ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.11.2019
Просмотров: 2046
Скачиваний: 1
Як відомо, велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважною формою капіталу. Формування світового ринку, що розпочалося з великих географічних відкриттів XV—XVI ст., і небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі призвело до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував собі дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.
Особливості епохи, коли домінував торговий капітал, обумовили й методологічні принципи меркантилістської системи, що панували протягом XVI — XVIII ст. Тому, знаючи історичні умови тієї епохи, можна переходити до вивчення суті та головних принципів меркантилізму.
Предметом дослідження меркантилістів була майже виключно сфера обігу. Латинські («mercari» — торгувати), англо-французь-кі («mercantile» — торговий) та італійські («mercante» — торговець, купець) корені в терміні «меркантилізм» наочно свідчать про суть економічних поглядів його представників. Ідеологи меркантилізму були впевнені, що тільки гроші (золоті і срібні) та скарби становлять багатство нації, окремої держави. Джерелом багатства вважався нееквівалентний обмін у результаті торгових взаємовідносин з іншими державами. Примноження багатства, на думку меркантилістів, є невід'ємним від протекціоністських заходів регулювання зовнішньої торгівлі (заохочення експорту, стримування імпорту) і широкої підтримки національної промисловості
Ранній меркантилізм виник іще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Найвідомішими представниками цього напряму були В. Стаффорд в Англії та Г. Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії «грошового балансу», яка мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Для розв'язання цих завдань ранні меркантилісти запропонували низку заходів, які тією чи іншою мірою знайшли практичне відображення в економічній політиці того часу. Тому необхідно ознайомитись з основними висновками (пропозиціями) і конкретною політикою раннього меркантилізму.
Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що мала на меті утримування грошей у країні. Через це система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного (пізнього). Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини XVI ст. по другу половину XVIII ст., хоча окремі його елементи можна бачити й значно пізніше. Головними представниками його були Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартість товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли центр ваги своїх досліджень зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Далі слід приділити увагу тим заходам, які пропонувались ними (як і ранніми меркантилістами) для досягнення активного торгового балансу і котрі знайшли відповідне втілення в економічній політиці.
Проте найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Т. Мен (1571—1641), який у памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу.
Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші стають багатством, тільки перебуваючи в обороті. Отже, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні, на думку Мена, є сприятливий торговий баланс. Мен заперечує будь-які заходи, що гальмують експортну торгівлю, є прихильником низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію на зовнішньому ринку. Важливим є те, що Мен уже чітко розрізняє поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим з цього погляду є мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце призначення тільки на англійських суднах.
7.
Становлення класичної політичної
економії у Франції відбувалося в дещо
відмінних історичних умовах, ніж у
Англії. Панування феодальних відносин,
слабкий розвиток промисловості, поразка
у боротьбі з Англією за зовнішні ринки
збуту, спустошливі війни та непомірна
розкіш королівського двору привели
країну до глибокої соціально-економічної
кризи. Жорстка експлуатація селян,
переобтяжених численними феодальними
повинностями, штучне утримання низьких
цін на сільськогосподарську продукцію,
вільне ввезення у країну хліба, сировини
та заборона їх вивезення викликали
занепад сільського господарства.
Протекціоністська політика тогочасного
міністра Франції Ж.Б. Кольбера, спрямована
на досягнення активного торговельного
балансу та зміцнення абсолютистської
влади, наочно демонструвала банкрутство
меркантилістської доктрини.
Кольбер,
знаменитий міністр Людовіка XIV, був
людиною чесною, працелюбною, зі знанням
житейської практики, людиною з великим
досвідом, обізнаною з державними
фінансами, одне слово, мав здібності, з
усіх поглядів підхожі для встановлення
методу й належного порядку в збиранні
та витрачанні державних доходів. Цей
міністр, на біду, сприйняв усі забобони
меркантилістичної системи, яка за своєю
природою та суттю є системою обмежень
і утисків; вона не могла не припасти до
душі такій працьовитій і старанній
діловій людині, що звикла завідувати
різними галузями державного управління
й встановлювати потрібні обмеження та
контроль аби втримувати кожну з них у
наданій їй сфері. Промисловість і
торгівлю великої країни Кольбер намагався
врегулювати за тим самим зразком, що й
діяльність різних галузей державного
управління, і, замість надати кожній
людині можливість діяти у своїх інтересах
на власний розсуд, дотримуючись рівності,
свободи й справедливості, він наділяв
одні галузі промисловості надзвичайними
привілеями, водночас піддаючи інші
надзвичайним утискам. Він не тільки був
схильний, так само як інші європейські
міністри, більше заохочувати промисловість
міст, ніж промисловість села, а й виявляв
прагнення заради підтримки першої
утискати й гальмувати розвиток останньої.
