ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 03.07.2024
Просмотров: 1662
Скачиваний: 1
ДЗАННІ
ДЗАННІ (італ. Zanni — зменш. від імені Giovanni) — в італійському театрі масок — один з основних персонажів, слуга просценіуму, прообразом якого по-
служив тип збіднілого селянина, який покинув рідні місця в пошуках роботи. Найпопулярніші різновиди цього персонажа: перший — пройдисвіт і шахрай (Дзанні або Бригелла, Педроліно, Скапіно й ін.), другий — простак, телепень (Ар лекін, Буратіно, Пульчінелла та ін.). Обов’язковим атрибутом цих персонажів були чорні напівмаски; інколи дзанні виступали в уніформі (прозодязі).
АРЛЕКІН, ПУЛЬЧІНЕЛЛА, ВАЛЕТ, ТЕАТР МАСОК ІТАЛІЙСЬКИЙ
ДЗВІНОЧОК (англ. prompt bell) — у театрі XVII ст. — обов’язковий атрибут суф
лера або сценаріуса. За допомогою прив’язаних до шиї дзвіночка та свистка він подавав сигнали, якими домагався втiлення певної партитури вистави. Фактично пiд час виконання вистави суфлер був її диригентом. Ця традиція впродовж тривалого часу зберігалася й у театрі ХХ ст. В англійському театрі XVIII ст. дзвіночком (curtain bell) давався знак для підняття й опускання завіси.
У жартівливому есеї «Як здійснюється постановка вистави» Карел Чапек писав:
«Сценаріус бігає за лаштунками з п’єсою у руках, посилає акторів у потрібний момент і через потрібний вихід на сцену, дає знак піднімати й опускати завісу, створює різноманітні звуки за сценою, дає попереджувальні дзвіночки у вбиральні і кричить: “Починаємо!”» У давньоримському театрі сигнал до початку дії подавався за допомогою високої дерев’яної підошви з ударним пристроєм усе-
редині (різновид кастаньєт для ніг). В англійському театрі інколи використову-
вався гудок. ► РЕГЕНТ, СКАБЕЛЛУМ, СУФЛЕР, СЦЕНАРІУС Дзеркало сцени ► портал сценічний
ДИВЕРТИСМЕНТ (фр. dіvertіssement — розвага; англ. entertaіnment, іncіdental ballet; нім. Unterhaltung, Balletteіnlage; ісп. Entreteіnіmіento) — у театрі XVII ст. — різновид інтермедії, що утворює єдине ціле з балетних або вокальних номерів,
не пов’язаних з основним сюжетом; жанрова суміш, призначена для виконання
між актами вистави або наприкінці її; низка інтермедій, нанизаних на один стрижень; розгорнута інтермедія з багатьма учасниками.
Термін дивертисмент упровадив Ж. Б. Мольєр. У музичному театрі дивертис
мент уперше зустрічається у назві твору К. Гроссі («Il divertimento… musiche da camera», 1681). Такі дивертисменти були в комедії балеті XVII ст. («Міща-
нин шляхтич» Мольєра з музикою Ж. Б. Люллі, 1670; «Кадмус і Терміна» Ж.-Б. Люллі, 1673). Ж. Ф. Рамо на основі дивертисменту створив жанр опери балету. Дивертисментом називається також структурна форма всередині балетної вистави,
що утворює сюїту танцювальних номерів. Григорій Квітка Основ’яненко писав
про дивертисменти у Харкові в 1780 х рр. У 1820 х рр. у Російській імперії дивертисментом називалися народно патріотичні видовища з піснями, танцями і діалогами, переважно на теми війни 1812 р. («Ополчення, або Любов до Вітчизни»
К. Кавоса та ін.). В українському театрі термін зафіксовано з 1840 х рр. у формі
160
ДИДАКТИКА У ТЕАТРІ
дивертисман, дивертиссемент та ін. («Ганьзя». Малороссійській дивертисмент в 1 действии Г. І. Деркача, 1893). ► ІНТЕРМЕДІЯ
ДИДАКТИКА У ТЕАТРІ (фр. dіdactіque; англ. dіdactіc) — функція наставляння й повчання публіки, притаманна деяким театральним системам, жанрам тощо (середньовічне мораліте, політичний театр, педагогічний театр, драма на тезу та ін.).
Зазвичай дидактичному театрові протиставляється театр вільний, чистий,
театр для театру та ін. До типу вільних митців належав, зокрема, А. П. Чехов, який писав: «Я боюся тих, хто між рядками шукає тенденції, хто хоче бачити мене лібералом або консерватором. Я не ліберал, не консерватор, не поступовець, не чернець, не індиферентист. Я хотів би бути вільним митцем і тільки…»
Повчальна функція не іманентна мистецтву; якщо не брати до уваги окремих жанрів на кшталт мораліте, цю функцію висувають перед театром, як і перед мис
тецтвом у цілому, лише у XVІ–XVIІ ст., а у ХVIII ст. на вона починає домінувати (Шиллер узагалі намагається перетворити сцену на моральний інститут). У придворному театрі цей моралізм набуває ледве не пародійного характеру (так, в одній з афіш російського театру XVIII ст. йшлося про комедію, «наполненную высокой моралью и этикой»; в іншому оголошенні йшлося про «достопримечательную
пьесу с пристойными выражениями в стихах и приятной музыкой»).
Лише ХІХ ст. почне обстоювати полемічну, як на той час, думку, що «театр — ничуть не безделица и вовсе не пустая вещь» (М. В. Гоголь), що театр — «не іграшка», «творчість — не забава» (В. Г. Бєлінський), а заклик «ідіть і помріть в ньому!» не сприйматиметься як перебільшення, — хоча століттям раніше Ж. Ж. Руссо
писав, що «театральне видовище — це забава», а століття по тому В. І. Немирович Данченко писав, що «театр — це передусім розвага».
Чи не найкраще думку про значення театру і критики сформулював 1826 р. Фаддей Булгарiн у записці на ім’я графа Бенкендорфа: «Головне — щоб для всіх узагалі була якась одна загальна маловажлива мета, наприклад, театр, який му-
сить витіснити думки про камери й міністрів…» До цього він додав, що видруку-
вані в журналах статті про театр стануть стравою для глобальних розмов у палацах знатних вельмож, у казармах та у гостинному дворі… Проект сподобався, і публікацію театральних рецензій було дозволено спочатку лише Булгаріну, азгодом йіншим критикам.
Ще більше посилюється повчальна роль у новому мистецтві, що претендує на авангардову роль у суспільстві, до чого вперше закликав Г. Д. Лавердан у пра-
ці «Про місію мистецтва та роль митця» (1845).
На відміну від романтиків, які вважали, що геній завжди приречений на самотність і нерозуміння його оточенням (звідки походить комічне життєве амплуа «невизнаного генія»), нові революційні митці висунули перед суспільством доволі зухвалі вимоги, зумовлені новою, щойно вигаданою ними соціальною рол-
161
ДИДАСКАЛІЯ
лю. Цю роль — геніального митця — невдовзі почнуть старанно вивчати філософи (А. Шопенгауер і А. Бергсон), психологи та фізіологи (Ч. Ломброзо, З. Фройд,
В. Бехтерєв) та ін. Вже утопіст Сен Симон, — пацієнт божевільні, до речі, — вимагав для генія офіційного статусу володаря дум у державі.
Альтернатива дидактичного театру — театр задоволення, основну ідею
якого сформулював у ХХ ст. англійський режисер Тайроном Гатрі. Утім, і К. Станіславський казав, що «театр мусить не вчителювати, а захоплювати глядача образами, і через образи вести до ідеї п’єси».
Марина Цвєтаєва вважала, що домінування дидактичності та психологізму
— риса національна. У статті «Про роль художніх дисциплін у соціогуманітарній освіті» вона писала: «У типології героїв, у розмаїтті творчих і життєвих доль, в авторських позиціях, в історії земній і небесній мистецтво дає змогу побачити
і загальнолюдську спорідненість, і специфіку національного мислення — панмо ралізм і панпсихологізм».
У 1948 р., у праці «Малий органон для театру» Б. Брехт так сформулював своє ставлення до дидактичного театру: «Театр засновано на можливості відтворювати в живих картинах справжні або ж вигадані події із взаємовідносин людей і відтворювати їх насамперед для того, щоб розважати… З давніх давен театр, як і інші мистецтв, займався розважанням людей. Така природа театру завжди надає йому особливої гідності; він не потребує ніяких інших освідчень, крім за-
доволення, — цього безумовно обов’язкового компоненту. В жодному разі театр не піднісся б на більшу висоту в разі перетворення, наприклад, на ярмарок моралі; швидше довелося б турбуватися про те, щоб це не принизило театру; а саме так і сталося б, якби мораль не мала в собі задоволення, причому задоволення чуттєвого, — від такого перетворення передусім виграла б лише мораль. Не слід приписувати театрові також функції повчання, — в усякому випадку, він не вчить нічого більш корисного, як одержання насолоди, фізичної і духовної. Театр, власне, і має зберегтися як щось надмірне. Це, між іншим, означає: життя існує для
достатку. Задоволення менш за все потребує захисту». ► драма на тезу, драма про-
пагандистська, драма тенденційна, ІДЕЯ, МОРАЛІте, театр політичний
ДИДАСКАЛІЯ (грец. didaskalia — навчання, повчання) — у давньогрецькому
театрі багатозначний термін: в одному значенні це підготовка хору; в іншому — театральний літопис, який викарбовувався на мармурових плитах у театрі. У цих протоколах зазначались: рік; імена поетів, які змагалися; імена хорегів та прота-
гоністів і присуджені їм нагороди. Дидаскалією називалася також група з трьох трагедій і драми сатирів — тетралогія. Події у дидаскаліях фіксувалися таким
чином: «[458 р. до н. е.] За архонтства Філокла триба Енеіз перемогла з дифірамбічним хором хлопчиків; хорегом був Демодок. Триба Гіппотонтіс перемогла
з дифірамбічним хором чоловіків; Евктемон з Елевзину був хорегом. У змаганні комедій Евриклід був хорегом, Евфоніус — дидаскалом. У змаганні трагедій: Ксе-
162
ДИРЕКТОР
нокл з Афін був хорегом, Есхіл — дидаскалом». У «Поетиці» Аристотеля термін уживається у прямому значенні: «Зображуючи події, коли слід представити жа-
лісне і жахливе, величне або звичайне <…> події мусять бути переконливі і без
повчання (didaskalia)». ► АГОН, ДИДАСКАЛ, ЛАВРЕАТ, ТЕТРАЛОГІЯ
ДИРЕКТОР (англ. dіrесtоr; нім. Schauspieldirektor, Theaterdirector; ісп. dіrесtоr dе tеаtrо) — у театрі XVII ст. і пізніше — посада творчого керівника театру, функцію якого польський «Театральний словник» 1808 р. протиставляв антрепренерові на тій підставі, що контролеві директора підлягає театральний вишкіл, а отже,
йформування талантів молодих акторів.
З1765 р. посада відома у Польщі (латиною вона називалася «Ofcium Directoris generalis Spectaculorum Generoso»), з 1766 р. — у Франції («le Titre de directeur ge neral des spectacles»). У Росії в 1756 р. імператриця Єлизавета підписала указ Сенатові «учредить Русский для представления трагедий и комедий театр», дирек тором якого був призначений П. Сумароков. У 1766 р. Катерина ІІ створила Ди
рекцію Імператорських театрів, першим директором якої призначено І. П. Єлагіна. В 1786 р. Моцарт написав одноактний зингшпіль «Der Schauspieldirektor» («Директор театру»).
Йоганн Гете, який упродовж 1791–1817 рр. очолював Ваймарський придвор ний театр, обіймав посаду його директора, тоді як обов’язки директора розпорядника виконував Франц Кірмс. Свої обов’язки Гете виконував безоплатно, проте в угоді значився такий пункт: «Таємний радник фон Гете здійснює артистичне керівництво спектаклями одноосібно та на основі необмежених повноважень».
У 1869 році режисером і директором трупи власного театру герцоґ Майнін-
генський призначив Людвига Кронека (1837–1891), актора на амплуа простака. Щоправда, приблизно тоді ж видрукуваний у Ляйпцігу «Лексикон театру» чітко розділяє творчу функцію режисера (Regie) й адміністративну функцію директора
театру (Theater derector).
У Франції еквівалентом термінові директор є metteur en scène або régisseur; ці самі терміни вживаються і в Англії.
Директором називається також творчий керівник театру в США, де він виступає
в ролі організатора вистави (режисера) або, згідно з роз’ясненнями англомовних словників, тим, «хто керує репетиціями, театральним виробництвом тощо». По-
чинаючи з 1930 х рр. в англійському театрі значенню цього терміна відповідає producer (у США продюсер відповідає за фінансовий бік вистави).
У Польщі у XVIII–XIX ст. існували посади директора балету, директора коме
дії, директора музики, директора опери, директора оркестру, директора спек таклю національного Його Королівської Милості (dyrektor spektaklku narodowego
JKM), директора сцени, директора театрального, директора хорів та ін.
У першій половині ХІХ ст. в українському театрі обов’язки артистичних директорів виконували: Г. Квітка Основ’яненко (який у листі 1812 р. до А. В. Владими-
163