ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 2078
Скачиваний: 6
Позиційні: редукція голосних (ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання), протеза(поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови: Ганна, вулиця, вона, ледве – рос. Анна, улица, она, едва), зміни приголосних в, й на у, і(був-буу, ставаі)Комбінаторні: акомодація (часткове пристосування сусідніх звуків різних категорій – голосних і приголосних).В українській мові голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м'яких приголосних. Після м'яких приголосних звуки [а], [о], [у], [е] стають більш передніми, більш закритими і більш напруженими. Пор.: саду [саду] і сяду [с''аду], тук [тук] і тюк [т''ук]. Акомодація може бути двобічною: няня [н’'а'н’'а]. Таким чином, в українській мові маємо чотири [а] — ['а], [а'], ['а']. лабіалізація приголосних перед наступними о, у (сом, зруб).Наакомодації приголосних голосними ґрунтується перехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосними переднього ряду в праслов'янській мові (нога — ножька — нозЬ, рука — ручька — руцЬ, муха — мушька — мусЬ), а на акомодації голосних приголосними — перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено —> пшоно, жена —> жона, четири —> чотири).
Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).Палаталізація (від лат. palatum — піднебіння), пом'якшення — м'який відтінок приголосних, що виникає внаслідок додаткового підняття середньої частини язика до твердого піднебіння (порівняй "сад" і "сядь"). Залежно від міри наближення язика до піднебіння приголосні можуть бути м'якими, пом'якшеними, напівпом'якшеними. В укр. мові найбільше здатні палаталізуватися передньоязикові л, н, д, т, з, с, найменше — задньоязикові г, к, х та губні б, п, в, м, ф. П. наз. і зміни г, к, х у ж, ч, ш та в з, ц, с (нога — ніжка, нозі), що виникли у спільнослов'ян. період.Асиміляція - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т') і уподібнює його собі, тобто одзвінчуе його: [бород'ба].повна асиміляція — асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знаніа -» [знан:а, неповна асиміляція —^асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю пе"збігають-ся. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. прогресивна асиміляція — асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний регресивна асиміляція — асиміляція^за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба] Дисиміляція - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною ^срібро -^ срібло; реграсивною (рицар —> лицар, суміжною (легкий [ле"хкиі], несуміжноюною (велблюд — верблюд,В українській мові спрощення наявне в таких групах приголосних: ждн —* жн (тиждень — тижневий), здн —> зн (виїздити - виїзний), стн —* сн (честь - чесний), стл —* сл (щастя - щасливий), слн —> сл (масло - масний), стц —* сц (містити - місце), лнц —» нц (сонце), рдц —» рц (сердечний -серце), сткл —у скл (скло), скн —* сн (тиск - тиснути), зкн — зн (бризкати - бризнути) та ін.
5.Морфонологія. Чергування голосних та приголосних фонем (з історичними коментарями).Морфонологія - (від морфологія і фонологія) — лінгвістична дисципліна, яка вивчає використання фонологічних засобів мови для побудови морфем і слів. Предметом М. є теорія морфонологічних чергувань, яка вивчає співвідношення між різними, частково фонологічно нетотожними морфами тієї самої морфеми (напр., "ног-" і "ноз-" при відмінюванні слова "нога"), а також теорія фонологічної будови морфем (вона визначає допустимі комбінації фонем у різних типах морфем). При описуванні мови на рівні синхронії необхідно розрізняти морфонологічні й фонетичні чергування. Перші не зумовлені сучас. фонетичними процесами, а другі — зумовлені (напр., у чергуванні аломорф "пис-" і "пиш-" кінцевий с є характерним для неозначеної форми дієслова ("писати"), а ш — для форм теперішнього часу ("пишу", "пишуть"), тоді як у фонетичному чергуванні у формах слова "круча", "кручу", "кручею", "на кручі" твердість ч зумовлена наступними голосними а, у, е, а м'якість ч — голосним і].
