Файл: Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148.pdf

6

Після падіння Стародавньої Греції центр медицини перемістився в Рим. Римський лікар Цельс створив 

капітальну  працю з  медицини і хірургії,  де класично описав ознаки запалення.  Ним було запропоновано 
перев'язку судин і пластичні операції. 

Подальшому розвитку медицини і ветеринарії як науки сприяли праці Галена (130-200 рр. н. е.), який 

вперше  запропонував  експериментальний  напрямок  у  вивченні  проблем  медицини.  Це  дозволило  йому 
накопичити великий матеріал з анатомії і фізіології, виконувати операції з урахуванням анатомічних даних. 
Галену  належить  заслуга  зупинки  кровотечі  шляхом  скручування  пошкоджених  судин  і  застосовування 
шовку для їх перев'язування. Створений ним науковий напрямок домінував протягом XVIII століття. Все це 
позитивно впливало на розвиток ветеринарної науки і, зокрема, хірургії. 

Найбільший  розвиток  ветеринарна  медицина  отримала  в  Стародавній  Греції,  де  знаменитий  лікар 

(гіппіатр) Апсирта (300-360 рр. н. е.) написав цінну працю з гіппіагрики. У ній приділено багато уваги хі-
рургічним захворюванням тварин й особливо коней (ревматичне запалення копит, мокрець тощо), указані 
способи  кастрації,  кровопускання  та  інші  лікувальні  процедури.  Його  заслужено  вважають  родо-
начальником ветеринарної медицини. 

У кінці X - на початку XI століть у Бухарі проводив свої дослідження знаменитий лікар Абу Алі Ібн Сіна 

(980-1037), відомий  у Європі як  Авіценна. Широко освічений, володіючи філософією, глибоко вивчивши 
природничі науки і медицину, Ібн Сіна написав п'ятитомну наукову працю з основ теоретичної і практичної 
медицини під назвою "Канон лікарської науки". Ця праця була до XIII ст. насправді єдиним посібником з 
медицини. Виконуючи  хірургічні операції,  Ібн Сіна  застосовував  наркоз, використовуючи опій, блекоту, 
мандрагору. Запропоновані ним методи оперативного лікування злоякісних пухлин мало відрізняються від 
сучасних. 

Починаючи з XVIII ст., у багатьох країнах Європи й Азії стало інтенсивно розвиватися конярство, що 

певною мірою сприяло науковому вивченню коня. У цей час арабський учений-ветеринар написав трактат 
про  коня,  в  якому  описав  більше  200  різних  захворювань,  у  тому  числі  хірургічних.  У  цьому  ж  столітті 
італійський  коняр  Джор-  дано  Руффо  написав  працю  "De  medicineeguorum",  яка  була  єдиним  в  Європі 
солідним твором того часу з ветеринарної медицини. 

Історичний шлях розвитку хірургії охоплює тисячоліття. Його умовно можна розділити на три періоди. 
1.  Період стихійних та емпіричних знань. Стихійно зароджувалися елементи хірургії в доісторичну 

епоху  людства  (знахарство,  забобони,  фантазії,  заговори).  Наприклад,  при  вогнепальних  пораненнях 
лікували зброю. 

2.  Анатомічний період XVI ст. З'явилася чудова книга А. Везалія (1514-1564) "Про будову людського 

тіла" (1543) - результат колосальної праці з розтину трупів людей і тварин. Шляхи розвитку хірургії швидко 
розширилися  після  відкриття  В.  Гарвеєм  (1578-1657)  законів  кровообігу.  А.  Левенгук  (1632-1723) 
сконструював  збільшувальний  прилад  типу  мікроскопа,  який  дав  збільшення  в  270  разів,  за  допомогою 
якого було проведено ряд досліджень. Однак засновником гістології вважається М. Биша (1777-1802), який 
описав 21 тканину. 

3.  Клініка. Експериментальний період, він ділиться на: 
а) доантисептичний період. Це був той час, коли мікробіологічної науки ще не було й хірурги не мали 

ніякого  уявлення  про  мікроорганізми,  які  були  причиною  гнійного  запалення  як  випадкових,  так  і 

7

операційних ран. Хірургічне втручання давало значний процент смертельних ускладнень, а загоєння ран за 
первинним натягом було виключно рідкісним явищем. 

