ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 1446
Скачиваний: 1
Одночасно в ті ж роки активно розвивалися і благодійні форми турботи про знедолених дітей, дітей-сиріт. Нею займалися не тільки різні товариства, як наприклад, Дамське піклувальне товариство, Піклування про народну тверезість, Товариство піклування про зіпсованих дітей тощо, але і приватні особи. Багато чого робилося і приходськими благодійними організаціями, що створювали богодільні для людей похилого віку і утримували притулки для дітей, де вони отримували харчування, догляд і шкільне навчання, здобували ремісничі навички.
У другій половині XIX ст. широке поширення отримали міські і сільські ясла-притулки, були навіть притулки для дітей арештантів. Особливим успіхом ясла-притулки користувалися в селі у гарячу пору. Іноді громади виділяли 10 коп. на харчування дитини, а селяни самі приносили в притулок продукти.
На початку XX століття відомий німецький філософ Пауль Наторп висунув ідею інтеграції виховних сил суспільства з метою поширення культури й освіти в народі, він виступив за загальну педагогізацію суспільства і з цією метою закликав до створення виховних спілок, «спілок громадян», що могли б сприяти поширенню культури в народі. Усю цю діяльність він назвав соціальною педагогікою.
На початку XX ст. на розвитку навчання і виховання в Росії позначився вплив демократичного і революційного руху. Стали більше звертати увагу на дітей робітників і селян у цілому. Відкриваються народні робітничі класи на окраїнах, народні університети, безкоштовні народні бібліотеки, дитячі садки для дітей бідняків, недільні школи і вчительські курси. Велику допомогу зробили в цій шляхетній справі такі громадські організації, як Всенародна спілка учителів, Московський і Петербурзький комітети грамотності, Московське і Петербурзьке товариства піклування хворих і бідних дітей. Широкою популярністю в ті роки користувалися Пречистенські робітничі курси, університет А. Шанявського в Москві [10].
Відмінною рисою початку XX ст. є зародження професійної допомоги і поява професійних фахівців.
Починають організовуватися різні курси, що стали початком професійного навчання кадрів для соціальних служб. «Соціальна школа» була утворена на юридичному факультеті Психоневрологічного інституту, де однією з кафедр була «кафедра суспільного піклування» (жовтень 1911 р.). У цьому ж році був зроблений перший же набір студентів за фахом «суспільне піклування». У 1910 і 1914 рр. відбулися перший і другий з’їзди діячів соціальної сфери.
Одним з найважливіших напрямків діяльності вчених і практиків у цей період було надання допомоги і побудова системи виховно-виправних установ, куди попадали злиденні і безпритульні діти.
Поборниками ідеї вільного виховання були К.Н. Венцель і С.Т. Шацький. К.Н. Венцель створив такі установи нового типу навчально-виховні, як «Будинок вільної дитини», «Товариство друзів природного виховання», «Батьківський клуб», «Музей зразкових дитячих іграшок», у яких весь процес планувався таким чином, щоб створити дитині умови для розвитку, за його словами, творчих сил, що дрімають у неї, на основі самоврядування інтересу і допитливості. У «Будинку вільної дитини» не було навчальних планів і підручників, дитина мала сама шукати знання, сама із здобутих знань складати книгу своїх знань. У 1905 р. К.Н. Венцель піднімає питання про створення в Росії Великої хартії для захисту дітей. В роки громадянської війни він виступає за створення Інтернаціоналу учнів і розробляє Декларацію прав дитини.
С.Т. Шацький разом з А.У. Зеленко створив товариство «Культурне селище», а пізніше товариство «Дитяча праця і відпочинок»; воно було свого роду дитячою республікою, до складу якої входили дитячий садок, експериментальна початкова школа, ремісничі майстерні, клуб для підлітків. Останні стали прообразом Будинків і Палаців піонерів у радянський час. У 1911 р. разом із дружиною С.Т. Шацький створює літню дитячу колонію «Бадьоре життя», основними принципами якої були самообслуговування і самоврядування, робота в саду і на городі, на кухні й у майстернях, ігри і культурні розваги, єдність посильної праці і естетичного виховання. У 1912 р. колонія перетворилася в Дослідну станцію, де діяли 2 дитячі колонії, дитячий садок, школа, дитяча бібліотека для педагогів і дорослих.
