ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.11.2019
Просмотров: 1131
Скачиваний: 7
Третім принципом вивчення історії є принцип соціального підходу. Він передбачає розгляд історичних процесів з урахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, форм їхнього вияву в суспільстві, у тому числі в економічній та політичні сферах, у суперечностях соціальної поведінки та традицій.
Соціальний аналіз дозволяє дати оцінку впливу соціальних сил, прошарків та політичних партій на розвиток суспільного прогресу, їх відповідність загальнонаціональним, державним інтересам.
Особливість принципу соціального підходу передбачає одночасне дотримання принципів об’єктивності та історизму, що у сукупності визначає науковість історичного дослідження та ідеологічну спрямованість оцінки історичного досвіду для політичної практики.
Четвертий – принцип альтернативності. Він визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на підставі аналізу об’єктивної реальності та можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, сформулювати уроки на майбутнє.
|
Наукові методи історичних досліджень |
Окрім загальних методологічних принципів, в історичному пізнанні використовуються й конкретні методи історичного дослідження. |
Наукові методи – це теоретично обґрунтовані способи пізнання. Методи історичного дослідження. поділяються на три категорії: загальнонаукові, власне історичні та спеціальні. До загальнонаукових належать: 1) історичний (розглядає явище на всіх етапах його розвитку, у конкретних умовах місця й часу); 2) логічний (узагальнює весь процес у теоретичній формі закономірностей); 3) метод класифікації (дозволяє виділити загальне й особливе в явищах, систематизує значне і сприяє теоретичним узагальненням, виявленню нових тенденцій і закономірностей).
До власне історичних методів належать хронологічний, синхронний, періодизації, порівняльно-історичний, ретроспективний (історичного моделювання), структурно-системний.
Хронологічний – передбачає виклад історичного матеріалу у хронологічній послідовності. Синхронний – одночасне вивчення подій, які відбуваються в суспільстві. Метод періодизації дає можливість виявити зміни якісних особливостей і встановити моменти цих змін. Порівняльно-історичний має за мету встановити загальні тенденції, які властиві таким процесам, виявити шляхи їхнього розвитку. Ретроспективний – дозволяє відновити процес за виявленими типовими ознаками й показати закономірності його розвитку. Структурно-системний – надає можливість розглядати суспільство як складну систему з множиною зв’язків у «вертикальному розрізі» ієрархічно організованих груп.
Спеціальні методи (пристосовані для історії від інших наук) – це методи статистики, математичного аналізу, соціологічних досліджень та соціальної психології.
4. Поняття про антропогенез.
Початки людської цивілізації на території України
|
Поняття про антропогенез. Кам’яний вік |
Історія людства сягає в глибину віків і починається з того моменту, коли людина виділилася з природного світу. Процес виділення людини з тваринного |
світу під впливом суспільної практики отримав у науковій літературі назву антропогенезу (грец. anthropos – людина і genesis – походження). Серед головних чинників цього процесу вчені називають працю, а також виготовлення і використання найпростіших знарядь праці. На основі трудової діяльності починала формуватися й соціальна природа людини, прискорився її психічний розвиток.
Останнім часом у науковій літературі поширилось твердження, згідно якого первинні причини антропогенезу пов’язані з наслідками космічної еволюції. Збільшення іонізуючої радіації космічного походження принаймні удвічі збільшило частоту мутацій у зародкових клітинах людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів) – особливо у південно-східній Африці (Ефіопія, Танзанія, Кенія), яка, на думку науковців, є прабатьківщиною людства. Вітчизняні вчені поділяють гіпотезу, згідно якої австралопітек як новий біологічний вид – попередник людини (Homo sapiens) – виник унаслідок мутацій людиноподібних мавп під впливом зміни радіаційної обстановки. Результатом мутацій стала поява мавп-потвор (австралопітеків), які мали спрямлений хребет, слабке волосяне покриття, досить розвинений мозок (450 г) і пересувалися на двох ногах. Отже, перехід до прямоходіння відбувався близько 4 млн років тому без допомоги знарядь праці. Навпаки, прямоходіння сприяло тому, що австралопітек все частіше використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для захисту від хижаків і для полювання. Це положення є нині загальноприйнятим у світовій науці.
Сучасні дослідники довели, що первісна виробнича діяльність існувала як епізодичне явище у рефлекторній формі ще в австралопітеків (зробити край каменя гострішим або надати йому зручнішу форму). Але відправною точкою у становлення суспільства стала поява стандартизованих знарядь праці, що, у свою чергу, пов’язано з початком становлення мислення, волі та мови. У стандартизованому знарядді праці втілена ідея, яка виходить за межі кожного окремого індивіда, зайнятого конкретним відтворенням цього знаряддя. Стандартизоване знаряддя праці є поняттям соціальним. Відтворення зразку передбачає збереження інформації (знання) про цей зразок. А це знання зберігається і передається суспільством.