Для того щоб зробити предмети продовольства
дешевими для мешканців міст і цим
заохочувати мануфактурну промисловість
та зовнішню торгівлю, він заборонив
вивезення хліба і таким чином відібрав
зовнішній ринок у найголовнішого
продукту праці мешканців села. Ця
заборона в поєднанні з утисками,
встановленими давніми провінційними
законами франції при перевезенні хліба
з однієї провінції до іншої, і з довільними
та нестерпними податками, які стягувалися
з селян майже у всіх провінціях, гальмували
розвиток хліборобства цієї країни і
втримували його на значно нижчому рівні,
ніж той, якого цей розвиток, природно,
досяг би за такого родючого ґрунту й
такого сприятливого клімату.
Саме
тому класичній політичній економії у
Франції з самого початку були притаманні
різка критика ідей меркантилізму,
посилена увага до аграрних проблем та
співчутливе ставлення до селянства.
Засновник класичної політичної економії
у Франції П´єр Лепезан де Буагільбер
(1646 — 1714) вважав економічну доктрину
меркантилізму та засновану на ній
політику кольберизму основною причиною
злиденного економічного становища
країни. Стверджуючи, що "з Францією
поводяться як із завойованою країною",
він оголосив себе "адвокатом сільського
господарства" і виступив з теоретичним
обґрунтуванням проблем реформування
економіки країни.
Основні економічні
ідеї П. Буагільбера дещо відрізнялись
від економічних поглядів В. Петті.
Вони
знайшли відображення у таких працях
вченого, як "Докладний опис становища
Франції, причини падіння її добробуту
і прості методи відновлення, або Як за
один місяць доставити королю усі гроші,
яких він потребує і збагатити все
населення" (1696), "Роздрібна торгівля
Франції" (1699), "Міркування про
природу багатства, грошей і податків"
(1707), "Звинувачення Франції" (1707) та
ін.
Засновник класичної політичної
економії у Франції П´єр Лепезан де
Буагільбер (1646—1714) народився у Руані в
сім´ї нормандського дворянина, юриста.
Отримавши прекрасну для свого часу
освіту, він деякий час жив у Парижі,
займаючись літературною діяльністю.
Однак незабаром П. Буагільбер повернувся
до традиційної у сім´ї юридичної професії
і у 1677 р. отримав адміністративну посаду
судді в Нормандії. У своїй судовій
діяльності він спеціалізувався на
селянських справах, виступаючи, за
власним визначенням, "адвокатом
сільського господарства". Через 12
років професійні успіхи дали змогу П.
Буагільберу зайняти дохідну та впливову
посаду генерального лейтенанта судового
округу Руану.
Економічними проблемами
П. Буагільбер зацікавився у кінці 70-х
років. До цього його спонукали роздуми
над причинами низького життєвого рівня
населення у провінціях Франції на рубежі
XVII—XVIII ст. У 1691 р. він запропонував серію
реформ, які мали буржуазно-демократичне
спрямування. Прагнучи донести свої ідеї
до широкого загалу, П. Буагільбер анонімно
опублікував у 1696 р. працю "Докладний
опис становища Франції, причини падіння
її добробуту і прості методи відновлення,
або Як за один місяць доставити королю
усі гроші, яких він потребує і збагатити
все населення". Однак книга залишилась
майже непоміченою. Водночас зміни в
уряді Франції сповнили вченого нових
надій і він написав серію довгих
листів-меморандумів до міністра. Це
сприяло тому, що в 1705 р. П. Буагільбер
отримав округ в Орландській провінції
для "економічного експерименту".
Однак останній закінчився провалом.
На
початку 1707 р. П. Буагільбер опублікував
2 томи своїх творів, у яких яскраво
змальовувалось злиденне становище
Франції, засуджувалась меркантилістська
політика уряду, містились різкі випади
проти влади. Книгу було заборонено, а
її автор був висланий у провінцію.
Повернувшись через деякий час у Руан
П. Буагільбер випустив 3-тє видання своїх
творів, знявши, однак, найгостріші місця.
Не отримавши ні підтримки, ні розуміння
своїх ідей від уряду, на які він сподівався
до кінця свого життя.
Запропоновані
автором заходи подолання негативних
явищ в економіці Франції передбачали
реформування податкової системи з метою
усунення перешкод на шляху природного
розвитку господарського життя.
