ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.11.2019
Просмотров: 2044
Скачиваний: 1
-
землеробів та скотарів, зайнятих у провідній галузі економіки;
-
ремісників, які перебувають у стані "дещо обмеженого рабства";
-
торговців, зайнятих купівлею та продажем товарів;
-
найманих робітників;
-
воїнів.
Раби, на думку
мислителя, не включаються у громадську
спільноту, оскільки є предметом володіння,
який дає дохід власнику і є основою
багатства.
Виходячи з дії загального
природного закону панування та
підпорядкування як необхідної передумови
"взаємного самозбереження",
пояснював поділ суспільства на вільних
та рабів виключно "законами природи".
Він стверджував, що "...вже від самого
народження деякі істоти мають відмінності:
одні призначені для панування, інші —
для покори", "...у фізичному відношенні
вільні люди відрізняються від рабів; в
останніх бо тіло велике за розміром,
придатне для виконання необхідних
робіт, пов´язаних з фізичною силою,
вільні люди тримаються пряміше і не
здатні до таких робіт", отже "одним
за природою належить панувати, іншим —
коритися".
Аристотель (384—322 р. до
н.е.) — великий давньогрецький філософ
і вчений-енциклопедист, твори якого
охоплюють всі існуючі в стародавні часи
сфери знання (логіку, фізику, психологію,
етику, політику, економіку, риторику
тощо). Він написав 28 книг обсягом 445 270
рядків.
3. Економічна думка Стародавнього Світу отримала подальший розвиток і завершення у Стародавньому Римі. Вона стала відбитком вищого ступеня еволюції рабовласництва, нових форм організації рабовласницького господарства, характерної для них більш жорсткої експлуатації рабів, загострення протиріч і посилення боротьби в умовах розкладу рабовласницького суспільства. Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234 – 149 pp. до н.е.), Варрон (116 – 27 pp. до н.е.), Колумелла (І ст. н.е.).
Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у м. Тускулі. Надзвичайно освічена людина, державний діяч, історик і письменник Стародавнього Риму. У 195 р. до н.е. – консул, пізніше (з 184 р. до н.е.) – цензор. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена – торговельного конкурента Риму.
Обгрунтування староримських форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобського господарства детально викладені Катоном Старшим, який сам був великим землевласником, у трактаті "Про сільське господарство" (рос. перекл.– "Земледелие".– М.; Л., 1950). Трактат Катона відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Катона займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Передбачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, Катон радив підтримувати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за найменшу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряддя, яке розмовляє. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення великого рабовласницького господарства.
Розробку проблем латифундійського господарства у І ст. до н.е. продовжив римський вчений Варрон. Його погляди викладені у трактаті "Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтворив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого – нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.
У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринництва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Його турбота пов'язана не тільки із збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й із підвищенням їх прибутковості, зростанням ефективності виробництва. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, формам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь – такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті,що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини).
Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракхів
Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі «Про сільське господарство» Колумелла. У громіздкому трактаті, який складався із 12 книг, детально розглядався стан рабовласницьких латифундій. Колумелла писав про вкрай низьку продуктивність рабовласницької праці, про те, що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентаря, крадуть, обманюють землевласників іт. д. Картина, відображена Колумеллою, свідчить про занепад сільського господарства, про те, що економіка рабовласницького суспільства вже знаходилася у стані кризи, яка продовжувала поглиблюватися. За словами Колумелли, «латифундії загубили Італію».
У пошуках виходу із кризи римський вчений віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необхідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Стародавньому Римі – орендар невеликої ділянки у великого землевласника).
Одна із сторінок історії економічних учень Стародавнього Риму пов'язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тіберій( 163 – 132 pp. до н.е.) і Гай (153 – 121 pp. дон. е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення землею безземельних і малоземельних селян, вони прагнули здійснити таку реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його.
У Стародавньому Римі великого розмаху набула боротьба рабів за своє звільнення, їх вимоги в узагальненому вигляді висувалися під час повстань. Найголовнішими із них були: ліквідація рабовласницьких латифундій, звільнення від рабства
4. Стародавній Китай був одним із центрів цивілізації, тому пізнання його економічної думки має важливе значення. Велику роль у культурі Китаю відіграло конфуціанство, засновником якого був Конфуцій - Кун-цзи (близько 551-479 pp. до н. е.). Своє вчення Конфуцій викладав у формі бесід, які були згодом видані під назвою "Луньюй" ("Бесіди і судження").