Виховна робота проводилася під ідеєю «переходу від педагогіки індивідуальної до педагогіки соціальної», основною задачею якої була «педагогізація середовища».
Педагогізація середовища – розробка теорії і методики взаємодії школи з іншими виховними установами; вивчення і використання виховних можливостей соціального середовища; усвідомлене насичення соціального середовища виховним потенціалом, педагогічне орієнтування середовища [11].
Переломним моментом у розвитку доброчинності в Росії стала Жовтнева революція 1917 р. Більшовики засудили доброчинність як буржуазний пережиток, а тому будь-яка благодійна діяльність була заборонена. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної доброчинності. Відділення церкви від держави і фактично її репресування закрило шлях церковній доброчинності.
Знищивши доброчинність, що була реальною формою допомоги нужденним дітям, держава взяла на себе турботу про соціально знедолених, кількість яких у результаті найгостріших соціальних катаклізмів (першої світової війни, декількох революцій, громадянської війни) різко зросла. Сирітство, безпритульність, правопорушення серед підлітків, проституція неповнолітніх – найгостріші соціальні і педагогічні проблеми того періоду, вимагали свого рішення.
Радянська Росія поставила задачу боротьби з дитячою безпритульністю і її причинами. Цими питаннями займалися так звані соцвоси – відділи соціального виховання при органах влади всіх рівнів. Були створені установи соціально-правової охорони неповнолітніх, у вузах Москви і Ленінграда було розпочато підготовку фахівців для системи соціального виховання.
7. Соціально-педагогічна діяльність у 20-30-ті роки XX ст.
Досвід ресоціалізації неповнолітніх в педагогічній діяльності А.С. Макаренка (1888–1939)
А.С. Макаренко народився 1888 р. у сім’ї маляра (селище Білопілля Харківської губернії). У 1905 році закінчив міське училище та педагогічні курси та був призначений вчителем двокласного залізничного училища. З 1914 до 1917 року навчався у Полтавському учительському інституті, після якого був призначений завідуючим вищого початкового училища у Крюково. У 1920 році Макаренко організував трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, яка пізніше була названа ім’ям М. Горького. Основним засобом виховання в ній став колектив вихованців. Далі – робота у «Куряжі» – 280 безпритульний дітей та 130 колоністів, у 1927–1929 рр. завідував колонією ім. Дзержинського. В основу своєї роботи і роботи колективу педагогів і вихованців він поклав принципи рівноправності і обов’язків обох сторін, чіткої організації праці, урахування суспільної думки в особі ради командирів і загальних зборів вихованців, кваліфікації як серйозної провин ліні, ухилення від важкої роботи, образи товариша. Досвід роботи в колонії і трудовій комуні А.С. Макаренко описав у книгах «Педагогічна поема», «Прапори на вежах», «Марш 30-х років», «Методика організації виховного процесу» та ін. У них він виклав своє розуміння комуністичного виховання як зміст і методу, його теорія колективістської педагогіки пронизана повагою до людини. Якнайбільше поваги до людини і якнайбільше вимог до неї, – закликав він педагогів і батьків. Головними принципами цієї педагогіки він вважав організацію колективу, змагання, заохочення і покарання, систем перспективних ліній. Для А.С. Макаренко вихованець повинний з «об’єкта виховання» стати «суб’єктом виховання». З 1936 року переїжджає до Москви та займається літературною діяльністю. Макаренко сформулював найважливіший закон розвитку колективу: «система перспективних ліній» та «принцип паралельного педагогічного впливу».
Для ознайомлення рекомендується «Комуністичне виховання та поведінка» і «Методика організації виховного процесу (Робота вихователя)» з роботи «О воспитании», – М, 1988, с. 38-46, 219-226.
Завдання
Під час опрацювання зазначених літературних джерел, віднайдіть відповіді на запитання:
|
Що означає «виховати людину?
Як треба працювати вихователю?
Досвід В.М. Сороки-Росинського
Народився 1882 року у сім’ї офіцера. Закінчив гімназію, потім у 1906 році університет, працював у Стрельнінській гімназії С-Петербурга, 1918-1920 рр. – в Путилівському училищі. У 1920 р. Сорока-Росинський створив «Школу соціально-індивідуального виховання ім. Достоєвського» (ШКИД), досвід виховання в якій у 1927 р. описано двома її випускниками – Г. Бєлих та Л. Пантелеєвим у книзі «Республіка ШКІД». Першими учнями школи були безпритульні та правопорушники. «Суворівська педагогіка» з натиском на навчання, «ентузіазм» у поєднанні з грою стали основними принципами навчання та виховання школи. Ще одне відоме гасло школи: «Всяке зання перетворити на дію».
Основним принципом діяльності цієї школи було відношення до важковиховуваного як до особистості, що формується, а головними засобами – колективна, суспільна і чітко організована праця, яка ніколи не застосовувалася як покарання, а також дитяче самоврядування. В.Н. Сорока-Росинський сформулював як основний принцип нової педагогіки колективу не покарання, а «добровільництво».
Для ознайомлення рекомендуються статті В.М. Сороки-Росинського: «Детский дом», «От ПРИНУДИТЕЛЬСТВА до добровольчества» з роботи «Педагогические сочинения». – М. 1991. – С. 136-138, 153-163.
Завдання
У процесі роботи над текстом статей визначте основні педагогічні (організаційні) основи діяльності, які пропонує автор, у вигляді переліку принципів, правил роботи.
Досвід С.Т. Шацького у соцільному вихованні молоді
Станіслав Теофілович народився 1878 року у багатодітній сім’ї. Закінчив гімназію, навчався у Московському університеті та в Московському сільськогосподарському інституті. Шацький займався питаннями виховання у дитячому колективі. Власну педагогічну діяльність розпочав у 1905 році серед дітей та підлітків робітничої окраїни Москви, де вперше у Росії створив дитячий клуб та літню дитячу колонію. Пізніше клуб перетворився на сетлемент (комплекс), який містив майстерні, дитячий садок, школу, невеличку обсерваторію, що існували на приватні пожертвування, однак були закриті на проведення у них «соціалізму для дітей». В 1911 році орагнізував колонію для дітей та підлітків «Бадьоре життя» у Калузькій губернії (нині м. Обнінськ). Серед основних занять дітей були праця, спостереження за природою, наукові заняття, художня творчість, ігри тощо.
У 1919 році Шацьким створюється Перша дослідна станція з народної освіти Наркомпросу, де було два відділення: сільське (Калузька губернія) та міське (Москва). До складу першого входило поназ 30 селищ, де було відкрито 4 дитячих садка, 13 шкіл та одна школа 2 ступеня, яка отримала назву «Бадьоре життя». У міському відділенні був дитячий садок, середня дослідно-показова школа, бібліотека, постійна педагогічна виставка, та педагогічний технікум, що готував вчителів.
Великий внесок у розвиток соціальної педагогіки в Україні вніс І.Л. Соколянський – засновник вітчизняної педагогіки сліпоглухонімих. У 20-і роки XX ст. він створив у Харкові Відділ сліпоглухонімих при педагогічній лабораторії дослідної станції Управління соціального виховання.
У той же період активно почала розвиватися педологія (від грецького pais – дитя і logos – наука), що ставила перед собою задачу на основі синтезованих знань про дитину і середовище забезпечити найбільш успішне її виховання: допомогти дітям учитися, охороняючи дитячу психіку від перевантажень, безболісно опановувати соціальними і професійними ролями тощо.
Перші педологічні дослідження в Росії проводили А.П. Нечаєв, Г.І. Россолімо, А.Ф. Лазурський, В.П. Кащенко. Більшість з них мали медичну освіту, тому головну роль вони приділяли фізичному і психічному розвиткові дитини. Перші педологи займалися, в основному, «особливими дітьми» (обдарованими і дефективними), тому виникла навіть окрема галузь – «Педологія виняткового дитинства». Фундаментом виховної роботи був гуманістичний принцип: любов до дітей, віра в їх душевні і фізичні сили, охорона дитинства від жорстокості. Ключем до виховання вони вважали інтерес дитини.
Діяльність В.П. Кащенко
Особливо слід виділити діяльність В.П. Кащенко (1870–1943), який створив у 1908 році школу-санаторій для дітей з вадами здоров’я, яка поєднувала педагогічну, лікарняну та дослідницьку мету. На основі даного закладу у 1918 році було організовано Будинок вивичення дитини.
Особливу увагу В.П. Кащенко (1870–1943) приділяв дослідженню соціальних факторів, які впливають на розвиток дитини. Він розробив методику вивчення дії соціуму на дитину – соціальні профілі і створив лікувально-педагогічну установу для дефектних, нервових і «важких» дітей. Ця школа-санаторій виховувала і морально дефективних.
До 30-го року XX ст. створилися такі педологічні напрямки: «ідеалісти», рефлексологи, біогенетики, соціогенетики. Про рівень розвитку педології в ці роки свідчать: створення інституту педології, видання журналу «Педологія», підготовка педологів з вищою освітою, проведення педологічного з’їзду (1927 р.), на якому була поставлена задача негайної розробки ефективних засобів виховання. Постановою ЦК ВКП(б) 1928 р. «Про проведення масової практичної роботи з усебічного дослідження дитинства» були визначені два основних напрямки: методико-педологічний і педолого-педагогічний у школі.
Основними задачами педолого-педагогічної роботи у школі були:
1) навчання учнів;
2) виховна і профілактична робота з «важкими» дітьми;
3) профорієнтаційна робота;
4) робота з батьками і педагогами з ознайомлення їх з основами педології.
Особлива увага приділялася взаємозв’язку діагностичної роботи і педагогічної практики. Але в 1936 р., після виходу Постанови ЦК ВКП(б) «Про педологічні розбещення в системі Наркомпросу», педологія була знищена. Хоча в 30-і роки ще існували окремі соціально-педагогічні установи типу форпостів за місцем проживання, у середині 30-х років розробка соціальної педагогіки переривається і відновляється тільки в 60-і роки.
7. Особливості соціально-педагогічної діяльності в 60-80-х рр. XX ст.
Повернення до соціально-педагогічних проблем відбувається на початку 60-х років XX століття в період політичної «відлиги». Педагогічна громадськість відчуває недостатність існування «школи-навчання» для гармонічного розвитку людини, тому звертається до соціально-педагогічних ідей 20–30-х років. Починається переосмислювання досвіду, що отримали педологи. Особлива увага приділяється соціальним факторам розвитку особистості. Одним з перших звертається до цих проблем Л.В. Занков, що досліджує причини девіантної поведінки дітей. Водночас здобувається перший емпіричний досвід з виховної роботи в соціальному середовищі, з’являються посади організатора позакласної роботи, педагогів-організаторів, як з виховної, так і спортивно-оздоровчої роботи з дітьми і підлітками за місцем проживання – усе це свідчить про подальший розвиток ідей «педагогіки середовища».
Видатну роль відіграли праці відомого українського педагога В.А. Сухомлинського. Саме із середини 50-х р. і до першої половини 70-х р. XX ст. широкого поширення набув принцип гуманізму, що перетворився в ідею «гуманної педагогіки». «Любов до дитини і віра в неї, – визначає В.О. Сухомлинський, – це, образно кажучи, повітря на якому тримаються крила ласки й лагідності». «I, якщо не сьогодні, то завтра, – продовжує далі свою думку вчений, – у шкільному навчальному плані предмет про культуру людських взаємовідносин стоятиме першим, бо ми живемо у вік людини». Відродження даного принципу пов’язано насамперед з періодом політичної «відлиги», завдяки якій в Україні гостро встали питання людяності, духовності, любові тощо.
У 70-80-і роки XX ст. була зроблена спроба систематизувати емпіричний досвід 60-х і комплексно організувати соціальне виховання за місцем проживання через створення культурних, культурно-спортивних, соціально-педагогічних комплексів. Найбільш повно цей досвід відображується в діяльності Свердловського СПК.
8. Характеристика соціально-педагогічної роботи на сучасному етапі
На рубежі 90-х років з’явилися реальні передумови відродження і розвитку досвіду соціального виховання, що був накопичений до 1917 року й у 20–30 роки):
1) політичні (деідеологізація суспільства);
2) соціальні (переструктуризація населення, поява нових цінностей тощо);
3) економічні (стало «важко жити», з’явилися потреби в «буфері» і економічному вихованні).
22 лютого 1989 року, з метою комплексного дослідження проблем виховання дітей і підлітків за місцем проживання, був створений Тимчасовий науково-дослідний колектив (ТНДК) «Школа-мікрорайон» при АПН СРСР. Керівникам ТНДК була призначена завідувач лабораторією «Взаємодія школи, родини і громадськості у вихованні учнів за місцем проживання» АПН СРСР В.Г. Бочарова.