У  Мюнхенській  хірургічній  клініці  помирали  всі  хворі  з  ускладненими  переломами  кісток,  а  рани 

ускладнювалися  гангреною  у  80%.  Навіть  незначні  операції  в  більшості  випадків  призводили  до  смерті 
хворих. Французький хірург Вельпо писав: "Уколом шпильки ми створюємо дорогу смерті". Коли він сам 
захворів  емпіємою  грудної  порожнини  й  виникла  необхідність  провести  резекцію  ребра,  він  від  неї 
відмовився,  тому  що  усвідомлював,  що  смерть  після  операції  неминуча.  Хірург  Реклю,  характеризуючи 
стан хірургії долістерівського періоду, заявив: "Коли б знайшовся такий добрий тиран, який знищив би всіх 
хірургів, великих і малих, хороших і поганих, то середня тривалість життя людства мабуть би збільшилася." 

У  1854  р.  М.  І.  Пирогов  писав  відносно  гострого  гнійного  набряку,  яким  часто  ускладнювалося 

оперативне втручання: "Я стільки терпів і терплю від цієї "козні", що міг би написати цілу книгу, але не 
роблю цього тому, що нічого позитивного не знаю про цю страшну хворобу. Якщо я оглянусь на кладовище, 
де  поховані  заражені  в  госпіталях,  то  не  знаю,  чому  більше  дивуватися:  чи  стоїцизму  хірургів,  які 
займаються винаходом нових операцій, чи довірою, якою продовжують ще користуватися госпіталі в уряді 
і суспільстві". 

Відчай  хірургів  і  безпорадність  їх  у  боротьбі  з  важкими  рановими  ускладненнями  були  такими 

великими,  що  Брока  перестав  застосовувати  скальпель,  як  тільки  побачив,  що  хворі,  оперовані  ним  при 
облозі Парижу під час Комуни, загинули всі без виключення. Одні хірурги стали застосовувати виключно 
розжарене залізо, інші оперували під водою, занурюючи у ванну хворого, треті пропонували використову-
вати замість ножа відщемлюючі інструменти. 

Для характеристики обстановки, в якій хірурги виконували операцію, наведемо деякі відомості з історії 

хірургії. Для перев'язування ран і зупинки кровотечі хірурги застосовували як перев'язувальний матеріал - 
корпію.  Це  розщеплене  на  окремі  нитки  полотняне  ганчір'я.  Часто  корпію  виготовляли  самі  хворі  в 
госпіталях.  Чим  старіше  було  ганчір'я,  тим  ціннішою  вважалася  отримана  з  нього  корпія.  Деякі  хірурги 
замість корпії використовували губки. Рани обмивали настоянкою ароматичних трав за допомогою губок. 
Настій  зберігали  в  дерев'яних  коритах,  в  яких  також  знаходилися  губки.  Перед  операцією  хірург  одягав 
невеликий фартух, щоб не забруднити свого костюма, руки до операції не готували. Хірургічні інструменти 
не  стерилізували.  Інструменти  подавав  хірургу  фельдшер,  який  стояв  на  колінах.  Судини  перев'язували 
червоним шовком, який фельдшер діставав із-за вилоги свого піджака. При накладанні швів на рану голку з 
лігатурою пропускали через сальну свічку, щоб легше можна було провести через тканини. 

Однак  методи  боротьби  із  зараженнями,  нагноєнням  ран,  гнильними  процесами  існували  й  раніше. 

Вимоги  до  чистоти  рук  лікаря  і  всіх  предметів,  що  торкаються  рани,  були  відомі  вже  серед  лікарів 
Стародавньої  Індії,  Палестини,  Греції,  які  вважали,  що  контакт  нечи-  стих  рук  з  раною  може  викликати 
нагноєння.  Гіппократ при перев'язуванні та  промиванні ран використовував тільки кип'ячену воду, чисті 
полотняні  пов'язки,  які  просочував  вином  для  посилення  знезаражувальної  дії.  З  цією  метою 
використовували також спирт, оцет, скипидар, препарати ртуті, дьоготь. 

На початку 40-х років XIX століття М. І.Пирогов, гадаючи, що зараза передається через руки, матраци, 

перев'язувальний матеріал і білизну, провів ряд організаційних заходів у госпіталях і домігся цим зниження 
післяопераційних  ускладнень.  Він  застосовував  розчини  фенолу,  йоду,  спирту  й  ляпіс  як  засоби  для 
знезаражування ран. М. І. Пирогов не тільки провістив близькість настання нового антисептичного періоду 

8

в розвитку хірургії, але й поклав початок методу антисептики. "Від нас недалекий той час, - писав Пирогов, 
- коли старанне вивчення травматичних і госпітальних міазмів дасть хірургії інший напрям". 

Найближче  до  стрункої  системи  профілактичної  антисептики  підійшов  угорський  лікар-акушер  І. 

Земмельвейс (1847). Обмивання рук, інструментів, родових шляхів розчином хлорного вапна  дало змогу 
значно знизити смертність від післяродового сепсису. 

У  долістерівський  період  всі  хірурги  були  переконані,  що  гнійне  запалення,  некроз  тканин  та  інші 

ранові  ускладнення  виникають  під  впливом  атмосферного  повітря,  і  тому  боротьба  з  ними  не  можлива 
ніякими способами й засобами. Так тривало до 1867 року; 

б) антисептичний період. Дослідженнями Л. Пастера (1822— 1895) було встановлено, що вчення про 

гнильні властивості атмосферного повітря помилкові. Кисень повітря, який вважали головним збудником 
процесів нагноєння, сам по собі не може чинити будь- якого впливу на виникнення цих процесів. Бродіння і 
розкладання органічних речовин викликається невидимими для неозброєного ока найдрібнішими живими 
істотами, які знаходяться скрізь і потрапляють з повітря в органічне середовище, де й розвиваються вказані 
процеси. Якщо організовані елементи будуть знешкоджені в повітрі, то бродіння й розкладання органічних 
речовин не настане. 

Відкриття Л. Пастера в галузі бактеріології про суть гниття й бродіння дали можливість единбурзькому 

хірургу Д. Лістеру (1827-1912) теоретично обгрунтувати й узагальнити спостереження М. І. Пирогова та 
інших і викласти  в 1867 р. принципи  вчення  про ранову інфекцію,  запропонувавши  протигнильний, або 
антисептичний, метод боротьби з нею. 

Д. Лістер побачив у дослідженнях Л. Пастера шлях, по якому слід іти при виясненні основної причини 

гнійного  запалення  й  інших  ранових  ускладнень:  "Тільки  тепер  здається  мені  можливим  захистити 
ушкоджені частини тіла від розкладання за допомогою пов'язки, складові частини якої могли б знищити 
життя  цих  мікроскопічних  організмів".  Він  став  шукати  засоби,  якими  можна  було  б  утримати  ці 
організовані елементи подалі від рани, не допустити попадання їх у рану й знищити їх. У пошуках такого 
засобу він зупинився на фенолі. Д. Лістер знав, що фенол застосовують для дезодорації нечистот, і чув, що 
худоба, яка пасеться на полях, де знаходилися фенолізовані нечистоти, була здоровою. Це й спонукало Д. 
Лістера  використовувати  при  лікуванні  ран  фенол  у  чистому  вигляді.  Отримані  ним  результати  були 
вражаючими.  Незабаром  він  переконався,  що  концентровані  розчини  фенолу  викликають  подразнення 
тканин.  Тоді  він  став  застосовувати  5  %-ний  розчин  фенолу.  Він  мив  ним  руки,  занурював  у  нього 
інструменти, лігатури, перев'язувальний матеріал і розпилював його в повітрі операційної. Свій метод Д. 
Лістер назвав протигнильним, або антисептичним. Антисептичний метод дуже швидко поширився в усіх 
країнах світу. 

Д.  Лістер  вперше  перев'язав  заглибною  лігатурою  сонну  артерію  в  коня,  а  потім  став  успішно 

систематично користуватися цим методом при лікуванні своїх хворих, тоді як до цього всі лігатурні кінці 
залишалися довгими і відторгувалися разом з відмерлою частиною перев'язаної судини. 

У  70-ті  рр.  XIX  ст.  у  ветеринарній  хірургії  як  перев'язувальний  матеріал  використовували  паклю, 

корпію й вату. Про марлю в той час не згадувалося. Антисептичним засобам приділялося мало уваги. Ліс- 
терівський  спосіб  лікування  в  тому  вигляді,  в  якому  його  застосовували  в  клінічній  медицині,  не 
використовували у ветеринарній практиці через економічну недоцільність. 

9

Однак  у  90-х  рр.  XIX  ст.  уже  надавали  велике  значення  дезінфекції  рук  та  операційного  поля  при 

операціях. Руки мили протягом 3-5 хв теплою водою з милом, потім занурювали на 2 хв в 5 %-ний розчин 
фенолу (карболової кислоти). Хірургічні інструменти піддавати механічному очищенню, а потім опускали 
на 3-4 хв в 3 %-ний розчин фенолу. 

Двадцятирічний досвід застосування фенолу при лікуванні ран показав, що бактерицидна сила цього 

засобу не така велика, як думали раніше. Заміна фенолу іншими антисептичними засобами не ліквідовувала 
небезпеки  пошкодження  живих  тканин  і  розвитку  важкої  ранової  інфекції.  Сам  Д.  Лістер  прийшов  до 
висновку, що організм здатний сам захищати себе від мікробів і тому необхідно всебічно охороняти його 
захисні сили. 

У 1878 р. почали вперше кип'ятити шовк у 5 %-ному розчині фенолу і піддавати кип'ятінню хірургічні 

інструменти. 

Після того, як метод Д. Лістера отримав широке розповсюдження, стали все більше і більше виявлятися 

його  негативні  сторони.  Ще  Д.  Лістер  робив  спроби  замінити  фенол  іншими,  менш  подразнювальними 
антисептичними засобами - саліциловою кислотою, сулемою, борною кислотою тощо. 

Однак  незабаром  виявилися  деякі  недоліки  в  методі  Д.  Лістера.  Встановлено  було,  що  фенол 

роз'ятрювально  впливає  на  рани;  пов'язка  спричинювала  підпарювання  й  екземи  шкіри  на  місці  її 
накладання; були  випадки  отруєння людей повітрям,  насиченим розпиленим розчином фенолу  тощо. Це 
почасти  стало  приводом  до  введення  в  хірургічну  практику,  починаючи  з  1888  р.,асептичного  методу, 
який був протипоставлений антисептичному. 

Основоположниками асептичного методу є: Є. Бергман, К. Шім- мельбурш і М. С. Суботін. 
Асептику  раніше  розуміли  як  запобігання  проникненню  мікробів  у  рану  способом  знищення  їх  на 

предметах, що стикаються з поверхнею рани, високою температурою, без використання хімічних засобів. 
Прихильники асептики (Бергман та ін.) відкидали значення повітряної інфекції. Головною небезпекою, на 
їх думку, є контактна інфекція, яку легко знищити на  предметах, що стикаються з раною (інструментах, 
шовному і перев'язувальному матеріалах), фізичними методами стерилізації. Вони цілком відмовилися від 
застосування антисептичних засобів. 

Асептика  заключалася  в стерилізації всіх предметів, які мали контакт з  раною, щоб не  призвести до 

забруднення її й не сприяти розвитку в ній інфекції. Асептичні методи зводилися до механічного очищення, 
застосування високої температури й використання хімічних засобів там, де стерилізація кип'ятінням, парою 
або гарячим повітрям неможлива.  Це  стосується,  перш за все, шкіри оперованої ділянки тіла, шкіри  рук 
хірурга та його помічників. 

У  ветеринарній  хірургії  асептичний  метод  тривалий  час  вважався  дорогим,  важко  виконуваним  і  не 

завжди  необхідним.  Ще  не  так  дав-  но  багато  лікарів  ветеринарної  медицини  й  деякі  інші  "бравували" 
високою опірністю тварин до інфекції і явно нехтували асептикою. Досвід і спостереження показали, що 
проведення  асептики  у  тварин  не  тільки  можливе,  але  й  дуже  необхідне.  Помилковість  поглядів 
прихильників асептики виявилася в першу світову війну 1914 р., коли антисептика була поставлена на своє 
місце, зазнавши лише удосконалення на базі нових даних науки. 

Стало ясно, що одна тільки асептика не забезпечує надійності профілактики інфекції під час операцій і 

лікування поранень. Відомо також, що дезінфекція рук та операційного поля неможлива без застосування 

10

антисептичних  засобів.  Так  виник  комбінований  анти-  асептичний  метод  профілактики  хірургічної 
інфекції в 1915 p., який існує й нині. 

