ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4929
Скачиваний: 5
розпочався проти князівської влади. Це були, так звані «татарські люди», або болохівські князі;
вони опанували басейни рік Случа і Гориня, де проходили важливі торгові шляхи, а також
Поділля. Татари прийняли цих людей під свою зверхність, дозволили їм самоуправу і вимагали
лише данини хлібом — пшеницею і просом. Таким способом загарбники підривали авторитет
княжої влади із середини і руйнували державу. Данило добре розумів небезпеку цих інтриг і
нищив «татарських людей» нещадно. Що стосується безпосередніх причин конфлікту з
татарами, то ми достовірно не знаємо, але можна здогадатись, що власне боротьба Данила з
«татарськими людьми» викликала інтервенцію з боку татарських властей. Представником
Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку Куремса. Пітримуючи антикнязівські
рухи серед місцевого населення на Волині і на Поділлі, Куремса здійснив декілька походів
(правда, вони мали скоріше характер військових демонстрацій) на Волинь і на Пониззя, але на
ці походи Данило відповів новими карними експедиціями проти непокірних «татарських
людей» (1252–1254 рр.). Через кілька років з Орди було прислано нового воєводу Бурундая,
котрий мав значно більше сили (1259–1260 рр.), Данило не мав можливості протистояти
військовій татарській перевазі і змушений був скоритися. За наказом Бурундая Данило
змушений був сам з власними людьми зруйнувати укріплення своїх міст – Володимира,
Кременця, Луцька, Львова та ін.; змушений був посилати свої полки татарам на допомогу в їх
походах на Литву і на Польщу. Ніякої допомоги з Заходу не прийшло. Тепер держава Данила
була позбавлена засобів оборони, і як каже М. Грушевський «...найдорожча мрія Данила про
боротьбу з татарами розвіялась як дим». Відповідно таке становище пригнічувало Данила і
мабуть прискорило його смерть в 1264 році.
В особі Данила Галицького зійшов зі сцени безумовно один з найвидатніших українських
князів. Вже в Галицько-Волинському літописі знаходимо коротку характеристику Данила:
«Сей король Давило (був) князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і
церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із
братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».
Блискучу характеристику князю-королю Данилу і його часу дав М.Костомаров: «Доля
цього князя, – пише він, – мала в собі щось трагічне. Багато чого досяг він, чого не досягнув
жодний з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший. Майже вся
- 37 -
Україна, весь край, заселений українським племенем, був під його владою. Адже, не
встигнувши визволитись з-під татарського ярма і дати своїй державі самостійне значення,
Данило тим самим не залишив і твердої запоруки дій самостійності на майбутнє. У ставленні
до своїх західних сусідів, як і взагалі в цілій своїй діяльності, Данило завжди відважний,
мужній, але разом з тим великодушний і добрий до наївності, менше всього був політиком. У
всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе
обдурити. Цей князь являє собою повну протилежність обережним і хитрим князям східної
Русі, котрі при всій різноманітності своєї вдачі, засвоювали від батьків своїх і дідів політику
хитрощів та насильства, і звикли не розбиратись в засобах задля досягнення мети... Особа
Данила Галицького залишається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій
українській історії.
3. Занепад та значення Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинська держава,
утворена князем Данилом, залишалася в такому стані майже ціле століття. Сприяли цьому
насамперед зовнішні обставини. Так, Угорщина зреклася вже надії пересунути свої кордони на
північ від Карпат. Польща залишалася розбита на частини, Литва не виявляла войовничих
намірів, монгольська держава також прийшла до внутрішнього розладу. В даній ситуації
Галицько-Волинська держава зберегла сильне становище як велика одноціла територія. Хоча
спершу і вона почала ділитися, проте княжа династія ззовні зберігала солідарність. Завдяки
цьому галицько-волинські князі не тільки не втратили територіальних надбань, але ще їх і
збільшили.
Після смерті Данила старшим у його ролі залишився його брат Василько, котрий весь час
був вірним другом і помічником Данила, сам залишаючись немов у тіні поруч із своїм
талановитим братом. Він – перебував у своєму Володимирі на Волині, де скоро й помер (1270).