Стандартизовані знаряддя праці з’являються близько 1 млн років тому у пітекантропів (Homo erectus – «людина уміла»), яких наука безумовно відносить вже до людей, щоправда, не сучасного виду, а таких, що формуються.
Залежно від матеріалу, з якого вироблялися знаряддя праці, у стародавній історії людства виділяють чотири періоди: кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), міднокам’яний (енеоліт), бронзовий і ранній залізний. У свою чергу, палеоліт дещо умовно поділяється на самостійні етапи: ранній,середній і пізній.
Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам’яний вік – палеоліт (3 млн. – 10 тис. років тому). Це – найбільший у часовому вимірі період історії людства. В добу раннього палеоліту (3 млн. – 100 тис. років тому) розпочалося розселення давніх людей, так званих архантропів, зі своєї прабатьківщини. Зокрема в цей час відбувається освоєння первісними людьми типу пітекантроп європейського материка. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високо розвинутої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що давні люди прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу близько 1 млн. років тому. В Україні виявлено близько 30 стоянок людей того часу: біля с. Королеве (Закарпаття), міста Амвросіївка (Донецька обл.) та ін.
У період середнього палеоліту (100 – 40 тис. років тому) змінився антропологічний тип людини: на зміну пітекантропу прийшов неандерталець. В цей час відбувається інтенсивне заселення всієї південної частини Східної Європи. В Україні відомо понад 200 поселень неандертальців: у Донбасі, Криму, Подніпров’ї і на Десні, у Подністров’ї і західних областях України.
У період пізнього палеоліту (40 – 10 тис. років тому) в умовах наступу льодовика змінилися форми людського співжиття. На зміну первісному стаду приходить рід – об’єднання кровних родичів. Спорідненість визначалося по материнській лінії, оскільки при груповому шлюбі інакше спорідненість визначити було неможливо. Крім того, жінки займали провідне місце і в суспільному виробництві (гончарство, ткацтво), збиранні їстівних рослин. Сформувався новий антропологічний тип людини – homo sapiens («людина розумна»), європейський варіант якої археологи назвали кроманьйонцем – за місцем першої знахідки кісток такої людини у гроті Кро-Маньйон у Франції. Важливою передумовою завершення формування людини сучасного біологічного типу стало регулювання родом шлюбних відносин, заборона змішування крові близьких родичів. Цей період характеризується багатою та різноманітною матеріальною культурою (вироби з каменю, кістки, рогу). У пізньому палеоліті виникає мистецтво, з’являються зародки вірувань: анімізм (культ предків, вшанування померлих), тотемізм (віра в спільного предка з тварин чи рослин), фетишизм (поклоніння предметам неживої природи). У межах України відомо близько 800 поселень цієї доби. Чисельність населення в пізньому палеоліті на території сучасної України не перевищувала 6 тис. осіб.
На зміну палеоліту прийшов мезоліт – середній кам’яний вік (10–6 тис. років тому). У період мезоліту розтанув останній льодовик на території Європи. Склалися нові, близькі до сучасних, ландшафтно-географічні зони. Істотних змін зазнали рослинний і тваринний світи. На територіях, де раніше був степ, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамонти, шерстисті носороги та інші тварини, які перед тим були головним об’єктом полювання й джерелом їжі. Натомість ліси заселили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, лисиця, вовк, а степи – кінь, тур, косуля, антилопа. Надзвичайно важливим досягненням мезоліту став винахід лука і стріл. Полювання стала провідною галуззю господарства людини. Люди мезолітичної доби створили всебічне і диференційоване привласнювальне господарство, основою якого були мисливство, збиральництво, рибальство. В цей час була заселена вся територія України, включаючи й північні лісові райони. Населення в мезоліті на території сучасної України могло становити близько 20 тис. чол. Середній вік життя людини в цей період становив 20–23 роки.
На зміну мезоліту прийшов неоліт – новий кам’яний вік (VI–IV тис. до н. е.), якому судилося стати переломним в історії людства. Англійський археолог Гордон Чайлд (1892–1957 рр.) назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає в переході від економіки привласнювального типу (мисливство, збиральництво, рибальство) до економіки відтворювального типу (землеробство, скотарство). Цей перехід був спричинений кризою мисливського господарства в Європі. Адже зростання продуктивності полювання внаслідок удосконалення знарядь праці, передовсім винайдення лука і стріл, призвело до порушення екологічного балансу і значного скорочення популяції великих стадних тварин, на яких полювали давні люди, а отже, до першої в історії людства глобальної продовольчої кризи.
Неолітична революція тривала кілька тисячоліть. Її результатом було: поширення нових способів виготовлення знарядь праці – пиляння, свердління, шліфування; виникнення штучних продуктів – керамічного посуду, тканини; перехід до осілого способу життя; активне формування стад свійських тварин та використання їх як тяглової сили. На ґрунті відтворювальної економіки з’являється можливість для отримання надлишкового продукту, що з часом неминуче призведе до майнової та соціальної нерівності, а відтак, до формування нових соціальних відносин. Суттєві зміни сталися в демографічній ситуації: населення земної кулі зросло з 5 до 80 млн осіб; зростає тривалість життя людини – в середньому до 30–32 років.
У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка буде панівною в Європі аж до виникнення міст. ЇЇ характеризували: аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-демографічна саморегуляція (збільшення продуктів харчування посилювало розмноження, зменшення – вимирання).
Неолітичну революцію інколи трактують як руйнування гармонійного співіснування людини з природою. З цього часу людство опиняється в опозиції до природи, прилаштовуючи навколишнє середовище під свої потреби, що призводить до виникнення цивілізації та технічного прогресу.
|
Мідно-кам’яний вік. Трипільська культура |
Кам’яний вік становить 99 % історії людства. Перехідною епохою від кам’яного до металевого періоду був енеоліт – мідно-кам’яний вік |
(IV–ІІІ тис. до н. е.), коли поряд з кам’яними почали виробляти знаряддя з міді. Мідь була першим металом, який почала використовувати людина – спочатку самородна, а згодом люди навчилися виплавляти цей метал з руди. Крім міді, використовувалися також срібло й золото, але через дефіцит цих металів вони майже відразу стають дорогоцінними. Перехід до мідних знарядь праці призвів до зростання продуктивності праці, до розвитку майнової диференціації. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці – виділення скотарських племен з-поміж інших. Відбувалося подальше зростання продуктивності праці, створювалися умови для товарообміну та майнового розшарування суспільства. Разом ці процеси пришвидшили розклад первіснообщинного ладу.
Енеоліт – це час розквіту землеробських культур, які змінили вигляд планети. Час виникнення перших цивілізацій на Землі.
Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV–ІІІ тис. до н. е.). Ця умовна назва походить від села Трипілля на Київщині, поряд з яким видатний київський археолог Вікентій Хвойка у 90-х рр. ХІХ ст. виявив матеріальні залишки невідомої на той час культури. Трипільська культура поширювалася на величезну територію від Прикарпаття до Дніпра (190 тис. км2), що нині входять до складу України, Молдови і Румунії. Лише в Україні знайдено понад 1 000 трипільських пам’яток. У Румунії ця культура називається культурою кукутені.
Характерними ознаками трипільської культури в економічній сфері були екстенсивне зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці з одночасним домінуванням кам’яних і крем’яних; розвинуті гончарство і ткацтво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об’єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських одно- та двоповерхових протоміст з населенням 15–20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 30–80 років (цю культуру ще називають «культурою пересувних землеробів»); розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту – жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.
Ця багатогранна і самобутня культура проіснувала більше двох тисячоліть і за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту. У ІІ тис. до н. е. трипільська культура більше не існувала.
З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це i порушення екологічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства; й певне похолодання клімату; i спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; i внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного та східного ареалів; i експансія степовиків тощо. Через низку причин трипільська культура не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.
У сучасній літературі існує твердження, що трипільці є прямими предками українського народу. Дійсно, цілою низкою своїх рис трипільська культура дає підстави ставити питання про її роль у формуванні українського етносу, а саме: високий рівень землеробської культури; розміщення трипільських поселень на місці традиційних українських сіл; декоративний розпис будинків; хати-мазанки на дерев’яному каркасі; орнаментування кераміки; велика піч як обов’язків елемент житла та ін. Питання про етнічне обличчя трипільців залишається дискусійним. По-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна, не дає змоги дійти однозначних висновків. По-друге, більшість вчених схиляється до ідентифікації трипільців із середземноморською расою, можливо – з вірменоїдним антропологічним типом. Антропологічний тип трипільців мав такі риси: дуже темна пігментація, великий горбатий ніс, скошено чоло, кругла голова, тендітна будова тіла, невисокий зріст. Це зовсім інші антропологічні ознаки ніж ті, що їх мають індоєвропейці, до яких належать українці. По-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців.