Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основу грошової системи у нього становить золото. Цінність золота і срібла, як і всякого товару, визначається витратами праці. При данній цінності грошей їх кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота в обігу Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.

Паперові гроші, писав Рікардо, не мають внутрішньої цінності. Для забезпечення їх цінності необхідно, щоб їх кількість "регулювалась у відповідності з

цінністю металу, який служить грошовою одиницею". Проте Рікардо відійшов від цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії" грошей. Він заявив, що в обіг може влитись будь-яка кількість не лише паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоїть сукупна маса товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і цінність грошей.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії Рікардо називав розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з точки зору їх величини і співвідношення.

Заробітна плата у Рікардо це - доход робітника, плата за працю. Праця як товар має природну й ринкову ціни. "Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх кількості"^ Отже, природна ціна праці визначається у Рікардо цінністю засобів споживання робітника і йосо сімї. Природна ціна не є незмінною, нерухомою. "Вона,- писав Рікардо,- змінюється в різні часи в одній і тій же країні і суттєво відрізняється в різних країнах"^. Хоча Рікардо й розумів, що вміст засобів існування визначається історично і залежить від традицій і рівня розвитку продуктивних сил, проте у нього виявляється тенденція зводити природну ціну до мінімуму засобів існування.

Ринкова ціна праці та, що виплачується робітникам. Рікардо ставить її' в залежність від попиту й пропозиції, а це значить, що рух заробітної плати залежить від руху народонаселення. В умовах швидкого зростання населення попит на робочі руки відстає від пропозиції і заробітна плата знижується. Якщо ж внаслідок уповільнення приросту населення на ринку буде відчуватися нестача робочих рук - заробітна плата зростатиме. Отже, під впливом руху народонаселення ринкова заробітна плата має тенденцію до зближення з природною.

10. Теоретико-методологічні особливості економічних досліджень Ж.Б. Сея знайшли відображення у його основних працях: "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства" (1803), "Англія та англійці" (1814), "Катехізис політичної економії" (1817), "Повний курс політичної економії" (1828—1829).
Пропагуючи концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб´єктів ринкової економіки, Ж.Б. Сей:
Чітко виклав своє бачення предмета та методології економічної науки. "Знання істинної природи багатства... всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також всіх наслідків цих різноманітних факторів, — писав учений, — становить науку, яку прийнято тепер називати політичною економією"1. Заслугою автора стало визначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживання багатства, яке в подальшому набуло широкого визнання. Започаткував суб´єктивну концепцію цінності. Трактуючи виробництво як процес впливу людини на природу, результатом якого є створення багатства, Ж.Б. Сей ототожнював товарну форму останнього з сумою корисних речей. На відміну від попередників, французький дослідник не вважав працю вартісною основою товарів, зазначаючи, що А. Сміт зробив хибний висновок стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголошуючи на тому, що корисність становить "першооснову цінності" товарів, Ж.Б. Сей писав: "люди визнають за предметом певну цінність... лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни".
Трактуючи корисність як "здатність відомих предметів задовольняти різні потреби людини", вчений був переконаний у тому, що "виробництво не створює матерії, але створює корисність", яка "надає предметам цінність". Виходячи з того, що "Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена"5, французький дослідник вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що "ціна предмета слугує... правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі, якщо тільки обмін предметами, що між ними відбувається, не порушується ніяким для їх корисності стороннім впливом, подібно до того, як барометр показує атмосферний тиск лише постільки, поскільки ніякий сторонній вплив не порушує впливу атмосфери на нього".
Аналізуючи пропорції обміну, Ж.Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, які складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти).
Стверджував, що будь-яка праця, спрямована на створення корисностей з допомогою сил природи, капіталу та праці є продуктивною. Вчений не лише завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю, але і переглянув підходи А. Сміта до вирішення цієї проблеми. Визначивши критерієм продуктивності корисність, французький дослідник наголошував на тому, що остання може втілюватись як у матеріальній, так і в нематеріальній формах.
Виходячи з того, що виробництво означає продукування корисних послуг, вчений визнавав будь-яку корисну працю (в тому числі працю вчителів, лікарів, торговців) продуктивною.
Обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва "складаються із трьох різних операцій", вчений стверджував, що у процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен з яких надає корисну послугу при створенні цінності. Як "продуктивні послуги" ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основними чинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свій внесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою, якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи.
На думку вченого:
праця породжує заробітну плату як винагороду за послуги робітників;
капітал породжує прибуток підприємців як плату за їх продуктивні послуги;
земля породжує ренту як відповідну винагороду землевласників. Розвиваючи ідею Сміта про те, що вартість (а значить і ціна) складається

---

із доходів, Ж.Б. Сей відкидав можливість експлуатації за умов вільного підприємництва, Він наголошував на тому, що підприємці, робітники та землевласники взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва. "Господар і робітник, — писав Ж.Б. Сей, — однаково потребують один одного; оскільки перший не може отримати ніякого прибутку без допомоги другого".

11. Аналізуючи концепції А. Сен-Сімона (1760—1825) та його послідовників, необхідно звернути особливу увагу на аргументи, які вони використовують, критикуючи капіталістичний індивідуалізм та обґрунтовуючи доцільність колективізму як особливої форми комунітаризму у виробництві, розподілі, споживанні та управлінні суспільством. Це важливо для глибшого розуміння принципів індустріального та колективістського детермінізму, покладених в основу системи Сен-Сімона.
Важливим внеском Сен-Сімона в метод дослідження є його теорія стадій економічного розвитку. Це пряме свідчення того, що її автор лише частково поділяє погляди класиків на методологію аналізу, зокрема капіталізм він не вважає кінцевою точкою розвитку суспільства. Він формулює проект нової індустріальної системи (як єдності колективізму та високого рівня розвитку промислового виробництва), шлях до якої пролягає через еволюційне трансформування власності.
Проблема трансформування власності в ученні Сен-Сімона, заслуговує на особливу увагу. Центральне поняття його теорії — «колективізм», хоч його сутність і зміст передбачають зовсім інші форми усуспільнення (а саме: кооперування), ніж ті, що запропоновані Ш. Фур’є та Р. Оуеном. Перехідна економічна модель суспільства, за Сен-Сімоном, — це асоціація кооперативів із соціалістичним принципом розподілу. Згодом ця асоціація (завдяки всезагальній націоналізації власності) має перетворитися на єдиний кооператив, і тоді в суспільстві діятиме закон розподілу за потребами.
Відходом від класичних засад є також трактування ролі держави як основного суб’єкта реформацій. Очевидно, що це є наслідком використання комунітаристських підходів. Проте згодом, після повного трансформування суспільства держава відімре, як інституція, а управління здійснюватиметься колективно вповноваженими індустріалами.
Ідеї Сен-Сімона розвинули далі його послідовники — О. Тьєрі, брати Родрігеси, Анфантен і Базар. Вони уточнили низку положень сен-сімоністського вчення, зробили його радикаль-нішим.
Концепція Ш. Фур’є (1772—1837) також трактується, як історична. Вона, так само, як і в Сен-Сімона, передбачає безперервні зміни економічного устрою суспільства, узалежнені від розвитку форм промисловості. Але, аналізуючи цю теорію, необхідно звернути особливу увагу на висновки, що їх робить Фур’є, спираючись на історичний метод дослідження. Центральною ланкою його теорії є теза, згідно з якою люди можуть свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, будуючи таке суспільство, яке їм потрібно, досягаючи стану «соціальної гармонії». Через це його вчення набуває помітно ідеалістичного забарвлення.
Фур’є користується також і матеріалістичними підходами. Так, він поділяє думку інших економістів щодо засадничого характеру відносин власності, і формулює постулат про акціонерні товариства — фаланги, як спосіб усуспільнення власності (перехідна економічна модель). Тут слід знову звернутись до учення Сен-Сімона і знайти відмінності між цими двома концепціями усуспільнення (у Сен-Сімона вияв колективізму — кооператив, община; у Фур’є — добровільне об’єднання індивідуалів, корпорація). Задовго до того, як почалися процеси корпоратизації виробництва, Фур’є передбачає її наслідки і ті можливості, які вона забезпечує.
Теорія розподілу суспільного продукту, запропонована Фур’є, також заслуговує на особливу увагу, бо саме вона пізніше стала основою реформістської концепції розподілу за соціалізму, і була реалізована на практиці. Як і інші утопісти, Фур’є завдання реформування суспільства покладає на державу — інституцію, спроможну обстоювати загальносуспільні інтереси.
Фур’є також мав послідовників, серед яких найвідоміші — Консідеран і Годен, які намагались на практиці втілити в життя його ідеї, створивши акціонерні товариства з участю робітників.
В Англії автором майже такої самої доктрини був Р. Оуен (1771—1858). Варто знати, що особливістю англійського утопічного соціалізму було те, що ідея побудови справедливого суспільства не обмежувалась певним рівнем його соціалізації. Вона передбачала дальше перетворення суспільства на комуністичне. Але шлях до комунізму, на думку Оуена, мав пролягати через соціалізм, заснований на асоціації, котру він розумів як об’єднання, сформоване на базі виробництв.
Про’Л розуміння асоціації Оуеном дещо відрізняється від того, як її трактував Фур’є. Так само відрізняється й розуміння організуючої ролі держави.
Перше пов’язане з тим, що асоціації Оуена — це первинні ланки суспільної системи, і відносини між асоціаціями — акціонерні, а всередині них — суспільні. Його асоціація за власністю — це акціонерне товариство, але розподіл у ньому здійснюється не за факторами, а за соціалістичним принципом — за працею та із суспільних фондів споживання (у Фур’є — всередині асоціації відносини акціонерні, а між асоціаціями — товарні).
У перспективі асоціації Оуена мали б перетворитися на єдину суспільну асоціацію, об’єднатися на базі усуспільнення власності. У Фур’є в перспективі асоціації як виробничі ланки зберігатимуться, але відносини між ними стануть акціонерними (інакше кажучи, відбудеться загальносуспільна корпоратизація).
Одним із доказів різного тлумачення соціалістами-утопістами сутності асоціації є трактування передовсім форм розподілу. Так, Фур’є вважає, що розподіл в асоціації відбуватиметься за факторами виробництва, Оуен визнає соціалістичний принцип розподілу за працею, а згодом, з формуванням комуністичного суспільства — за потребами. Варто знайти й інші розбіжності, зокрема щодо вимірювання створених вартостей, розуміння суспільної власності тощо.
Щодо другої особливості вчення Оуена, то роль держави в трансформуванні суспільства він бачить у формуванні «сприятливого соціального середовища» для розвитку комуністичних відносин. З’ясувавши, чим відрізняється такий підхід від запропонованого Сен-Сімоном та Фур’є, можна здобути докази на користь того, що метод, використаний Оуеном, є альтернативним щодо класичного.
На увагу заслуговує і практична діяльність Оуена з реформування суспільства, його проект «трудових грошей» і «справедливого обміну».
Ідеї Оуена є значно утопічнішими, ніж у Сен-Сімона та Фур’є, тому його послідовники змушені були їх постійно переглядати. Треба з’ясувати, які саме зміни вніс у його теорію, наприклад, В. Томпсон, щоб виявити слабку ланку доктрини Оуена.
Важливо також запам’ятати, що згодом колективізм та асоціа-ціонізм соціалістів-утопістів стали теоретичною основою вчень про соціалізацію суспільства, зокрема марксистського, ревізіоністського, соціал-реформістського.
У цьому зв’язку варто звернутися до проблем практичного втілення таких моделей, починаючи з оуенівських реформацій до практики побудови соціалістичних суспільств.

