Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

МІТІЮКІ

В Україні у жанрі містерії написано такі твори — одна з найдавніших пам’яток української драматургії — анонімний «Dіalogus de Passіone Chrіstі» («Діалог про

страждання Христові», 1670) і Великодня містерія «Царство натуры людской прелестію разоренное, благодатію же Христа паки составленное и венчанное смутным же действом в Киевских Афинах <…> от благородных российских мле-

денцов извещенное» (1698), відома лише за уривком, в якому розповідається про створення людини, її гріхопадіння і вигнання з Раю, а також про вихід юдеїв з єгипетської неволі. Дійовими особами виступають алегоричні постаті, які борються за Натуру Людську, — Всемогуща Сила, Віра, Надежда, Милость і ангели, а з іншого боку — Люципер та його вірні слуги — Злость, Прелесть, Гордость, Смерть. Події відбуваються на небі, на землі, в Раю й у Пеклі. Дійові особи: Натура Людская, Люципер, Михаїл, Аггел­ противний, Аггел добри, Всемогущая Сила, Роскошь,

Злост, Прелесть, Воля, Глас с неба, Гнів Божий, Милосердие, Істина, Суд, Скарга Гніва Божия, Херувим, Плач, Не­воля, Отчаяние, Віра, Надежда, Хор, Смерть, Пиха. Попри відсутність повного тексту п’єси та інформації щодо обставин її виконання, дослідники упевнено відносять цей твір до Великодніх містерій. ► АУТО САКРА-

МЕНТАЛЬ, ДРАМА РІЗДВЯНА, ДРАМА ВЕЛИКОДНЯ

МІТІЮКІ — у японському театрі (Дзьорурі, Кабукі і Ноо) — традиційна частина

вистави, сцена подорожі героїв. ► театр дзьорурі, театр кабукі, театр ноо

МІФ (грец. mythos — слово, переказ, оповідь, байка) — у «Поетиці» Аристотеля — одна з шістьох обов’язкових частин трагедії. Інколи слово mythos перекладається як фабула (через те, що міф у перекладі латиною й буде фабула; саме таку назву — фабула — мають основні жанри давньоримського театру — fabula palliata, fabula praetextata, fabula togata).

У сучасній культурології міф інтерпретується як «оповідання про божественних істот, в існування яких народ вірить» (В. Пропп) або «взірцева модель», «виклад свя­ щенної історії, тобто головної події, що сталася на початку часу, ab іnіtіo» (М. Елі-

аде). Саме в такому сенсі говорив Лесь Курбас про «міф пролетаріату, як певну

культурну єдність», адже «історія чи міфологія, як певний засіб знання минулого, відбивається в роботі своїми асоціаціями».

Представники різних шкіл і теорій, спираючись на ідеї ритуалізму і функціоналізму, символізму й аналітичної психології, структуралізму і ритуального міфологізму, по різному інтерпретують поняття міф, що й спричинює врешті те,

що в другій половині ХХ ст. у терміна міф з’являється низка значень: ілюзія і від-

верта брехня, брехлива пропаганда і повір’я, забобонна віра й умовність, сакра-

лізований і догматичний вияв соціальних звичаїв і цінностей або взагалі будь яке

судження, що не спирається на досвід і не витримує наукової перевірки (А. Сові); це «істина — недосконала, однобічна, перемішана <…> з плодами уяви» (Бене-

детто Кроче); це інструмент політичної демагогії, що надає певній ідеології більш органічного вигляду (Ролан Барт) та ін. Відтак і питання про те, «яким чином про-

355

МІФ

дукуються міфи», ототожнюється, а то й витісняється іншим — «яким способом здійснюється маніпуляція суспільною свідомістю» (Карл Мангайм).

Серж Московичі вважає, що в певному контексті слова ідея, ідеологія, світо­ гляд, міф, інформація описують одне й те саме явище.

Міф, — пише Мирослав Попович, — це «священна, сакральна історія, тобто він

розповідає про сакральні події і не вимагає ні підтверджень, ні пояснень — навпаки, все пояснюється через міф і підтверджується, якщо збігається з міфом»; крім того, «міфи є історичними оповідями, тобто сприймаються як правда, як знання про те, що було в минулому насправді; міфи формулюють зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить; міфи виконуються разом з ритуалами, відтак учасники ритуальних дійств переживають міф щоразу як повторення тих подій, про які в ньому розповідається».