Конфуцій створив вчення про досконалу людину, яку всі поважають. Скромність, стриманість, справедливість, однакове ставлення до всіх - це риси досконалої людини. Конфуцій не дорікав людям за прагнення до багатства, але визнавав чесний шлях його надбання. Моральне вдосконалення людини повинно, на думку Конфуція, бути основою, на якій ґрунтується управління державою. Він закликав правителів зробити народ багатим, а потім його виховувати.
Видатним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372-289 pp. до н. е.), який повчав про те, що гуманний правитель, здійснюючи "веління Неба", повинен опікуватися долею народу. Він висунув концепцію керівників і керованих, тобто панування та підлеглості. Мен-цзи критикував несправедливу податкову систему, яка веде до виснаження селянського господарства.
Мен-цзи виступав за втручання держави в господарські справи та регулювання земельних відносин, був проти підвищення цін на внутрішньому ринку, вважав, що одні й ті ж споживні вартості можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво. Однак побоювався того, що регулювання цін призведе до взаємного обману.
"Хіба можна управляти Піднебессям, - запитував Мен-цзи, - займаючись водночас землеробством? Є заняття великих людей і є заняття маленьких людей... Не буває такого, щоби низи керували верхами; завжди верхи керують низами". Верховний правитель - це володар духів і надія народу. Небо породило народ і надало йому правителя для того, щоб він, як і духи, турбувався про нього і не допускав втрати своїх вроджених властивостей. "Народ кориться тим, хто вище від нього, і служить їм, а ті, які внизу, думають про те, на що вони не мають права".
Подібні погляди відображені й в інших пам´ятках стародавнього Китаю. У них були регламентовані всі атрибути, які відрізняли правителів і підданих. Наприклад, син Неба споживає яловичину, баранину і свинину, а в жертву приносить те саме у потрібній порції. Дафу споживає свинину, а в жертву приносить свинину і баранину і т. ін. "У цьому, - записано у старокитайській писемній пам´ятці, - чітко простежуються відмінності між тими, хто вище, і тими, хто нижче".
Для оцінки економічної думки Китаю можуть служити реформи філософа і державного діяча Шан-Яна (390-338 pp. до н. е.). Заслуговують на увагу його погляди на види влади правителя, яка походить від мудрості. Першою справою правителя було розмежування землі, майна, чоловіків і жінок. "У давні часи, - казав Шан-Ян, - любили своїх родичів і шанували вигоду, в середні віки шанували мудрих і раділи людинолюбству, а в пізніші часи почали шанувати тих, хто має високе становище і посади". Шан-Ян уважав доцільним законне встановлення міри ваги і довжини. "Якщо, - зазначав він, - відмовитись від взірців і мір й покладатися лише на власні судження, то це не буде ні для кого обов´язковим". Усе повинно бути чітко визначено, бо воно дає лад суспільним відносинам. "Якщо громадські й приватні інтереси чітко розмежовані, то навіть нікчемна людина не буде ненавидіти гідного, а поганий не стане зневажати достойного". У таких повчаннях, звичайно, є визнане раціональне зерно.
Шан-Ян відстоював принцип рівності перед законом. Посадові ранги потрібно давати відповідно до заслуг людей. Китайські мислителі вважали, що нерішучий не досягне успіху. "Той, - стверджували вони, - кому властиві вчинки видатної людини, неминуче відчуває протидію з боку свого часу; той, кому властиві роздуми незалежного розуму, обов´язково буде оббреханий людьми".
Висловлюючись з приводу реформ у державі, один з китайських мудреців сказав: "Якщо вигода не буде стократною, законів не змінюють; якщо успіх не буде десятикратним, не змінюють знаряддя". Отже, здійснення економічних і політичних реформ пов´язували з підвищенням ефективності господарювання.
Крім того, закони вимагали добрих чиновників. Добрим чиновником вважався той, хто досконало знає закони, інструкції та постанови, вміє вести справи, непідкупний, всі сили віддає служінню правителеві. Це, зокрема, важливо при зборах податків, за приховування яких суворо карали. Передусім це стосувалося зборів податків зерном, сіном і соломою.
