Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

КОМЕДІЯ АМЕРИКАНСЬКА

КОМЕДІЯ АМЕРИКАНСЬКА (англ. american comedy) — сучасні п’єси (і не лише комедії, а й драми і мелодрами), які, незважаючи на те, що їх неможливо розці-

нювати як літературні «досягнення», користуються популярністю серед глядачів. Твори написано заради розважання глядачів, однак їхня популярність вказує на те, що вони віддзеркалюють звички і настрої «простих людей». Такі твори

зневажливо сприймають «високочолі» критики, однак мають велике значення як документи часу, що, на думку американських дослідників, свідчать про наївність, пуританізм, провінціалізм та інші якості сучасного глядача.

КОМЕДІЯ АНЕКДОТИЧНА — різновид комедії, що дістав поширення у фран-

цузькому театрі початку ХІХ ст.; комедія, в основу якої покладено анекдотичну ситуацію, різновид водевілю; найяскравіший представник жанру — Ежен Скріб.

КОМЕДІЯ АНТИЧНА (грец. komoіdіa, komedіa — святкова пісня, бенкет; у давнину мала назву тригодія; фр. comedіe ancіenne; англ. antіque comedy; нім. antіke Komödіe; ісп. comedіa antіgua) — система комедійних жанрів давньогрецького,

а згодом і римського театру, що сформувалася у VІ ст. до н. е. і спочатку належала до неофіційних видовищ.

Початки античної комедії пов’язані з давнім звичаєм переодягання хористів у тварин. У культі Артеміди Ортії у Спарті побутувала давня ритуальна драма з лікарем знахуром і бабусею. У Сикіоні на орхестру виходила трупа учасників ритуальної пантоміми, виконуючи імпровізований гімн Діонісові. Обличчя корифея вимазане у сажу, у руках він тримав фалос. Змагання у лайці, запозичені з ритуалу

родючості, також сприяли формуванню комедійного жанру. Сталося це у мегарців за часів демократії, встановленої близько 580 р. до н. е.

Близько 560 р. до н. е. Сусаріон з Мегар виставив комедію із сатирами, а з пли-

ном часу, потрапивши до Афін, у 488–486 рр. комедія була допущена на Великі Діонісії (на Ленеях показана пізніше). Очевидно, саме про комедію цього періоду Аристотель писав: «Зміни комедії, через те, що нею не зацікавились з самого початку, невідомі, бо акторам комікам навіть дозвіл на постановку п’єси архонт почав давати тільки згодом, а раніше вони були аматорами». Комедія цього періоду мала

переважно політичний характер, адже тодішні звичаї дозволяли виконавцям публічно знущатися з ідеологічного або політичного суперника, називаючи його ім’я.

Сюжет комедії зазвичай мав фантастичний характер (проект реформування громадських стосунків та ін.). Саме на ці політичні аспекти давньогрецької комедії звертала увагу Жермена де Сталь (щоправда, вважаючи їх недоліком жанру),

коли писала, що «усі комедії Аристофана — не більш ніж п’єси на випадок, з наго­

ди; грекам, — вважала вона, — «рішуче не вистачало філософської мудрості, щоб створити комедію характерів — комедію, цікаву для глядачів усіх часів і народів.

Ось серйозна небезпека: у вільній країні успіх забезпечений кожному, хто виведе

в комедії державних мужів своєї доби. Не знаю, чи виграла від цього держава, проте драматичне мистецтво,­ безперечно, програло. Якщо Афінська республіка

282

КОМЕДІЯ АНТИЧНА

втратила незалежність, то виною тому була саме надмірна відданість афінян комедії, пристрасть до жартів дурного тону, постійна потреба у розвагах».

Як і трагедія, кожна комедія починалася з прологу, а далі йшли парод, синтагми, парабаза, епіррема, антода, антепіррема, епісодії й ексод.

Найвідоміший грецький комедіограф Аристофан (Arіstopha­nes,­ бл. 445–385 рр.

до н. е. ) написав сорок чотири комедії, з яких збереглося одинадцять: «Ахарняни», «Вершники», «Хмари», «Оси», «Мир», «Птахи», «Лісістрата», «Жінки на святі Тесмофорій», «Жаби», «Жінки в Народних зборах» і «Плутос». Він намагався перетворити театр на місце для обговорення громадських проблем, через що й провів своє життя не менш драматично, ніж його колеги трагедіографи. Загостривши стосунки з демагогом Клеоном, написав проти нього комедію «Вершники», в якій викривав його злодійські й диктаторські нахили, за що був засуджений до від-

шкодування Клеонові моральних збитків на суму у п’ять талантів.