Спадщину Данила, Галичину і Холмщину, перейняв його син – Лев І (1264–1301 рр.), на
Волині після смерті Василька князював Володимир (1271–1289 рр.), його спадкоємець.
Лев був, безперечно, талановитішим із всіх синів Данила. 1269 року помер його брат
Шварно, і всі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало
відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом
на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це викликало кількарічну
війну з Польщею, яка закінчилася із смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол
Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під
час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.
У цей же час змінюються відносини і з Угорщиною. Під час однієї з воєн (1281 р.) Лев
забрав частину Закарпаття з Мукачевом. Таких меж Галицька держава ще ніколи не мала. Ім'я
Лева згадано в багатьох західноєвропейських джерелах як союзника Угорщини у її боротьбі з
Чехією (1271 р.). Під час війни Пшемисла II, Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбурзьким че-
ський король добивався приязні Лева, але цього ж добивався й Рудольф Габсбурзький. Пізніше
Лев нав'язав добрі стосунки з новим чеським королем Вацлавом II і відвідував його в 1289 р.
Підтримував Лев також стосунки з Тевтонським орденом, Литвою. Він оберігав північний
кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив прикордонний
Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок. В результаті Тройден
змушений був піти на мир. Лев визнавав над собою владу Золотої Орди, але гнучкою
політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: він надавав лише військову допомогу для
походів, які організовував хан. Зате татари допомагали йому у здійсненні політичних планів.
У пізніші часи Лев залишався дуже популярною постаттю як князь, чиє ім'я дістало місто
Львів. Але на думку І. П. Крип'якевича, немає певних доказів на те, чи Львів уже за Лева був
- 38 -
столицею Галичини. Ім'я Лева було також у великій пошані серед пізнішої галицької шляхти і
духовенства: збереглося понад 20 грамот з іменем Лева на різні боярські і церковні землі – це
фальсифікати з XV–XVI ст., але ймовірно, писані на підставі дійсних Левових документів,
котрі до нас не дійшли. Вони підкреслюють авторитет імені цього князя.
Син Василька Волинського, Володимир, був іншої вдачі. Людина мирна, за словами
літописця “книжник великий, філософ”, він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його
примушували татари. Всю увагу скерував він на будівництво. За його правління було
збудовано багато нових міст, палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і
сам їх переписував. Зберігся образ Володимира як висококультурної, гуманної, освіченої
людини. Ще за життя передав Володимир Волинське князівство не Леву, а його братові Мсти-
славу, бо як і батько не міг простити Леву вбивства Войшелка. Володимир заповів роздати
бідним людям все, що мав він коштовного після своєї смерті: посуд, одяг та ін. Своїй дружині
Ользі заповів окрему волость. Володимир з увагою ставився до міського населення, і смерть
його оплакували всі його піддані. Із смертю Володимира закінчується Галицько-Волинський
літопис, багатий фактами, докладними характеристиками та описами подій.
Мстислав (1289–1292 рр.) об'єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви
Волковийськ. У літописі про Мстислава сказано, що його оточували «бояри старі й молоді,
ність числа», їм він роздавав села та міста. Після смерті Мстислава знов об'єдналася вся
Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301 р.) під владою
його сина Юрія (1301–1315рр.).
Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство
змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії
Дністра й Південного Бугу. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило,
прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (Галичини) і князем Володимирії.
Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької
митрополії. Першим галицьким митрополитом був Петро Ратенський, який пізніше став
першим митрополитом у Москві.
Юрій І мав великий державний досвід, але характер його відрізнявся від характера батька.
Він уникав воєн, і можливо, внаслідок аж занадто мирної політики втратив Люблін (1302 р.).
Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. Прав-
ління Юрія І джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту
держави. Юрій користувався повагою сусідніх держав. Він був одружений, з Єфимією, сестрою
Владислава Локетка, Куявського князя. Юрій уклав союз з Тевтонським орденом: це було
потрібно для противаги небезпечному сусідові – Литві.