Економічна думка стародавнього Китаю була спрямована на вдосконалення державного управління, дотримання законів, забезпечення надходження податків, охорону власності, у тому числі й рабів. З документів того часу можна довідатися про чисельність рабів у деяких власників. Лу Цзя одержав від Чень Піна 100 рабів і рабинь, 50 возів з кінським оснащенням, 5 млн майна грішми на життєві витрати. Члени імператорського роду мали по 300 і більше рабів. Правителі Китаю керувались принципом: "Вихваляти за добродійність і нагороджувати за заслуги, - таке загальне правило давнини і сучасності".
У Китаї існували ринки рабів, яких тримали разом з волами і кіньми. Цікаво, що при купівлі раба враховували його згоду на виконання тієї чи іншої роботи. До речі, раби цінилися дорого. Наприклад, п´ять коней коштувало 20 тис. монет, а два молодих раба - 30 тис., доросла рабиня - 20 тис., пара волів - 6 тис., а садиба - 10 тис. монет.
Економічна думка стародавнього Китаю відповідала господарським потребам, традиціям і конкретно-історичним особливостям розвитку країни. У ній відображені погляди на різні економічні проблеми, в тому числі й з позицій найбідніших верств населення, що знайшло втілення в соціальних утопіях конфуціанства і даосизму. Погляди і концепції, що формувалися в економічній думці стародавнього Китаю, у наступні століття були джерелом формування нових моделей економічного мислення.
5. Після падіння Римської імперії (V ст.) починається так звана доба середньовіччя, що триває аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя (XVI - XVII ст.). Те, що можна розглядати як прояви економічної думки, просякнуто духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економічних процесів та явищ. У добу не лише раннього (V - X ст.), а й навіть класичного середньовіччя (XI - XV ст.) так і не з'явилося жодних теоретичних творів з економічних питань. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.
Відмітна риса економічної думки Сходу в середні віки полягала в тім, що вона приділяла увагу власне тим самим проблемам, що і в давні часи, насамперед питанням управління країною, організації сільського господарства як головної галузі економіки, ремесла й торгівлі як допоміжних. Великий вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу справив іслам. У творах мусульманських авторів, зокрема в працях Ібн Хальдуна, визначного арабського мислителя середньовіччя, часто висловлюються такі думки й міркування, що набагато випереджають свій час.
У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіччя під впливом християнства висловлюються ідеї про рівність людей перед Богом, про працю як єдине джерело існування, про необхідність ділитися майном з бідними; прагнення багатства визнається пороком, що не личить справжньому християнину. Проблеми общини знайшли відображення в «Салічній правді» (Салічному законі) - записі давнього звичаєвого права племені салічних франків. Запис було зроблено з розпорядження короля Хлодвіга (481 - 511), а згодом доповнено й перероблено його наступниками. У ньому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Майнове розшарування дещо стримувалося переважанням спільної власності громади над правом володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна правда» свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної власності, перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували поняття рухомого та нерухомого майна. Рухоме майно можна було віддавати у заставу і передавати у спадок найближчому з родичів. Крадіжки його каралися штрафами. Раби вважалися майном пана, і тому за вбивство раба сторонньою людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію. Щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди індивідуальних прав на володіння різноманітними видами його, хоч верховенство завжди визнавалося за правом громади на всі земельні угіддя. Після занепаду Франкської держави (IX ст.) «Салічна правда» втратила своє практичне значення.
Інша пам'ятка західноєвропейської економічної думки раннього середньовіччя «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.) Карла Великого (чи його сина - Людовіка Благочестивого) дає уявлення про організацію й управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся земля вотчини була у власності її володаря (вотчинника), а більшість населення становили закріпачені селяни. У маєтку мали також жити «добрі майстри», що виробляли якусь ремісничу продукцію. Господарство мало натуральний характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині, стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.
6. У Західній Європі меркантилізм зародився вже в XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою ге-нези меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. К. Маркс, характеризуючи той період, назвав його «початковим нагромадженням капіталу», пов'язаним з найбру-тальнішими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею.