Добавлен: 05.02.2019
Просмотров: 5593
Скачиваний: 8
118. Кредитно-грошова політика держави, її інструменти
Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, - на споживчий та інвестиційний попит. Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою. Негативні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити. Цілі грошово-кредитної політики визначаються залежно від рівня розвитку економічних взаємовідносин у державі. їх можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні. В основу реалізації грошово-кредитної політики багатьох країн було покладено так званий принцип компенсаційного регулювання, який базується на поєднанні двох протилежних комплексів заходів, що застосовуються на різних фазах економічного циклу. мета досягнення стабільності цін часто в короткостроковому періоді суперечить таким цілям, як стабільність відсоткових ставок та високий рівень зайнятості. Тому, здійснюючи грошово-кредитну політику, необхідно заздалегідь чітко визначити, яким чином більш ефективно можна поєднати реалізацію протилежних цілей з метою досягнення загальних позитивних результатів. Використання того чи іншого інструмента регулювання грошово-кредитного ринку (проведення грошово-кредитної політики) залежить від історичних традицій використання фінансових інструментів у державі, розвинутості ринкових відносин. Основні монетарні інструменти, за допомогою яких забезпечується проведення центральними банками грошово-кредитної політики в тій чи іншій країні, залежно від рівня її економічного розвитку, такі: - регулювання облікової ставки; встановлення "кредитних стель" на кредитні вкладення;
-встановлення мінімальних обов'язкових резервів для комерційних банків;
-здійснення операцій на відкритому ринку;
-здійснення операцій на валютному ринку;
-регулювання імпорту й експорту товарів; -випуск депозитних сертифікатів центрального банку.
119. Проблеми, пріоритети і завдання побудови соціальної ринкової економіки в Україні
В "соціально орієнтованій економіці" держава створює умови для зайнятості та заробітку, але реалізація цих можливостей стає справою кожного громадянина. У такій державі кожний власник бачить гаранта своєї власності, а незахищені групи населення - гаранта певного прожиткового мінімуму і соціального забезпечення. Але пріоритетними в "соціальній економіці" є саме форми приватної власності - "дрібні" й "середні" бізнеси, які становлять основу громадянського суспільства. В цьому запорука надійної соціальної стабільності суспільства і забезпечення основних конституційних прав і свобод людини. Найважливішими проявами нашої національної системної кризи було карколомне падіння виробництва (промисловий і аграрний сектори) з подальшим хронічним недовантаженням і невикористанням усіх наявних ресурсів, падіння зайнятості з неминучими злиднями, голодом, безробіттям, невиплатами зарплати і зниженням частки оплати по праці. Серед усіх національних ресурсів працездатне населення є найважливішим, а тому, якщо й надалі значна його частка буде невикористаною, на економічному відродженні і подальшому соціально-економічному прогресі країни можна ставити хрест. Звідси, провідним напрямком стратегії в "соціальній економіці" слід вважати тісно поєднані між собою ''політику зайнятості" і "політику доходів". Упродовж тривалого часу проблемою проблем нашого "лежачого виробництва" була і є проблема "інвестування", що дозволяє розв'язати і проблему "робочих місць". Для України, в силу її специфіки, проблема "малого" й "середнього бізнесу" найактуальніша. Україна - одна з нечислених країн світу, яка має абсолютно усе необхідне, щоб стати світовим лідером за показниками "людського розвитку" на принципово новій, але власній ментально-інтелектуальній основі. Побудова розвиненої "соціально орієнтованої економіки" в Україні може відбутися лише на основі нової Національної стратегії подальшого соціально-економічного розвитку і прогресу. Це найвища і найвідповідальніша мета. Наше стратегічне завдання - раціональне використання землі і природних ресурсів.
Розробляючи принципово нову Національну стратегію, треба відмовитися від традиційного екстенсивного індустріального розвитку, "наздоганяючої філософії" і розпочати структурні зрушення в напрямі ефективних інтелектуально-інформаційних технологій. Нині економічне зростання у нас оцінюється лише з точки зору кількості створених матеріальних цінностей і отриманих доходів. Національна стратегія побудови "соціально орієнтованої державно регульованої ринкової економіки" в процесі своєї реалізації передбачає принаймі два етапи, які пов'язані з реальним станом і наявними соціально-економічними проблемами і подальшим нашим соціально-економічним зростанням. На першому етапі, який умовно можна назвати "антикризовим", слід розв'язати найбільш нагальні проблеми, без чого неможливі якісні зрушення в нашому подальшому соціально-економічному прогресі. Побудова "соціально орієнтованої економіки" нової технотронно-інтелектуальної ери потребує вивчення нових закономірностей соціально-економічного розвитку. Розв'язання земельної, а в широкому плані аграрної проблеми, в Україні є завданням не просто продовольчого забезпечення, але має численні аспекти - еконо За складністю свого розв'язання аграрна проблема (і земельна зокрема) - чи не найвагоміша у низці завдань побудови "соціально орієнтованої економіки".
120.Ринок праці та його державне регулювання (активна і пасивна політика).
Важливим об’єктом регулювання ринкової економіки є ринок праці. Ринок праці – це соціально–економічна підсистема в системі ринкових відносин, що базується на збалансованості попиту й пропозиції робочої сили, основним важелем регулювання якої є ціна робочої сили. Основним показником оцінювання ринку праці є співвідношення між наявними вільними робочими місцями та кількістю осіб, які шукають роботу. Держава застосовує такі види регулювання ринку праці:
-захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних груп населення;
- заохочувальне, направлене на створення умов, в яких можуть здійснюватись і розвиватись певні форми діяльності; -
- обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або груп таким чином, щоб вони не могли одержувати певних переваг перед іншими;
- директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з врихуванням інтересів населення;
регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку або зростанню зайнятості.
Державне регулювання ринку праці передбачає вжиття системи правових та економіко-організаційних заходів, спрямованих на його збалансування, забезпечення продуктивної зайнятості, створення належних умов праці та раціонального використання робочої сили. Завданнями державного регулювання ринку праці в сучасних умовах є; реформування ринку праці з метою подолання негативних тенденцій у сфері зайнятості та детінізації ринку; підвищення рівня продуктивної зайнятості; запобігання масовому безробіттю внаслідок структурних змін в економіці; посилення соціальної захищеності безробітних. Пасивні заходи регулювання зайнятості можна диференціювати так:- за об'єктами впливу. Об'єктами можуть бути населення та його окремі групи, працівники та його окремі групи, а також підприємці та їх окремі групи. Об'єктами регулювання ринку праці можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці, тривалість робочого періоду, умови праці тощо, соціальні відносини і т. п.;
-за формою впливу методи поділяють на прямі та непрямі;
Активна політика на ринку праці передбачає методи і заходи, націлені на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці. Цьому сприяє така сукупнiсть методiв і заходiв:
- з пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв;
- щодо посилення територiальної та професiйної мобiльностi робочої сили;
- щодо подання допомоги у працевлаштуваннi.
На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів:
- міжнародні трудові норми;
- тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні;- різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.
121. Теорія і практика побудови «соціальної ринкової економіки» (досвід повоєнної Німеччини).
Повоєнну Німеччину вважають зразком успішного втілення моделі "соціальної ринкової економіки" в життя. Країна, що програла війну і була "розчавлена" переможцями, в нечувано короткий строк спромоглася не тільки відродитися економічно, але й зміцніла політично, об'єдналася з відокремленим Сходом і займає сьогодні провідні позиції не тільки в Європі, але й у світі. Практичне здійснення концепції "соціального ринкового господарства" цілком слушно пов'язуюють з ім'ям видатного німецького економіста-теоретика, міністра економіки і, нарешті, канцлера ФРН - Людвіга Ерхарда. В основу своєї практичної соціально-економічної політики Л. Ерхард поклав "ордоліберальну концепцію". Вищеназвані "три підпори" цієї концепції (поєднання регулювання з конкуренцією, відновлення і стабільність грошового обігу, соціальна безпека і справедливість) пройняли всю його практичну діяльність. Саме завдяки його соціально-економічній політиці країна спромоглася в короткий історичний строк провести безпрецендентну в історії відбудовчу роботу. Головними передумовами успішного переходу від централізовано-керованого типу господарювання до "соціальної ринкової економіки" прибічники цієї системи вважають встановлення економічної рівноваги на макрорівні, ліквідацію інфляції і встановлення стабільності грошового обігу в країні. Економічну реформу, яку розпочав в червні 1948 р. Л. Ерхард, часто ототожнюють з грошовою ре Головним ворогом, як і в будь-якій країні перехідного періоду, була інфляція. Щоб запобігти її "розкручуваванню", вся кредитна політика уряду була спрямована проти кредитної експансії. Центральний банк країни підвищив т. зв. "обов'язковий резерв" комерційних банків з 10 до 15 %. Було обмежено також можливість для комерційних банків здійснювати редисконт (переоблік векселів).формою (початок -20 червня 1948 p.), яку було проведено в повоєнній Німеччині . Як складова частина "соціального ринкового господарства" соціальна система ФРН базується на таких фундаментальних принципах як - страхування, забезпечення і допомоги Побудова "соціального ринкового господарства" у ФРН сталася у надзвичайно короткі історичні строки, повністю відновила зруйновану війною економіку і різко підвищила народний добробут. Це було результатом чітко продуманої соціально-економічної політики уряду, його енергійної політичної волі, наслідком послідовних дій, доповнених впевненістю в успіху обраного шляху. Однак наведений історичний досвід і перебіг подій в повоєнній ФРН чи не буквально нагадує події, що розгорнулися в країнах колишнього СРСР та постсоціалістичних країнах Східної Європи.