---

12. Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п’ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіталу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики політичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства». Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощастило забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих матеріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в цілому завершеної частини. Головною суперечністю капіталізму визначається суперечність між суспільним характером процесу виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення. У першому томі "Капіталу" К. Маркс проаналізував також сутність і основні форми заробітної плати та перетворення додаткової вартості на капітал. Ірраціональність заробітної плати полягає в тому, що будучи формою оплати лише необхідного робочого часу, вона вважається "ціною праці", тобто оплатою всього робочого часу. Розглядаючи просте та розширене відтворення, К. Маркс з'ясував, що зростання органічної будови капіталу (у вартісному виразі це відношення постійного капіталу до змінного, тобто є причиною створення відносного перенаселення, або промислової резервної армії праці. Він формулює загальний закон капіталістичного нагромадження, який установлює пряму залежність між зростанням суспільного багатства й функціонуючого капіталу, з одного боку, та збільшенням злиденності робітничого класу, поширенням безробіття — з іншого.

Як відомо, буржуазна політична економія розглядала обіг капіталу лише в особливих, конкретних формах торгового чи позичкового капіталу. К. Маркс уперше здійснив спробу розглянути оборот капіталу взагалі без уваги на аналіз його конкретних перетворених форм. Учений поставив перед собою ряд проблем, які були вирішені на базі трудової теорії вартості: роль сфери обігу в самозростанні капіталу, вплив часу обороту на норму додаткової вартості, відтворення й оборот усього суспільного капіталу та реалізація сукупного суспільного продукту. На початку другого тому "Капіталу" К. Маркс дослідив рух індивідуального капіталу.

Кругообіг капіталу має три стадії, три функціональні форми: грошову, продуктивну й товарну. Такий підхід дав К. Марксу змогу, з одного боку, подолати метафізичне уявлення класиків про капітал як сукупність засобів виробництва і розглядати його як рух, самозростаючу вартість. З іншого боку, капітал у К. Маркса — суспільне виробниче відношення між двома основними класами — капіталістів і найманих робітників.

---

Поділ капіталу на основний і оборотний, за К. Марксом, властивий лише продуктивному капіталу; капітал сфери обігу поділяється на товарний і грошовий. Досліджуючи поділ капіталу на основний і оборотний, К. Маркс формулює положення про те, що матеріальною основою періодичності економічних криз є масове оновлення основного капіталу. Предметом дослідження третього тому "Капіталу" є процес капіталістичного виробництва в тих формах, у яких він існує в реальному економічному житті та в буденній свідомості самих агентів виробництва. К. Маркс характеризує прибуток як перетворену форму додаткової вартості, яка є вже не результатом експлуатації робочої сили, а породженням усього авансованого капіталу, тобто норма прибутку визначається за формулою. Триєдиній формулі класиків, згідно з якою капітал породжує прибуток, земля — земельну ренту, а праця — заробітну плату, К. Маркс протиставив пояснення джерел доходів на основі трудової теорії вартості, відзначаючи, що прибуток, процент і земельна рента є перетвореними формами додаткової вартості.

Центральне місце в четвертому томі "Капіталу" ("Теорії додаткової вартості") займає вчення Д. Рікардо: перша частина присвячена пошукам джерел додаткової вартості до Д. Рікардо, друга — самому його вченню, третя — розкладу рікардіанства. Поряд з оглядом більш ніж двохсотрічної історії буржуазної політичної економії в ньому подано аналіз багатьох найважливіших теоретичних і методологічних питань науки.

Значення марксистської політекономії важко переоцінити, але не слід розглядати вчення К. Маркса як догму чи керівництво до дії. Потрібно пам'ятати, що К. Маркс основні свої теоретичні дослідження проводив у середині XIX ст., спостерігаючи сучасний йому капіталізм та його антагонізми. Неможливо механічно перенести марксистський аналіз капіталістичної дійсності та його висновки на економічну систему розвинених країн кінця XX ст. Трудова теорія вартості, розгорнуто викладена К. Марксом, — це не єдино можливе й незаперечне пояснення додаткового продукту. Величезний внесок К. Маркса в економічну думку світу не підлягає сумніву, але до його вчення треба ставитися критично, синтезуючи та поєднуючи його з іншими економічними теоріями

13. Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму зв’язується з ім’ям В. І. Леніна, що вів запеклу боротьбу з будь-якими спробами критичного переосмислення чи доповнення марксистської економічної та революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економічне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він вульгаризував його, сприяв його протиставленню всім іншим напрямкам розвитку економічної думки.
З часом ставало все очевиднішим, що практичне використання марксистської теорії для обгрунтування революційної боротьби вичерпало свої можливості, оскільки час вносив суттєві зміни в суспільно-економічну ситуацію. Новий етап розвитку капіталістичного суспільства демонстрував його гнучкість і широкі можливості адекватної реакції на потреби демократизації економічного устрою.
У Росії 90-х рр., країні, де капіталістичні відносини тільки зароджувались і ще не проникли в усі сфери суспільного життя, сприйняття марксистського вчення, особливо політичного його аспекту, було досить високим. Однак це не означало, що не розвивались інші напрямки економічної думки, які точніше відображали проблеми капіталістичного суспільства. Тому пристосування марксизму до потреб революційної боротьби, його використання як теоретичного обгрунтування необхідності соціальної революції здійснювалося за умов безкомпромісної теоретичної боротьби.
Наприкінці XIX ст. в поле зору економічної теорії потрапляє проблема забезпечення суспільно-економічної рівноваги. Головним стає питання про засоби забезпечення економічної стабільності, місце держави (допустимі межі її втручання) та ринкових відносин в цьому процесі.
Проте послідовники марксизму зосередились на проблемі пошуку доказів неможливості регулювання будь-яких суспільних процесів за капіталізму, а відтак обов’язкової його загибелі. Як особливість марксистської економічної думки в Росії можна назвати також і те, що вона формувалась на фоні економічного романтизму та ліберального народництва, які заперечували об’єктивність існування капіталізму та доводили переваги змішаного, переважно дрібнотоварного господарства. Усе це зумовило догматизацію марксизму як науки.
Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не стільки в позитивній творчості, скільки в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвитку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.
Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого покладався класовий принцип. В одній із перших своїх статей він пише про зародження капіталістичних відносин в сільському господарстві та розшарування селянства на класи внаслідок розвитку товарного виробництва. Він указує на невідворотність наступу капіталізму і його проникнення в усі сфери економічного життя. Ця робота була відповіддю російським народникам, що обстоювали тезу про “необов’язковість” капіталізму для Росії та відсутність внутрішнього ринку як важливої умови його існування і розширеного відтворення.
Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи розвитку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи переростання натурального господарства в товарне і товарного в капіталістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів ви-
робництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відносин. Його характеристики товарного виробництва є достатньо вичерпними.
Висновок про те, що внутрішній ринок для капіталізму створюється самим капіталізмом в процесі його розвитку, Ленін обгрунтовує у працях “З приводу так званого питання про ринки” (1893), “До характеристики економічного романтизму” (1897), “Розвиток капіталізму в Росії” (1899), “Зауваження щодо питання про теорії ринків” (1898) та “Ще до питання про теорію реалізації” (1899).
Розкривши взаємозв’язок внутрішнього ринку і генези капіталізму, Ленін аналізує процес становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, характеризуючи механізм цього становлення.
У згаданих працях Ленін доповнив теорію відтворення Маркса міркуваннями про суть та особливості капіталістичного відтворення і криз за нових історичних умов.
Він суворо дотримувався методологічних принципів, узагальнень та висновків Маркса, доводячи прогресивність капіталізму щодо попередніх форм організації суспільного виробництва, але вказуючи на його експлуататорську суть і об’єктивну природу всіх його антагонізмів.
У межах дослідження суті капіталістичного відтворення Ленін звертається до категорії вартості суспільного продукту, до питання про роль його натуральної форми, категорії національного доходу, до характеристики відносин виробництва і споживання за капіталізму, умов і наслідків розширеного капіталістичного відтворення. Схему реалізації продукту він моделює з урахуванням впливу динамічних факторів на цей процес у часі. Він досліджує, як зростання органічної будови капіталу, що відображає процес розвитку продуктивних сил, впливає на пропорції суспільного відтворення.
Ленін сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури суспільного виробництва.
Особливу увагу він звертає на аналіз суперечностей капіталістичного виробництва, зауважуючи слідом за Марксом, що вони не зводяться лише до проблем пропорційності, тобто співвідношення виробництва та споживання.
Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зовнішнього ринків, що зв’язує з розвитком суспільного та міжнародного поділу праці. Він уважав, що зовнішній ринок не має нічого спільного з проблемою реалізації, а розвивається відповідно до існуючих традицій міжнародної торгівлі, внутрішніх диспропорцій, а також переростання розширеним виробництвом меж окремої країни. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, породжують боротьбу за зовнішні ринки.
Значне місце у творах Леніна присвячується доведенню однотипності дрібнотоварного та капіталістичного господарства, що було наслідком полеміки з народниками. Ленін, використавши метод Маркса, показав генетичні джерела капіталістичного товарного виробництва.
Для підтвердження своїх висновків він використовує велику кількість статистичних матеріалів, що надає його роботам ілюстративного, вірогідного характеру. У цілому праці Леніна кінця XIX ст. присвячено захисту марксизму та доказу того, що в Росії процес розвитку капіталізму відбувається за марксистською схемою, а тому й революційна теорія марксизму є справедливою і для Росії.
Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, метод та мету дослідження знову ж таки запозичено в Маркса, а економічну теорію спрямовано на доведення справедливості революційної доктрини.
Маркс і Енгельс, досліджуючи капіталістичний спосіб виробництва, звернули увагу на виникнення в ньому нових тенденцій, що були визначені ними як процес концентрації та централізації виробництва. Енгельс, зокрема, вказував, що ці процеси супроводжуються новими економічними явищами — плануванням виробництва та збуту, змінами в ціноутворенні. Однак ці зміни тоді ще не набули загального характеру, а тому не вплинули суттєво на зміст теоретичних узагальнень основоположників марксизму.
Проте в економічних теоріях пізніших шкіл та напрямків ці тенденції знайшли відображення у вигляді нових підходів до аналізу процесу ціноутворення, співвідношення попиту та пропозиції, факторів розвитку та чинників економічної рівноваги, взаємовпливу ліберальної (конкурентної) та монополізованої економіки.
Ленінська теорія монополістичної стадії капіталізму була органічно вписана в марксистську класову, формаційну економічну теорію. Її висновки збігалися з висновками “Капіталу”. Вона була його прямим продовженням і розвитком його ідей. Водночас ця теорія містить ряд положень і узагальнень, які мають самостійну наукову вагу.
Основні положення ленінської теорії викладено в його книжці “Імперіалізм як вища стадія капіталізму” (1917).
Ленін виходить з того, що монополістичний капіталізм не є новою суспільно-економічною формацією, оскільки він зберігає всі основні ознаки капіталізму: приватну власність, анархію виробництва, кризи та ін. Але ті зміни, що відбулися в економічній сфері, сприяли трансформації надбудови.
За основну ознаку зміни стадій Ленін узяв перехід від вільної конкуренції у сфері виробництва та збуту до панування монополій, що спричинило відповідні якісні перетворення. Він простежує, як концентрація та централізація виробництва сприяють виникненню монополій, і зазначає, що конкуренція є одночасно чинником і наслідком цього процесу.
Досліджуючи форми монополістичних утворень у промисловості, Ленін розглядає причини і напрямки монополізації як реакцію на обмеженість ринків сировини, збуту, як боротьбу за сталі гарантовані прибутки, як засіб уникнення конкурентного протистояння. Тобто, суть монополії — це можливість контролю над виробництвом та збутом.
Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренції, а лише змінює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою.
Виникнення монополістичних об’єднань не обмежується лише сферою виробництва. Ці процеси притаманні також іншим сферам: як наслідок концентрації та централізації промислового капіталу монополізується банківський капітал, відбувається зрощування монополістичного промислового й монополістичного банківського капіталів з утворенням фінансового капіталу і фінансової олігархії.
У цьому контексті розглянуто роль банків як засобу керування економічними процесами. Зростання значення фінансового капіталу супроводжується виникненням нових форм його функціонування: поряд з банками постають страхові та інвестиційні компанії, позичково-ощадні асоціації, інші кредитні заклади.
Особливим видом панування монополій Ленін називає фінансову олігархію (владу небагатьох). Організаційною формою фінансової олігархії є фінансова група, що репрезентує і контролює мережу корпорацій, об’єднаних між собою взаємними інтересами. Головні методи панування фінансової олігархії — це система участі, що зв’язує окремі підприємства в єдине ціле, та особиста унія (взаємозалежність її членів).
Існування фінансового капіталу зумовлює узурпацію економічної та політичної влади. Ленін не бачить інших способів протистояння цьому процесу, що загрожує демократії в політиці та економіці, крім соціалістичної революції.
У цій книжці Ленін аналізує суто економічну проблему ціноутворення, зв’язуючи її з існуванням категорії монопольно високого та монопольно низького прибутку. Він визнає, що ціноутворення за умов вищої стадії капіталізму зазнає суттєвої зміни, але намагається пояснити його з позицій вартості і додаткової вартості, аби довести, що воно відбувається за об’єктивними економічними законами капіталістичного виробництва, довести, що основний закон капіталізму — виробництво додаткової вартості, закон експлуатації — справедливий і для цієї стадії.
Досліджуються й інші ознаки та наслідки монополістичної стадії капіталізму. Це — вивезення капіталів, економічний та територіальний поділ світу, формування колоніальної системи та перетворення капіталізму на світову економічну систему.
Проблему вивезення капіталів Ленін вирішує, слідом за Марксом, з класичних позицій. Він розглядає причини вивезення капіталу як наслідок його надлишку в експортуючій країні.
Надлишок капіталу, на думку класиків, є тим капіталом, використання якого зумовлює спадання норми прибутку. Ленін підкреслює відносний характер цього надлишку, який полягає в тім, що у власній країні цей капітал не дає надприбутків. За умов, коли ринок пропозиції капіталів є досить обмеженим, що характерно для економік слаборозвинених країн, вивезений капітал забезпечує надприбуток.
Надлишковий капітал вивозиться, за визначенням Леніна, у трьох основних формах — товарній, продуктивній (робоча сила та засоби виробництва) і грошовій — приватними власниками та державою.
Активізація процесу вивезення капіталу відбувалась одночасно зі зростанням кількості та могутності монополій. Тому Ленін назвав експорт капіталу однією з головних ознак цієї стадії капіталізму, її типовою рисою.
Економічним наслідком вивезення капіталів є інтернаціоналізація економіки, що веде до утворення міжнародних монополістичних союзів і поділу світу між ними. Ці процеси, на думку Леніна, сприяють поширенню капіталістичних відносин та загостренню їхніх суперечностей, що для країн, котрі імпортують капітал, означає деформацію економічної структури, збільшення залежності від економіки розвинених країн та перетворення на сировинний придаток останніх. Він також визначає соціальні наслідки цього процесу виходячи з тези про посилення експлуатації.
Утворення монополістичних союзів як нової форми концентрації капіталу Ленін розглядає у контексті поділу світу між союзами капіталістів і зазначає, що боротьба за його переділ є визначальною рисою імперіалістичної стадії розвитку капіталізму.
Саме через утворення міжнародних монополій формується світова система капіталістичного господарства, утверджуються капіталістичні відносини. Однією з форм їхнього прояву є модифікація колоніальної системи, коли поряд з традиційними формами колоніального панування ведеться економічна та політична боротьба за сфери впливу, інвестування капіталів, ринки збуту, сировину і господарську територію.
Дослідження імперіалізму Ленін завершує висновками узагальнюючого характеру, визначаючи п’ять його основних рис, що свідчать, на його думку, про приреченість капіталізму, оскільки в економічному відношенні цьому сприятиме монополізація, що означає перехід від свободи конкуренції до повного усуспільнення, а в політичному — війни, як засіб вирішення економічних проблем.
Аналізуючи ознаки та явища імперіалізму, Ленін постійно протиставляв марксистські методи аналізу іншим. Ортодоксальне спрямування ленінських теорій вплинуло на рівень науковості дослідження, зумовило його певне обмеження. Так, Ленін не погоджувався, що вивезення капіталу виконує функції “переливання” капіталу і сприяє пом’якшенню циклічності розвитку, що монополізація економіки створює основи для її усуспільнення та плановості, що розв’язання окремих проблем капіталізму та його загальне вдосконалення може виключити необхідність революційного перетворення суспільства.
Водночас у книжці “Імперіалізм як вища стадія капіталізму” наводиться низка суттєвих ознак монополістичної стадії, наголошується на завершенні процесу формування світової капіталістичної системи та суперечливості її господарської будови, коли з монополістичними співіснують відносини вільної конкуренції і сама монополія посилює їх. Безперечно правильно визначається причина війн як засобу реалізації економічних інтересів.
У наступних працях, особливо в “Державі і революції” (1917), Ленін визначає ще одну рису, притаманну цій стадії, — зародження державно-монополістичної економіки, поєднання сили монополій із силою держави, створення передумов для регулювання економіки з одного центру.
Одержавлення економіки Ленін характеризує як процес поглиблення суспільного характеру праці, створення умов для виконання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій. “Зараз ми маємо пряме переростання капіталізму у вищу планомірну форму його”, — писав Ленін у статті “Доповідь на захист резолюції про поточний момент” (1917), завершуючи аналіз висновком про необхідність соціалістичної революції, яка означатиме перехід до планової економіки на ділі. Державно-монополістичний капіталізм створює, на його думку, для соціалізму готові форми.
Наступні праці Леніна було спрямовано на розвиток марксистської теорії про економічні та політичні основи соціалістичного суспільства. Вони грунтувалися на використанні марксистського методу та на догматизації положень Маркса і Енгельса щодо структури виробничих відносин майбутнього суспільства.

---

14. Австрійська школа маржиналізму - найстаріший неокласичний напрямок. Основні її положення: у теорії вартості увага цієї школи зосереджена на споживчій вартості, корисності; представники школи ввели в економічну науку поняття суб'єктивної корисності (цінності), визначивши останню як основу ціноутворення. Суб'єктивна корисність - значимість даної речі для даної людини; замінили терміни класичної політекономії «вартість» і «товар» на «цінність» і «економічне благо»; застосовували принцип монізму - єдиною підставою ціни визнавалася корисність.

Карл Менгер - основоположник австрійської школи маржиналізму, професор кафедри політичної економії Віденського університету. У книзі «Основи політичної економії», досліджував порушення фізіологічної рівноваги людини як результат незадоволення бажань і прагнень. Методологія дослідження зводиться до мікроекономічного аналізу. вважав, що економічні процеси варто вивчати через їх причинний зв'язок і закони, якими вони керуються. Принцип граничної корисності, що знижується, стверджує, що вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця ішіасу. Ця найменша корисність залежить від співвідношення кількості благ і інтенсивності споживання індивіда. Тому кожна додаткова одиниця блага одержує все меншу і меншу цінність. Цінність маїсрііілміих благ визначається по шкалі конкретних потреб конкретної людини. К. Менгер розділив економічні блага на порядки — так звана шкала Менгера. Вона являє собою спробу пояснити місце кожного блага в шкалі корисності і ступінь насичення потреби в ньому, причому розрізняється абстрактна корисність різних категорій благ і конкретна корисність кожної одиниці даного роду благ. Блага першого порядку - це споживчі блага, що забезпечують безпосереднє задоволення людини. Блага більш високих порядків - це блага, що використовуються для виробництва споживчих благ. У результаті цього використання споживчі блага наділяють цінністю виробничі ресурси, що йдуть на них. Благами вищого порядку виступають засоби виробництва. До останніх також відносив «користування капіталом і діяльність підприємців».

Є. Бем-Баверк, Ф. Візер - представники австрійської школи, вивели математичне вираження теорії попиту та пропозиції, розробили теорію граничної корисності. прийшли до висновку, що вартість - це чисто психологічне явище, що пояснюється "граничною", тобто найменшою, корисністю даного товару для покупця. Вони вважали, що вартість товару визначається обмеженістю і рідкістю ресурсів і тією користю, що може принести останній екземпляр товарів визначеної групи, тобто граничною корисністю. Граничною корисністю - найменшу користь від даного блага. Кожне благо має цінність — це суб'єктивна корисність, величини якої залежить від суб'єкта і від обставин. чим більше товарів, тим менше їхня корисність для покупця, тим нижче їхня вартість. Для більш точного опису процесу зниження корисності в економічній науці використовується поняття гранична корисність, тобто додаткова корисність, що додається кожною останньою порцією товару. Використовуючи це поняття, сформулюємо закон спадної граничної корисності: у міру збільшення кількості споживаного товару його гранична корисність має тенденцію до скорочення. У відповідність з поглядами австрійської школи не цінність, а ціна залежить від витрат виробництва. Більш того, завдяки наявності цінності в споживчих благ утворюються оцінки виробничих ресурсів (виробничих факторів), що формують витрати і тим самим і цінність і ціни. З твердження що, тільки корисність товару може оцінити витрати праці, можна припустити, що поняття граничної корисності є конкурентом поняття трудової вартості. Але при цьому концепція граничної корисності має більш загальний характер, оскільки вона застосована як до досконалої, так і до недосконалої конкуренції, а також до будь-якого числа виробничих факторів. Наприклад, якщо розглядати працю як єдиний фактор виробництва, а конкуренцію вважати досконалою, то з теорії граничної корисності випливає наявність пропорційності між вартістю і витраченою працею, тобто теорія трудової вартості. Основні висновки: цінність речі виміряється величиною граничної корисності цієї речі; основа цінності — найменша користь, що дозволяє в конкретних умовах споживати цю річ раціональним шляхом; ціна товару як наслідок суб'єктивних оцінок матеріальних благ учасниками обміну; теорія очікувань (робітники недооцінюють своє майбутнє, не прагнучи до чекання плодів своєї праці); визнає виникнення додаткової вартості в процесі переносу капіталом своєї цінності на продукт, але за основу самозростання вартості береться час, протягом якого обертається капітал; відсоток на капітал є загальноекономічною категорією там, де має місце обмін поточного і майбутнього споживання. Теорії додаткової вартості К.Маркса Г.Бем-Баверк протиставив концепцію відсотка, як прибутку на капітал. Прибуток на капітал є відсотком у результаті різниці між сьогоденням і майбутнім, тому що дійсні блага цінуються вище майбутніх, у грошовому вираженні це породжує відсоток. Капітал — це ресурс, використання якого вимагає часу. Фрідріх фон Візер увів сам термін граничної корисності і поняття альтернативних витрат, розробив шкалу виміру корисності На основі альтернативних витрат формулюється закон Візера: дійсною цінністю(вартістю) будь-якої речі є недоотримані вартості інших речей, що могли бути виготовлені з цих ресурсів. У підсумку: завдяки наявності ціннісних благ і процесу зобов'язання утворюються ціни факторів виробництва, що формують витрати і тим самим ціну виробленої речі. Таким чином, ці теорії заклали основи неокласичної концепції, що відрізняється від класичної використанням граничних понять.

---

Смотрите также файлы

• sbornik-soc-proektov.pdf

• Чудинова.pdf

• изучение детского чтения.pdf

• Obras_Jan-Mar_2015_.pdf

• Хотугу сулус - Full Score.pdf