Файл: shpora.doc

15. Еволюція гос-ва в давньому Єгипті та його відображення в памятках економчної думки.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення земле­робів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природнокліматичні умови місцевості були особ­ливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отри­мувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуван­ням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та по­стійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єдну­вала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспіль­ні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільсь­ких землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпо­рядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колектив­ного землекористування і встановлюється панівна роль держав­ного господарства з ознаками адміиістративно-комапдної систе­ми . Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функці­онування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію госпо­дарського життя та необхідності відродження деспотично-бюро­кратичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та ірига­ційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгип­ту (переписи населення, земельні кадастри, документи госпо­дарської звітності, юридичні акти) відображають особливості ор­ганізації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та пере­розподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади.У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загаль­ного еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділян­ки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, пе­реходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів дер­жавної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет пере­творюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

16. Господарський роз-к та економіч. Думка Месопотамії. Закони Хаммурапі.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. від­бувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високо­продуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією ірига­ційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зу­силь зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполу­чених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координа­торів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різ­ниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість об­робітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як на­певно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зро­шувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька ти­сяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні ірига­ційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброб­лялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жите­лями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне кори­стування .Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване держав­не утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). За­кони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенден­цій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службо­вих наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Зако­ни Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали від­строчку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додат­кових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачу­вали ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хам­мурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та ін­ституту приватної власності, проте були спрямовані на гальму­вання їх розвитку і зростання ролі держави, формування тра­диційних підвалин східного суспільства та його соціальної ста­більності.

17. Особдивості господарського роз-ку Давньої Індії та його відображення в памятках ек.думки.Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.