За О. Лосєвим, міф — це священна історія; це у словах подана чудесна особистісна історія, міф є дивом і може існувати поза всякою релігією (приміром, у науці і мистецтві)­ . Абсолютна міфологія завжди є релігією; богослов’я — це релігійна наука; обряд — релігійна поведінка; міфологія — релігійна поезія і мистецтво­.

За визначенням Дені де Ружмона, міф — це «символічна історія, що є спільним

знаменником більшої або меншої кількості аналогічних ситуацій і в межах даної національної, релігійної чи культурної спільноти виконує регулятивну функцію, тобто визначає правила поведінки».

Серед багатьох теорій міфу особливої уваги заслуговує концепція К. Леві Строс­ са, який вивчав міф у контексті обміну і комунікацій, що підпорядковуються певним правилам та ін. Певною мірою ідейним продовжувачем цього підходу мож-

на вважати Жана Бодріяра («Символічний обмін і смерть», 1976), який, виклавши основні ідеї символічного обміну, визначив стадії, що їх проходить знак: відображення якоїсь глибинної реальності; маскування і збочення цієї реальності; маскування відсутності усякої глибинної реальності; втрата зв’язку з реальністю,

перехід з рівня видимості на рівень симуляції. Симуляція, за Бодріяром, видаючи

відсутність за присутність, одночасно змішує реальне і уявне. Визнаючи симуляцію безглуздою, Бодріяр водночас стверджує, що в цьому безглузді є й спокуса, що проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (спокуса як стратегія спокусника) і політичну.

Міф — це, таким чином, заздалегідь заданий соціумом сценарій інтерпретації

дійсності, що не спирається на досвід («будь який міф, — писав Мірча Еліаде, — завжди є прецедентом і взірцем не лише для людських дій (сакральних або про­ фанних), але й щодо всього людського буття; більше того, міф — це прецедент,

модель для всіх видів і форм буття»).

Розширення поняття міф відбувається, з одного боку, за рахунок відмови

від орієнтації­ на давні традиції, а з іншого — шляхом ототожнення усякої традиції з традицією міфологічною.

356

МІФЕМА

Міф, за словами Томаса Манна, це «життя у цитаті», тобто життя за взірцем (самогубство Клеопатри імітує епізод міфу про Іштар Астарту тощо).

За визначенням Ф. Лаку Лабарта і Ж. Л. Нансі, міф «завжди був міфом якоїсь події або пришестя, міфом абсолютної, основної Події». ► МЕТАСЮЖЕТ, СЮЖЕТ, ФАБУЛА

МІФЕМА (грец. mythema) — використання у драматургії імен, реалій та фактів міфологічної ґенези; міфема — це міф, скорочений до імені, сюжету або деталі; це натяк на міф замість самого міфу. ► МЕТАСЮЖЕТ, МІФ, СЮЖЕТ, ФАБУЛА

МІФОЛОГЕМА (грец. mythologeme) — прозора наявність у творі міфологічного сюжету, сюжетної схеми або мотиву. ► МЕТАСЮЖЕТ, МІФ, СЮЖЕТ, ФАБУЛА

МОВА ТЕАТРУ — матеріально виражальні засоби мистецтва у сукупності з прийомами й елементами форми. Визначення мови театрального мистецтва

припускає укладання абетки, активного словника, з окремих лексем якого й утворюються фрази і тексти театрального мистецтва. Продукт творчості — вистава, як динамічна система взаємодії акторів у запропонованих обставинах, — може бути розкладена на відносно самостійні­ й неподільні елементи,

укожному з яких повинні виявлятися специфічні особливості драматичного театру — дієвість, феномен живого актора, синтетичність тощо. У творчості актора такими першо­елементами,­ за К. Станіславським,­ вважаються дія, вчинок;

урежисерській творчості одиницею видовища є шматок (у ранній термінології

Станіславського), атракціон (у термінології С. Ейзенштейна), або, у сучасній термінології — режисерський,­ дійовий епізод, подія. ► епізод режисерський, МАТЕРІАЛ

ТЕАТРУ, МІЗАНСЦЕННА, ПОДІЯ

МОДЕЛЬ (англ. model від старофр. modèle) — у театрі ХХ ст. — п’єса, ситуація якої змодельована, тобто штучно створена, можлива у житті лише теоретично. Зазвичай у центрі п’єси моделі стоїть група людей, над якою здійснюється певний психологічний експеримент, результат якого мусить дає відповідь на питан-

ня про моральні можливості людини. П’єси моделі характерні для драматургії

експресіонізму, епічного театру, Ф. Дюрренматта, З. Ленца, Ж. П. Сартра та ін.