У:
Підкреслював об´єктивну сутність
економічних законів, подібних до законів
природи. Наголошуючи на необхідності
активізації діяльності держави а метою
подолання економічного занепаду Франції,
П. Буагільбер вимагав економічної
свободи та звільнення внутрішньої
торгівлі від обмежень. Французький
дослідник писав, що потрібен нагляд,
щоб примусити дотримуватись згоди і
законів справедливості заради такої
великої кількості людей, які тільки й
прагнуть їх порушити, помиляються зранку
до вечора в надії побудувати свій
добробут на розоренні своїх сусідів.
Але лише одній природі під силу віддати
подібний наказ і підтримувати мир,
втручання будь-якого іншого авторитету
все зіпсує, якими б не були його добрі
наміри. Основу багатства країни вчений
вбачав у розвитку сільського господарства,
відтак він вимагав запровадження вільної
торгівлі зерном, необмеженого вивозу
хліба за кордон та заборони його
імпорту.
Вбачав багатство нації не
в грошах, а в різноманітності корисних
благ і речей (передовсім продуктів
землеробства), у користуванні "хлібом,
вином, м´ясом, одягом, усіма розкошами
понад необхідні".
Розвиваючи цю
тезу, П. Буагільбер, так само як і В.
Петті, вважав предметом економічних
досліджень аналіз проблем сфери
виробництва. Водночас метою товарного
виробництва, на відміну від англійського
дослідника, він оголошував споживання,
звертаючи увагу лише на речовий зміст
багатства як суми споживчих вартостей.
Виклав
своє розуміння "істинної вартості"
як основи пропорційного обміну. Визначаючи
мінові пропорції працею, витраченою на
виробництво товару, дослідник стверджував,
що мірою "істинної вартості" є
робочий час.
Першим в історії
економічної науки звернув увагу на те,
що цінам ринкової рівноваги відповідають
цілком визначені пропорції суспільного
виробництва. Наголошуючи на необхідності
рівноваги в ринковій економіці, мінові
відносини дослідник трактував як
замкнуте коло купівель, які пов´язують
між собою усіх товаровиробників.
Аналізуючи "стан достатку" як
рівноважний стан економіки, який найкраще
узгоджує пропорції виробництва з
суспільними потребами, він підкреслював,
що досягнення подібного стану можливе
лише за умов вільної конкуренції.
Випереджаючи ідею А. Сміта про "невидиму
руку ринку", П. Буагільбер писав про
те, що "всі, хто підтримує і вдень, і
вночі... багатство виключно в ім´я власних
інтересів, створюють тим самим, хоча це
те, про що вони менш за все турбуються,
загальне благо".
Найважливішою
умовою економічної рівноваги і прогресу
вважав "пропорційні ціни", за яких
виробники покривають свої витрати і
отримують прибуток, підтримується
стійкий споживчий попит, а гроші "знають
своє місце" в обслуговуванні товарного
обігу.
Оголосив гроші основним злом
та джерелом нещасть товаровиробників,
вбачаючи у них причину порушень природної
рівноваги товарного обігу та відхилень
ринкової ціни від "істинної вартості".
Ігнорування грошової форми вартості
виявилось у недооцінці вченим самостійності
та значущості грошей у господарському
житті.
Стверджуючи, що для знищення
влади грошей необхідно звести їх роль
до простого знаряддя обміну, французький
дослідник виступав за заміну золота та
срібла паперовими знаками. Він писав
про те, що самі по собі гроші "не є
благом і їх кількість не збільшує
достатку країни, необхідно лише щоб їх
кількість була достатньою для підтримки
цін, які склалисяназасобиіснування".
Економічні
ідеї П. Буагільбера справили значний
вплив на подальший розвиток економічної
думки. Вони стали теоретико-методологічною
основою для розвінчання меркантилізму
і формування специфічних традицій
"французької школи" класичної
політичної економії, знайшовши
відображення у творчості Ф. Кене і Ж.Б.
Сея, С де Сісмонді і П. Прудона, Л. Вальраса
та ін.
8. Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обґрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.
У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" він виділив як її центральну проблему — економічний розвиток суспільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умови і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.
Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожного народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зрозуміти, що економіка будь-якої країни, за Смітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кожного народу".
Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті — доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.
Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого — для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства і доходу..." При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти — підвищуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу. .., капітали окремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспільства чином".
Зрозуміти це упущення автора "Багатства народів" складно, тим паче що в той час в Англії процвітала мануфактурна промисловість і почали з´являтися навіть високопродуктивні фабрики, які працювали від водяного колеса. Тому навряд чи А. Сміт може вважатися "буржуазним ученим", якщо він твердив про роль землевласників у суспільстві так: ".. .Інтереси першого (землевласника) з цих трьох класів тісно і нерозривно пов´язані із спільними інтересами суспільства. Все, що сприяє чи зашкоджує інтересам першого, неминуче сприяє чи шкодить інтересам суспільства".
Проте велич А. Сміта як вченого ґрунтується на його економічних прогнозах і фундаментальних теоретико-методологічних позиціях, які більш ніж на ціле століття передбачили і подальшу економічну політику багатьох держав, і напрям наукового пошуку величезної спільності вчених-економістів. Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насамперед слід звернутися до особливостей його методології.
9. Як і Сміт, Рікардо розглядає капіталістичні відносини як природні й вічні. Він розвиває смітівську ідею про особистий інтерес як основну рушійну силу суспільного розвитку в умовах повної свободи дій. Але у нього не всякий егоїстичний інтерес є рівноцінним. На перше місце він ставить інтереси промислової буржуазії Н рішуче виступає проти лендлордів.
Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства - тобто економічного зростання,- то Рікардо розглядає розподіл як фактор зростання. У передмові до першого видання своєї праці він пише: "Визначити закони, які керують цим розподілом (на прибуток, ренту і заробітну плату.- Л. К.),- головне завдання політичної економії"^ В передмові до третього видання
Рікардо підкреслює намагання більш повно, ніж у попередньому виданні, викласти свої погляди на цінність.
Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел - рідкості і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їх рідкістю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не визначається кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їх кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної кількості товарів визначається працею.
Оскільки мінова цінність - категорія відносна, яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару, Рікардо виявляє й абсолютну цінність, субстанцію якої становить праця. Проте він не розвиває цю ідею, а зосереджує основну увагу на дослідженні саме мінової цінності.
Рікардо підтримує Сміта в його трактуванні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й смітівського тлумачення цінності як суми доходів. У Рікардо цінність виступає як первинна величина, що визначається працею і розподіляється на доходи.
На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві.
Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію пов'язував з капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, становить капітал. А звідси висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.
У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він заявляє, що зміни в заробітній платі не ведуть до відповідних змін цінності товару. "Цінність товару,- писав він,- або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка виплачується за цю працюй. Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо критикує Сміта за його твердження про те, що зростання ціни праці веде до підвищення цін товарів.
Рікардо, як і Сміт, зіткнувся з труднощами, коли вирішував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до витрат живої праці. В такому разі галузі, де основний капітал займає незначне місце або швидко обертається, мали б переваги перед галузями, в яких основний капітал займає більшу долю або повільно обертається.
Перша група галузей продавала б товари дорожче, тому що у неї були б більші витрати праці і відповідно з трудовою теорією цінності створювалась би більша цінність. Але тоді відбувався б перелив капіталів у ці галузі, а решта галузей не змогла б розвиватись.
Щоб подолати цю суперечність, Рікардо модифікує свою теорію цінності. Він відмовляється від заяви про те, що заробітна плата не впливає на ціни і розглядає її вплив на ціни в результаті різних змін стану та співвідношення основного і оборотного капіталу. Рікардо робить висновок, що зростання номінальної заробітної плати збільшить цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або малої кількості техніки відносно благ, виготовлених за допомогою "довговічного" капіталу, або великої кількості техніки. Саме таким шляхом буде урівнена норма прибутку незалежно від статей витрат.
Проте Рікардо заявляє, що ця причина зміни цінності товарів діє порівняно слабо і її можна не враховувати. Значно важливішою причиною Рікардо називає збільшення або зменшення кількості праці. Такий його підхід до визначення цінності став предметом гострої критики з боку буржуазних економістів.
Рікардо розрізняє природну й ринкову ціни. Під природною він фактично розуміє цінність, під ринковою - ціну. Ринкові ціни підлягають випадковим і тимчасовим коливанням. Короткочасний вплив на відхилення ринкових цін від природних має попит і пропозиція. Проте в умовах вільної конкуренції і переливу капіталів ринкові ціни не можуть надовго відхилятись від природних. У довготривалому аспекті зміна цін пояснюється зміною витрат виробництва.
Гроші. Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Це не випадково. Досконало володіючи правилами біржової гри, він намагається теоретично обгрунтувати проблему грошового обігу. Крім того, це питання було надзвичайно актуальним на той час у зв'язку з припиненням Англійським банком у 1797 р. обміну банкнот на золото, що зумовило їх обезцінення. Рікардо бере активну участь у полеміці, що точилася з цього приводу.