Файл: Конспекты.doc

Організаційне зростання і піднесення політичної активності у 1840 – 60-х рр. визначили появу у національному русі західноукраїнського суспільства двох суспільно-політичних течій: москвофілів (русофілів) та народовців (українофілів). Соціальну базу перших з них складали представники консервативного духовенства, чиновництва, інтелігенції, що орієнтувалися на самодержавну Росію. Це була своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу. Цей рух носив клірикально-консервативний характер. В його ідеологію було покладено такі положення: 1) народи, які проживають від Уралу до Карпат – єдиний руський народ, включаючи і галицьких русинів; 2) право української мови на вільний розвиток як мови літературної; 3) захист формальних рис руської ідентичності. Сферою впливу москвофілів були Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття.

На початку 60-х рр. формується українофільська політична течія. Її соціальна база складалася із поміркованої інтелігенції (лікарі, юристи, вчителі), представників творчих кіл та студентської молоді. Основу ідеології складали: заперечення революційних форм боротьби; толерантне ставлення до Австро-Угорської монархії; розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови; підвищення культурного рівня народу через його освіту; об'єднання інтелектуального потенціалу в західних землях і у межах всієї України. Українофіли створили мережу культурно-освітніх та наукових товариств – “Руська бесіда”(1861), товариство ”Просвіта”(1868), у 1873 р. літературне, а в 1892 р. наукове товариство ім. Т. Шевченка, видавали газети та журнали. Наприкінці 80-х років народовство витісняє москвофілів з суспільно-політичного життя.

У Наддніпрянщині громадсько-політичний рух пожвавився наприкінці 50-х років, коли із заслання повернулися діячі Кирило-Мефодіївського братства. Вони утворили 1859 р. у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що об’єднувала свідомих українців навколо ідеї національного відродження, пропагували цю ідею на сторінках журналу “Основа”(1861 –1863), заснували в Україні мережу “недільних шкіл” та готували для їх слухачів підручники, залучаючи до національного визволення більш широкі верстви населення.

У царській Росії, яку називали “тюрмою народів”, національні меншини становили 57 % населення. В Україні царат переслідував національну культуру, здійснював насильницьку русифікацію. У 1863 р. видається Валуєвський указ про заборону видання українською мовою шкільних та релігійних видань з метою не дати можливості українському рухові стати масовим. Після цього указу, а також після придушення польського повстання 1863–1864 рр., настає пауза у процесі національного відродження. Важливими подіями у пошуках легалізації своєї діяльності стало заснування у 1873 р. “Історичного товариства Нестора–літописця” та “Південно–Західної філії Російського географічного товариства”, на з’їздах яких розглядалися питання української археології, етнографії, історії, мовознавства, тривали пошуки моделі майбутнього суспільного розвитку. Царський уряд відреагував на пожвавлення українського руху Емським актом 1876 р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російський імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підірвало основи легальної культурницької діяльності громадівців. Незабаром ряд провідних діячів київської громади вимушені були емігрувати.

У 70 – 80-х роках ХІХ ст. поряд з національним рухом розгортався й революційний рух народників. Соціальною опорою народництва стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного сільського життя та утвердження капіталістичних порядків. Вважаючи капіталістичний шлях економічного розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність знищення царського самодержавства і переходу до соціалізму через збереження селянської общини як зародка громадських основ. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії – помірковану і радикальну (бунтарську).

Продовжувачем ідей народницького соціалізму і тактики народників в певній мірі був марксизм – ідеологія, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. Представники цієї течії вели пропагандистську діяльність переважно серед селянства, а з другої половини 70-х років, коли до їх міських осередків стали залучатися наймані робочі, – й серед робітників. Перші такі союзи робітників, що виникли в Одесі та Києві, мали програмні та організаційні документи з вимогою надання політичних свобод, зміни тяжкого становища робітників і селян революційним шляхом, передачі трудящим землі, фабрик, заводів. Члени союзів вели агітаційно-пропагандистську роботу, видавали листівки, організовували страйкову боротьбу на підприємствах. Їх вплив розповсюджувався на інші міста, особливо на Півдні України. Проте діяльність кожного з них тривала не більше року через слабку організацію. З середини 90-х років починається новий період у розвитку цього руху, коли стали виникати загальноміські соціал-демократичні організації, серед яких найвпливовішими були київський і катеринославський “Союзи боротьби за визволення робочого класу”.

На межі 70 – 80-х років на політичну сцену виходить ліберальна ідейно-політична течія. Поштовхом до цього стали реформи 60 – 70-х років та пом’якшення режиму в Російській імперії. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежали: ідея перебудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції; мінімальне втручання держави в економічну сферу – держава має бути правовою, оберігати демократичні права особи; конституційна монархія як ідеальна форма державного правління. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності ліберали поклали тактику пошуку компромісів з урядом. За умов майже відсутнього “третього” стану в суспільстві доволі вузькими були як соціальна база руху – ліберальна інтелігенція, церковники, військові, з яких складалися земства, так й тактика дій – земські з’їзди, опозиційна преса, петиції. Ліберальний рух в Україні не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу, проте, впливовими осередками лібералізму були земства Чернігова, Києва, Харкова, Полтави, Ніжина.

Отже, представниками різних громадських гуртків і організацій, суспільно-політичних течій та рухів ХІХ ст. було висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети.

3. Утворення політичних партій та їх діяльність в умовах революції 1905–1907 рр. та Першої світової війни.

Активізація на межі ХІХ – ХХ ст. в Україні революційного та національного руху вимагала об’єктивної потреби його переростання у політичну стадію і створення єдиного потоку визвольної боротьби. У 1897 р. на з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація, до складу якої увійшло біля 20 українських громад та чимало студентських груп. Це була перша спроба організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил Наддніпрянщини. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні вимогам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху. Тому вже у 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків утворила першу українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), Першим програмним документом РУП стала запропонована М.Міхновським брошура “Самостійна Україна”, в основі якої лежали наступні вимоги: створення незалежної української держави, творцем якої виступає народова інтелігенція; застосування сили для здійснення цієї мети; розмежування з поміркованим крилом національного руху – українофілами. Базові принципи цієї брошури – патріотизм, радикалізм та безкомпромісність у поєднанні з нетолерантністю, категоричністю, ставкою на силові методи вирішення національного питання, не імпонували більшій частині рупівців, що призвело до першого розколу партії. М.Міхновський та його прибічники, які твердо відстоювали свою позицію, утворили Українську національну партію (УНП). Невдовзі стався й другий розкол – у 1903 р. від РУП відмежувалася група, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були чисельними партіями і не мало значного впливу на маси, проте їхнє виникнення свідчило про політичну диференціацію у РУП, виділення з неї правих та лівих елементів.

Поширення соціал-демократичних настроїв та поглядів призвели до того, що у 1904 р. частина РУП утворила Українську соціал-демократичну спілку. Обстоюючи позиції органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом, вони зумовили кардинальну трансформацію РУП і на своєму ІІ з’їзді у 1905 р. перетворили її на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Цим вони декларували, що виступають в Україні від імені місцевого пролетаріату. На той час УСДРП була найчисельнішою робітничою партією України – 6 тис. членів, і відіграла значну роль у робітничих страйках 1903 р. та під час революції 1905 р.

У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). Вона обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Цій партії також не вдалося уникнути розколу з приводу деяких програмних положень. Частина її членів. утворили Українську радикальну партію (УРП). Після подолання розколу, у 1905 р., УДП та УРП об’єдналися, утворивши Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

В ході революції 1905–1907 рр. діяли окремі групи українських соціалістів-революціонерів (есерів), які видавали і розповсюджували серед селян агітаційні листівки. У 1906 р. вони об’єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), однак розгорнути активну діяльність їм не вдалося. Така сама доля й Української селянської партії (УСП), утвореної у 1907 р. Тривалий процес формування української селянської партії завершився лише у 1917 р. після об'єднання УПСР та УСП.

На початку ХХ ст. крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою передреволюційного періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів. Усього в Наддніпрянській Україні було близько 20 політичних партій, які за їх програмними цілями і методами боротьби можна поділити на радикальні – РУП (УСДРП), УНП, РСДРП, есери та ін.; помірковані – УРДП, кадети та ін.; консервативні – октябристи, монархісти та ін. Щодо ставлення до українського питання, то серед них були національно-радикальні партії – УНП, помірковані автономісти – РУП (УСДРП), УРДП, великодержавні унітаристи–октябристи, монархісти та ін.

Починаючи з 90-х років ХІХ ст. суспільний рух в західноукраїнських землях також вступає в політичний етап свого розвитку. У1890 р. в Галичині створюється Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна селянська політична партія європейського типу, що стояла на соціалістичній платформі (згодом партія була перейменована в Українську радикальну партію – УРП). Її поява стала своєрідним сигналом для формування багатопартійності в межах національного руху. За своїм складом УРП була неоднорідною – в ній були прихильники і соціалізму, і власне радикали, і націонал-демократи, що й спричинило розкол та утворення нових партій – у 1899 р. від УРП відокремилися Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП); у 1896 р. були утворені Русько-український християнський союз та соціал-демократична партія Буковини. Соціал-демократичні гуртки виникли й на Закарпатті, але вони не об’єдналися в окрему партію, а увійшли до складу Угорської соціал-демократичної партії. Розколу УРП сприяла й активізація політичної думки: у 1895 р. у книзі Ю.Бачинського “Україна уярмлена” вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. Цей постулат з часом став програмним для більшості українських політичних партій.

Поряд з радикальними створювалися і помірковано-ліберальні партії на кшталт УНДП, яка виступала за автономію Галичини у складі Австро-Угорщини. У Буковині на цих позиціях стояли Поступова і Радикальна партії, на Закарпатті – Конституційна партія. Крайнє правими, реакційними партіями, що відкрито проявляли свою вірність австрійському уряду, були Русько-католицький союз і Руська народна партія. Досить впливовим був і реакційно-консервативний рух “москвофільства”, який орієнтувався на царську Росію, пропагуючи “єдину, неподільну російську народність”, до якої входили і галицькі русини (в роки І-ої світової війни – “Карпато-русский освободительный комитет”). Крім цих місцевих та національних рухів, діяли також польські, угорські і румунські консервативні партії, які підтримували політику колонізації західноукраїнських земель.

Активність всіх українських політичних партій проявилася під час революції 1905 – 1907 рр. Особливістю суспільно-політичного життя цього періоду стали взаємовплив та зв'язок робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. Тільки у 1905 р. протягом квітня–липня в Україні відбулося 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Жовтневий всеросійський страйк підняв на боротьбу 120 тис. українців з 2 млн. страйкарів Російської імперії. У червні виступи українських селян охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у імперії. Повстання на броненосці “Потьомкін” (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта, у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв в армії та на флоті. Не в змозі придушити силою революційну хвилю 1905 р., царизм змушений був піти на поступки: 17 жовтня Микола ІІ підписав Маніфест, у якому народові обіцяли громадянські свободи.

Важкі випробування випали на долю українського народу в роки Першої світової війни, яка розпочалася 19 липня 1914 р. Адже він опинився по різні сторони фронту, бо Росія та Австро-Угорщина належали до протиборствуючих сторін. Відповідно до цього по-різному поставилися до війни і політичні партії Східної та Західної частин України. У Наддніпрянщині місцеві організації майже всіх загальноросійських партій виступили з підтримкою російського уряду, крім більшовицьких організацій РСДРП, які проводили послідовну антивоєнну політику, обстоюючи гасло перетворення імперіалістичної війни у громадянську.

Позицію підтримки царського уряду зайняли і українські національні партії – ТУП, УСДРП та ін. Щоправда, частина членів УСДРП на чолі з Д. Дорошенко і Д. Донцовим, що емігрувала з Наддніпрянщини до Львова й заснувала там “Союз визволення України” (СВУ), виступила за підтримку австро-німецького блоку. СВУ першою серед політичних партій Східної України у своїй програмі висунули вимоги створення самостійної української держави на засадах конституційної монархії, надання рівних прав і свобод представникам всіх національностей.