Типовий приклад - партійна система Італії. До 1993 р. най­більший вплив в країні мала Християнсько-демократична партія (ХДП), що користувалася підтримкою Ватикану. Окрім неї діяли Республіканська, Ліберальна, Комуністична, Соціалістична партії, Італійський Соціальний Рух — Національно Праві Сили. У 1993 р. ХДП була перетворена в Італійську Народну Партію. Багато партій розкололися. Помітну роль почали відігра­вати Радикальна Партія, Ліга Півночі, "Вперед Італія". 18 квіт­ня 1993 р. на національному референдумі були скасовані статті закону 1974 р. "Про участь держави у фінансуванні політичних партій", пов'язані з наданням щорічних державних дотацій парламентським групам. У грудні 1993 р. були внесені зміни в закон про недержавне фінансування політичних партій, встанов­лені нові критерії перерозподілу засобів на проведення виборчих кампаній.

Багатопартійні системи з монопольно пануючою партією. Різно­видом цієї системи є багатопартійна система з блоковою формою. При цій системі абсолютна парламентська більшість належить одній партії, яка формує однопартійний уряд. Наприклад, в Японії до 1993 р. домінувала на протязі 38 років Ліберально-демократична партія. Така ж система (з перервами з 1977 р. по 1980 р. і з 1989 р. по 1992 р., коли правила Джоната парті) діяла в Індії. Там з моменту завоювання незалежності (1949 р.) при владі до 1996 р. перебувала партія Індійський національ­ний конгрес (ІНК), створена в кінці XIX ст. Сучасний ІНК (І) протистоїть Бхаратія Джаната парті, яка була головною опози­ційною партією і користувалася впливом в штатах хіндімовного поясу, а також партії Джаната дал і партіям лівого руху - Комуністичній партії Індії і Комуністичній партії Індії (марксистькій).

У Франції при президентах Шарлі де Голлі (1958-1969) і Жоржі Помпіду (1969-1974) монопольне положення займала голістська партія. Спочатку вона називалася Союз в захист нової республіки, з 1968 р. - Союз демократів за республіку, з 1976 р. - Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). З 1974 р. У Франції встановилася багатопартійна система з блоковою формою. До складу правлячої коаліції увійшли ОПР і "Союз за французьку демократію", в який входили Республіканська партія, Центр соціальних демократів, Партія радикалів, Партія радикальних соціалістів. Протягом 7 років в опозиції до них знаходилися Французька соціалістична (ФСП) і Французька комуністична (ФКП) партії. У 1981 р. на президентських ви­борах переміг лідер ФСП Франсуа Міттеран і незабаром його партія отримала абсолютну більшість на виборах в Національ­ні збори. У 1986 р. більшість в Національних зборах отримав блок "Об'єднання на підтримку республіки і Союз за французьку демократію". У 1995 р. президентом став лідер Республікансь­кої партії Жак Ширак.

З 1949 по 1966 роки у ФРН монопольно панував блок партій Християнсько-демократичний союз/Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС). З 1966 по 1969 роки тут існував уряд "вели­кої коаліції" (ХДС/ХСС і СДПН). У 1969 р. було сформовано уряд СДПН і Вільної демократичної партії (ВДП). З 1989 р. спостерігалася зразкова рівність сил соціал-демократів і христи­янських демократів. Уряд формували СДПН і ВДП. З 1983 р. ВДП вступила в коаліцію з ХДС. Зміцнилося положення пар­тії "зелених". Діють інші партії.

---

Двопартійна система характеризується тим, що за наявності безлічі партій реально претендують на владу і поперемінно формують уряд лише 2 з них. Одна партія править, а інша, знаходячись в опозиції, критикує її, після чого в результаті виборів вони час від часу міняються місцями. Така система ускладнює можливість приходу до влади третьої політичної сили. Класичним зразком держави з двопартійною системою є США. Більше 100 років на політичній арені тут панують 2 головні партії — Республіканська і Демократична. Примітно, що відмінності між крайніми фракціями цих партій інколи є більш значними, ніж між самими партіями.

Двопартійна система Великобританії базується на діяльності Консервативної і Лейбористської партій. Третя за величиною - Ліберально-демократична партія виникла в 1988 р. шляхом злиття Ліберальної і Соціал-демократичної партій. На початку 80-х років XX ст. вони створили двопартійний блок, що висту­пав на виборах 1983 і 1987 років під назвою альянсу і що отримав відповідно 25,4% і 23% голосів. Нині ця партія не становить небезпеки для 2 головних партій.

Система фіксованого законом числа партій. Ця система, як правило, зустрічається в країнах, що розвиваються, і має тим­часовий, перехідний характер. Вона переслідує мету не допустити появи в державі опозиційних партій, які могли б претендувати на державну владу. Наприклад, з 1966 по 1972 роки двопартійна система існувала в Бразилії; з 1976 по 1990 роки трипартійна система в Сенегалі; у 90-ті роки XX ст. двопартійна система в Нігерії і трипартійна система в Індонезії.

Однопартійна система. Ця система характерна для країн з авторитарним і тоталітарним режимом. У різні періоди одно­партійна система існувала в Німеччині, Італії, Китаї, Кубі, КНДР і інших державах. Для цієї системи характерна теза про "керівну і спрямовуючу роль партії", закріплена в конституції держави.

Тема З КОНСТИТУЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЇ:

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ЮРИДИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ

Конституція (від латинського слова constitutio встанов­лення, твердження) - це основний закон держави, який прий­мається в особливому порядку, має вищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому основи конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію орга­нів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У науці конституційного права поняття конституції має 2 значення. Зазвичай розрізняють формальну і матеріальну кон­ституцію. Різні автори вкладають неоднаковий зміст в ці по­няття.

У західноєвропейській науці під конституцією у формальному значенні, як правило, розуміється закон, що приймається і змі­нюється в особливому порядку і має вищу юридичну силу в порівнянні з іншими нормативними актами.

---

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється су­купність норм, предметом регулювання яких є головним чином організація державної влади. При цьому не має значення по­ходження норм: чи містяться вони в одному особливому правовому акті, декількох актах або взагалі є нормами неписа­ного, судового і звичаєвого права. Головне - це їх зміст, предмет регулювання. За такого широкого розуміння можна говорити про наявність конституції в будь-якій державі, наприклад, в рабовласницькій чи феодальній.

Проте в сучасній зарубіжній конституційній доктрині існує і інший підхід, при якому проблема переноситься в абсолютно іншу площину. Мова йде не про співвідношення форми і змісту, а про співвідношення формальної (юридичної) і реальної (фак­тичної) конституцій. Подібний підхід переважає в російській науці конституційного права.

За такого підходу під конституцією у формальному значенні Розуміється юридична конституція, тобто основний закон держави (має вищу юридичну силу щодо всіх інших законів і інших нормативно-правових актів), що закріплює основи організації державної влади і правовий статус особи.

У матеріальному значенні це - фактична конституція, реаль­ний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні відносини між державою і суспільством.

Юридична і фактична конституції не завжди збігаються. Ті положення юридичної конституції, які збігаються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, а ті, які не узгоджу­ються, - фіктивними. Розбіжності між юридичною і фактичною конституцією, як правило, є результатом зміни співвідношення політичних сил порівняно з тим, що існувало на момент її прийняття.

Фіктивність конституцій характерна також для країн з авто­ритарним і особливо з тоталітарним політичним режимами, де демократичні норми, закріплені в конституції, покликані при­ховати антидемократичну сутність режиму.

Наука конституційного права не обмежується наведеними вище значеннями терміна "конституція".

Серед інших визначень цього терміна найбільш цікавим уявляється визначення конституції як системи обмежень дер­жавної влади шляхом проголошення і забезпечення прав і свобод громадян. Це визначення має своєю основою загальну ідею конституціоналізму як форми державного правління, яке обмежене і базується на основному законі.

У сучасній науці конституцію розглядають як юридичний, політичний та ідеологічний документ.

Суть конституції як юридичного документа полягає в її особ­ливому змісті, вищій юридичній силі, ролі як юридичної основи законодавства, що має підвищену стабільність.

Як політичний документ конституція закріплює співвідно­шення соціальних сил в суспільстві, їх боротьбу і співпрацю, досягнутий компроміс, або панування певних верств населення, регулює політичний процес в суспільстві.

---

Як ідеологічний документ конституція в концентровано­му вигляді відображає пануючу в суспільстві або прийняту його керівними силами соціально-політичну доктрину, певний світогляд.

Зміст конституції визначається об'єктом регулювання. За загальним правилом конституціями регулюються суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави і безпосередньо пов'язані із здійсненням державної влади. Це відносини між людиною, суспільством і державою та основоположні засади, що визначають устрій держави і порядок його функціонування. Окрім цього в конституціях, як правило, містяться відмітні особливості, характерні для конкрет­ної країни.

Основний закон має соціальний і юридичний зміст.

Соціальний зміст конституції - це конкретизація її соціаль­ної суті, що відображає основи існуючого ладу (вони залежать від того, які конкретні соціальні сили визначають шляхи розвит­ку держави) і специфічні національні особливості конкретної країни.

Правовий, юридичний зміст конституції - це сукупність норм, інститутів і принципів, що закріплюють основи суспіль­ного і державного устрою, основні права громадян.

Структура конституції - це спосіб її внутрішньої по­будови, тобто порядок об'єднання конституційних норм в певні комплекси - розділи і послідовність їх розміщення.

Функції конституції: юридична, політична, ідеологічна.