МОДЕЛЬ АКТАНТНА (фр. actantiel modele, англ. actantial model, нім. Aktanten­ modell; ісп. actantia modelo) — схема розташування основних сил драми та їхньої участі у дії, що дає змогу з’ясувати взаємозв’язки персонажів, співвідношення сил у конфлікті, й окреслити драматичну ситуацію.

Актант — це клас понять, що об’єднує різні ролі в одній великій функції, приміром, союзник, суперник тощо.

Перші спроби знайти незмінні інваріанти драми здійснювалися вже давно.

Так, широко відомою є спроба досвід французького літературознавця й есеїста

Жоржа Польті, автора книги «Тридцять шість драматичних ситуацій» (1910). Відштовхуючись від жарту Карло Гоцці, який стверджував, що існує лише 36 тра-

гічних ситуацій (у чому з Гоцці погоджувалися Шиллер і Гете), Польті проаналізував 1200 драматичних творів, 8000 персонажів, охопив світову драму від Есхіла

357

МОДЕРАТОР

до Лабіша і від середньовічного міраклю до Бальзака і Мюссе. Визначивши 36 драматичних ситуацій, Польті навів безліч прикладів, де індуські аноніми стоять

поряд із трагедіями Шекспіра, проза XIX ст. — поряд з оперою і т. ін.

Інший дослідник, В. Пропп, вивчаючи структуру чарівної казки, визначив сім основних актантів: шкідник, лиходій (той, що чинить зло, здійснює злочин), добро­

дій (той, що дарує чарівний предмет і силу), помічник (допомагає головному героєві); царівна (вимагає здійснення подвигу й обіцяє вийти заміж); замовник (відряджає героя на завдання), герой (дійова особа, з якою трапляються різноманітні перипетії); псевдогерой (узурпує на певний час роль головного героя).

На думку В. Суріо, основу будь якого драматичного твору визначають шість драматичних функцій: Лев (цінность): суб’єкт, який прагне здійснити дію; Сонце (власник добра, до якого прагне суб’єкт); Земля (отримувач добра): той, кому

добро­ приносить користь; Марс (суперник): перепона на шляху суб’єкта; Терези (арбітр): вирішує, кому має належати добро, за яке ведуть боротьбу суперники; Місяць (помічник).

Щодо міфу, епосу і чарівної казки А. Ж. Греймас запропонував таку схему актантів: суб’єкт — функція, що об’єднує всі атрибути і дії головного героя, який

прагне отримати бажаний об’єкт або досягти бажаної мети; об’єкт — усе те, що є предметом бажань суб’єкта, який прагне отримати об’єкт або досягти мети; бенефіціарій — той, хто має зиск з результатів діяльності суб’єкта або втручання добродійника; донатор — добродійник; антагоніст — опозиція, суперництво­.

Актантна модель має радше теоретичне, ніж практичне значення, адже потребує універсалій, тоді як мистецтво­ — неповторності. Навіть прибічники актантної

моделі (П. Паві та ін.) визнають, що вона абсолютно непридатна для вивчення «сучасної драми, а також до неєвропейських форм, позбавлених і конфлікту, і фа­ були, і драматичної поступовості». ► амплуа, ситуація драматична

МОДЕРАТОР (лат. moderator — керівник) — у театрі XVI ст. — керівник вистави, режисер. У 1522 р. термін зафіксовано у Польщі. У Росії, у режисерському при-

мірнику п’єси «Акт комедиальный о Калеандре, цесаревиче греческом, и о му-

жественной Неонильде, цесаревне трапезонской, скомпанованный­ в Москве 1731 году в 16 день» — режисер суфлер.

