21. Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи. Її засновником був Кнут Вікссель (1851—1926), праці якого заклали основи бага­тьох нових напрямів у західній економічній думці, зокрема вчення про «недосконалу конкуренцію», теорії кредитно-грошового регу­лювання циклу, теорії ціни та ін.

Найбільш відомі у науковому світі дослідження Віксселя «Цін­ність, капітал і рента» (1893) та «Проценти на капітал і ціна това­рів» (1898).

Соціально-економічні процеси кінця XIX ст. характеризувалися зростанням монополістичних тенденцій, посиленням кризових явищ, зниженням ефективності функціонування грошової системи. З класичних позицій неможливо було пояснити ні причини економі­чних криз, ні процеси ціноутворення чи грошового обігу, ні інші нові явища господарської практики. За своїми поглядами Вікссель найближче стояв до австрійської школи. Так, розробляючи теорію цін, він виходив із маржиналістського розуміння вартості і вважав, що вартість — величина не постійна та не об'єктивна. Головним фактором, який визначає вартість, є гранична корисність. За умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги ціни товарів мають бу­ти пропорційними граничним корисностям цих товарів. Але в ре­альному житті, де співіснують конкуренція й монополія, ця пропор­ційність порушується.

Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Вікс­сель,— це проблема динаміки цін. У неокласичній теорії тракту­вання ціни, стверджував він, подавалося з двох протилежних по­зицій: з одного боку — як суб'єктивно-психологічне пояснення ціни одного товару в маржиналістському розумінні, а з іншого — як об'єктивне трактування загального руху цін у дусі кількісної теорії грошей.

Шукаючи власного шляху для розкриття механізму руху цін, Ві­кссель дійшов висновку, що за умов «грошової економіки», коли то­вари давно вже не обмінюються на інші товари, а лише на гроші, «закон ринку» Сея взагалі не має сенсу. Грошовий попит може відо­кремлюватися від товарної пропозиції і може збільшуватися за ра­хунок появи на ринку нових дорогоцінних металів." Почавши із за­перечення «закону ринку» Сея, Вікссель фактично прийшов до заперечення кількісної теорії грошей. А це привело його до пере­гляду самої ідеї рівноваги. Коли розглядати рівновагу як тимчасове явище, то умови її дослідження, за Віксселем, мають визначатися аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він відкидає ідею, що головною причиною зміни цін є зміна кількості грошей, Вікс-еель вважає, що в сукупному попиті і пропозиції необхідно розріз­няти, з одного боку — попит і пропозицію щодо предметів спожи­вання, а з іншого — щодо засобів виробництва. На його думку, зовсім не обов'язково, щоб урівноважування пропозиції й попиту на предмети споживання і наявних заощаджень та інвестицій досягало­ся одночасно.

---

У теорії Віксселя важливе місце належить концепції кумулятив­ного процесу (тенденції до прискорення якогось процесу). Причина кумулятивної зміни цін полягає у русі позичкового процента, у не­збігові «грошової» і «природної» процентних ставок. «Грошова» ставка відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, «природ­на» — відбиває дохідність капіталу, котрий реально функціонує. Рі­вновага досягається, як вважав шведський економіст, лише у разі рівності «грошової» і «природної» ставок. Головна проблема поля­гає в тім, що порушення рівноваги між ставками може спричиняти зміну рівня цін.

Вікссель стверджував, що будь-яку зміну цін зумовлює зміна умов, які визначають масштаби й характер інвестування. Скоректу­вати їх можна методами банківської політики. Згідно з концепцією кумулятивного процесу з порушенням рівноваги, тобто виникнен­ням нерівності між інвестиціями і заощадженнями виявляється тен­денція до збільшення рівня цін.

Аналіз кумулятивних процесів та дослідження проблем пору­шення рівноваги привели Віксселя до створення теорії економічно­го циклу. Основну причину криз він шукав у «реальних факторах» економіки, хоча й не заперечував значення руху цін. Механізм цик­лічного розвитку господарської кон'юнктури він зв'язував із проце­сом нагромадження капіталу.

