємо в Євангелії від Св. Івана. Саме про таких духовних пастирів думав владика Яків, коли навчав майбутніх душпастирів, руко покладав їх в священичий сан. До владики Якова завжди з своїми болями, як до доброго батька, поспішали викладачі і учні семінарії, а його батьківське лагідне слово і добра порада заспокоювала, наставляла на дорогу істини.
Владика Яків був великий молитовник, великий знавець всіх треб, канонічного права, історії нашої церкви, великій патріот України. Всі свої знання, любов до Бога і України передавав він своїй пастві, священикам, учням семінарії.
Духовним наставником для вихованців, викладачів семінарії залишався владика Яків до останніх днів свого земного життя. І в пам'яті вихованців, викладачів, вірних він залишається духовним світочем, який свічкою горів, щоб гріти і світити.
Нижче подаємо житіє Високопреосвященного Якова, митрополита Луцького і Волинського УПЦ КП:
– 16 березня 2004 р. від важкої хвороби спочив у Бозі митрополит Луцький і Волинський Яків. Завершився більш ніж 72-річний шлях земного життя православного архіпастиря і українського патріота.
Високопреосвященний Яків, митрополит Луцький і Волинський (в миру - Іван Дмитрович Панчук), народився 5 жовтня 1931 р. в с. Лосятин Кременецького району Тернопільської області. Батько майбутнього владики, Дмитро Іванович Панчук, був теслею, а мати Марія Марківна - домогосподаркою. Родина Панчуків була великою - у майбутнього владики було також три брати та дві сестри.
Іван Панчук виховувався в побожній українській родині. Особливо яскравий духовний відбиток на дитячу душу наклала велична святиня - Успенська Почаївська лавра - неподалік від якої знаходиться село Лосятин. Дмитро Іванович Панчук був співцем у монастирському хорі, а тому батьки майбутнього владики часто ходили до Лаври на богослужіння, беручи з собою й малого Івана. Благоговіючи перед святинею, батько майбутнього владики бажав, щоб один з його синів став ченцем у цій обителі.
Як і багато українських родин, лиха година війни не оминула і родину Панчуків - глава сім'ї у 1944 р. загинув на фронті, захищаючи батьківщину. В 1948 р. Іван Панчук завершив навчання в школі, з 1951 по 1954 р. - проходив строкову службу в армійських лавах.
У вересні 1955 р. справдилася батьківська молитва - Іван Панчук став одним з послушників Почаївської лаври, де ніс послух пономаря. У 1957 р. послушник Іван Панчук вступив на навчання Ленінградської духовної семінарії. Після закінчення 1 класу семінарії жовтня 1958 р. у Почаївській лаврі був пострижений у чернецтво з нареченням імені Яків - на честь святого апостола Якова, брата Господнього за плоттю. 4 грудня того ж року у Лаврі архієпископом Львівським і Тернопільським Палладієм рукоположений на ієродиякона.
Під час навчання у 4 класі семінарії 19 листопада 1961 р. митрополитом Ленінградським і Ладозьким Гурієм рукоположений на ієромона; а у 1962 р., завершивши навчання в семінарії, ієромонах Яків вступає Ленінградської духовної академії, навчання в якій завершує у 1966 р. ступенем кандидата богослів'я за роботу "Споглядальне і дієве життя вчення святих подвижників".
На лихий час припало навчання ієромонаха Якова в ленінградських духовних школах - в розпалі були хрущовські гоніння. Особливо за них страждали монастирі, які масово закривала влада. Але, незважаючи на жорстоке переслідування монахів Почаївської лаври, отець Яків з багажем богословських знань повертається до неї - здійснювати
чернечий подвиг. З 1966 по 1974 роки він виконує тут різні послухи - бібліотекаря, уставщика, регента до благочинного Лаври. За ревну службу в 1969 р. возведений в сан ігумена.
На прохання керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією
владики Миколая (Юрика), який одночасно був і свяшенноархімандрит Почаївської обителі, 8 серпня 1974 р. рішенням Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Пімена ігумен Яків (Панчук) був призначений намісником Свято-Успенської Почаївської лаври з возведенням в сан архімандрита.
Ось що говорить про мотиви призначення отця Якова і його подальшу працю на посаді намісника сам митрополит Миколай (Юрик): 1965 р. в Лаврі намісником був- архімандрит Августин. Духовне життя багатьох монахів було у занепаді. До монастиря заходив, хто забажав привратника майже не було. Відвідувачі у будь-який час заходили до келій, навіть жінки. Служіння звершувалося не точно, правило не читалося, загальна трапеза була тільки раз на день, та багато інших недоліків. Будівлі храмів та корпусів перебували у занепаді, а до печер церкви протікала вода з галереї.
Я вважав своїм обов'язком підняти життя Почаївської обителі належного монастирського рівня. Але намісник архімандрит Августин не допомагав мені через те, що був хворим і більшість часу перебував в своєму домі в Запоріжжі. Тільки з призначенням старшого за віком архімандрита Самуїла намісником, а ігумена Якова (Панчука) благочинним розпочалася справжня реформа монастирського життя та богослужіння. Через старість та хворобу архімандрит Самуїл, не довго бувши намісником, попросився на спокій. 3
З призначенням намісником Лаври архімандрита Якова монастирське життя обителі налагодилося повною мірою. Зокрема, було встановлено суворе уставне добове богослужіння, загальне щоденне читання вечірнього правила, загальний обід та вечерю, під час яких читається "Житіє святих", створено братський та великий святковий хор. Намісник Яків навів належний порядок, є постійний воротар. У зв'язку зі смертю або неміччю старих монахів отець Яків багато праці вкладає у відповідну підготовку нових кадрів та прописку їх у Лаврі.
За його керівництва збагачено ризницю, забезпечено господарство, встановлено котельню та батареї для опалення всієї Лаври. Немає потреби говорити про зовнішній ремонт та внутрішню реставрацію соборів, корпусів, галереї та всього іншого, бо все це можна побачити, капітально відремонтоване ззовні та художньо відреставроване зсередини. Не помилюсь, якщо скажу, що з часу побудови Лаври вперше було проведено таку капітальну її реставрацію..."
Для того, щоб краще зрозуміти справжню вартість праці архімандрита Якова, потрібно відзначити, що час його управління Лаврою припав на роки "застою" економіки, в ретельних планах та рознарядках якої не було жодного місця храмам і монастирям. Можна собі тільки уявити, яким дивом вдавалося отцю наміснику здобувати будівельні матеріали і проводити ремонтні роботи в Лаврі в ті часи, коли влада всіма силами намагалася "привести релігію до природної смерті". Ретельна праця архімандрита Якова на посаді намісника справді заслуговувала високої оцінки, а тому 1977 року до дня Святої Пасхи він був відзначений найвищою священичою нагородою - правом носити другий хрест з прикрасами. Водночас така діяльність архімандрита Якова все більше не подобалася відповідним радянським органам - і вони поставили перед Московською патріархією ультиматум: "Якова звільнити!" А для більшої аргументованості було розпочато через відомий у радянські часи "відділ по боротьбі з крадіжками соціалістичної власності" - ОБХСС - справу проти "громадянина Івана Дмитровича Панчука" зі звинуваченням його у "крадіжках" цієї самої "соціалістичної власності".4
16 липня 1982 р. архімандрит Яків був звільнений з посади намісника Лаври. Більше року радянські органи цькували отця Якова. Єдине місце, куди йому було дозволено виїхати на служіння, був Кавказ, і лише в грудні 1983 р. екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет (нині - Святійший Патріарх) зміг призначити архімандрита Якова духівником і священиком Красногорського монастиря (м. Золотоноша Черкаської області). А з травня 1985 р. по листопад 1990 р. отець 5р. був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці м. Черкаси і благочинним Черкаського округу.
Однак пильні органи не полишали своєї недоброзичливості архімандрита Якова. Саме його кандидатуру пропонував митрополит Філарет, коли у 1988 р. постало питання про призначення намісника відроджуваної Києво-Печерської лаври. Але для цих органів більше підійшов отець Іонафан (Єлєцкіх), який в майбутньому своїми церковними злочинами не посоромив їхнього вибору. На Помісному соборі РПЦ 1990 р. митрополит Філарет звернувся з проханням про висвячення архімандрита Якова на єпископа до новообраного патріарха Алексія II. Лукаво посміхнувшись, Московський патріарх, згадавши слова апостола Павла про характеристику єпископа, промовив: "Отец Яков, подобает Вам и добро свидетельство й от внєшних", - і відмовив.
Лише з перетворенням екзархату в Українську Православну Церкву та отриманням нею обмежених прав самоуправління 24 листопада 1990 р. Священним Синодом УПЦ архімандрит Яків був обраний єпископом Почаївським, намісником Свято-Успенської Почаївської лаври. архієрейська хіротонія відбулася 14 грудня 1990 р. - в день пам'яті того праведного Філарета Милостивого - у Свято-Володимирському кафедральному соборі Києва.
В слові під час свого наречення в єпископи архімандрит Яків серед іншого сказав такі слова: "...Чи вистачить у мене сил для достойного виконання архіпастирського подвигу? Чи зможу я у такий важкий і бурхливий час достойним чином послужити благу і добробуту Церкви? Чи зможу бути для інших прикладом віри?" Відповідь на ці запитання він дав своїм життям, бо на відміну від переважної більшості тих, хто покладав на нього свої руки в таїнстві хіротонії, своїм єпископством він послужив не кар'єрі і не Московській патріархії, а Церкві, її благу і добробуту.
На Соборі УПЦ 1 - 3 листопада 1991 р. єпископ Яків був одним з найактивніших прихильників автокефалії Української Церкви. Після зради своєму підпису під постановами цього собору єпископа Тернопільського Сергія (Генсицького) Синод УПЦ призначив єпископа Якова тимчасово керуючим Тернопільською єпархією. Якщо на Соборі в Києві в листопаді 1991 р. всі архієреї підписалися під постановами про автокефалію УПЦ, то вже на Архієрейському соборі в Москві у квітні 1992 р. більшість з них зрадила і свого предстоятеля, і самих себе. Серед небагатьох, хто залишився вірним канонам, постановам Помісного собору і своєму предстоятелю, був і намісник Почаївської лаври єпископ Яків. Після беззаконного собору в Москві, де, порушуючи 4 правило святителя Кирила Олександрійського, противники автокефалії УПЦ вимагали від митрополита Київського Філарета: "Зречись!", з предстоятелем УПЦ залишалося все менше ієрархів. Справді - істина завжди в меншості, вона гнана, але непереможна.
10 червня 1992 р. єпископ Яків призначається керуючим Тернопільською єпархією. Ще раніше, після так званого "харківського собору", в дні пасхальних свят вірного Церкві, єпископа Якова проросійські монахи викинули з Почаївської лаври. Але владика не зламався, не пішов на поклін до того, у кого було право сили, а не сила права. Єпископ Яків співслужить предстоятелю УПЦ митрополиту Філарету під час звершення хіротоній єпископів - спочатку для УПЦ, а потім - і для утвореної через об'єднання УПЦ і УАПЦ Української Православної Церкви Київського Патріархату. Таким чином, було збережено апостольське приємство архієрейських хіротоній, а Київський Патріархат має повне право називатися канонічною Помісною Православною Церквою.