МОМЕНТ ЗБУДження, СИЛА ЗБУДЛИВА (англ. exciting force) — у теорії драми

Г.Фрайтага — зав’язка. ► ОБСТАВИНИ ЗАПРОПОНОВАНІ, ПОДІЯ

МОМЕРІЯ (англ. mummery, фр. mуmerie, mommerie; від старофр. momer — носи-

ти маски, пантоміма, переодягання, маскарад) — у французькому театрі XIV ст. —

похідний від лицарських бенкетів різновид інтермедії. Показ момерії зазвичай здійснювався таким чином. До бенкетної зали в’їжджала колісниця, що нагаду-

вала фортецю або чудовисько. З воріт замку або з пащі чудовиська спускались

яскраво вдягнені актори в масках. Зі співом вони танцювали мореску. В момеріях

зберігалися прийоми карнавальних гулянь і майських ігор. ►ІНТЕРМЕДІЯ,МАСКА,МОМО

358

МОМО

МОМО (iсп. momo) — в іспанському театрі XV ст. — куртуазний маска­­ рад, різновид жанру маски. З опису одного з найперших взірців жанру відомо,­

що 14 грудня 1467 р. шістнадцятирічна кастильська інфанта Іза­белла — майбутня Католицька Королева — відзначала у Аревадо чо­тирнад­ця­тиріччя­ свого брата Альфонсо і замовила на честь цієї події текст момо Гомесу Монріке, поетові, до-

блесному лицареві і майбутньому корехідорові Толедо. Сама Ізабелла у виставі виконувала роль прологу і пояснювала, що перед інфантом виступатимуть музи, котрі живуть на схилах Гелікона. Щоб якомога швидше потрапити до Іспанії, вони були перетворені богами на білих птахів, про що й свідчать «чудові крила» її подруг — молоді дами з’являлися у масках і фантастичних костюмах, вели розмови між собою і з інфантом, залучаючи його до участі у дії.

МОНОВИСТАВА (англ. one-man performance, one-man show) — вистава у виконанні одного актора.

МОНОДІЯ (грец. μονοδία, monodia від μόνος — один і οδή — пісня) — у давньогрецькому театрі — сольна пісня або монолог героя у трагедії (монолог Едіпа

усцені самоосліплення у трагедії Софокла «Едіп цар» та ін.). ► МОНОЛОГ

МОНОДРАМА (від грец. monos — один і drama — драма) — найархаїчніша, до­

есхілівська форма драми (Теспіс, Триніх); драматичний твір, у якому всі ролі виконує один актор. Першим відомим зразком жанру в цьому значенні вважається драма «Александра» Лікофрона Халкідського (ІІІ–ІІ ст. до н. е. ).

УXVIII ст. монодрамою називали музичну драму, в якій текст ролі, здебільшого жіночої, декламувався у супроводі музики.

УНімеччині XVIII ст. одним з популяризаторів монодрами був актор Йоганн Кристіан Брандес.

Утеатрі ХХ ст. монодрама — це принципово новий тип драматургії, що ґрунтується на суб’єктивному сприйнятті дійсності головним героєм, для якого інші персонажі виступають лише в ролі спогадів тощо (концепція монодрами М. Євреїнова, в якого сценічні події сприймаються неначе крізь призму свідомості головного

героя). Інше значення терміна — п’єса монолог або драматична мініатюра у фор-

мі діалогу з відсутнім персонажем, розрахована на одного виконавця («Людський голос» Ж. Кокто, «Остання стрічка Креппа» С. Беккета та ін.). У психодрамі Дж. Морено монодрамою називається один з основних, поряд з аутодрамою, методів психотерапії. В Україні жанрове визначення зафіксовано з кінця ХІХ ст. («Пригода

вженитьбі Чипачкевича». Монодрама Г. Григоріевича, 1885). ► МОНОЛОГ

МОНОЛОГ (грец. μόνολογος, від — monos — один і logos — слово, мова; фр. mo­

nologue, англ. monoloque, soliloquy, нім. Monolog, ісп. monologo) — розгорнутий вислів­ дійової особи, який не залежить від реплік сценічного партнера (інколи

це роздуми героя вголос, звернення героя до Бога тощо). У Франції за доби серед-

ньовіччя, а згодом і в інших країнах Європи монологом називався особливий те-

атральний жанр, який розвинувся на основі старовинних веселих проповідей і па-

359