Шведський економіст запропонував «речове» трактування капіталу як сукупності всіх одиниць заощадженої праці та зе­кономленої землі, помножених на тривалість періоду заоща­джень. Тобто процес нагромадження капіталу розглядався як нагромадження все більшої кількості інвестиційних благ певного виду внаслідок відмови від поточного споживання факторів виробництва.

Вікссель уперше ввів у теорію поняття «очікування» учасників господарського процесу. Аналіз нерівноважних ситуацій уможливив сформулювання умов, необхідних для рівноважного розвитку еко­номіки: рівність між «грошовою» та «природною» ставками, рів­ність інвестицій і заощаджень, стабільність цін.

Характеризуючи процес нагромадження капіталу, Вікссель по­казав, що в періоди піднесення нагромадження («висота») капі­талу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Мірою нагромадження капіталу починає проявлятись тенденція до зни­ження його граничної корисності. Відносна частка капіталу в суку­пному продукті зменшується зі збільшенням її в абсолютному ви­раженні. Водночас відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес в економічній літературі отримав назву «ефект Віксселя». «Ефект Віксселя» і зрос­тання «висоти» капіталу впливають на рух процентних ставок, пе­решкоджаючи їхньому зниженню, що, у свою чергу, гальмує нагро­мадження капіталу.

Можливість виходу із депресії Вікссель бачив у споживанні на­громадженого капіталу.

---

Дослідження економічного циклу дали змогу виділити гострі проблеми нагромадження капіталу, проаналізувати його вплив на виробництво, розподіл доходів, заощадження, простежити зв'язок між інвестиціями й грошима.

Вікссель бачив необхідність втручання держави в механізм рів­новаги, хоча на той час ідея державного макрорегулювання була ще досить туманною. Цю ідею, як і теорію цін, процентів та інвестицій було опрацьовано пізніше (Дж. Кейнс та інші автори).

Погляди Віксселя справили значний вплив на його наукових однодумців зі стокгольмської, або шведської, школи. До цієї плеяди вчених належали Г. Мюрдаль, Б. Олін, Е. Ландаль, Е. Лундберг та ін.

Основне коло питань, що досліджувалося представниками цієї школи, визначила «Велика депресія» та її наслідки. Проте на відмі­ну від інших напрямів економічного аналізу стокгольмська школа не запропонувала єдиної аналітичної моделі. Вона узагальнила ряд ідей та позицій інших течій, які мали спільні риси.

Насамперед, слід указати на специфіку методу аналізу — макро-економічний підхід. Дуже велике значення мало запровадження та­ких понять, як ex-ante і ex-post. Перше означало, що економічний процес розглядається з погляду очікуваних, тобто прогнозованих, результатів, а друге — з погляду фактичних результатів. Отже, в центр дослідження було поставлено оцінки майбутнього. Запрова­дження цих понять дало змогу теоретично проаналізувати нерівно-важну модель, що в ній рушійною силою було відхилення величин ex-ante від ex-post, причому такі відхилення розглядалися як внут­рішньо властиві економіці, а звідси випливало й визнання необхід­ності втручання держави.

Метод «очікувань» Мюрдаля означав включення очікувань як явних змінних у формальну теорію рівноваги. Дослідження Е. Ландаля в галузі динамічного аналізу будувались на ідеї необхід­ності включення до аналізу також і фактора часу. Він запровадив поняття «часової» й «міжчасової» рівноваги. Остання означала таку ситуацію, коли рівність попиту і пропозиції досягається за цін, що відповідають очікуванням, тобто таких, котрі визначили рівень по­питу і пропозиції. За методом «міжчасової» рівноваги можна аналі­зувати динамічні процеси.

Ландаль в центр дослідження поставив проблему реалізації очі­кувань, тобто збіг величин, що плануються, і реальних. Зміна очіку­вань, на його думку, є важливим стимулом для економіки, причому залежно від реалізації очікувань і практично досягнутих значень економічних показників формуються нові очікування. Відтак процес економічного розвитку постає як послідовність взаємозв'язаних станів, зв'язок між якими забезпечується очікуваннями.

22. Вчення Й. Шумпетера є неортодоксальным передусім тому, що він відмовляється від рамок неокласичної порівняльної статики, від умовної моделі досконалої конкуренції, що веде до рівноваги і знищує прибуток, на користь динамічного підходу. Через потребу в нововведеннях великі підприємства виявляються необхідними, а регламентація угод потребує передбачення і врахування багатьох факторів. Визначальною гіпотезою Й. Шумпетера ствердження, що підприємець, діяльність якого мотивується отриманням прибутку, є новатором. Тоді як у традиції вальрасівської ринкової рівноваги міркування про підприємництво не мають особливого значення, підприємець Й. Шумпетера сам створює умови для отримання прибутку, революціонізуючи "виробничу відсталість".

---

Й. Шумпетер виявився першим економістом, який ввів поняття "нововведення", "інновації" і пов´язав їх з темпами економічного розвитку. На мікроекономічному рівні нововведення забезпечують одержання прибутку і реалізуються завдяки стратегії активної участі у інноваційному процесі. На рівні макроекономіки поширення нововведень впливає на загальне економічне зростання і, таким чином, лежить в основі розуміння циклічних коливань.

23. Неолібералізм - напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).  

24. Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960" і сформульований так:

• зміна кількості грошового запасу тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін;

• зв'язок між грошовими та економічними зрушеннями був (в означені роки) стабільним;

• грошові зміни часто мали незалежне походження, а не були відображенням змін економічної активності.

Цікаво, що на основі проведених емпіричних досліджень автори тлумачать кризу 1929—1933 pp. як наслідок хибних кроків і помилок Федеральної резервної системи США, тобто нестабільної державної політики в галузі пропозиції грошей.

Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних положень:

• критики втручання держави в економіку (ідеться не про принципове заперечення державного втручання, а про неприйняття конкретної економічної політики, яка базується на кейнсіанських методах державного регулювання);

• ставки на політику регулювання грошової маси як основний інструмент управління економікою;

• проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку;

• реабілітації закону Сея, у результаті чого кейнсіанська концепція управління попитом повинна поступитися місцем теорії, що орієнтується на пропозицію.

У сфері практичної реалізації монетаристських концепцій також можна виокремити кілька елементів, а саме: перебудову бюджетного механізму, відмову від бюджетного впливу на виробництво, зменшення бюджетних витрат, дерегулювання певних сфер господарства, послаблення юридичної регламентації господарської діяльності, приватизацію окремих секторів економіки, скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм.

---

М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що з розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді

можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вважали, що попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх надзвичайно нестабільна, часто має суб'єктивний характер.

Тому на початку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби щорічно збільшувати кількість грошей у обігу на 3—5% ("грошове правило" монетаризму). Він визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: "Гроші мають значення".

Монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання.

Кейнсіансько-неокласичний синтез – наукова течія і теоретична доктрина поєднання і аналітичної інтеграції елементів кейнсіанської та неокласичної теорій, заснована Дж. Хіксом, П. Семюельсоном, Л. Клейном та іншими. Доктрина кейнсіансько-неокласичного синтезу взяла від кейнсіанства: дослідження ефективного попиту, циклічності та антициклічних програм; від неокласики: теорію факторів виробництва і розподілу, неокласичні моделі прогнозування економіки; та синтезувала мікроекономічну і мікроекономічну теорії; макроекономічні статику і динаміку; аналіз рівноваги та нерівноважних станів. Неокласичний синтез - узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів в межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономічної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Тому концепцію неокласичного синтезу ще називають ортодоксальним кейнсіанством.

Теорію неокласичного синтезу критикують представники монетаристської школи (зокрема М.Фрідмен), концепції “економіки пропозиції”, “раціональних очікувань”. Головним напрямом такої критикиє теза прихильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умови для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна, не відповідає вимогам сьогодення.

---

Смотрите также файлы

• sbornik-soc-proektov.pdf

• Чудинова.pdf

• изучение детского чтения.pdf

• Obras_Jan-Mar_2015_.pdf

• Хотугу сулус - Full Score.pdf