5. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК ЮРИДИЧНА НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Наука конституційного права вивчає конституційно-правові норми і інститути, а також суспільні відносини, які регулю­ються, можуть або повинні регулюватися ними. Наука вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм і ін­ститутів, прагнучи зрозуміти закономірності їх розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві і правозастосовувачу щодо вдосконалення і застосування відповідних норм права, а окремим особам - рекомендації з їх використання.

З цією метою вивчаються також теорії і погляди, що роз­робляються дослідниками конституційного права, умови і погляди, що впливають на їх еволюцію, тобто наука вивчає і сама себе.

Методи дослідження: порівняльний аналіз; формально-логіч­ний аналіз; історичний підхід; соціологічні дослідження; вивчен­ня статистики тощо.

До недавнього часу в науці конституційного права існували 2 напрями, які умовно можна було назвати радикалістським і ліберальним.

Радикалістів можна розділити на вчених-марксистів (у ленін­ському розумінні), революційних демократів (що обстоюють соціальну орієнтацію країн, що розвиваються) і лівих радикалів.

Ліберали вважають, що конституція є виразом соціального контракту між різними групами населення.

У зарубіжній науці конституційного права існує 3 школи:

1. Юридична школа (спочатку мала визначальний, а до 20 років XX ст. - значний вплив). Для її представників характер­ним є вивчення держави, її органів, прав людини з юридичних
   позицій.

2. Політологічна (отримала перемогу в середині 50 років XX ст.). її прихильники закликають вивчати не стільки норми конституційного права (іноді їх навіть ігнорують), скільки реальну роль тих або інших інститутів державності, політич­них інститутів.

3. Теологічна. Характеризується строкатістю поглядів. Праве крило межує з радикалістами, але в особливій, релігійній інтер­претації. Помірніші представники обстоюють ліберальні погля­ди, прикриті релігійною оболонкою. Головним чином, ця школа представлена дослідженнями мусульманських юристів. Для них характерна пропаганда ідей халіфату: вселенський суверенітет належить Аллаху; вибори слід замінити консультативним прав­лінням; визнається пріоритет принципів шаріату - нерівноправ’я чоловіків і жінок, правові і моральні обов'язки перед Аллахом і громадою "правовірних" важливіші за права і свободи людини.

Обсяг і зміст конституційного права як навчальної дисципліни визначається навчальними програмами, які розробляються ка­федрами і затверджуються радами факультетів, а іноді і вузів.

Навчальний матеріал складається з 2 частин: загальної, в якій концептуально вивчаються основні інститути конституцій­ного права і особливої, де викладено основні риси політичних інститутів і основ конституційного права окремих країн.

---

Конституційне право має пізнавальне значення, дозволяє пізнати закономірності розвитку цієї галузі права, сприяє ро­зумінню специфіки його розвитку, розширює кругозір тощо.

Тема 2

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

1. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ

Слово "партія" походить від латинського слова "pars", що означає "частина".

Політична партія — це активна і організована частина суспільства, об'єднана загальними інтересами, цілями і ідеала­ми, яка прагне заволодіти державною владою або вирішальним чином впливати на її здійснення.

Партії існували ще в Стародавній Греції, Стародавньому Римі і в державах середньовічної Європи з демократичним режи­мом правління. Виникнення політичних партій, в розумінні близькому до сучасного, знаходиться в безпосередньому зв'язку з буржуазними революціями, в ході яких формувалася система народного представництва, а за їх перші прототипи вважаються британські "торі" (консерватори) і "вігі" (ліберали). Остаточне формування політичних партій в сучасному розумінні цього терміна відноситься до середини XX ст. Цей процес відбувався одночасно з переходом більшості країн до прямих, рівних і загальних виборів при таємному голосуванні.

Від громадських об'єднань (соціально-економічних, со­ціально-культурних об'єднань, профспілок, союзів підприєм­ців тощо) політичні партії відрізняються тим, що вони відкри­то борються за місця в парламенті і уряді, які дають можли­вість здійснювати управління державою, а через нього - всім суспільством. Ця обставина визначає особливу роль партій в політичній системі більшості держав.

Прихильники партії, що голосують за висунутих нею кан­дидатів на виборах в державні органи, утворюють її електорат (від англ. - "elector", франц. "electeur" - "виборець"). Ті со­ціальні або регіональні спільності, до яких належить основна маса електорату, складають соціальну базу партії.

Суть політичних партій понад усе виявляється в їх цілях і функціях.

Цілями демократичних партій є: забезпечення ефективного функціонування всієї політичної системи країни, узгодження і реалізація інтересів різних верств суспільства, стабільність існуючого ладу при збереженні динаміки і здатності до само­регулювання і розвитку.

Насамперед враховуються інтереси груп, які складають со­ціальну базу партії, але, щоб уникнути конфронтації, так само і інших соціальних груп.

Функції політичних партій - це основні напрями їх діяльності, обумовлені цілями, що стоять перед ними, і їх завданнями. До них належать:

1. Участь партії у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.

2. Розробка політичного курсу, направленого на вирішення проблем, що існують в суспільстві.

3. Розробка певної ідеології і її пропаганда в суспільстві з метою збільшення числа своїх прихильників, а так само створення в державі соціально-психологічної атмосфери, сприятливої для діяльності партії.

4. Залучення в партію нових членів, робота з підготовки активу, мобілізація виборців на підтримку кандидатів від партії в ході виборів, визначення лідерів і просування їх на керівні посади в державних органах і громадських організаціях.

5. Встановлення і підтримка ефективного зворотного зв'язку між керівництвом партії і суспільством.

6. Участь у вирішенні соціальних конфліктів.

7. Національна інтеграція. Ця функція характерна для партій, що діють в тих державах, що борються за національну неза­лежність або в перший період після її завоювання.

---

2. КЛАСИФІІСАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ, ЇХ ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА

Класифікація політичних партій можлива за самими різними підставами. Соціально-політичний критерій для класифікації партій показує, які соціальні інтереси партія виражає, які цілі ставить перед собою і суспільством і якими політичними засо­бами їх добивається.

У XIX ст. основними видами політичних партій були консер­ватори і ліберали. З кінця XIX ст. підвищилася роль на полі­тичній арені партій соціалістичного спрямування, що виражали інтереси людей найманої праці. Економічні кризи першої третини XX ст. стали причиною появи і подальшого затвердження у владі партій, що представляли радикальну і навіть екстреміст­ську течію в робочому русі (більшовиків в Росії, фашистів в Італії, націонал-соціалістів в Німеччині). Реформіське крило в робочому русі представляли соціал-демократи.

З другої половини XX ст. головний вододіл між партіями пролягає з питання про податки:

Неоконсерватори і неолиберали виступають за зниження по­даткових ставок для суб'єктів підприємницької діяльності. На їх думку, це дозволяє підприємцям вкладати засоби, що вивіль­няються, в розвиток виробництва, що сприяє зростанню числа робочих місць. За рахунок цих засобів відбувається збільшення заробітної плати і інших доходів населення.

Соціалісти виступають за високі податкові ставки, викорис­товуючи отримані до бюджету кошти на розвиток соціальних програм, забезпечення соціально незахищених верств населення.

Значного поширення набули конфесійні партії, тобто створені на основі певних релігійних вірувань.

Серед них виділяють:

- християнсько-демократичні, ідеологія яких ґрунтується на заповідях християнської релігії;

- клерикалізм, прагнучі підпорядкувати державу впливу певної церкви;

- фундаменталістські, тобто такі, що існують в ісламських державах.

Останніми роками достатньо міцні позиції в демократичних державах завоювали партії "зелених", які об'єднують прихиль­ників захисту навколишнього середовища.

У політичному аспекті кожної країни розрізняють праві, ліві і центристські політичні партії. Ця класифікація бере початок від розміщення місць в післяреволюційному французькому пар­ламенті, де консерватори розміщувалися праворуч від голови, а прихильники реформ - ліворуч.

Представники радикальних партій (лівих і правих) є при­хильниками кардинальних змін, що досягаються, зокрема, і неконституційними методами.

Націоналістичні партії орієнтуються на визначені націона­лістично налаштовані групи населення.

Націонал-реформісти визначають головною метою досягнення економічної самостійності держав.

Існує 2 основні методи організаційної побудови партій: орга­нізаційно оформлені і організаційно неоформлені.

Організаційно оформлені (кадрові) партії мають централізо­ваний партійний апарат, який складається з числа партійних функціонерів, що розглядають свою політичну діяльність як професію. Центральне керівництво, очолюване лідером партії, має вирішальне слово у всіх партійних справах. Групу вищих партійних керівників, що збираються для попереднього обговорення політичних і організаційних питань і фактично прий­маючих рішення відповідних форумів партії, в англомовних країнах називають кокусом. Нерідко в цих партіях діють фрак­ції, що мають свої квоти в керівних партійних органах. У цих партіях існує організаційний зв'язок між партією і її членами. Член партії отримує партійний квиток, сплачує партійні внески і підкоряється всім дисциплінарним вимогам, передбаченим партійним статутом. Членство може бути індивідуальним і колективним. Чисельність таких партій, як правило, невелика. До їх числа належать: Народна партія Австрії, Індійський на­ціональний конгрес (І), Християнсько-демократичний союз ФРН, Ліберально-демократична партія Японії тощо. Іноді до таких партій примикають або входять до їх складу інші гро­мадські об'єднання (профспілки тощо). Наприклад, до фран­цузької компартії примикає професійне об'єднання Загальна конфедерація праці; до складу британської Лейбористської партії входять Британські тред-юніони.

---

У організаційно неоформлених партіях відсутнє членство, а, отже, і формальний зв'язок партійних органів з її прихильни­ками. За таких вважаються виборці, що голосують за партію на виборах. Вони не мають документів про партійну при­належність, не сплачують партійних внесків і не зобов'язані підкорятися партійній дисципліні. Апарат партії, що складається з професіоналів і активістів, діє, головним чином, в період виборчих кампаній. Ці партії є, по суті, виборчими рухами.

У багатьох країнах парламентська партійна фракція, а тим більше - сформований нею уряд, не залежать від позапарла­ментських партійних органів. Навпаки, саме парламентська фракція є справжнім керівництвом партії. Тому її називають парламентською партією. Скріплена жорсткою дисципліною парламентська партія під керівництвом лідера практично визна­чає її політику в країні.

Найчастіше політичні партії будуються за територіальним принципом, структура партійних організацій визначається ви­борчими округами і політико-територіальним поділом держави. Типовим прикладом таких партій є Республіканська і Демокра­тична партії США, Консервативна партія Великобританії.

3. ІНСТИТУЦЮНАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Правовий статус і порядок діяльності політичних партій ре­гулюється внутрішнім і зовнішнім методами.

Зовнішній метод регулювання здійснюється шляхом ухвалення конституцій, звичайних законів і судових рішень. Головним чином, він реалізується за допомогою інституціоналізації.

Інституціоналізація політичних партій виявляється в 2 взаємо­зв'язаних процесах -конституиіоналізації і законодавчій інсти­туціоналізації.

Конституціоналізація — включення в конституції основних принципів, що стосуються правового статусу політичних партій.

Законодавча інституціоналізація - детальне визначення зако­ном правового статусу політичних партій. Вона зазвичай вклю­чає правове регулювання наступних елементів статусу політич­них партій:

1. Поняття політичної партії, визначення місця і ролі партій в політичній системі і державному механізмі.

2. Умови і порядок створення і припинення діяльності полі­тичних партій.

3. Вимоги до ідеології і програмних положень партій.

4. Вимоги до їх організаційної будови і порядку діяльності.

5. Фінансово-економічна база партій.

6. Взаємини з публічною владою, перш за все участь у виборах і в діяльності представницьких органів держави і місце­вого самоврядування.

Система деталізації і визначеності цих положень різна, але сама їх наявність становить абсолютно визначену специфічну ознаку сучасного конституціоналізму.

Норми, які регулюють тою чи іншою мірою діяльність партій, містяться в Конституції Італії 1947 р., в Конституції Японії 1947 р., а також в конституціях ФРН, Франції, Іспанії. У 1967 р. у ФРН був прийнятий закон про партії. Декілька законів (1954 р., 1965 р., 1970 р., 1974 р.), в яких також певною мірою регулюються питання діяльності партій, насамперед в період виборчих кампаній, прийнято в США. Важливу сферу регулю­вання діяльності партій становить державне фінансування партій. Особлива увага приділяється при цьому виборчим ви­тратам. У Великобританії головна опозиційна партія вважаєть­ся за опозицію "її величності", а лідер такої партії отримує платню з казни.

---

Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політич­ними партіями через їх центральні або місцеві керівні органи. Всі партії, незалежно від ступеня їх організаційної оформле­ної, володіють певною внутрішньою структурою, між різними партійними органами існують інституціоналізовані відносини. У організаційно оформлених партіях особливим предметом Регулювання є членство. Необхідно відзначити, що і організаційно неоформлені партії почали вживати заходів щодо зміц­нення партійних організацій. Наприклад, в США в 1974 р. був прийнятий статут Республіканської партії, а в 1976 р. на­ціональний конвент Республіканської партії оформив відпо­відні особливі правила її діяльності.

4. ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Партійні системи - це політичний інститут, який характери­зує політичну організацію суспільства а також сам характери­зується, з одного боку, відносинами між партіями і державою, а з іншої - відносинами партій з іншими суспільними елемен­тами політичної системи і громадянами. Партійна система пов'язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різно­манітність партійних систем в різних країнах.

Партійні системи можна класифікувати за різними підставами. Єдиного підходу в цьому питанні не існує.

М. Дюверже і його послідовники виділяють одно-, дво- і багатопартійні системи. Дж. Сарторі розширив цю типологію. Він виділяє однопартійну, гегемоністичну, з домінуючою партією, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму і атомізовану системи.

Більшість вчених виділяють багатопартійні, двопартійні системи, системи фіксованого законом числа партій і однопар­тійні системи. Найбільш поширені двопартійні і багатопартійні системи.

Багатопартійна система не рівнозначна наявності в країні безлічі партій, що характерний практично для будь-якої де­мократичної, а інколи і для тоталітарної держави. Про багатопартійну систему ми можемо говорити тільки у тому випадку, коли у виборчій боротьбі за владу беруть участь більше 2 полі­тичних партій і всі вони мають шанси взяти участь у формуванні уряду.

Соціальною основою багатопартійності є саме суспільство, що складається з різних соціальних і інших інституціоналізованих груп з суперечливими інтересами. Кожна соціальна і будь-яка інша група може бути представлена відповідною партією або партіями. В той же час до партії можуть входити люди з різних соціальних верств суспільства, інтереси яких в чомусь збігаються.

Численні багатопартійні системи можна поділити на наступні групи:

Багатопартійні системи без монопольно пануючої партії. За цієї форми багатопартійності жодна партія не має в своєму розпорядженні абсолютної більшості в парламенті і тому ви­мушена вступати до різного роду політичних союзів з метою створення коаліційного уряду.

---

Смотрите также файлы

• Эконом. теория.doc

• ГЛАВА 1 ОБЩИЕ ПРОБЛЕМЫ СПЕЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ.doc

• ГЛАВА 2 УМСТВЕННО ОТСТАЛЫЕ ДЕТИ.doc

• ГЛАВА 3 ЗАДЕРЖКА ПСИХИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ.doc

• ГЛАВА 4 ДЕТИ С НАРУШЕНИЯМИ СЛУХА.doc