Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

КЛАСИКА

му «На Західному фронті — без змін» за романом Е. М. Ре­марка. Під час прем’єри 5 грудня 1930 року його люди випустили в кінотеатрах білих мишей і вужів,

що й примусило публіку тікати з сеансів.

Явище клаки відоме також в українському театрі (М. Старицький, «Талан»; М. Кропивницький, «Нашествіє варварів»).

Періоди активізації клаки пов’язані із фінансовим розквітом театральної справи, коли успіх вистави може принести значний­ прибуток.

У сучасному театрі клака зазвичай маскується під назвами — театральна кри­ тика, журналістика, громадськість, журі то­що; так само камуфлюються й нові

форми оплати її послуг. ► АПЛОДИСМЕНТИ, БІС, БРАВО, ПУБЛІКА, ФОРА

КЛАСИКА (лат. classicus — взірцевий) — еталонна для певного часу група ав-

торів та їхніх творів, сукупність яких утворює «класичний канон» доби.

У Стародавній Греції до класичного канону входили Гомер, Есхіл, Софокл, Еврипід, згодом — Менандр. За доби Відродження — Аристотель, Теренцій, Плавт

іСенека. Перше «класичне» зібрання творів драматургії з’явилося у середині IV ст. до н. е., коли афінський політичний діяч Лікург провів закон, за яким було створено державне зібрання усіх п’єс трагічних авторів, і надалі, виконуючи їх під час театральних агонів, актори мусили дотримуватися зафіксованого в цьому зібран-

ні тексту. Це було перше «наукове» зібрання творів трьох великих грецьких драматургів — т. зв. старих або давніх трагедій, а в театрі Діоніса в Афінах на їх честь встановлено позолочені статуї. Своїм зібранням трагедій греки дуже пишалися

ідбайливо його зберігали. Однак приблизно через століття по тому єгипетський цар Птоломей Евергет звернувся до афінян із проханням надати це зібрання для тимчасового користування під задаток у значну суму — п’ятнадцять талантів. Афіняни погодилися і задовольнили естетичні зазіхання східного монарха, який зробив копію творів, повернув її афінянам, а собі залишив оригінал. Надзвичайно високий статус класичної драматургії сприяв поширенню зневажливого став-

лення до сучасного Аристотелеві театру. Так, у «Поетиці», спираючись на відомі

йому твори, Аристотель приділив увагу лише «головним державним дійствам» давнини, проігнорувавши при цьому низку інших видовищних жанрів і, головне, жодним словом не згадав сучасного йому театру, який він міг бачити на власні очі, але, судячи з його текстів, зневажав. Таким чином було створено класичний канон, авторитет якого затуляв усе сучасне мистецтво­.

Походження поняття пов’язується із законодавством­ передостаннього римського царя Сервія Туллія (578–534 до н. е.), який розділив римських громадян за майновим цензом на п’ять класів — представники першого, вищого класу, на-

зивалися класиками (classici), а всі інші — із нижчим за визначену суму доходом,

називалися infra classem (нижче від класу).

Уперше слово класичний у значенні взірцевий застосував до літератури римський письменник ІІ ст. н. е. Авл Геллій, який, обговорюючи граматичні проблеми

278

КЛІМАКС

у праці «Аттицькі ночі», рекомендував звертатися до мови зразкових, класичних письменників, які належать до першої, найактивнішої у політичному сенсі май-

нової категорії громадян, тобто політичної еліти Рима. Таким чином, класич­ не — це те, що пропагується політичною елітою. Згодом у Римі класикою стали називати твори найкращих античних письменників, творчість яких покладено

в основу класичної освіти. У процесі розширення семантики терміна зміст його наповнився новими значеннями. Так, за доби Відродження саме творчість антич­ них письменників визначила канони театру класицизму. Згодом класика стала протиставлятися романтизмові у тому сенсі, що класичний — це той, що спирається на певні правила, на відміну від «романтичного», який ігнорує будь які правила. Ще більше це протистояння загострив авангардизм, твори якого згодом і самі перетворилися на класику.

Сьогодні класикою називають загальновизнані, взірцеві, еталонні, давні, ті, що відповідають­ давнім традиціям, гармонійні і досконалі твори. ► драма класична

КЛІМАКС (від грец. klimax — сходи, англ. climax, ісп. punto culminante) — у класичній теорії драми — поворотний момент, вища точка напруження. Загальноприйнятого визначення поняття не існує. Одні джерела інтерпретують його як «різке ускладнення безпосередньо перед кульмінацією», інші — як саму кульмінацію або катастрофу. Антиклімаксом (anticlimax) називається спад дії. ► КАТАСТРОФА

КЛУБ ДРАМАТИЧНИЙ, КЛУБ ТЕАТРАЛЬНИЙ (англ. drama club, dramatic club) — в Англії і США — аматорська організація, діяльність якої спрямована на позацензурну постановку драматичних вистав.

КЛУХТ (нідерл. klucht) — у нідерландському театрі XVI ст. — міський фарс, масляна комедія. Найвідомішими авторами клухтів були Корнеліс Крюл, Корнеліс Еверарт. Зазвичай клухт виконувався на початку або наприкінці зіннеспела — нідерландського мораліте, основного жанру драматургії камер риторів. ► КОМЕДІЯ

МАСЛЯНА, мораліте, театр братства релігійного

КОЗЛОГЛАСОВАНІЕ — у XVII ст. на Русі — дослівний переклад грецького слова трагедія. ► ТРАГЕДІЯ

КОЛІЗІЯ (лат. collisio — зіткнення) — конфлікт у драматичному творі. Деякі ав-

тори (В. Бєлінський) розрізняють драматичний конфлікт і колізію. Поняття колізії застосовується з XVIII–ХІХ ст. (Г. Е. Лессінг, Г. В. Гегель). «Колізію, — писав В. Сах-

новський Панкеєв, — створює збіг обставин (подій), який ставить героя перед необхідністю­ вольового рішення — вибору шляху <…> Колізія — виникає в силу плину­ подій, конфлікт — внаслідок рішення героя». ► КОНФЛІКТ ДРАМАТИЧНИЙ

КОЛО УВАГИ (рос. круг внимания) — у системі Станіславського — прийом ак-

тивізації творчої діяльності, що ґрунтується на принципі обмеження кола уваги,

тобто зосередження уваги лише на тих об’єктах, які мають значення для виконуваної актором дії. Станіславський розрізняв три кола уваги (мале коло уваги —

один об’єкт; середнє — два, три; велике — чотири і більше). ► УВАГА СЦЕНІЧНА

279

КОЛОСНИКИ

КОЛОСНИКИ — ґратчастий поміст, розташований над сценою; стеля сцени у вигляді решітки, де розміщені блоки декораційних індивідуальних софітних під-

йомів — штанкети й інше обладнання. «Російсько український словник» за ред.

А.Кримського (1924) подає також синоніми — рушт, надкіння.

КОМЕДІАЛЬНЯ (пол. komedialnia) — у Польщі XVII–XVIII ст. — театр. ► ДІМ ТЕА-

ТРАЛЬНИЙ

КОМЕДІАНТ (від грец. komedia) — у широкому сенсі — актор; у російському театрі слово відоме з 1702 р.; в українському театрі — з початку ХІХ ст.

амплуа, КОМЕДІЯ

КОМЕДІЄНГАУЗ (нім. Komödienhaus) — назва приміщення театру у XVIII ст.; у видрукуваному Російською Академією наук 1731 року «Німецько­ латинському

і російському лексиконі» — «дом, где комедии отправляются», театр.

тральний, опернгауз, ТЕАТР, ХОРАГІУМ

КОМЕДІО ОПЕРА (пол. komedioopera, komedia opera) — у польському театрі XVIII ст. — комедія або фарс у супроводі музики (пісні й балет) з домінуванням

діалогів над музичними номерами; у ХІХ ст. — водевіль, комічна опера. В Україні у цьому жанрі відомо такі твори: комедіо опера «Дiвка на вiдданню, або На милування нема силування» Iвана Озаркевича (1848); «Poiwrut Zaporożcow z Tre­bizundu­. Komedio opera historyczna we 2 ch actach na malorosyjskim jazyku wier­szem napisana­ prez Karola Heineza», 1842; «Diwka na widdaniu­ abo na mylowanie nema sylowanija

Komedio opera. Zlożena­ w Kolomyi. J. Ozarkewicz. Stanislawiw», 1848; «Wesilie abo nad cyhana Szmahajla nema rozumnijczoho» Komedio opera w 3 d z spiwamy i tancia­­ my napysana w Kolomyi J. Ozarkewiczem», 1849; «Наталка Пол­тавка­. Комедіо опера в 2 х діях Івана Котляревського. Ювілейне видання <…> Львів, 1898); комедіо опе­

ретка («Запорожці», комедіо оперетка з минувших часів», 1864) та ін.

