Файл: Конспекты.doc

Політичні партії Галичини були одностайні у визначенні свого ставлення до війни: у перші дні війни вони утворили міжпартійний блок – Головну Українську Раду (ГУР), яка у своєму маніфесті закликала всіх українців боротися за перемогу Австро-Угорської монархії. Лише емігранти-москвофіли Західної України на початку війни утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, пропагуючи перемогу Росії. Водночас антивоєнну позицію зайняла частина української соціал-демократії на чолі з В.Винниченком, порушуючи питання про автономію України у складі Росії після повалення царату.

Що характеризувало Україну у цій війні ? По-перше, український народ був втягнутий у братовбивчу війну обома воюючими сторонами. По-друге, територія України перетворилися на один з основних театрів воєнних дій. По-третє, українські землі були об’єктом експансії воюючих країн: Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь; Німеччина – на весь Південь, включаючи Донбас і Приазов’я; Росія – на Галичину, Буковину й Закарпаття; інші країни Антанти і Четверного союзу намагалися досягти свого політичного та економічного впливу в цих землях.

В самій Україні війна призвела до глибокого розколу національного руху у двох площинах – 1) між українцями воюючих сторін і 2) в межах Російської та Австро-Угорської імперій – на прибічників і противників переможної війни. Війна спричинила посилення жорстокості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Війна також спричинила колосальні економічні збитки та людські втрати.

Таким чином, початок ХХ ст. характеризується загостренням соціальних і національних протиріч, які були притаманні як Східній, так і Західній частині України. Але особливо гострими вони були в Україні у складі царської Росії, в якій склалась революційна ситуація, що переросла у всенародну революцію у 1905 р. У цей самий період остаточно сформувалася структура політичних партій і течій, які пройшли випробування у ході революційних подій, а потім у трагічні роки Першої світової війни. Всі ці партії та течії виникли і розвивалися під впливом й у безпосередньому зв’язку із загальноімперськими подіями в Росії та Австро-Угорщині, але поступово серед них все активніше проявляли себе національні політичні партії, які повністю розкрили свої можливості у ході національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр.

Тема 5: Українська революція 1917-1920 рр.

Відродження державності українського народу

1. Падіння самодержавства. Розгортання національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради.

2. Українська Народна Республіка – перша суверенна держава ХХ ст., її внутрішня і зовнішня політика.

3. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: досягнення і поразки.

4. Відновлення Української Народної Республіки. Утворення Західно-Української республіки. Акт Злуки УНР і ЗУНР.

5. Радянська форма української державності (УСРР): суверенність і підпорядкування московському центру. Радянсько-польська війна.

1. Падіння самодержавства. Розгортання національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради.

У 1917 р. Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями – Російською та Австро-Угорською.

Українські землі займали понад 700 тис. кв.км. Чисельність населення перевищувала 48 млн чоловік, з яких 33 млн (2/3 населення) становили українці. Серед інших національностей виділялися росіяни, євреї. За національним складом село було переважно українським, місто – багатонаціональним.

У лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Владу царя було повалено. Натомість утворилося двовладдя: Тимчасовий Уряд і ради. Мандат на владу уряд отримав тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, одразу
після повалення самодержавства виникли Ради робітничих, сол­датських, а згодом і селянських депутатів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 202 Ради, в тому числі в Донбасі -180, що становило 71% від загальної кількості. Засновниками Рад були переважно загальноросійські партії есерів і соціал-демократів. Вони отримали абсолютну більшість місць у Радах, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час.

У перший час після лютневої революції в українських губер­ніях налічувалося щонайбільше 2 тис. більшовиків. Тому їх вплив на діяльність Рад залишався обмеженим. Поглиблення політичної і соц­іально-економічної кризи сприяло зростанню радикальних більшо­вицьких гасел. До кінця квітня чисельність більшовиків перевищила 10 тис. чоловік. З другої половини року в постійно оновлюваному складі багатьох Рад робітничих і солдатських депутатів вплив більшовиків й прихильних до них безпартійних делегатів став переважати.