Творчість молодшого сучасника Аристотеля й останнього відомого грецького драматурга Менандра (342–292 рр. до н. е. ) належить жанрові новоаттицької комедії. Аттицької — через те, що Афіни, де постав жанр, стали центром грецької області Аттика, а новою — щоб відрізнити її від давньої комедії Аристофана. Ме-

нандр написав понад сто комедій (їх прийнято називати міщанськими драмами), більшість яких призначалася для показу під час місцевих свят тощо.

Інший комедійний жанр, який дістав популярність у Греції, починаючи з V ст. до н. е. — міміямби — тобто міми (mіmodіa), написані ямбом — побутові сценки у діалогічній або монологічній формі, які характеризувалися натуралізмом. Характерні ролі в мімах виконували ethologus.

Популярним у Греції був також інший комедійний жанр — фляк (назва походить від поширених на островах Греції, у Сицилії та у Північній Італії виступів фляків — потішників, які розігрували сценки, висміюючи походеньки богів і героїв).

Усупереч поширеному уявленню, що формула жанрів римського театру «про-

ста» й цілком зрозуміла, зіставлення джерел виявляє істотні суперечності у ро-

зумінні цих жанрових структур. Так, Діомед писав: «Видів тогат майже стільки ж, скільки й паліат: перший вид той, що називається претекстою. В них зображені подвиги полководців, громадські справи, римські царі і вожді. За величчю й чеснотами дійових осіб вони подібні до трагедії. Їх називають претекстами тому, що в п’єсах такого роду зображуються лише діяння царів і полководців,

які користуються претекстами. Другий вид тогат називається табернарії, тобто п’єси з життя крамарів: за низьким складом дійових осіб і за змістом вони схожі на комедії; в них виводять не посадовців або царів, а простих людей, і дія цих

творів відбувається у приватних будинках <…> Третій вид латинських п’єс названо ателанами, від міста Атела, де їх уперше стали виконувати. За своїм зміс-

том і жартами вони схожі на грецькі драми сатирів. Четвертий вид — босонога комедія, що грецькою мовою називається мім».

283

КОМЕДІЯ БАЛЕТ

Звернімо, однак, увагу на одне із спостережень Діомеда, що дає можливість зрозуміти відмінність між грецькою й римською драмою. «Трагедії й комедії на-

зиваються драмами від слова dran (діяти), — писав Діомед. — Латиною їх називають fabulae, тобто fatіbulae (від слова говорити); адже у латинських п’єсах більше уваги приділяється розмовам, ніж кантикам, що виконувалися співом».

УРимі, вважається, найбільший успіх серед жанрів комедійного театру мала паліата (Соmоеdіа Раllіаtа) — комедія грецького плаща (від назви грецького плаща, адже персонажі комедії носили грецький плащ — Раllіum — палліум); інколи ці переробки називалися fabula crepidata. Розквіт жанру пов’язаний передусім із творчістю Плавта (Tіtus Maccіus Plautus, бл. 250–184 рр. до н. е. ).

Уцілому ж до римської комедії може бути застосований вислів Анн Марі Бюттен, яка зауважила, що «грецька комедія жодним чином не нагадує того, що ми

називаємо комедією у наш час; радше вона схожа на наші ревю або виступи шан-

соньє». ► АГОН, АТЕЛАНА, ДРАМА САТИРІВ, КОМЕДІЯ АТТИЦЬКА, КОМЕДІЯ БОСОНОГА, КОМЕДІЯ НОВО-

АТТИЦЬКА, КОМЕДІЯ СИЦИЛІЙСЬКА, КОМЕДІЯ ТОГАТА, МІМ, МІМІЯМБ, ТОГАТА, ФЛЯК

КОМЕДІЯ БАЛЕТ (фр. comédie ballet; англ. ballet comedy; comic ballet; нім. Ballett­ komödie; ісп. comedia ballet; пол. komediobalet) — у французькому театрі XVII ст. —

жанр, який об’єднує діалог, танок і пантоміму, інструментальну, інколи й вокальну музику, образотворче мистец­тво. Творцем жанру був Ж. Б. Мольєр. Перший твір у цьому жанрі — «Настирливі» (1661 р.). Комедія балет зазвичай побудована на чергуванні виконуваних танцюристами балетних сцен за принципом нанизування ефектних номерів. Серед взірців жанру — «Принцеса Елідська» (1664),

«Любов-цілителька» (1665), «Комічна пастораль» (1666/7), «Жорж Данден» (1668),

«Пан де Пурсоньяк» (1668), «Міщанин шляхтич» (1670), «Хворий та й годі» (1673), «Шлюб із примусу» (комедія з балетом Мольєра на музику Ж. Б. Люллі, 1664 р.,

29 січня, Лувр; у виставі танцював король Людовік XІV, герцоги де Бурбон та ін.).

КОМЕДІЯ БОЖЕСТВЕНА — в Україні ХІХ ст. — синонім драми на біблійний сюжет («о божественных комедиях, писавшихся по образцу “комедий” Дмитрия

Ростовского» — М. Черняєв). ► ДРАМА ШКІЛЬНА, театр шкільний

КОМЕДІЯ БУРЖУАЗНА (фр. comédie bourgeoise; англ. bourgeois comedy, нім. Bür­ gergerliche Komödie; ісп. comedia burguesa). ► ДРАМА БУРЖУАЗНА, ДРАМА МІЩАНСЬКА

КОМЕДІЯ БУРЛЕСКНА (фр. comédie burlesque; англ. burlesque comedy, нім. burleske Komödie; ісп. comedia burlesca) — у театрі XVII ст. — комедія, в основу

якої покладено серію комічних перипетій і бурлескних жартів, які відбуваються

зекстравагантним персонажем («Дон Яфет Вірменський» П. Скаррона). ► БУРЛЕСК

КОМЕДІЯ ВЕСЕЛА, ЛЮСТШПІЛЬ (нім. Lustspiel — весела гра, комедія) — у ні-

мецькому театрі — відповідник латинського терміна comoedia. Вперше термін

зафіксовано 1536 року, але поширення він істає лише в XVIII ст. Німецький «Лексикон театру» ХІХ ст. подає цей термін у значенні сучасна комедія — на відміну

від терміна комедія, який вживався стосовно давньої комедії. У XVII ст. відомий

284

КОМЕДІЯ ВИСОКА І НИЗЬКА

також термін Freudenspiel (радісна гра). Побутують також терміни Local lustspiele

і Salonlustspiele, що можна перекласти як груба комедія або комедія, що розігру­

ється у тавернах і салонова комедія. А. В. фон Шлегель вважав стару комедію в усіх відношеннях вищою від сучасної Lustspiele. Назва Lustspiele вживається також стосовно деяких п’єс Мольера, Гольдоні, Шерідана, Лессінга та ін.

КОМЕДІЯ ВИСОКА І НИЗЬКА (фр. comédie haute et basse, haute comédie; англ. come­dy­ high and low; нім. Konversationstück, Schwank) — у театрі доби Відрод­

ження — умовний поділ комедії на два жанрових різновиди, відмінність між якими визначалася особливістю комічних прийомів, які експлуатували комедіографи: низька комедія спиралася на брутальні прийоми фарсу, буфонади, комедії ляпасів та ін.; висока комедія — на алюзії й натяки, мовні тонкощі і гру слів, на все те, що, вважалося, здатен зрозуміти лише аристократичний глядач.

Низька комедія — це комедія, основними засобами виразності якої є фізична дія й атракціон, який інколи межує із прийомами цирку, у високій комедії основним засобом виразності є словесна дія.

У ХІХ ст. високою комедією у Франції називається різновид звича­єво психо­­ логічної, інколи салонової драми.

Комізм високої комедії народжується не з гегів і трюків, а завдяки рафінованій мові, іронії і контрастові — між декларованими принципами і справжніми мотивами вчинків тощо. Найяскравішими представниками високої комедії у ХІХ ст.

були А. де Мюссе, А. Дюма син, О. Вайльд, Б. Шоу та ін. За визначенням театрального словника Джоела Трапідо, висока комедія — це комедія інтелекту і мови. Сам термін висока комедія приписують англійському письменникові Джоржеві

Мередиту (1828–1909). ► драма високого стилю, КОМЕДІЯ САЛОНова

КОМЕДІЯ ГАЛАНТНА (фр. comédie galante, англ. comedy gallant, ісп. comedia galante) — у французькому театрі XVII–XVIII ст. — граціоз­на, грайлива комедія,

що постала під впливом комедії балету. Основа галантної комедії — майстерний

вишуканий діалог з багатозначними і дотепними репліками. Крім розважальної функції, галантна комедія виконувала виховну функцію — навчала глядача пра-

вилам поведінки і світської бесіди. ► КОМЕДІЯ ВИСОКА, КОМЕДІЯ САЛОНова, МАРІВОДАЖ

КОМЕДІЯ ГЕРОЇЧНА (фр. comédie heroіque, англ. heroіc comedy, нім. heroіsche

Komödie, ісп. comedіa heroіca) — у театрі XVII ст. — проміжний жанр між трагедією і комедією, в якому відбувається зіткнення «позитивних» персонажів у дії, що завершується щасливої розв’язкою. Трагедія, на думку Патріса Паві, стає героїчною

комедією, коли замість священного й трагічного з’являються психологія і буржуазний компроміс. Один із перших зразків героїчної комедії — «Дон Санчо Арагон-

ський» (1649) П’єра Корнеля. «Сід» Корнеля є спробою примирити психологію, індивідуалізм і державні інтереси. Жанр героїчної комедії відроджено у творчості

Едмона Ростана («Сірано де Бержерак»), а згодом і О. Гладкова («Давным давно»).

комедія дель арте ► театр масок італійський

285

КОМЕДІЯ

комедія діточа — термін, який уживався в Україні стосовно п’єс для дітей («Дивне­ письмо», діточа комедія в одном акті Теофіля Медведя, 1900).

КОМЕДІЯ ЕРОТИЧНА (англ. erotic comedy) — визначення щодо давньоримської комедії, в основу сюжетів якої покладено перелюбство, ґвалтування, злягання тощо.

КОМЕДІЯ ЖАЛІБНА, КОМЕДІЯ ЖАЛІСНА (рос. комедия жалобная, комедия жа­ лостная) — у російському шкільному театрі XVIII ст., коли лексема комедія вжи-

валася у значенні п’єса, вистава — твір, що має драматичну розв’язку (на відміну від прохолодної комедії зі щасливою розв’язкою). ► КОМЕДІЯ ПРОХОЛОДНА

КОМЕДІЯ ЖАРТІВЛИВА (лат. ridicula) — у теорії драми єзуїтського театру, за роз’ясненням автора анонімної праці «Poetica practica anno Domini 1648»,

це — така комедія, у якій переважають жарти, різноманітні ошукування, танці

і т. ін. ► драма шкільна, театр єзуїтів

КОМЕДІЯ З ВАРІАЦІЯМИ (фр. Сomédіa e tіroіr) — у французькому театрі XVII ст. — комедія, в основу якої покладена низка скетчів або коротеньких сцен,

які варіюють одну й ту саму тему і конфлікт («Настирливі» Ж.-Б. Мольєра).

ТИСМЕНТ

комедія з перевдяганням — рідковживаний синонім до терміна водевіль з переодяганням («Що можна написати веселу комедія без гопака і без чарки, до-

казав Бораковський своєю двоактовою видумкою п[ід] з[аголовком] “Як жінки чоловіків морочать”. Се комедія з типу т[ак] з[ваних] комедій з перевдяганням»

(І. Франко). ► ВОДЕВІЛЬ З ПЕРЕОДЯГАННЯМ

КОМЕДІЯ ЗАПУСТНА, КОМЕДІЯ КАРНАВАЛЬНА, КОМЕДІЯ М’ЯСОПУСТНА (пол. komedia­ zapustna, komedia karnawałowa, komedia mięsopustna) — у Польщі XVI XVII ст. — різновид фарсу, що розігрувався в останні дні напередодні великого посту; найближчий родич — фастнахтшпіль. ► ДРАМа масляна, фастнахтшпіль КОМЕДІЯ ЗВИЧАЇВ, КОМЕДІЯ ЗВИЧАЄВА (лат. morata; фр. comédie de moeurs; англ. comedy of manners, artificial­ comedy; нім. Gesellschaftskomödie, Sittenkomödie;

ісп. comedia de costumbres; пол. komedia obyczajуw, komedia obyczajowa, рос. коме­

дия нравов) — у теорії драми єзуїтського театру, за роз’ясненням автора анонімної праці «Poetica practica anno Domini 1648», — така комедія, в якій переважає зображення характерів, виводяться добропорядні отці сімейств, родичі тощо.

Усвітському театрі XVIІ ст. комедія звичаїв — це етюд про поведінку людини

всуспільстві, про різницю у поглядах, особливості середовища і характери (Мольєр, Лесаж, Реньяр, Конгрів, Шерідан), у XIX ст. — комедія Оскара Вайльда та ін. У другій половині ХХ ст. уживається синонім — comedy of menace (комедія загро­

зи, у тому сенсі, що змальовані звичаї загрожують суспільству).

В англійському театрознавстві поширеною є думка, що початки комедії звичаїв — у творчості Менандра, Плавта і Теренція, а згодом — у творчості Бена Джонсона, Шекспіра («Багато галасу даремно») і Мольєра («Тартюф», «Мізантроп»).

286