122. Міжнародна торгівля і світове господарство
У процесі формування світового господарства виникають і діють міжнародні економічні відносини. Вони, як і всередині будь-якої країни, безпосередньо пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням. Але у світовому господарстві початок їх формування пов'язаний з обміном, бо саме обмін товарами між різними країнами став першою формою організації міжнародної співпраці різних країн.
Міжнародна торгівля виникає задовго до нашої ери і відіграє в розвитку окремих країн важливу роль. Це були, як правило, довгострокові зв'язки різних країн, які дозволяли країнам збільшувати загальний обсяг національного виробництва.
"Міжнародна торгівля - торгівля між країнами, яка складається із ввозу (імпорту) товарів і послуг та їх вивозу (експорту). В її основі лежить міжнародний поділ праці. Хоч міжнародна торгівля виникла ще в період рабовласницького ладу, але у XVI ст. (до початку існування капіталістичного способу виробництва) в міжнародний товарообіг залучалась лише незначна частка виготовлюваної продукції. У XVI ст. зароджується світовий капіталістичний ринок, а із завершенням промислової революції кінця XVIII - початку ХІХ ст., з розвитком крупної машинної індустрії з'являються досконаліші його форми, в результаті чого він перетворюється у світовий капіталістичний ринок. З розпадом світу на дві системи в міжнародній торгівлі виділились відносно самостійні підсистеми: 1) торгівля між капіталістичними країнами; 2) торгівля між розвинутими капіталістичними країнами і більшістю слаборозвинутих країн світу; 3) торгівля між соціалістичними країнами; 4) торгівля між розвинутими капіталістичними та соціалістичними країнами.Сучасній міжнародній торгівлі властива всеосяжна динаміка. Структура торгівлі, обсяги експорту й імпорту безперервно змінюються. Після Другої світової війни настав період, що характеризується швидкими темпами зростання міжнародного товарообміну. Перше теоретичне осмислення процесу міжнародної торгівлі належить меркантелістам. Представники цього напряму економічної думки аналізували міжнародну торгівлю в період первинного нагромадження капіталу і саме з цього погляду оцінювали зовнішню торгівлю. Вони вважали, що багатство країни - це золото і срібло, які в той час були грошовими металами, а для збільшення цього багатства необхідно якомога більше експортувати товарів і навпаки зменшувати імпорт. Теорія меркантилістів відображала процес первинного нагромадження капіталу і мала позитивне значення. Але вона не відображала того факту, що торговельний обмін між різними країнами є взаємовигідним. У подальшому теорію міжнародної торгівлі розвиває Д.Рікардо. Він формулює положення, яке знайшло свою назву, як теорія відносних, або порівняльних, переваг. її суть полягає в тому, що країна може спеціалізуватись на виробництві й експорті товарів з відносно нижчими, ніж в інших країн, витратами. Теорії А. Сміта і Д.Рікардо - це найбільш відомі теоретичні положення, що обґрунтовують об'єктивну необхідність і взаємовигідність міжнародної торгівлі, хоча сьогодні існують й інші теорії.
Світове господарство!!!
Світове́ господа́рство — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним по Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечується механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв'язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Цю цілісність підтримує діяльність міжнародних організацій та потужних транснаціональних корпорацій (ТНК).
Риси: Світове господарство має властивості, які не притаманні жодному з національних господарств. На відміну від територіально визначених, більш-менш однорідних за рівнем розвитку, більшою чи меншою мірою керованих національних господарських систем (комплексів) світова економіка має різнорівневу за розвитком, багатополюсну за просторовою організацією, асиметричну (через нерівноправність відносин) будову. ділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.
Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування єдиного світового ринку. Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.
Світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між: якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв'язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.
123. Міжнародні валютні відносини /валютна політика, валютні курси
Міжнародні валютні відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти. Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві. Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему. Світова та регіональна валютні системи є формами організації міжнародних валютних відносин. Національна валютна система. Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валют й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, із зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін. Складові елементи національної валютної системи:1. національна валюта; 2, валютні резерви; 3, валютний паритет; 4, курс національної валюти та порядок його дії;5, умови функціонування національної валюти та золота; 6умови конвертованості валюти; 7валютні обмеження та їх форми й методи;