Звістка про лютневі події в Петрограді сколихнула українську громадськість. Однією з провідних стала ідея національного визволення. Передусім висувалися вимоги автономії і федеративного устрою Росії. Особли­во це було характерним для українського середовища. Почалися мітинги, зібрання, з’їзди, на яких трудящі вимагали ук­раїнської школи, української преси, українізації війська тощо.

Виникла потреба створити єдиний центр, що об'єднав би всі українські сили. З цією метою в Києві 4(17) березня 1917 р. Товари­ство українських поступовців (ТУП) заснувало Українську Цент­ральну Раду. Крім членів ТУП, до неї увійшли представники різних українських політичних угрупувань та організацій: військових, робітників, кооперативних, студентських, релігійних, культурних.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх українсь­ких національних партій - Української соціал-демократичної робіт­ничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), інших партій і гро­мадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний ук­раїнський історик, активний діяч українського національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк та ін. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі ук­раїнські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти України.

Центральна Рада активно розгорнула свою діяльність. 22 березня вона звернулася з відозвою “До українського народу”, в якій зак­ликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові поса­ди, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 р. її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання - досягти національ­но-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський.

Отже, після краху російського самодержавства в Україні відбувся злет національно-визвольного руху, який переріс в національно-демократичну революцію на чолі з Українською Центральною Радою.

На відміну від центральної Росії навесні 1917 р. в Україні сформувалися фактично три влади:

Представники Тимчасового уряду - губернські комісари.

Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.

Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах посту­пово виходили більшовики.

Між цими трьома силами почалася запекла боротьба за владу.

Після невдачі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада звернула пильну увагу на збройні сили Україні, розуміючи, що з нею будуть рахуватися лише тоді, коли вона впливатиме на армію. У травні в Києві проходив І Всеукраїнський військовий з’їзд. Делегати прийняли рішучу резолюцію про вимогу до Тимчасового уряду і Петроградської Ради солдатських і робітничих депутатів “негайного проголошення принципу національно-територіальної автономії України”. З’їзд обрав Український Генеральний Військо­вий Комітет на чолі з С. Петлюрою.

У червні відбувся II Всеукраїнський військовий з’їзд, який запропонував Центральній Раді більше не звертатися до Центру й оголосити автономію України. Було підтверджено постанову І з’їзду про українізацію армії і затверджено статут Генерального військо­вого комітету. 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді було оголошено документ з урочис­тою назвою “Універсал Української Центральної Ради до українського народу на Україні й поза Україною сущого”. Цим доку­ментом Центральна Рада проголосила себе органом, здатним прий­мати акти конституційного характеру - універсали. І Універсал проголошував автономію України, передбачав скликання Всена­родних Українських Зборів. Водночас підкреслювалося, що Україна буде вільною, “не одділяючись від усієї Росії”. В Універсалі висловлювалася надія, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть авто­номний устрій, який покінчить з безладдям.

Незабаром було сформовано уряд України - Генеральний секретаріат. Перший український уряд очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Пост генерального писаря зайняв П. Христюк, секретаря військо­вих справ - С. Петлюра, міжнаціональних справ - С. Єфремов, фінансів - X. Барановський, земельних справ - Б. Мартос. До скла­ду уряду ввійшли найкваліфікованіші й найдосвідченіші фахівці.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд. До Києва прибула урядова делегація у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після дводенних перего­ворів окреслились основні засади компромісу.

З липня Центральна Рада видала II Універсал такого змісту: Центральна Рада виступає за те, щоб не відривати Ук­раїну від Росії; Рада визнала себе органом Тимчасового уряду; Рада буде поповнена представниками інших національнос­тей, що живуть в Україні; буде створено новий Генеральний секретаріат, який має бути затверджений Тимчасовим урядом; Рада запропонує проекти законів про автономний лад Украї­ни на затвердження Установчим Зборам.

А становище в Україні ускладнювалося. Влада Центральної Ради фактично не виходила за межі Києва. Провінція її знала не­достатньо.

25 жовтня (7 листопада) у столиці Росії Петрограді під керів­ництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання. Владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з’їзд Рад прого­лосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та ухвалив Декрети про мир і землю. Було сформовано новий уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Леніним.

Незабаром майже по всій Росії більшовики здобули всю по­вноту влади. Проте в Україні ситуація була дуже складною.

2. Українська Народна Республіка – перша суверенна держава ХХ ст., її внутрішня і зовнішня політика.

7 (10) листопада 1917 р. Центральна Рада виступила зі своїм III Універсалом, яким проголошувалося створення Української На­родної Республіки (УНР) у федеративному союзі з Росією. До складу УНР увійшли дев’ять українських губерній, вклю­чаючи Донбас, Харківщину, Південь, у т.ч. Таврію (без Криму). Проголошення УНР стало видатною подією в житті украї­нського народу.

Оголосивши 7 листопада 1917 р. днем утворення УНР, Цен­тральна Рада в III Універсалі обнародувала основні принципи своєї політики: декларувала програму соціально-економічних і політичних реформ, розподіл землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, обіцяла забезпечити свободу слова, друку, сумління, зборів, спілок, страйків, не­доторканості особи й житла. Скасовувалася також смертна кара. Важливе місце в III Універсалі було відведено правам на­ціональних меншин в Україні. На 27 грудня призначалися вибори до Українських Уста­новчих зборів.

Таким чином, III Універсал проголосив програму перебудови суспільства в Україні на демократичних засадах. Проте з погляду сьогодення текст Універсалу і дії уряду УНР не можуть не викликати критичних зауважень. Центральна Рада не виявила послідовності і рішучості в реалізації своєї програми. Навіть ІІІ Універсал дався Центральній Раді не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники – події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їх остаточної перемоги, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в газеті “Народна воля” М.Грушевський писав: “Федеративна Росія для нас цінна і потрібна, і ми мусимо її порятувати всіма силами”. Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Центральна Рада витратила для того, щоб витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними.

Нова держава народжувалася у тяжких, навіть трагічних обставинах. Після революції більшовики все більше завойовували популярність в Україні. У цьому їм сприяла нерішучість Центральної Ради, зокрема, в аграрному питанні. Вже з середини жовтня 1917 р. розпочалися на селі погроми. Хаос і анархія значно посилилися після скасування в ІІІ Універсалі права приватної власності на землю. Селяни хибно зрозуміли перехід землі до рук народу. В першу чергу громили спиртзаводи, палили цукроварні. Продовжувалася деморалізація й розклад війська.

Ситуація ставала некерованою. Відносини між ленінським урядом у Петрограді і урядом УНР досягли критичної точки.

Центральна Рада не визнавала РНК. 4 грудня в Києві було отримано “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”, складений В.Леніним і Л.Троцьким. У документі було підтверджено право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення. Водночас Центральну Раду звинувачували у зраді революції.

Центральна Рада вважала, що більшовицький уль­тиматум - це втручання в справи суверенної держави. Натомість більшовики виходили зовсім з іншого, прикриваючись, з їхньої точки зору, інтересами “світової революції”. Більшовиків підтримали російські та й українські робітники, а врешті-решт і значна частина селян, котрі вимагали землі. Центральна Рада ідеалізувала національне, але нехтувала соціальним питанням.

4 грудня 1917 р. в день отримання ультиматуму в Києві зібрав­ся 1 Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. З’їзд було скликано з ініціативи більшовиків, щоб розігнати Центральну Раду. Більшовики намагалися забезпечити на з’їзді перевагу робітничих і солдатських Рад, де вони мали більшість. Але Українська селянська спілка організувала масовий приїзд на з’їзд селянських представників, яким також були видані мандати делегатів. Внаслідок цього прихильники Центральної Ради мали на з’їзді переважну більшість. Більшовиків підтримували лише близько 150 делегатів з 2500. Керівництво з’їздом опинилося в руках есерів, на пропози­цію яких головою з’їзду було обрано М. Грушевського. З’їзд висловив повну довіру Центральній Раді.