КОМЕДІЯ (від грец. komedia — ритуальна пісня, що супроводжує процесію на честь бога Діоніса; фр. comédie; англ. comedy, нім. Komödie; ісп. comedia) — жанр давньогрецького, а згодом і римського театру, що сформувався у VІ ст.

до н. е. і спочатку належав до неофіційної програми діоні­сійських­ свят.

Хоча основні різновиди комедії були сформовані вже в античному театрі, од-

нак за доби середньовіччя й Відродження термін комедія втратив своє специфічне значення і вживався як одне з поширених визначень будь якого драматичного твору, незалежно від його жанру (так, відомі зовсім не кумедні французькі комедії на біблійні сюжети — «Comédie de la Nativité de Jesus Christ», «Comédie de l’adoration­ des Trois Rois а Jesus Christ des Innocents» та ін.).

В іспанському театрі XV ст. сomedia означало будь яку виставу, що здійснюва-

лася упродовж трьох днів і тематика якої оберталася навколо питань кохання,

честі, подружньої вірності й політики (на відміну від вистав релігійної тематики). Наприкінці XVI ст. постала проблема диференціації основних театральних жан-

рів, що й спровокувало появу теоретичного обґрунтування жанру комедії.

280

КОМЕДІЯ

У«Поетиці» діяча театру єзуїтів Якоба Понтана (1594) читаємо: «Комедія є драматичним твором, у якому заради засвоєння житейського досвіду представля-

ються, не без гострих і дотепних жартів, події з приватного життя обивателів. Трагікомедія є сумішшю з комедії й трагедії, адже, на відміну від правил комедії, тут виводяться на сцену також і особи більш шляхетні й високі. Можна сказати,

що трагікомедія є трагедією з розв’язкою, що притаманна комедії, тобто веселою, заспокійливою. Трагікомедія завжди завершується щасливим фіналом. Я не стану стверджувати, що можна було б написати й комітрагедію, розв’язкою якої була б загибель героя. Справа в тім, що горе нікчемних людей не може ні запам’ятатися, ні збуджувати душевні порухи. Тому й не трапляються ніде подібні п’єси… Трагедія — це поетичний твір, що змальовує за допомогою дійових осіб учинки видатних осіб з метою збудження до них співчуття й страху, а тим самим і очищення

людей від душевних хвилювань, які є джерелом такого роду трагічних вчинків».

Уфранцузькій мові лексема комедія відома з XIV ст., в українській — у ХVІ ст. Іван Вишенський, пишучи, очевидно, про перенесення моделі західної літургії до православного богослуження, вживає словосполучення «комедійське та машкарське набоженство» і дорікає керівникам львівських братських шкіл, що «тру-

дитися в церкві не хочут; только комедіі строють і іграють», а у XVIII ст. відоме «Комическое дійствіе в честь, похваленіе і прославленіе по пророчеству і обітованію рождшемуся, ветхому денми, младенствовавшему под літи, усти от віка пророк провозвіщенному, явленієм звізди і поклоненієм царей свидительствованному, царю царей, Христу Господу, всемирной для радості четирма явленії ізображенное» Митрофана Довгалевського, виставлене 25 грудня 1736 року. У російській

мові слово відоме з 1685 р. («Комидия о блуднем сыне» Симеона Полоцького),

апохідні від нього комедіант — з 1702 р. і комедиантские картины — з 1713 р.; інколи вживалося словосполучення деревянная камедия — будівля театру.

Жанрові особливості комедії визначаються тим, що всі різновиди її орієнтова-

ні на висміювання якихось явищ життя. Герої комедії — звичайні люди, наділені

типовими й гіперболізованими рисами характеру. Діалог — стрімкий, насичений каламбурами, гострою мовною характерністю. Сюжет — ускладнений перипетіями; композиція зазвичай послідовна. Залежно від змісту визначаються жанрові різновиди — від водевілю й фарсу до сатиричної і гротескової комедії.

Як і в більшості європейських країн, в Україні термін комедія початково вжи-

вався у значенні видовище, п’єса («комедии строят и играют» — 1605, І. Вишенський; «комедія, сиріч лицедійство» — 1819, І. Котляревський).

УХІХ — на початку ХХ ст. в Україні відомі такі жанрові різновиди комедії: ко­

медія увеселительная (1828), комедійка («Пан полковник», комедійка в одній дії Пльоверівної, 1900; «Покарана лож». Комедійка в 1 акті Олени Кучальської, 1901);

комедійка для забави («Добуш». Комедійка для забави, 1869); комедіо опера; коме­

діо оперетка та ін. ► ателана, водевіль, жарт, комедіо-опера, соті, фарс

281