Юридична функція конституції полягає в тому, що це - основний закон, головне джерело права держави, що знаходиться в основі всієї системи правового регулювання суспільних від­носин.

Політична функція полягає в тому, що конституція визначає устрій держави, її відносини з окремими людьми і їх групами, слугує правовою основою політичної системи.

Ідеологічна функція полягає в тому, що конституція, як найбільш авторитетний закон, звертається до визнаних в суспіль­стві цінностей і спонукає людину цих цінностей дотримуватись і захищати.

Юридичні властивості конституцій - це ознаки, які від­різняють їх від інших актів законодавства, зокрема:

1. Верховенство в системі законодавчих актів держави.

1. На нормах і принципах конституцій базується поточне законодавство.

2. Закони і інші нормативно-правові акти повинні прийма­тися на основі конституції і відповідати їй.

2. Норми конституції є нормами прямої дії.

3. Дія конституції поширюється на всю територію держави.

4. Особливий порядок змін і доповнень.

5. Особливий правовий захист.

Щодо класифікації конституцій за різними критеріями існують наступні основні підходи.

Згідно сучасним підходам за соціальними ознаками розмежо­вують напівфеодально-теократичні конституції (Бруней, Катар, Саудівська Аравія), конституції капіталістичного суспільства, конституції тоталітарного соціалізму і постсоціалістичні кон­ституції. Класифікація конституцій за юридичними ознаками здій­снюється за наступними критеріями.

---

1. За структурою:

а) консолідовані;

б) сконсолідовані.

2. За формою:

а) писані; .

б) неписані.

3. За порядком видання:

а) октройовані (даровані);

б) прийняті представницьким органом (установчими зборами; парламентом);

в) схвалені на референдумі.

4. За способом зміни:

а) гнучкі;

б) жорсткі;

в) змішані.

5. За періодом дії:

а) постійні;

б) тимчасові.

6. За цілями:

а) програмного характеру;

б) констатуючі.

7. З точки зору державного устрою:

а) конституції федеральних держав;

б) конституції унітарних держав;

в) конституції суб'єктів федерації;

г) конституції автономій політичного характеру.

Реалізація конституційних норм, тобто здійснення їх розпо­ряджень на практиці здійснюється в наступних формах - засто­сування, використання, виконання і дотримання.

Застосування конституційних норм здійснюється органами державної влади і посадовими особами. Основним способом застосування є прийняття законів і інших нормативно-правових актів.

Дотримання конституційних норм має місце тоді, коли суб'єк­ти конституційних правовідносин утримуються від здійснення дій, заборонених конституцією.

Виконання конституційних норм відбувається у тому ви­падку, коли суб'єкти конституційних правовідносин виконують покладені на них конституційні обов'язки.

Використання конституційних норм відбувається у тому ви­падку, коли суб'єкти конституційних правовідносин на свій розсуд, бажання використовують надані їм права.

2. ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ЗМІН І ДОПОВНЕНЬ ДО КОНСТИТУЦІЇ

Двохсотрічна історія конституціоналізму виробила декілька способів ухвалення (прийняття) конституцій.

Найбільш демократичними способами прийняття конституцій є установчі збори (конституційна асамблея, конвент) і рефе­рендум. Наприклад, чинна Конституція США була розроблена і прийнята конвентом, що засідав за закритими дверима у Філадельфії з 14 травня по 17 вересня 1787 р. Так само була прийнята Конституція Франції 1848 р., чинна Конституція Норвегії і деякі інші конституції. Установчими зборами (з різни­ми назвами) були схвалені і прийняті конституції Італії, Індії, Португалії та деяких інших держав.

Установчі збори іноді продовжують свою діяльність як пар­ламент (Греція 1975 р.).

Як спосіб ухвалення сучасних конституцій часто використо­вується референдум. При цьому він виступає як кінцева стадія конституційної правотворчості. Іноді референдуму передує під­готовка і схвалення конституції установчими зборами (Румунія). Як правило, проект конституції готує спеціальна комісія (Ірлан­дія, Іспанія, Данія), іноді розробку контролює уряд (Франція, Туреччина, Росія).

Ухвалення конституції на референдумі ще не означає, що конституція буде демократичною. Все залежить від розстановки політичних сил.

Досить часто конституції приймаються парламентами, най­частіше 2/3 голосів. Так були прийняті конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, переважної більшості держав Центральної і Східної Європи, держав СНД.

---

Смотрите также файлы

• Эконом. теория.doc

• ГЛАВА 1 ОБЩИЕ ПРОБЛЕМЫ СПЕЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ.doc

• ГЛАВА 2 УМСТВЕННО ОТСТАЛЫЕ ДЕТИ.doc

• ГЛАВА 3 ЗАДЕРЖКА ПСИХИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ.doc

• ГЛАВА 4 ДЕТИ С НАРУШЕНИЯМИ СЛУХА.doc