Міжособистісний механізм соціалізації діє в процесі спілкування людини із суб’єктивно значимими для неї особами. Такими можуть бути батьки (у будь-якому віці), улюблений учитель, шановний дорослий або товариш по службі, друг-одноліток своєї чи протилежної статі. У процесі спілкування йде ідентифікація (ототожнення) з конкретною людиною. Природно, що значимі особи можуть бути членами інститутів суспільства, що впливають на людину, а якщо це однолітки або колеги, то вони можуть бути і носіями вікової чи професійної субкультури. Але нерідкі випадки, коли спілкування зі значимими особами виникає поза організаціями і групами. Крім того, спілкування зі значимими особами в групах і організаціях може впливати на людину, не ідентично тому, яке робить на нього сама група чи організація.

Вплив усіх названих механізмів опосередковується рефлексією, тобто внутрішнім діалогом, у якому людина розглядає, оцінює, приймає чи відкидає цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім’ї, групі однолітків, значимим особам. Тому є всі підстави розглядати рефлексивний механізм соціалізації людини як специфічний. Рефлексія може являти собою внутрішній діалог декількох видів: по-перше, діалог між різними Я людини; по-друге, діалог з реальними чи вигаданими особами, що відбувається наодинці із собою. Особливий вид внутрішнього діалогу являє собою глибоке послідовне взаємовідображення партнерів по взаємодії, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера, причому в цей внутрішній світ, у свою чергу, включене відображення внутрішнього світу першого з партнерів. Іншими словами, людина може формуватися і змінюватися в результаті усвідомлення і переживання нею тієї реальності, у якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе самої.

Соціалізація кожної людини відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Однак у різних статевовікових, соціально-культурних і професійних груп і в конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації по-різному і часом істотно.

Так, в умовах села, а також у малоосвічених міських сім’ях велику роль може грати традиційний механізм. В умовах великого міста діють в основному інституціональний і стилізований. Для людей явно інтровертного типу (тобто звернених усередину себе, підвищено тривожних, самокритичних) найважливішим може стати рефлексивний. Ті чи інші механізми можуть домінувати в залежності від аспектів соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, моді, то ведучим часто є стилізований, а стандарт і стиль життя формуються нерідко за допомогою традиційного механізму.

З усього вищесказаного очевидно, що соціалізація людини йде в процесі її взаємодії з різноманітними і досить численними факторами, групами, організаціями, агентами, здійснюється за допомогою ряду механізмів. Їх функції, місце і роль у процесі соціалізації в цілому і на різних вікових етапах не тільки доповнюють один одного, але і тією чи іншою мірою суперечать один одному. Усе це об’єктивно обумовлює визначений ступінь автономії людини, що необхідний для формування особистості, здатної самостійно приймати рішення, протистояти зовнішньому тиску і т.д. У той же час в автономії закладена і можливість появи соціальних аномалій, що відхиляється поведінки й тощо.

---

Завдання соціальної педагогіки в зв’язку з цим полягає в тому, щоб виявити тенденції процесу соціалізації на сучасному етапі, визначити його позитивні і негативні можливості, знайти способи використання і посилення позитивних, нівелювання і компенсації негативних.

 

2. Характеристика соціального виховання

Термін «соціальне виховання» найчастіше використовувався в скороченому вигляді – «соцвос». У період 1917–1930 р. він вживається в двох основних значеннях: перше – позначення державного органу, функцією якого було управління дитячими виховними й освітніми установами; друге – передача суспільного досвіду від одного покоління до іншого.

Визначаючи соціальне виховання як категорію соціальної педагогіки, слід звернути увагу на роботи вчених, що займаються проблемами соціальної педагогіки: В.Г. Бочарової, А.В. Мудрика, В.Д. Семенова, Г.Н. Філонова й ін. У цих дослідженнях можна знайти різні визначення соціального виховання як категорії соціальної педагогіки: виховання підростаючого покоління дітей у соціумі; високоякісне виховання й освіта дітей; виховання усіх вікових груп і соціальних категорій дітей, тобто соціальне виховання розглядається як соціальний інститут.

Є й інші точки зору, але всіх їх поєднує одне – акцентування у вихованні як багатогранному, складному суспільному явищі його соціальної складової.

 

ВИДИ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ
Освіта (навчальна та самоосвіта)	Організація соціального досвіду (участь у формальних чи неформальних об’єднаннях)				Індивідуальна допомога (свідома спроба інших допомогти дитині отримати певні знання та уміння у задовільненні власних потреб)
ПРОЦЕС СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ
			Включення людини в систему життєдіяльності різноманітних організацій
			Набуття та накопичення елементів соціального досвід, їх інтеріоризація
			Поведінка особистості як результат екстеріоризації набутого соціального досвіду

Таким чином, соціальне виховання як одна з основних категорій соціальної педагогіки є видовим поняттям стосовно категорії «виховання», що вивчається багатьма науками: педагогікою, соціологією, психологією й ін. Входить ця міжнародна категорія й у категоріальну систему соціальної педагогіки як відгалуження педагогічної науки. Однак основною, базовою категорією вона виступає в педагогіці.

Під соціальним вихованням розуміється цілеспрямований процес формування соціально значимих якостей особистості дитини, необхідних йому для успішної соціалізації.

 

3. Соціальне середовища як необхідна умова соціалізації особистості. Соціальна адаптація, її види

---

Соціальна адаптація – це цілеспрямований процес взаємодії свідомості та поведінки соціального суб’єкта та ціннісної системи соціального середовища з метою встановлення відповідності й подолання розбіжностей у взаємовідносинах. Процес соціальної адаптації розглядають на трьох рівнях:

1) суспільство (макросередовище) – адаптація особистості до особливостей розвитку суспільства;

2) соціальна група (мікросередовище) – адаптація людини до умов соціальної групи;

3) сам індивід (внутрішня адаптація) – прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції та зовнішньої оцінки.

Актуальна проблема сучасного суспільства: пристосування громадян до сучасної соціально-економічної обстановки.

Основи формування соціальної адаптації:

1) особистісно-суб’єктивні (Л);    2) зовнішньо-об’єктивні (С).

Розглянемо випадки соціальної адаптації:

а) (С+)х(Л+)=(А+)   успішна позитивна;

б) (С–)х(Л+)+(А+)   нестійка негативна спрямованість (псевдоадаптація);

в) (С+)х(Л–)=(А+)   з нестійкою позитивною спрямованістю.

 

Соціальна адаптація
Види				Форми
активна (індивід намагається до енергійної взаємодії з середовищем, впливає на нього)	пасивна (не намагається до змін оточуючого середовища)	аккомодація (повне підкорення вимогам середовища без їх критичного аналізу)	асиміляція (свідоме та добровільне прийняття норм та цінностей середовища на засадах прийняття їх)		конформізм (вимушене підкорення вимогам середовища)

 

4. Зміст та види соціальної профілактики

Соціальна профілактика – це науково обґрунтовані та своєчасні дії, спрямовані на:

1) запобігання можливих фізичних, психологічних або соціокультурних колізій у певних індивідів та груп ризику;

2) збереження, підтримка й захист нормального рівня життя та здоров’я людей;

3) сприяння їм в досягненні поставленої мети й розкритті їхніх внутрішніх потенцій.

Пріоритетним напрямом соціальної профілактики в сучасному світі є профілактика девіантної поведінки.

 

 

Соціальна профілактика – соціальна робота, що спрямована на організацію та впровадження системи заходів щодо попередження аморальної, протиправної та іншої асоціальної поведінки, виявлення та запобігання будь-якому негативному впливу на життя і здоров’я клієнтів центрів соціальних служб для молоді.

Реалізується через:

· надання різним категоріям клієнтів інформації про негативні явища, їх наслідки та відповідність за протиправні дії;

· здійснення соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю за місцем проживання з метою превенції негативних явищ;

· здійснення індивідуальної та групової соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю групи ризику та їхніми батьками;

· виявлення дітей з груп ризику девіантної поведінки та проведення психологічних та педагогічних заходів;

---

· психолого-просвітницька робота, що спрямована на розвиток особистості дитини;

· проведення профілактичних акцій, конкурсів, змагань з метою профілактики негативних явищ та пропаганди здорового способу життя.

 

5. Сутність соціальної реабілітації

Соціальна реабілітація – процес відновлення основних соціальних функцій особистості, суспільного інституту, соціальної групи, їх соціальної ролі як суб’єкта основних сфер життя суспільства.

Соціальна реабілітація – соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів з метою відновлення морального, психічного та фізичного стану у клієнтів центрів соціальних служб для молоді, їх соціальних функцій, приведення їхньої поведінки у відповідність до загальновизнаних суспільних норм.

Здійснюється через:

· корекцію відхилень у поведінці шляхом індивідуальної роботи;

· здійснення психотерапевтичної роботи з метою відновлення фізичного та психологічного стану клієнта;

· надання консультацій клієнтам з метою їхньої адаптації до нових умов життя;

· допомога у професійному визначенні.

Соціальна реабілітація – комплекс мір, що направлені на відновлення людини в правах, соціальному статусі, здоров’ї, дієздатності. Цей процес спрямовано не тільки на відновлення здатностей людини, але й самого соціального середовища.

В рамках соціальної реабілітації, звичайно, виділяють такі рівні:

– медико-соціальний;

– професійно-трудовий;

– соціально-психологічний;

– соціально-рольовий;

– соціально-побутовий;

– соціально-правовий.

Виділяють такі напрями соціальної реабілітації:

– інвалідів та дітей з обмеженими можливостями;

– людей похилого віку;

– військовослужбовців, що брали участь у воєнних конфліктах;

– осіб, які повернулися з місць позбавлення волі.

Актуальною є проблема реабілітації інвалідів.

 

 

6. Соціальна допомога та соціальні послуги в структурі соціального обслуговування

Соціальна допомога – це система соціальних заходів у вигляді сприяння, підтримки та послуг, що надаються окремим особам чи групам населення соціальною службою для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу й повноцінної життєдіяльності, адаптації у суспільстві.

Соціальна підтримка – спеціальні міри, що спрямовано на підтримку умов, достатніх для існування “слабких” соціальних груп, окремих сімей, особистостей, що зазнають потребу в процесі власної життєдіяльності й діяльного існування.

Соціальне обслуговування – соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів щодо задоволення різноманітних потреб з метою гармонійного та всебічного розвитку дітей, молоді та сім’ї. Відбувається через:

· надання соціально-побутових послуг з питань догляду, отримання медичної допомоги тощо;

· надання тимчасового перебування дітям «вулиці»;

---

· організація денного перебування у разі потреби (діти, інваліди, громадяни похилого віку) з наданням різних видів послуг;

· здійснення консультативної допомоги;

· надання матеріальної допомоги (продукти харчування, гроші, предмети особистої гігієни, медикаменти).

 

7. Характеристика ресоціалізації

 

 

Лекція № 5-6

Тема: Виникнення та становлення соціально-педагогічної практики

 

Питання:

1. Генеза ідей соціальної педагогіки і соціальної роботи.

2. Культурно-історичні передумови зародження благодійництва в Київській Русі.

3. Традиції соціальної підтримки за часів козацтва.

4. Соціально-благодійна діяльність українських братств.

5. Соціальна підтримка населення за часів російського царату.

6. Особливості соціальної підтримки населення в Україні в кінці XIX на початку XX ст.

7. Соціально-педагогічна діяльність у 20-30-ті роки XX ст.

8. Особливості соціально-педагогічної діяльності в 60-80-х рр. XX ст.

9. Характеристика соціально-педагогічної діяльності на сучасному етапі.

 

Література: [1, 3, 4, 4а, 7, 8, 9, 9а, 11, 12, 14, 15, 16, 17, 19, 20, 22, 23, 24, 25, 26, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 37, 38]

 

1. Генеза ідей соціальної педагогіки і соціальної роботи.

Добродійність – “піклування” – прийняти, дати притулок, дати їжу, затурбуватися нестатками ближнього (В.Даль)

Початок XX ст. Росія:

11040 – благодійних установ;

19108 -піклувальних рад.

Сьогодні благодійна діяльність – спонсорство.

Уперше поняття «соціальна педагогіка» використовував А. Дистервег (німецький учений) у 1835 році в роботі “Керівництво для освіти німецьких учителів”. Сутність терміну «соціальна педагогіка» він зводив до соціальної роботи, під якою розумів допомогу сиротам і вдовам. Отже, первинною в становленні соціальної педагогіки була практика, що спочатку існувало як милосердя, добродійність.

У 1844 році Карл Маггер визначив соціальну педагогіку як щось загальне із соціальною стороною виховання, тобто соціальна педагогіка виступає принципом виховання.

У джерел зародження соціально-педагогічних ідей були античні філософи (Аристотель, Демокрит, Платон та ін.) – вони вперше сформулювали ідею соціального виховання, зміст якої полягав в необхідності виховання людини в суспільстві і для суспільства.

Значний внесок у розробку соціально-педагогічної теорії і практики зробили такі відомі педагоги як Ф. Бекон, Й. Гербарт, А. Дистервег, Э. Дюркгейм, Д. Дьюі, Я. Каменський та ін.

Серед вітчизняних дослідників, що займалися вивченням теоретичних основ педагогічної науки, варто назвати П.П. Блонського, П.Ф. Каптерева, А.В. Владимирського, В.В. Зеньковського, М.М. Иорданського, А.С. Мак-ренко, Я.А. Мамонтова, І.О. Соколовського, К.Д. Ушинського, С.Т. Шаць-кого і деяких інших.

У першій половині XIX ст. у філософії (до складу якої входила і педагогіка) починають розроблятися питання соціально-педагогічної теорії:

---

Смотрите также файлы

• Технологии социальной работы. Лекции.doc

• Опека и попечительство.docx

• Менеджмент социальной работы.doc

• ОТВЕТЫ КОЛЛОКВИУМ ПО РАДИОЛОГИИ.docx

• 1.odt