У  XVIII  ст.  Росія  стала  на  шлях  швидкого  економічного  і  культурного  розвитку.  Державні  реформи 

Петра І значно сприяли розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі й науки. Петро і велику 
увагу приділяв розвитку ветеринарної справи і підготовці ветеринарних кадрів. Ветеринарію він називав 
"хорошою  наукою".  У  першій  половині  XVIII  ст.  ним  був  виданий  ряд  указів  з  ветеринарії  і  підготовки 
ветеринарних кадрів: "О наборе в полки коновалов» 
(1707) 

, 

"Об устройстве ветеринарных и скотоводческих училищ" 

(1708)  та ін. 

У  1733  р.  при  Головній  конюшинній  канцелярії  під  Москвою  була  організована  перша  в  Росії 

Хорошевська конюшинна школа. У ній навчалися латинській мові 50 хлопчиків 12-15-літнього віку, щоб 
потім передати їх коновалам для спеціального навчання. 

У  1803  р.  були  відкриті  спеціальні  "худоболікувальні"  училища,  в  задачу  яких  входило  забезпечити 

кавалерію умілими коновалами і ковалями. 

У  1808  р.  були  відкриті  ветеринарні  відділення  при  медико-  хірургічних  академіях  у  Москві  і 

Санкт-Петербурзі. Студенти на ветеринарному відділенні навчалися чотири роки. Вони мали право вивчати 
медичні науки, а студенти медичного відділення - ветеринарні. Одні й ті ж самі викладачі вели заняття і 
читали лекції на обох відділеннях. 

У  1839  р.  професором  Санкт-Петербурзької  медико-хірургічної  академії  В.  І.  Всеволодовим  була 

вперше видана "Зоохирургия, или рукодеятельная ветеринарная наука в пользу российских ветеринарных 
врачей и для руководства при преподавании учащимся в Академии". 

У  1835  р.  була  заснована  Вища  практична  ветеринарна  школа  в  Харкові;  н  1848  р.  -  ветеринарний 

інститут  у  Дерпті.  У  1851  р.  Вища  практична  ветеринарна  школа  в  Харкові  була  перейменована  в  Хар-
ківський ветеринарний інститут з кафедрою хірургії. Першим її завідуючим був професор М. Д. Галицький 
(1818-1885). Після нього кафедрою завідував визначний ветеринарний хірург М. О. Мальцев (1862-1955), 
одна з праць якого "Копитні хвороби та ковка" внесла значний вклад у розвиток ветеринарної ортопедії. 

Професори  І.  І.  Магда  та  І.  О.  Калашник  сприяли  розвитку  ветеринарної  анестезіології,  хірургічної 

техніки  і  розробили  основи  застосування  тканинних  препаратів  у  ветеринарії.  Підручник  "Оперативна 
хірургія" під редакцією 1. І. Магди перевидавався багато разів і нині є настольною книгою для студентів. 

І. І. Воронін вніс неоціненний вклад в анестезіологію та андрологію. Він був співавтором підручника 

"Оперативна хірургія" і видав учбові посібники із знеболювання та андрології. 

Починаючи  із  70-х  рр.  XIX  ст.,  вища  ветеринарна  освіта  почала  відділятися  від  медичної.  Із 

ветеринарних  шкіл  створювались  перші  ветеринарні  інститути,  заново  був  відкритий  Казанський 
ветеринарний інститут. У 1883 р. була реорганізована в інститут Варшавська ветеринарна школа. 

У  Юрьєвському  (Дерптському)  ветеринарному  інституті  кафедрою  хірургії  завідував  С.  С.  Євсеєнко 

(1850-1915). Він по праву вважається основоположником ветеринарної воєнно-польової хірургії. 

До жовтневої соціалістичної революції в Російській державі було 4 ветеринарних інститути, тоді як у 

колишньому Радянському Союзі в 1920 р. їх було 9, 1926 р. - 11, 1930 р.- 17, 1935 р.-23, 1940 р.-28, 1946 р. - 
35, в 1990 р. - 50. До 80-х років XX століття в Україні нараховувалося 4 інститути, які мали ветеринарні 
факультети. Нині в Україні налічується 12 факультетів ветеринарної медицини.