ІСТОРИЧНІ ЧЕРГУВАННЯ, морфологічні чергування, традиційні чергування — звукові чергування, зумовлені істор. причинами, відсутніми в сучас. мові. Є наслідком фонет. змін, що відбувалися у давніші часи. Найраніші І. ч. голосних виникли ще в дослов’ян. період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвроп. та праслов’ян. монофтонгів і дифтонгів: а) е — о (наголошене е в праслов’ян. дієсловах на означення одноразової нетривалої дії — ненаголошене о в дієсловах із значенням тривалої, повторюваної дії: везти — возити, нести — носити; б) о — а, що є наслідком колишнього чергування коротких голосних з довгими (ŏ — ō, ă — ā); після злиття у праслов’ян. мові коротких ŏ, ă виник голосний о, а після злиття довгих ō, ā — голосний а: котити — катати, стояти — стати, ломити — ламати; в) е — і, що відбиває колишнє чергування ĕ — ē; у праслов’ян. мові ĕ перейшло в е, ē — в Ђ (давньорус. плету — заплЂтати) > укр. і: летіти — літати, мести — замітати; г) і — а, де і походить від Ђ < ē (давньорус. лЂзти — лазити, укр. лізти — лазити, сідати — садити); ґ) і — и (з Ђ < ē — ī): вінок — вити, сісти — сидіти; д) а — у з кол. ę (а — юс малий) — он (Ж — юс великий) (праслов’ян. tręsti — trонsiti > давньорус. трАсти — трЖсити > укр. трясти — трусити; укр. в’язати — вузол, тягати — тугий); е) е — о — и — ø (беру — збори — збирати — брати, стелити — столи — застилати — слати); у — и — о — ø (дух — дихати — дохлий — тхнути) та ін. Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут» (нім. Ablaut — чергування голосних). Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють грамат. форми, отже, виконують роль внутр. флексії. Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні; б) о, е — # (нуль звука), що також є наслідком занепаду зредукованих (садок — садка, день — дня); в) е — о після шиплячих та j перед твердими приголосними (женити — жонатий, черниця — чорний, вечеря — звечора, шести — шостий; г) о, е — и після р, л, у кол. сполуках tnъt, tlъt, trьt, tlьt (давньорус. кровь — кръвавыи > укр. кров — кривавий, брова — чорнобривці, дрож — дрижати, глотка — глитати, бренькіт — бриніти). І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізація задньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або з j: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, tt унаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести, веду — вести. У сучасній укр. літ. мові І. ч. можуть належати до живих продуктивних елементів морфології, якщо вони — необхідний елемент словотворення і формотворення. Тоді вони закономірно охоплюють новоутв. слова і форми (графити — графлю, бомбити — бомблю), а в ін. випадках виступають у старих утвореннях як пережиткові морфол. чергування, не обов’язкові для творення форм. Вони можуть мати характер колишніх чергувань, що замінилися на прості співвідношення різних звуків у різних морфол. елементах.
6. Слово як одиниця лексичної системи, його ознаки і місце серед інших одиниць мови. Основні поняття лексикології: лексичне значення, типи лексичних значень, полісемія, синонімія, омонімія, паронімія. Стилістичні функції синонімів, антонімів, омонімів, паронімів
Лексикологія – розділ мовознавства, який вивчає слово як основну одиницю мови, а також словниковий склад мови як системи.
Слово – найменша самостійно значеннєва одиниця мови, яка складається із граматично оформленого звукового комплексу фонем, з яким пов’язане певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення.
Лексема – це слово-тип, інваріант, в якому абстрагуються від його форм.
Основна функція слова – номінативна.
Ознаки слова:
-
лексичне значення
-
номінативна функція
-
внутрішньоструктурна цілісність
-
відокремлено оформленість
-
позиційна рухливість
Єдність трьох різнопланових сутностей дає можливість кваліфікувати слово як знак:
1.матеріальна форма вираження (форматив)
2.значення закріплене в суспільній комунікативній практиці (сигніфікат)
3.предмет позамовної дійсності, що іменується словом (денотат, референт).
До значущих одиниць мови належить і морфема, але морфема не існує поза словом. Слово, структуроване з морфем, характеризується самостійністю та постійною відтворюваністю у мовленні.
Граматичне значення визначає віднесеність слова до певної частини мови і можливості й особливості слова поєднуватися з іншими словами.
Лексичне значення слова є індивідуальним, основним а граматичне - загальним, супровідним, властивим й іншим словам певного класу слів (частини мови)
Слова, що мають лексичне і граматичне значення, виконують функції членів речення: підмета, присудка, додатка означення, прикладки або обставини.
До лексичного складу мови входять і такі слова, які називаються неповнозначними, або службовими. Вони позбавлені можливості самостійно виражати лексичне значення і не виступають членами речення, а використовуються як засоби зв'язку самостійних слів (прийменники), частин ускладненого речення (сполучники між однорідними членами) чи складного речення (сполучники сурядності і підрядності) або надають додаткових відтінків словам, словосполученню і реченню чи виступають словотворчим чи формотворчим засобом (частки).
У словниковому складі мови наявні також слова, які не належать ні до самостійних, ні до службових, оскільки вони не мають номінативної функції, а лише виражають почуття, експресивну оцінку тощо (ой, ох, цить, ура — вигуки).
Лексичне значення — історично закріплена в свідомостілюдей співвіднесеність слова з певним явищемдійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням.
Є
три типи лексичних значень слів:
номінативне (первинне й похідне),
фразеологічне й контекстуальне.
Первинне
номінативне значення — значення, якого
набуло слово водночас із його появою.
Воно є основою для виникнення та
існування всіх інших значень слова.
Частина слів обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве фразеологічне значення — значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами.
Переважна більшість слів українсько, мови багатозначними. У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, ознаки чи явища дійсності. Такі слова, що мають лише одне значення називаються однозначними у кожній мові є слова, які мають кілька значень. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією (гр. слово – багато, знак). Слово, первісне однозначне, поступово може набути нових значень. Основне, вихідне значення називається прямо, решта значень того самого слова переносні. Пряме значення ще називають первинним. Воно частіше пов’язане з контекстом.
Непрямі, переносні значення багатозначного слова ще називають вторинним.
Багатозначність у мові розвивається поступово у процесі розвитку мови.
Переносність значення слова є усталеною закономірністю мови. Переносне вживання слів особливо поширене у художньому та розмовному стилях.
Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію.
Омоніми
Омоніми (гр. сл. – однаковий, ім'я) – це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням і написанням. У лексикології розрізняють омоніми лексичні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні.
Лексичні – різні за значенням і однакові за звучанням.
Синтаксичні – один з яких є словом, а другий словосполученням (потри – по три, сонце – сон це, цеглина – це глина).
Словотворчі – це однакові звукові комплекси, що виникають при творенні похідних від різних за звучанням слів (засипати від спати і засипати від сипати).
Морфологічні – це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні.
У контексті омоніми виконують стилістичні функції, зокрема використовуються як засіб створення дотепів, каламбурів образності вислову.
Антоніми
Антоніми – (гр. сл. – проти, ім'я), - слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття. Вживання антонімів робить мовлення виразнішим і багатішим нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звірення зі словниками, повсякчасного поновлення в пам’яті значення потрібних для роботи найменувань. Антоніми об'єднуються в пари: світлий — темний, рухатися — стояти, вгорі — внизу, там — тут. Антонімія властива словам, які характеризуються якісно-оцінним значенням: здоровий - хворий, добре – погано.
Багатозначне слово може мати кілька антонімічних пар залежно від кількості значень, наприклад: сухий -мокрий, сухий - м'який, сухий – повний.
Контрарні – позначають якісні протилежності, утворюють градуальні опозиції (багатий - бідний). Комплементарні – взаємодоповнюють одне одного і є граничними за своїм характером (живий-мертвий, чоловік-жінка). Векторні – позначають взаємне протилежне спрямування дій, ознак і властивостей (входити-виходити, вгору-вниз). Антоніми-конверсиви – позначають дії або ознаки, пов’язані між собою відповідними усталеними ситуаціями (екзамен: здавати-приймати). Енантіосемія – внутрішньослівна антонімія (позичати – давати в борг, брати в борг).
Синоніми (від грец. зупопутоз — однойменний) - це слова, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням, наприклад: проживати — мешкати, бажати — хотіти, властивий — притаманний, башта — вежа, вживати — користуватися. Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той самий елемент дійсності кількома словами.
Лексичні синоніми -які належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні (розглядати й аналізувати). Серед лексичних синонімів виділяються стилістичні, наприклад говорити і балакати (друге слово доречне в розмовному стилі); семантичні, наприклад вивчати і штудіювати (у значенні другого слова є відтінок «ретельно вивчати»),семантико-стилістичні, наприклад архітектор і зодчий (друге слово має відтінок урочистості). Український словник має у своєму складі і так звані абсолютні синоніми, наприклад: алфавіт — абетка, буква — літера.
Слова, що мають однакове чи подібне значення, утворюють синонімічний ряд: гарний — красивий — чарівний — чудовий - приємний на вигляд - хороший - гожий –вродливий. У синонімічному ряді (або синонімічному гнізді) є стрижневе слово (найчіткіше виражає загальне значення синонімічного ряду), навколо якого групуються усі інші компоненти ряду.
Крім лексичних синонімів, виділяються також контекстуальні, тобто такі, які лише в певному контексті мають близьке значення. Такі синоніми властиві художнім текстам.
Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.
За звуковим складом пароніми бувають:
однокореневі — відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» — земельний «пов'язаний із землекористуванням» — земляний «зроблений із землі» — землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: компанія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»; ступінь «міра інтенсивності», «вчене звання» — степінь «добуток однакових співмножників»;
За лексичним значенням пароніми бувають:
синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, слимак — слизняк, привабливий — принадливий, хиткий — хибкий, плоский — плаский, барабанити — тарабанити, линути — ринути, притаїтися — причаїтися, рипіти — скрипіти, радити — раяти;
антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, експорт — імпорт, еміграція — імміграція, густо — пусто; семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний, проханий» — церемоніальний «урочистий, за певним розпорядком», цегельний — цегляний, ніготь — кіготь, м'язи — в'язи, кіш «кошик» — ківш «черпак», кристал — кришталь;