Хутряне виробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найбільші хутряні об’єднання розташовані у Харкові, Івано-Франківську, Балті, Львові .

До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене. Підприємства цієї галузі розміщені скрізь: як у великих містах, так і у невеликих селищах. Їхня продукція – валізи, господарчі сумки, кошики, гаманці, зубні щітки, мильниці, гребінці, краватки, шпильки та чимало інших виробів. Сировину для них поставляють багато галузей: машинобудування, шкіряні, металургійні, текстильні та інші підприємства.

3. Характеристика окремих галузей легкої промисловості.

Текстильна промисловість

Є ведучою серед усієї легкої промисловості. На її частку приходиться близько 45% усієї продукції легкої промисловості. Пріоритетними факторами є споживчий і трудовий. Текстильна промисловість розділяється на :

1. Бавовняна - основні підприємства розташовані в Києві, Чернівцях,
Івано-Франківську, Львові і т.д. Деякі підприємства розташовуються поблизу
підприємств, що роблять синтетичні матеріали.

2. Вовняна - здійснюється первинна обробка вовни, а також
виготовлення різних тканин. Найбільші підприємства розташовані в Одесі,Сумах, Луганську...

3. Льняна - спеціалізується на випуску тканин побутового призначення (брезенти, пакувальні тканини, вати...). Головні центри -Житомир, Рівне, Коростень...

4. Трикотажна - найбільші підприємства розташовані в Києві, Харкові, Одесі. В даний час на Україні діє близько 80 підприємств. Спеціалізується на випуску тканин для виготовлення одягу.

Пол і графічна промисловість

Ця промисловість містить у собі поліграфічні комбінати, друкарні, фабрики книжкової й офсетної печатки і т.д.

Через широкий ужиток продукції даної промисловості поліграфічні підприємства засновані практично у всіх населених пунктах. Поліграфічні підприємства України на 75% забезпечують потреби внутрішнього ринку. Найбільші підприємства розташовані в Києві, Вінниці, Хмельницькому, Івано-Франківську.

Швейна промисловість

На долю швейної промисловості приходиться близько 40% валової продукції легкої промисловості. Розміщення підприємств формується під впливом трудових ресурсів і споживчого фактора.

Швейна промисловість на 90% задовольняє попит населення в готовій продукції. Найбільші підприємства розташовані в Харкові, Дніпропетровську, Одесі.

Шкіряна, взуттєва і хутряна промисловість

Підприємства перерахованих галузей знаходяться в тісній залежності від функціонування один одного, і мають взаємодоповнююче значення. Підприємства даного виробництва розташовуються в основному поблизу один одного і під впливом споживчого фактора. Великі фабрики розташовані в Одесі, Харкові.

---

Місцева промисловість

Місцева промисловість являє собою сукупність підприємств різних областей промисловості, що перебувають у віданні республіканських, обласних, районних і міських адміністрацій.

Як правило, переважають порівняно невеликі підприємства по своєму потенціалі, що відрізняються різноманітним асортиментом товарів.

В Україні основна частина підприємств (65%) розташована в сільській місцевості. Спеціалізація підприємств залежить від місця їхнього розташування.

ТЕМА 9 ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ

План

1. Загальна характеристика

2. Види виробництв

Харчова промисловість почала формуватися на початку 19 століття.

До складу харчової промисловості входить 25 галузей. На неї приходиться близько 20% від усієї валової продукції України. У ній трудиться близько 10 % ППП. У сучасних умовах розвиток галузі відбувається в двох напрямках:

1- реконструкція старих галузей;

2- створення нових. Через аграрну спеціалізацію України багато підприємств розташовуються поблизу джерел сировини і не далеко від споживача.

Галузі, що мають сировинну орієнтацію: цукрова, маслоробна, спиртова, молочноконсервна, рибоконсервна, виноробна. Споживча орієнтація властива таким галузям, як хлібопекарська, кондитерська, макаронна, пивоварна. Двоїсте значення факторів спостерігається для м'ясний, борошномельної, тютюнової промисловостей.

Разом з харчовою промисловістю розвиваються галузі по переробці її відходів.

2. Види виробництв

Цукрова промисловість

Є ведучою галуззю. В Україні створений 61 завод даної галузі. Найбільшими є Арельський (Полтавська обл.), Першотравневий (Миколаївська обл.), Долинський (Кіровоградська обл.).

Цукрові заводи намагаються розміщати поблизу вирощування цукрового буряка. В Україні дане виробництво засноване в 19 областях.

Цукрове виробництво співробітничає з більшістю підприємств харчової промисловості.

Кондитерська та виноробна галузі

Дана промисловість розміщена у всіх областях України. Розміщення підприємств орієнтується на споживача у виді швидкого порчення продукції. Найбільші підприємства розташовані в Києві ім. К.Маркса („Рошен"), Львові („Світоч"), Донецьку („АВК"),(«КОНТІ»).

Виноробна промисловість розміщається поблизу сировинної бази, тому що час переробки винограду після його збору не повинне перевищувати 5 годин. Основні підприємства розміщені в Криму («Масандра», «Магарач», «Коктебель», «Золота Амфора»).

Виноробство приносить державі близько 8 % від усіх доходів.

- Спиртова, ликьороводочна та пивоварна промисловість

Спирт використовують більш ніж у 150 галузях промисловості. Сировиною є меліса (патока), цукор, зернові культури, картопля, відходи сокового виробництва. Це притягає виробництво спирту до цукрових заводів, що розташовуються як правило в невеликих містах або ПГТ. Багато заводів, що виробляють виноградний спирт використовують свою продукцію для готування коньяків, лікерів, марочних вин.

---

Виробництво пива орієнтується на споживача і розташовується у великих містах. Найбільші підприємства розташовані в Києві (Оболонь), Харкові (Рогань), Донецьку (Сармат).

Виробництво мінеральних вод орієнтується на наявність відповідних шпар. Основні виробництва розташовані в Закарпаття (Трускавець, Моршин), поблизу Полтави (Миргород).

М'ясна промисловість

М'ясна промисловість приносить близько 30 % від валової продукції харчової промисловості. Найбільші підприємства розташовані в Миколаєві, Вінниці, Києві, Полтаві, Кременчуці, Луганську. Через виробництво швидкопсувних товарів, підприємства розташовуються у великих населених центрах. До них тяжіє створення тваринницьких ферм (поблизу міст).

У структурі даного виробництва зайняте близько 4 % усього промислово-виробничого персоналу.

Тютюнова промисловість

Розміщається як поблизу вирощування махорки і тютюну, так і у великих містах (через недороге транспортування сировини). Найбільші підприємства розташовані в Києві, Харкові, Львові, Прилуках. Дане виробництво приносить близько 20 % від усіх доходів харчової промисловості.

По характері функціонування ринку в Україні склалася олігополія.

. Молочна промисловість

Дана промисловість охоплює маслоробні, сироварну і молочно­консервну галузі.

Розміщення підприємств має споживчу і сировинну орієнтацію. В даний час нараховується більш 500 підприємств. Приносить близько 17 % від усіх доходів харчової промисловості. Найбільші підприємства розташовані в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Сімферополю, Дніпропетровську.

Хлібопекарська і макаронна промисловість

Значна кількість борошномельних підприємств зосереджено як у районах сировини, так і в місцях споживання. Дана промисловість входить до складу будь-якого територіально-промислового комплексу. Вона концентрується з підприємствами інших галузей харчової промисловості, а також має господарські зв'язки із сільським господарством. Для прийому і збереження сировини споруджуються спеціальні елеватори. Концентрація борошномельного виробництва обумовила ліквідацію великої кількості малих борошномельних підприємств.

Рибна промисловість

У структурі харчової промисловості рибна промисловість займає 4% вартості валової продукції і 5% від усієї чисельності промислово-виробничого персоналу.

Дане виробництво розміщене як біля джерел, так і в місцях великого скупчення населення. Близько 40 % риби переробляється на плавучих рибоконсервних заводах.

ТЕМА 10. Економічні райони України

План

1. Економічне районування

2. Характеристика окремих економічних районів

1. Економічне районування

Районування - це міждисциплінарний метод наукового аналізу і синтезу складних явищ об'єктивної дійсності, прогнозування, планування і керування людською діяльністю, процес просторового упорядкування складної інформації. Усякий район характеризується внутрішньою неоднорідністю, він завжди є територією з цілісною системою зв'язків, тобто володіє визначеною функціонально-територіальною структурою і внутрішньою організацією. Він повинний бути об'єктивним, мати ' ознаки єдності і специфіки своїх компонентів і елементів.

---

Найважливішим видом районування виступає суспільно-географічне, котре разом із природно-географічним розкриває просторову диференціацію земної поверхні на різних рівнях її організації - планетарному, регіональному і локальному. Головною задачею суспільно-географічного районування виступає

об'єктивне виявлення елементів територіальної структури матеріально-речовинних

і духовних елементів людської діяльності.

Кожен суспільно-географічний район (СГР) повинний відбивати спеціалізацію, рівень комплексно-пропорційної організації людської діяльності, особливості керування нею.

Економічний район – це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

– спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

– комплексність – у широкому розумінні – як взаємопов’язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

– керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

Основи економічного районування України, – а спочатку це було фізико-географічне районування, – створювалися досить давно.

Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длуґоша «Хорографія Польського Королівства». На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої був чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, – йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.

З кінця XVI й до половини XVII ст. з’явилося ціле ґроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв.

Серед засновників районування був І. Кирилов (1689–1737), укладач першого атласу Росії. У праці «Квітучий стан Всеросійської держави» він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686–1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711–1765) запровадив у Росії термін «економічна географія». Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв’язку з природним середовищем. К. Герман (1764–1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги – західні й східні, – Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.

---

1842 року з’явилася «Економічна карта» для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість «країв», що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід), 2) промисловість взагалі (Підмосков’я), 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви), 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).

П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що «для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна». На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.

У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв’язку з планом «ГОЕЛРО». Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади – економічна та енергетична, а зв’язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.

Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду «економічної цілісності», що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району. Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

---

Смотрите также файлы

• Аграрное право-Деркаченко.doc

• Финансы-2007.doc

• Аудит у заруб_жних країнах.doc

• Налоговое право -опорный конспект.doc

• Страхование.doc