ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.11.2019
Просмотров: 2047
Скачиваний: 1
25. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо.
Визначною пам'яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є "Руська правда" - зведення законів давньоруського права XI-XII ст. Відомі 106 списків "Руської правди", які складено в XIII-XVIII ст.
Статті "Руської правди" відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальнозалежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що ґрунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків.
За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах "Руської правди" трапляються такі поняття, як "істоє", "рез", "отариця" і "купа", що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника.
Трапляються також слова "товар", "торг" (ринок), "гостьба" (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в "Руській правді" певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.
Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибалка.
Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.
Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції.
Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.
Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами.
26. Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Формування економічної думки в Україні відбувалось тернистими шляхами і різними розцінювалось дослідниками у різні роки неоднозначно. Разом з тим в Україні ще в 20-ті роки і пізніше, в період політичної «відлиги» у 50–60-ті роки, був виконаний надзвичайно великий обсяг роботи по вивченню та висвітленню історії економічної думки в Україні.
В останні роки, з набуттям нарешті Україною довгоочікуваної самостійності та українських незалежності, до істориків-економістів приходить розуміння необхідності висвітлення реальної картини історії української економічної думки на засадах неупередженого аналізу із застосуванням методологічних досягнень сучасності.
З другої половини ХІХ ст. коли відбувалися величезні зрушення в економічній та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Розклад феодально-кріпосницького ладу, початок формування капіталістичного укладу і масові виступи селянства і козаків справили безпосередній вплив на формування суспільно-економічної думки в тогочасній Україні, а основним питанням, навколо якого зосередилась ідеологічна боротьба – було селянське питання.
Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство», яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства.
В період скасування кріпосного права економісти основним девізом своєї економічної доктрини вважали максимальний розвиток приватної ініціативи, вільної конкуренції і мінімальне втручання держави в економічне життя.
На відміну від Заходу, в Україні ще в 90-х роках ХІХ ст. зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватись у самостійний напрямок, надзвичайно популярною у наукових економічних колах залишається економічна теорія марксизму.
Видатні постаті економічної думки в Україні
Найславетнішими постатями економічної думки в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. були В. Вернадський, С. Подолинський, І. Франко, М. Туган-Барановський та ін.
Один із кращих спеціалістів з історії економічних вчень М. Туган-Барановський, характеризуючи основні тенденції та напрямки розвитку економічної думки у 19 ст., відзначав, що все більше увага економістів переноситься на соціальні явища, породжувані капіталізмом, на розв'язання питання «про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства».
Туган-Барановський уперше у світовій літературі обґрунтував положення, згідно з яким фази промислового циклу визначаються законами інвестування, зробив спробу синтезу теорії трудової власності (цінності) та граничної корисності.
Спадщина професіональних українських політекономів того часу свідчить, що серед них залишається все менше беззастережних прихильників загально-філософської концепції класиків щодо «природнього права» людини та відповідно індивідуалістичного «економічного егоїзму», натомність, все більшої популярності набувають, з одного боку, ідеї Джона-Стюарта Мілля, а з другого боку – концепції засновників німецької школи – Фрідріха Ліста, Бруно Гільдебранта та ін. Посиленню уваги українських політекономів до соціального та історичного аспектів у трактуванні економічних явищ та законів значною мірою сприяв вплив економічної теорії марксизму.
Особливо це виявилось у творчості таких відданих прихильників марксизму, якими були в Україні, зокрема, М.І. Зібер та М.М. Коссовський.
Щодо М.Зібера, він поділяє марксистську точку зору на історичну обумовленість економічних законів та минущий характер капіталізму, заміну його планомірною діяльністю, що повинна прийти «на зміну хаотичному та безтямному веденню господарства егоїстичним шляхом».
М. Коссовський, подібно до М.Зібера, вважав, що історична розробка явищ господарських «розвіяла на порох ілюзії класиків», що «становленням вічних непорушних природних законів є, безперечно, одним з найбільш слабких місць класичної політичної економії». Як і М.Зібер, він не став діалектичним матеріалістом, залишившись у цілому на засадах еволюціонізму.
Теорія
граничної корисності М.І.Туган-Барановского.
М.І.Туган-Барановський писав, що
теорія граничної корисності і трудова
теорія вартості не є взаємовиключними,
а, навпаки, доповнюють і підтверджують
один одного.[1] Він сформулював знаменитий
закон, відповідно до якого граничні
корисності вільно відтворених благ
пропорційні їх трудовим вартостям.
Розглядаючи ці питання, він показав,
що правильно зрозуміла теорія граничної
корисності не тільки не спростовує
трудову теорію вартості Д.Рікардо і
К.Маркаа, але і являє собою несподіване
підтвердження навчання про вартість
даних економістів. Як і більшість
російських економістів, М.І.Туган-Барановський
не обмежився однобічним протиставленням
корисності і витрат як двох основних
факторів цінності. Думаючи, що теорія
Рікардо підкреслює об'єктивні фактори
цінності, а теорія Менгера - суб'єктивні,
він намагається довести, що теорія
Рікардо не виключає, а лише доповнює
теорію граничної корисності.
Логіка
міркувань М.І.Туган-Барановського така:
“Гранична корисність - корисність
останніх одиниць кожного роду продуктів
- змінюється в залежності від розмірів
виробництва. Ми можемо чи знижувати
підвищувати граничну корисність шляхом
розширення чи скорочення виробництва.
Навпроти, трудова вартість одиниці
продукту є щось об'єктивно дане, що не
залежить від нашої волі. Звідси випливає,
що при зіставленні господарського плану
визначальним моментом повинна бути
трудова вартість, а обумовленим - гранична
корисність. Якщо трудова вартість
продуктів різна, але користь, одержувана
в останню одиницю часу однакова, то
випливає висновок, що корисність останніх
одиниць вільно відтворених продуктів
кожного роду - їхня гранична корисність
- повинна бути назад пропорційна відносній
кількості цих продуктів в одиницю
робочого часу. Інакше кажучи, повинна
бути прямо пропорційна трудової вартості
тих же продуктів”'. І виходить, на думку
М.І.Туган-Барановського, обидві теорії
знаходяться в повній гармонії.
Теорія
граничної корисності з'ясовує суб’єктивні,
трудова теорія вартості - об'єктивні
фактори господарської цінності. Саме
М.І.Туган-Барановський обґрунтував
положення, що гранична корисність вільно
відтворених господарських благ
пропорційна їх трудовим вартостям. Дане
положення називають в економічній
літературі теоремою
М.І.Туган-Барановського.
Значний внесок був внесений
Туган-Барановским у теорію розподілу.
У ній процес розподілу розглядалася як
боротьба різних класів за частку в
суспільному продукті. У росту самого
продукту, тобто в розвитку виробництва,
однаково зацікавлені всі класи.[2] Цей
підхід пізніше знайшов розвиток у працях
багатьох західних економістів (Шумпетер,
Хикс і ін.).
3. Інвестиційна
теорії циклів М.І.Туган – Барановського.
Що стосується внеску М.І.Туган -
Барановського в сучасну економічну
науку, то він значною мірою зводиться
до створення сучасної інвестиційної
теорії циклів у який передбачив сучасну
концепцію "заощадження-інвестиції"
[3] головним фактором циклічності, на
його думку, є непропорційність у
розміщенні капіталу, що підсилилася в
зв'язку з обмеженістю банківських
ресурсів.
Його робота “Промислові
кризи в сучасній Англії, їхні причини
і вплив на народне життя” уплинули на
розвиток даного напрямку економічної
науки. У цій роботі, полемізуючи з
“народниками”. М.І.Туган-Барановський
доводить, що капіталізм у своєму розвитку
сам собі створює ринок і в цьому відношенні
не має обмеження для росту і розвитку.
Хоча і відзначає, що існуюча організація
народного господарства, і насамперед
панування вільної конкуренції, надзвичайно
утрудняє процес розширення виробництва
і нагромадження національного багатства.
М.І.Туган-Барановський критикує
не тільки теорію недоспоживання як
причину криз надвиробництва, але і
теорії, що пояснюють кризи порушеннями
в сфері грошового і кредитного звертання.
У своїй теорії М.І.Туган-Барановський
узяв за основу ідею Маркса про зв'язок
промислових коливань з періодичним
відновленням основного капіталу і
заклав основи тенденції - перетворити
теорію криз надвиробництва в теорію
економічних коливань. Відзначаючи, що
роки посиленого створення основного
капіталу є роками загального пожвавлення
промисловості, М.І.Туган-Барановський
пише: “розширення виробництва в кожній
галузі підсилює попит на товари, вироблені
в інших галузях: поштовх до посиленого
виробництва передається від однієї
галузі до інший, і тому розширення
виробництва завжди діє заразливо і має
тенденцію охоплювати все народне
господарства. У період створення нового
основного капіталу зростає попит рішуче
на всі товари”.[4] Але от розширення
основного капіталу закінчилися (фабрики
побудовані, залізниці проведені). Попит
на засоби виробництва скоротилося і
їхнє надвиробництво стає неминучим. У
силу залежності всіх галузей промисловості
друг від друга часткове надвиробництво
стає загальним - ціни всіх товарів
падають і настає застій. М.І.Туган-Барановський
переконаний у тім, що якщо виробництво
організувати планомірно, те як би ні
було низьке споживання, пропозиція
товарів не моглася б перевищити попит.
З повною підставою можна сказати,
що М.І.Туган-Барановський першим
сформулював основний закон інвестиційної
теорії циклів: фази промислового циклу
визначаються законами інвестування.
Порушення ж ритму економічної активності,
що приводить до кризи, випливає, на думку
М.І.Туган-Барановскою, через відсутність
паралелізму на ринках різних сфер у
період економічного підйому, розбіжності
між заощадженнями й інвестиціями, через
диспропорційності в русі цін на капітальні
блага і споживчі товари.
Основна
ідея М.І.Туган-Барановского полягає в
тому, що в основі загального товарного
надвиробництва лежить часткове
надвиробництво, непропорційний розподіл
“народної праці”. Таким чином, перше
являє собою своєрідне вираження другого.
Досліджував М.І.Туган-Барановський
і роль позичкового капіталу в процесі
циклічних коливань економіки. Він
відзначав, що підвищення позичкового
відсотка є вірною ознакою того, що
вільного позичкового капіталу в країні
занадто мало для нестатків промисловості
і роблячи звідси висновок, що безпосередньою
причиною криз є не надлишок позичкового
капіталу, що не знаходить собі застосування,
а його недолік. Як бачимо, у
М.І.Туган-Барановского виявляються
багато елементів сучасної інвестиційної
теорії циклів.
Таким чином, у
вітчизняній політекономії просліджувалися
дві тенденції - релігійного і наукового
мислення. На різних етапах розвитку
Росії і України вони по-різному взаємодіяли
один з одним.
Перший період, що стоїть
особняком, відноситься до початку
століття - 1917 р. У цей час активно працювали
вчені, що стоять не тільки на марксистських,
але і на інших позиціях. Серед них було
чимало великих економістів, що одержали
світове визнання.
Першу течію очолював
П.Струве, якого підтримували С.Булгаков,
С.Франк, Н.Бердяєв. Ці учені використовували
методологію неокантіанства й емпіризму.
З подібних позицій велася критика
класичної школи, зокрема її фундаментальної
ідеї універсального природного
економічного закону. Неважко помітити,
що ці вчені підняли одну з найбільш
спірних, дискусійних проблем політичної
економії - співвідношення загального
і специфічного в розвитку економіки
країни, і послідовно встали на точку
зору німецької історичної школи.
Другий
науковий політекономічний напрямок
зв'язаний з іменами М.Туган-Барановського,
А.Мануйлова, В.Желєзнова, М. Соболєва,
К.Пажитнова, Л.Кафенгауза й ін. Для них
була характерна синтетична методологія,
що поєднує класичний, марксистський
підходи з елементами маржиналізма.
На
початку ХХ в. у вітчизняній економічній
науці поступово підсилювався марксистський
вплив. Як відомо, марксизм розвивався
в Росії в двох основних формах - ленінської,
більшовицької, і меншовицької. Не маючи
можливості докладно досліджувати це
питання, відзначимо, що, як нам
представляється, у науковому плані за
боротьбою цих двох плинів у значній
мірі стояло протиборство соціально-філософських
доктрин - універсалістської, що виходила
з примата загальних законів розвитку
цивілізації для специфічних умов Росії,
і доктрини національної специфіки.
Дотримуючись першого підходу меньшовики
вважали за необхідне строго слідувати
духу навчання К.Маркса і розвивати Росію
по західному шляху. Ленін і його
прихильники спиралися на ідею національних
особливостей Росії (хоча і розуміли її
дуже своєрідно).
Значення економічних
теорій М.І.Туган-Барановська важко
переоцінити, вони значно вплинули не
тільки на економічний розвиток радянського
суспільства, але і на світові економічні
ідеї цілого світу, цілого світового
господарства.
27. У 20-х роках в Україні економічна думка відображала особливості національної економіки (зокрема організацію селянських господарств, яким не була властива общинність і які спиралися на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови соціалізму не знайшла підтримки, особливо її аграрна частина.
Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для створення комун та інших кооперативних форм.
Програму більшовиків критикували: М. Туган-Барановський, В. Косинський, В. Воблий. Вони виступали проти націоналізації землі, говорячи про те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а колективізм у землеробстві, призведе до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею та вмінням людей.
З 30-х років політичній економії в Україні нищівного удару завдав Сталін. Після конференції аграрників-марксистів почались переслідування та знищення всіх економістів, які мали власну принципову позицію.
Відродження економічної думки України починається тільки у 60-ті р. р.
В цей час виходять з друку праці І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського, які пропонують зміну підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях.
З'являються фундаментальні праці щодо проблем розвитку економічного механізму, таких як проблеми народного господарського планування (О. Петров, Л. Горелік, П. Першин та ін.).
Був сформований новий категоріальний апарат і відображений у працях економістів: Ю. Пахомова, А. Чухно, С. Дзюбика, В. Логвиненка, Ю. Палкіна, М. Панченка, А. Покритана, М. Черненка, В. Черняка, І. Ястремського та ін.
Розвиток економічної теорії у період 60-90 рр. перебував під впливом партійних настанов та ідеологічних догм.
У 70-х роках економісти у своїх працях наголошували на переростання соціалізму у комунізм. У другій половині 80-х років розпочався критичній аналіз "розвинутого соціалізму".
На початку 90-х років у центрі українських політекономіків було дослідження предмету та методу політичної економії.
На відміну від авторів, які при визначені предмету політекономії за основу брали загальні положення К. Маркса, Ф. Енгельса та В. І. Леніна (Предметом політичної економії є виробничі відносини та закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном матеріальних благ у суспільстві).
Ю. Пахомов, А. Чухно, М. Черненко щодо визначення предмету політичної економії зробили новий теоретико-методологічний підхід - "Політична економія вивчає виробничі відносини не лише в тісній взаємодії з виробничими відносинами але й із надбудовою", у праці "Методологічні проблеми політекономії соціалізму".
З'являються праці, щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, С. Мочерного з'являються дослідження проблем соціалістичної власності.
Українська економічна теорія починає повертатись до світової економічної думки.
Становлення та розвиток України як суверенної держави вимагає глибоких перетворень в економічному житі суспільства. Їх суть полягає в переході від тотально-планової та ринкової економіки. Між цими двома економічними системами протікає перехідний період, який теж потребує наукового обґрунтування та економічного дослідження.
Характеризуючи загальний етап перехідної економіки України, А. Покритан вважає, що на кінець 90-х років завершується формування тільки передумов для розвинутих ринкових відносин, саме ж становлення ринкового господарства почнеться вже за межами 2000р. І. Лукінов, А. Чухно пропонують здійснювати відродження економіки на розвитку власного внутрішнього ринку за рахунок підвищення платоспроможності товаровиробників і споживачів.
Основою структурної перебудови народного господарства може стати посилення інвестиційного процесу, але інвестиції в економіку мають бути мобілізовані за рахунок внутрішніх джерел (накопичення прибутку підприємств, кошти держави, амортизації, кредитні ресурси комерційних банків і т. д.)
В. Гець вважає, що перебудова можлива тільки на основі посилення інвестиційного процесу. Практика зовнішніх інвестиції та позики в економіку України є вимушеною, але не виправданою. Потрібно посилювати національні інвестиційні джерела.
28. Сучасна світова економічна думка формувалась, об'єднуючи різноманітні напрямки економічного знання. Вона синтезувала досягнення цілих поколінь, добираючи раціональне та відкидаючи дрібне, несуттєве. Кожну із сучасних доктрин чи шкіл було започатковано в минулі століття, і кожна з них розвивалась відповідно до вимог часу та економічної реальності, була породженням конкретних соціально-економічних обставин.
Політична економія соціалізму у цьому розумінні є особливою економічною доктриною не лише завдяки своїй оригінальності, догматичності та чіткій ідеологічній спрямованості, а ще й тому, що економічна думка породила унікальний феномен - суспільство, яке будувалось у суворій відповідності з наперед сконструйованою теоретичною моделлю.
Джерелом політичної економії соціалізму були ідеї соціалістів-утопістів, що відбивали одвічну мрію людства про справедливе суспільство, і класична доктрина, використана К. Марксом та Ф. Енгельсом для економічного обґрунтування справедливості класової боротьби та об'єктивної обумовленості заміни капіталістичного суспільства на комуністичне.
Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сформульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійснив В. І. Ленін.