Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ДРАМА РІЗДВЯНА

чним нефом). Виконавці увесь час перебували поруч на криласі, нікуди не виходячи і повертаючись після виконання своєї партії на місце. На цій стадії розвитку

релігійні ігри мали ораторійний характер.

У Німеччині Різдвяні ігри зазвичай розбивалися на дві частини: одна виконувалася в День страждань безневинних дітей, інша — у різдвяний святвечір. У Фран-

ції ці ігри тривали упродовж чотирьох днів.

Серед інших епізодів ігор найбільш театральною була сцена поклоніння волхвів. В урочистому мовчанні троє царів, яких привела Вифлеємська зірка, з різних сторін прямували до криласу, щоб вручити свої дарунки. На чолі процесії йшли хлопчики півчі, які несли різдвяну зірку (яку іноді підвішували на блоках високо під стелею храму, пересуваючи в разі потреби мотузкою). Біля вівтаря, що символізував ясла, волхви голосно провіщали народження Христа,

аклірики «повитухи» урочисто зустрічали їх, розсуваючи завісу над «яслами».

Вукраїнському театрі до драм Різдвяного циклу Володимир Рєзанов зараховує такі твори: «Комедіа на Рождество Христово» Дмитра Туптала; програма Різдвяної драми без заголовка, — т. зв. «Ростовское дійство»; «Дійствіе на Рождество Христово» (анонімне); «Комическое действіе в честь, похваленіе і прославленіе

рождшемуся <…> царю царей Христу Господу всемирной деля радости чотирма явленім изображенное» Митрофана Довгалевського; Різдвяну драму (без заголовку, невідомого автора), уривок Різдвяної драми з діалогом пастухів.

«Комическое дійствіе в честь, похваленіе і прославленіе по пророчеству і обітованію рождшемуся, ветхому денми, младенствовавшему под літи, усти от віка пророк провозвіщенному, явленієм звізди і поклоненієм царей свидительство-

ванному, царю царей, Христу Господу, всемирной для радості четирма явленії ізображенное» єромонаха Митрофана Довгалевського було виставлене 25 грудня 1736 р.; це варіант поширеної в Європі «Гри про Трьох Царів», яка виконується під час свята Богоявлення (Epіphanіa). У Пролозі «в єго же місто виходить Валаам

і, хваляся, пророчествуєт о пришестії Христовом, і предсказуєт кратко о всем

комичеськом дійствії, в четирех явленіях заключенном». У першій яві «предшествующей звізді виходить тріє царів, унуки Валаамові, для розсудження видінной необачной звізди на востоці». У другій яві «виходять царіє со дари кланятися, до которих Ірод приходить і о шествії їх камо путь творять, вопрощаєт; посем Ірод молить їх, да возвращщеся от путі возвістять і єму, гді цар нов родися». У тре-

тій яві «виходить Ірод цар і, зіло яряся, печалуєт о погубленії царства і невозвращенії к нему воспять царей; до которого виходить Гнів і поощряєт єго, да вскорі послав воя своя во Віфлієм ізбієт діти. Посем входить Декрет божий і призива-

єт Смерть і Диявола да умерщвлять Ірода за младенцов неповинноє убійство». У четвертій яві «виходить Чоловіколюбіє божіє, об’являє посланієм єдинород-

ного сина милость сотворшуюся роду человічеському, гді приходить і цар Давид з пророками, благодаря, яко не тощноє бисть пророчество їх о пришествії

210

ДРАМА САТИРІВ

Христовом. По сем приходять ангели і благодарственний поют кант, і всі купно

з пінієм отходять». ► ДРАМА ЛІТУРГІЙНА, ДРАМА РЕЛІГІЙНА, ДРАМА ШКІЛЬНА

ДРАМА САТИРІВ (грец. satyrіka, satyrіkon drama) — у давньогрецькому театрі — драма про походеньки богів і героїв з участю хору сатирів (хвалькуватих лісових демонів, які здійснювали напади на німф або богинь, потрапляли у полон до якихось чудисьок, звідки їх визволяв герой — Геракл, Тезей, Одіссей тощо). Сатирами греки називали вічно п’яних майстрів байдикування, демонів (козлоногих,

рогатих, із довжелезним волоссям, бородою, хутром і величезним фалосом), почт яких супроводжував Діоніса під час мандрів. Інколи сатирів ототожнювали з силенами або синами Силена й онуками такого ж козлоногого, ітифалічного, тобто ерегованого, Пана. Драма сатирів — четверта, заключна частина тетралогії, була обов’язковим елементом змагань під час Діонісій. «Сюжет драми сатирів, — писала Ольга Фрейденберг, — важко назвати сюжетом, настільки він розпливчастий і аморфний: сатири влаштовують витівки, крадуть, їдять і пиячать, але здебільшого брешуть, видаючи одне за інше». Творцем сатирівської драми вважається

Пратін, однак упровадження хору сатирів інколи приписується поетові Аріонові, який жив близько 600 р. до н. е. при дворі тирана Періандра. Звідси й припущення, що драма сатирів передувала трагедії. Єдина відома драма сатирів — «Кіклоп» Еврипіда (бл. 414 р. до н. е.) — є обробкою дев’ятої пісні «Одіссеї», в якій Одіссея зображено балакучим хитруном, а сатири, що мандрують у пошуках викраденого

піратами Діоніса, в результаті аварії корабля опиняються в Сицилії.

ДРАМА СЕНТИМЕНТАЛЬНА [СЕНТИМЕНТАЛІСТИЧНА, ЧУТЛИВА] (англ. senti­ mental drama) — у театрі другої половини XVIII ст., — драма, в якій основну увагу зосереджено на внутрішньому світі та почуттях людини. Сентименталізм спирався на філософські ідеї П. Гассенді, Т. Гоббса, Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма, які проголошували чуттєвий досвід основною формою пізнання. Відтак синонімами «прекрасного» і достеменного стали природність і органічність. Настрої сенти-

менталістичної драми частково збігаються з атмосферою раннього романтич-

ного театру (Ф. Шиллер, Й. В. Гете, творчість штюрмерів), — однак, на відміну від бунтівного романтизму, сентименталістичний театр був радше чутливим.

Вукраїнській драматургії сентименталістичні тенденції виявилися, зокрема,

утворчості­ І. П. Котляревського («Наталка Полтавка»). «Є такі роди драми в історії театру, — казав Лесь Курбас, — коли домінує <…> почуття, тоді виходить сенти-

ментальна драма, слізна драма, мелодрама, театр жаху». ► ДРАМА БУРЖУАЗНА, ДРАМА

МІЩАНСЬКА, ДРАМА ПРЕРОМАНТИЧНА, театр РОМАНТИЧНий

ДРАМА СІМЕЙНА (нім. Familiendrama) — у німецькому театрі XVIII ст. — різно-

вид сентиментальної драми (А. Іффланд, А. Коцебу та ін.). ► ДРАМА МІЩАНСЬКА, ДРАМА

СЕНТИМЕНТАЛІСТИЧНА

ДРАМА СЛІЗНА, КОМЕДІЯ СЛІЗНА (фр. comédie larmoyante, comédie sentimentale; англ. melodrama, tearful comedy,­ weeping comedy, sentimental come­dy,­ melo­dra­ma,­

211

ДРАМА СОЦІАЛЬНА

comedy­ of sensibility; нім. Ruhrstück, Trauerspiel — сумна п’єса, weinerliches Lustspiel; ісп. comedia lacrimogena, come­dia­ sentimental; італ. la commedia lacrimosa­; пол. ko­ media łzawa, komedia serio) — у театрі XVIII ст. — родинна бур­жуазна драма (Д. Дід­ ро, Г. Лессінг), повчальні та щемливі сюжети якої запозичені з буденного життя буржуазії з метою демонстрації потворності пороку та привабливості чеснот,

що повинно викликати сльози замилування публіки. Герої драми — добропо­рядні­ буржуа, зразкові батьки сімейств, вірні дружини. Термін комедія у назві жанру має умовний характер, адже визначення драма ще не з’явилось, і комедією називалися будь які твори, в яких діяли особи незначні. Конфлікт у слізній комедії вирішується завдяки пробудженню у душі дворянина моральних чеснот. Зразки жанру: «Остання хитрість кохання» (1696) англійського драматурга К. Сіббера, «Брехлива антипатія» (1733) і «Модний забобон» (1735), французьких драматургів П.-К. де Ла-

шоссе і Д. Дідро. Слізна комедія — це, за висловом Вольтера, вид буржуазної драми 1740-х рр., що виникла у Франції, і в якій у патетичних тонах зображувались звичаї третього стану. Комічний елемент у слізній драмі поступається сентиментальному, а розважальний — повчальному. ► ДРАМА МІЩАНСЬКА, ДРАМА СЕНТИМЕНТАЛЬНА

ДРАМА СОЦІАЛЬНА (рос. общественная драма) — у європейському театрі кінця ХІХ ст. — жанровий різновид драми, в якому увага зосереджена на актуальних соціальних проблемах. За словами Лесі Українки, котра присвятила цій темі доповідь «Новейшая общественная драма» та критичний огляд «Європей-

ська соціальна драма в кінці ХІХ ст.», це «драма масcы, драма борьбы разных общественных групп между собою». ► ДРАМА МАСИ, ДРАМА ЮРБИ

ДРАМА СОЦІОЛОГІЧНА — авторське визначення Б. Брехта для його першої соцiологiчної драми «Що той солдат, що цей» (1925), яка заклала основи епiчного театру й епiчної драми. ► театр ЕПІЧНий

ДРАМА СТУДЕНТСЬКА (англ. student drama) — в англійському театрознавстві — термін на позначення драматичних творів, показ яких здійснювався

ушколі, починаючи від доби середньовіччя. ► драма шкільна, театр ШКІЛЬНий

ДРАМА філіжанки З БЛЮДЦЕМ (англ. cup and saucer drama­) — в англійсько-

му театрі ХІХ–ХХ ст. — салонова драма. ► ДРАМА САЛОНОВА

ДРАМА ХОРЕОГРАФІЧНА, ХОРЕОДРАМА (грец. choreodrama, від грец. choreo

і drama — хор і драма) — у театрі XVIII ст. — вид музично­ сценічного видовища (балету), що ґрунтується на сюжеті, викладеному за допомогою пантоміми й танцю. Хореодрама дістала поширення у XVІІІ ст. і залишалася головним видом бале-

ту упродовж ХІХ ст. В СРСР у 1930 х на зміну хореодрамі прийшов драматичний балет (драмбалет), у якому визначальним був літературний сюжет.

ДРАМА ЦИКЛІЧНА (англ. cyclic drama) — у середньовічній Англії — п’єса,

що входить до складу одного з містерійних циклів, які отримали назви за місцем їхнього виконання — у містах Честері, Йорку, Вейкфілді й Ковентрі. ► ДРАМА РЕЛІГІЙ-

НА, ДРАМА САКРАЛЬНА, ДРАМА СЕРЕДНЬОВІЧНА, МІСТЕРІЯ РЕЛІГІЙНА СЕРЕДНЬОВІЧНА, театр релігійний

212

ДРАМА ЧЕСТІ

ДРАМА ЧЕСТІ (ісп. drama de honor; англ. honour play) — в іспанському театрі, починаючи з XVI ст. — жанр драматургії, де головний конфлікт зосереджено на-

вколо проблем кохання, релігії і честі («Саламейський алькальд», «Лікар своєї честі» П. Кальдерона та ін.).

ДРАМА ЧОРНА (англ. black drama; фр. drama noires) — з 1930 х рр. — чорна комедія (фр. comédie noire; англ. black comedy), від назви циклу чорних комедій Жа­ на Ануя. У США 1960 х — рух театрів чорношкірих виконавців (black theatre move­­ ment); в СРСР — чорнуха.

ДРАМАТИЗАЦІЯ (фр. dramatization; англ. dramatize, dramatization; нім. Dra­ matisierung; ісп. dramatizacion) — перетворення епічного або ліричного твору­ на драматичний шляхом створення діалогів і загострення конфлікту. Інколи дра­ матизація ототожнюється з театралізацією, однак драматизація і театра­ лізація — нетотожні поняття, адже різноманітні форми недраматичного театру відомі ще до епічного театру Брехта.

МІНАЦІЯ, РЕТРАКТАЦІЯ

ДРАМАТУРГІЯ, ДРАМОПИС (грец. dramaturgia) — літературні твори, призначені для виконання в театрі. Упродовж історії театру можна доволі чітко виявити

періоди панування драматургії або ж її підпорядкування інтересам­ театру. Найгостріше це протистояння виявилося у ХІХ–ХХ ст., коли театр був усвідомлений як самостійний вид мистец­тва. Відтак сформувалося уявлення про драматургію як сировину для театру: «Для режисера п’єса — це матеріал для вистави <…> періоди найвищого розвитку театру наступали тоді, коли театр відходив від писа-

них п’єс» (О. Таїров); «Режисер, обдумавши п’єсу й вирішивши здійснити її поста-

новку, не повинен дбати про її літературні чесноти» (Б. Шоу); «Кожен має право робити із п’єсою все, що він вважає за необхідне, і від цього ніхто не постраждає,

цікавим є лише результат» (П. Брук); «Драматургія — література, призначена для

театру» (Г. Товстоногов). Поряд із цією позицією існує й інша, представлена такими режисерами, як К. С. Станіславський, В. І. Немирович Данченко та інші, які вважали, що одним з найважливіших завдань театру є розкриття обличчя авто­ ра, тобто особливостей стилю автора і твору. Домінування однієї з цих тенденцій пов’язане не лише з естетичними уподобаннями режисерів, але й із соціальним

статусом літератури і театру в суспільстві. В Україні ХІХ ст. термін драматургія мав ширше значення («Драматургія обіймає штуку писання драматичних сочине-

ній — авторство­ і також штуку сценічного представлення — акторство», — писав

В.Ільницький 1867 р.). ► антидрама, антитеатр, дедраматизація, ДРАМОЦЕНТРИЗМ

ДРАМОЦЕНТРИЗМ [ЛІТЕРАТУРОЦЕНТРИЗМ] — такий підхід до теорії й істо-

рії театру, а врешті й до театральної практики, в основу якого покладено під-

міна предмета сценічного мистецтва:­ замість сценічної гри увагу зосереджено на драматургії, а сам театр сприймається лише як пристрій для відтворення дра-

матичного твору. Інший аспект драмоцентризму унаочнюється наприкінці ХХ ст.,

213