Сини Юрія, Андрій і Лев II (1308—1323 рр.) дістали його спадщину. Як вони керували
державою: чи спільно, чи поділяли її — невідомо. У грамотах вони іменували себе «князями
всієї Руси». З їхніми іменами пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. 1315 р. тут
почалося повстання місцевих феодалів проти угорського короля Карла-Роберта. Закарпатські
феодали просили підтримки у синів Юрія, пропонуючи їм у разі успіху угорський престол.
Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки,
зазнало поразки. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і
територію навколо нього. У зовнішній політиці брати орієнтувалися на союз із Тевтонським
орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що
дедалі відчутнішим був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і
Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли
захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати
- 39 -
формальну залежність від Орди, фактично, воно вело самостійну зовнішню політику.
Можливо, обидва і загинули воюючи за свою незалежність. Зокрема, на це вказує лист
Владислава Локетки до Папи Римського: у якому він називає братів «останніми руськими
князями — схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського
народу».
У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена, та Марії,
сестри останніх князів Андрія та Лева II. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія II (1325–
1340 рр.). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують
його грамоти 1334 та 1335 років. З Польщею, яка на той час об'єдналася, відносини були напру-
жені. У 1337 р. Юрій II разом з татарами намагався повернути Люблін, але не мав успіху. З
Литвою Юрій II мав дружні стосунки, закріплені у 1331 році його шлюбом з дочкою князя
Гедиміна, Євфимією.
Продовжуючи політику Данила, Юрій II протегував містам, сприятливо ставився до
німецької колонізації. Так, збереглася його грамота місту Сяноку на магдебурзьке право від
1339 року, перший привілей такого роду. Цікаво, що грамоти 1334 та 1335 року, крім підпису
Юрія-Болеслава мають підписи єпископа й бояр, серед них – Дмитрія Дедька. Поруч з
печаткою князя Юрія II на грамотах висять печатки бояр. Себе князь називає «з божої ласки
природжений князь». Незважаючи на обрання Юрія II самими боярами і їх безпосередньої
участі у правлінні князівством, проти Юрія-Болеслава діяла боярська опозиція. Його
звинувачували у протекції чужинцям, сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити
українські землі. В 1340 році князя Юрія II було отруєно, а його прихильників стали переслі-
дувати.
Загибель Юрія II – Болеслава стала великою трагедією для України. Це був час, коли дві
агресивні сусідні з Україною держави вийшли із стану анархії та міжусобної боротьби і
розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща – під проводом
Казимира Великого, Угорщина – Карла-Роберта. Замість того, щоб протистояти цим
оновленим державам українці «збурили свою національну державність. На спорожнену
політично українську землю кинулися тепер сусіди». Так історики охарактеризували ситуацію,
яка утворилася на Україні.
Боярство, хоч і звільнилося від нелюбого князя та прибрало владу до своїх рук, не
наважилося створити боярську олігархічну республіку. Як колись було запрошено Юрія II –
Болеслава, так і тепер бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий
князь прийняв православ'я разом з ім'ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися в
Галичині зустріла конкуренцію з боку Казимира Великого, котрий негайно після смерті Юрія II
– Болеслава поспішив до Галичини «помститися» за вбивство князя та його католицьких
прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри під проводом
Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і при їх допомозі уклали договір з трьома
претендентами: визнаючи їх зверхність, виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став
Дмитро Дедько як «староста та управитель» Руської землі. Завдяки його політичному хисту
країна зберегла свою державність до 1349 р. до смерті Дедька у 1349 р.
Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з
боярами і війни князів між собою знесилювали Галицько-Волинське князівство, і з цього
скористались сусідні держави, які значно менше потерпіли від монголо-татарського лихоліття.
З 1340 р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їх сусідами. У 1349 році
Казимир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удруге напав на галицькі
землі і оволодів ними. Любарт (Дмитро) Гедемінович з литовцями почав нападати на Галичину
- 40 -
і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир. У цій боротьбі активну
участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула