Файл: Конспекты.doc

Жорстокий колоніально-кріпосницький режим панував і на західноукраїнських землях, що перебували у складі Австрійської імперії. Галичина, Буковина і Закарпаття були найбільш відсталими регіонами. Особливо тяжким було життя західноукраїнських селян, які становили більшість українців. За право користуватися земельними наділами селяни Східної Галичини відробляли щотижневу панщину по 5—6 днів.

Серед західних українців другу виразну соціальну групу становило греко-католицьке духовенство, яке взяло на себе роль лідера в селянському середовищі. За матеріальним і культурним рівнем воно мало чим відрізнялося від селян. Отже, у першій половині ХІХ ст. західноукраїнське суспільство, зокрема у Східній Галичині, складалося із двох соціальних верств: селянської маси і невеликого прошарку священиків. Західні українці майже не мали власної знаті, а також достатнього представництва серед міщанства, тому мали обмежений доступ до політичної влади.

Економічний розвиток України у першій половині ХІХ ст. характеризувався кризою і швидким занепадом феодально-кріпосницької системи. Показником розкладу кріпосницької системи став розвиток промисловості. На початку ХІХ ст. у промисловості неподільно панувала кріпосницька система. Частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і технологією.

Наприкінці 30-х рр. ХІХ ст. у промисловості починається промисловий переворот. Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуває виробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості.

Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві. Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя – на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Найкраще пристосувалися до ринку великі поміщицькі господарства півдня України,

Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнування і селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів.

Розвиток ринкових відносин спонукав пожвавлення торгівлі. У першій половині ХІХ ст. значна частина населення України уже була тісно пов’язана з ринковим обігом. У нього втягувалося і селянство. Розвитку торгівлі сприяла наявність сухопутних шляхів і судноплавних рік, будівництво портів в Одесі, Херсоні та інших містах, які з’єднували губернії України з Центральною Росією і зарубіжжям. Вихід до Чорного моря дав Україні нові шляхи для зовнішньої торгівлі.

Повільно відбувався розвиток капіталістичних відносин на західноукраїнських землях. Австро-угорський уряд свідомо гальмував тут розвиток економіки і передусім промисловості, прагнув перетворити ці землі на ринок збуту і джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток метрополії. Фактично Галичина була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій Австрійської імперії – Австрії та Богемії.

Отже, соціально-економічний розвиток українських земель в першій половині ХІХ ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрному секторі поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва; промисловий переворот, запровадження нової техніки та технологій; зростання кількості промислових підприємств; збільшення ролі вільнонайманої праці; поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; виникнення нових галузей промисловості; формування спеціалізації районів на виробництві певної промислової і сільськогосподарської продукції.

У другій половині ХІХ ст. феодально-кріпосницька система в обох імперіях зазнала глибокої кризи. Вийти з неї можна було шляхом ліквідації кріпосного права і проведення реформ, що сприяло б розвитку ринкових відносин. 19 лютого 1861 року Олександр ІІ видав маніфест про скасування кріпосного права. Проте шлях капіталістичного розвитку був визначений царськими реформами, які проводилися згори, в інтересах поміщиків, лише щоб заспокоїти селянство.За царським маніфестом селяни ставали особисто вільними, незалежними від поміщиків. Однак право власності на землю залишалося за поміщиками, Селяни були зобов’язані викуповувати свої наділи. Однак вони не мали на це коштів. Тому уряд виплачував поміщикам 80% вартості селянських наділів у формі казенних облігацій, а селяни зобов’язувалися виплачувати урядові цю суму з відсотками протягом 49 років. Після реформи 220 тис. селян Наддніпрянської України залишилися безземельними, а усього близько 94% селян мали наділи до 5 десятин, що було недостатньо для ведення господарства.

Окрім аграрної у 1862 – 1874 рр. були проведені фінансова, судова, земська, міська, військова та освітня реформи. Реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок ХХ ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки ХІХ ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів, Україна виплавляла у 1913 році 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. У 70-ті роки залізницею було сполучено всі головні українські міста, а також з’єднано чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішньої торгівлі.

Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. На початку ХХ ст. іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань. Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До першої світової війни на українську промисловість припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% готових товарів. Це – результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель, нещадної експлуатації царизмом їхніх природних й людських ресурсів.

Таким чином, соціально-економічний розвиток України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. характеризувався подальшою кризою феодально-кріпосницької системи, формуванням в її надрах нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок вперед зробила промисловість. Однак, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у землях Західної України відбувався значно повільніше. Сільське господарство, хоча й втягувалося у ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства.

3. Суспільно-політичні та національні рухи в українських землях.

Виникнення в Україні суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища, пов’язаного з кризою феодально-кріпосницької системи, свідчило про зростання опозиційності до самодержавної влади.

Суспільне життя цього періоду в Україні визначали дві тенденції: по-перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітет й, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства.

Одним з перших організованих проявів опозиції владі було утворення та функціонування масонського руху. Починаючи з 1817 р., масонські ложі виникали переважно у великих містах та містечках – Харкові, Одесі, Києві, Полтаві. Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури, які представляли опозиційно настроєну ліберальну еліту суспільства . Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій і гуртків, насамперед масонських лож. 1826 р. Микола І підтвердив чинність “височайшого указу”, а з 1849 р. масонство стало переслідуватися законом. Й хоча воно не стало визначальним у формуванні ідеології громадянського суспільства, проте певною мірою виявило себе у декабристському русі: у Кам’янці –Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою “Залізні персні” (1815-1816), учасники якого стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях.

Основною причиною декабристського руху також стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомлення з соціально-політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості у суспільстві, сподівань українського селянства та козацтва на соціальні привілеї.

У 1816 р. в Петербурзі виникає дворянська таємна політична організація “Cоюз порятунку”, члени якої ставили собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Однак, розбіжності у поглядах між радикалами та поміркованими призвели до розпаду цієї організації. На її уламках виникла нова таємна організація - “Cоюз благоденства” (1818-1821 рр.), з центральними органами у Москві й Петербурзі. Організація мала свої філії у провінціях, що діяли у Тульчині (на Поділлі), с. Кам’янці (Черкащина), на Волині та у Києві. Через наростаючі суперечності між радикальною та ліберальною частинами “Cоюзу” у 1820 р. він був реорганізований, внаслідок чого було утворено дві організації – “Північне товариство” в Петербурзі і “Південне товариство” в Україні з осередком у Тульчині. Останнє очолювали П.Пестель, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли.

Протягом 1821-1825 рр. обидва таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців. “Південне товариство”, яке налічувало 101 особу і помітно впливало на розташовані в Україні урядові війська, мало три управи – Тульчинську (Поділля), Васильківську (Київщина) і Каменську (Черкащина). У головному програмному документі “Південного товариства” “Руській правді”, написаній П. Пестелем, визначалися такі завдання: шляхом військового перевороту повалити самодержавство і встановити республіку (диктатура Тимчасового уряду); скасувати кріпосне право, запровадити політичні свободи і рівність усіх громадян (надавалося загальне виборче право всім чоловікам, що досягли 20 років); встановити повну свободу торгівлі і промисловості ⁷. Проте у розв’язанні національного питання Пестель був прибічником єдиної та неподільної Росії, до якої Україна входила б як окрема з 10 областей. “Малоросія, – писав він, – ніколи не була і бути не може самостійною…” Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою”.

З 1823 р. у Новоград-Волинському діяла таємна організація – “Товариство об’єднаних слов’ян”, в роботі якого брало участь 60 осіб ⁸.

Революційний виступ декабристів 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у Петербурзі закінчився невдачею. Протягом місяця урядові війська придушили повстання Чернігівського полку, після чого настав період жорстокої реакції. Причини поразки повстання декабристів крилися передусім в їх відірваності від народу, відсутності підтримки з боку населення, а також у малочисельності, відсутності єдиної ідеології, недостатній організованості дій і нерішучості керівників повстання.

В 30-х рр. у внутрішній політиці Російської імперії проголошуються суспільні принципи процвітання держави – самодержавство, православ’я, народність. Пропагандистське гасло “народності” означало не що інше, як посилення процесу русифікації та подальший наступ на права національних меншин.

У 1834 р. засновується університет св. Володимира у Києві, куди переміщується центр громадського та культурно-просвітницького життя України. Тут у 1846 р. виникає Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засновниками якого були В.Білозерський, М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш, О.Маркевич. У роботі товариства активну участь брав і Тарас Шевченко. Основні програмні положення цієї таємної організації були викладені у “Книзі буття українського народу” (“Законі Божому”)⁹, а організаційні

принципи у “Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”.

В 1847 р. товариство було викрито і розгромлено, усі члени організації потрапили у заслання. Проте діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурно-просвітницького до громадсько-політичного етапу боротьби за національний розвиток України.

Нової якості набрав національний рух й у західноукраїнських, де у 1834 р. виник напівлегальний гурток культурно-просвітницького спрямування “Руська трійця”, утворений М.Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким. Метою гуртка було підняти українську народну мову до рівня літературної мови і, таким чином, відкрити селянству доступ до знань, а з допомогою них поліпшити їхнє життя. Поетичні, історичні, мовознавчі, етнографічні розвідки, переклади членів “Трійки”, яки увійшли до збірок “Син Русі”(1833), “Зоря”(1834), альманаху“ Русалка Дністрова”(1836), спрямовані на поширення літературної української мови, були заборонені віденською адміністрацією та львівською церковною цензурою. Переслідуване світською та церковною владою, це об'єднання у 1837 р. розпадається.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала революція в Австрії 1848–1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р. українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав “українським національним урядом”, що мав представити центральному австрійському уряду вимоги українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух 1848–1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру, мову, право, були народом, який “рівнявся славі найзаможнішим народам Європи”; доцільність поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.