ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4925
Скачиваний: 5
зазнав поразки від половців – кочових орд, які появилися у причорноморських степах в ХІ ст.
На віче у Києві було вирішено зібрати військо і дати половцям відсіч, вимагаючи разом з тим
зброї від князя, але той не дав, побоюючись, що вони можуть виступити і проти нього. В
результаті розпочався бунт і кияни проголосили князем Всеслава, який до того княжив у
Полоцьку. Але той не бажав даної ролі і утікає з Києва. В той час до міста повернувся Ізяслав з
допомогою польського війська. Все ж втримати владу йому так і не вдалося. Міжусобна
боротьба набрала великого розмаху. На короткий період на престол засів енергійний і
- 29 -
освічений Святослав Ярославич /1073–1076/, а після його смерті – брат Всеволод, якого відразу
ж вигнав Ізяслав. Опираючись на польські війська, він втретє обіймає київський престол /1077–
1078/. А у 1078 р. Ізяслав загинув у боротьбі з нащадками своїх братів Святослава і В’ячеслава.
Наступним київським князем став Всеволод Ярославович, який князював 15 років /1078–
1093/. Державу поділив знову на уділи, але міжусобиць припинити не зумів та й розгорілась
боротьба за землі, в якій стали використовувати половців. Першим їх привів на Русь Олег
Святославич, прозваний в народі Гореславовичем.
Для припинення міжусобиць і встановлення якоїсь згоди, руські князі в 1097 р. з’їхались
на з'їзд в Любеч. Ініціативу щодо нього проявив Володимир Мономах – внук Ярослава
Мудрого. З'їзд закріпив поділ Русі на уділи між князями. Це означало, що принцип сеньйорату
перестав існувати. Його замітив “отчинний” порядок престолонаслідування від батька до сина.
Разом з тим князі погодилися між собою укласти оборонний союз і заборонити укладання
приватних союзів князів з половцями. Але, ухвали з'їзду відразу ж були порушені, бо
спалахнули знову міжусобиці. Іще декілька разів князі збиралися на свої з'їзди, щоб
домовитися про їх припинення, хоча вдалося дійти згоди тільки про організацію спільних
походів проти половців. У 1103р. княжі полки розбили половецькі загони у степах і з багатою
здобиччю повернулися назад. Вдалим був і наступний похід 1111 р. У цих походах особливо
відзначився переяславський князь Володимир Мономах.
У 1113 р. помирає київський князь Святополк, який не користувався популярністю серед
киян, особливо за його дії у підвищенні податків і ін. Зі смертю князя у Києві вдалися до
заворушень: народ громив двори наближених до князя бояр, купців, лихварів. В свою чергу
боярство, налякане погромом, вирішило запросити на престол Володимира Мономаха. Це саме
вчинило і київське віче.
Володимир Мономах, ставши великим князем /1113–1125/, знову об'єднав навколо Києва
переважну більшість руських земель. Значну увагу він звернув – на зміцнення внутрішнього
становища держави. Щоб ліквідувати причини народного незадоволення, він видав низку
законів проти надмірного підвищення процентів за позику, закон про охорону збанкрутілих
купців і закупів селян. Значним впливом і владою користувався Мономах серед князів і
вимагав від них безоглядного послуху. Він поновив спроби приєднання до Русі Північного
Причорномор’я. Навіть вдалося йому захопити міста у пониззі Дунаю. Це справило велике
враження на Візантію. Внаслідок цього і появилась легенда про те, що візантійський імператор
для того, щоб задобрити Володимира прислав йому володарські відзнаки, а між ними й корону
– “шапку Мономаха”.
Значний інтерес продовжує викликати твір, написаний Володимиром Мономахом
“Повчання дітям” у якому князь подає практичні поради щодо управління країною своїм
нащадком, Авторитет князя В.Мономаха був такий великий, що він без будь-яких перешкод
передав престол старшому синові Мстиславові.
За час свого правління Мстиславу /1125–1132/ вдалося зберегти єдність держави. Він
продовжував політику свого батька. А після його смерті завершився недовговічний період в
історії Київської Русі, коли існувала політична думка зосереджувати землі навколо Києва.
Після смерті Мстислава з новою силою спалахнули міжусобиці, про що свідчить тільки
один факт, протягом ХІІ ст. на київському престолі побувало близько 40 князів.
У 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Довгорукого
напав на Київ і жорстоко його пограбував. З даного моменту ця боротьба поклала початок
національного протистояння українців і великоросів. Кияни прогнали Андрія, але руїна
Київської держави не припинилася. Уже в середині ХІІ ст. на території колись єдиної
- 30 -
могутньої держави утворилося 15 удільних князівств. Серед причин розпаду Київської Русі
можна виділити наступні:
– величезні простори держави, до складу якої входили крім українців /більше 20
різних племен і народностей/ і неслов’янські племена – ведь, чудь, меря, мешера, чорні
клобуки та ін., які приводили до труднощів управління з одного центру;
– недосконалість державного апарату і системи престолонаслідування сприяли
відцентровим тенденціям окремих племен і народностей Київської Русі;
– негативні наслідки для Київської держави мав занепад торгівлі.
До цього привели три чинники:
1/ половці, осівши в степах, відгородили Русь від Каспійського моря і не пропускали
купців з Русі;
2/ у період хрестових походів основні східні торгові шляхи із Західної Європи
перемістилися на Середземне море і Малу Азію, а Русь опинилася на узбіччі;
3/ у той період ослабла Візантія, що призвело до зменшення її торгівлі з Руссю. А із
занепадом торгівлі занепали міста, ремесла і в цілому Київська Русь.
Водночас слід зазначити, що період існування Київської Русі займає важливе значення в
історії України. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території
сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який став центром
об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна
проживав на цих землях, у VI–VIII ст., – це поляно-антська народність, яка була генетичним
ядром майбутньої української нації і називалася “Руссю”.
Розпад Київської Русі як єдиної держави був притаманний не тільки їй. Аналогічні
процеси мали місце і в інших країнах Європи. Але вони спромоглися вийти з цієї ситуації
оновленими і сильними. З Україною-Руссю на жаль так не сталося, а в час свого найбільшого
ослаблення вона стала іще здобиччю грізного ворога – монголо-татарських орд. Їх нашестя
завершило занепад давньої держави. Все ж національні державницькі традиції не були
втрачені, їх перейняла спадкоємниця Київської Русі – Галицько-Волинська держава.
Тема 3.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – ПРОДОВЖУВАЧ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ
ТРАДИЦІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на
українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати навколо себе більшу
частину української етнографічної території свого часу. Півтора століття її існування не
минули безслідно для дальшої долі нашого народу. Галицько-Волинська держава, насамперед,
зберегла Україну перед передчасною окупацією з боку Польщі, а з другого боку – припинила
процес асиміляції українського елементу великоруським. Ця держава, перейнявши
національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під
сильним впливом тих стосунків, які існували в середньовічній Європі. З падінням Києва
посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Беручи участь у
політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалася і в
духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалася сама.
1. Формування Галицько-Волинського князівства. Коли в першій чверті XIII століття
в південно-східних степах Київської Русі з'явилася перша монголо-татарська орда, вона вже не
- 31 -
застала там єдиної держави, подібної до держави Ярослава Мудрого і його синів. Київська
держава вже розпалася на окремі князівства, і серед цих земель Київ уже не відігравав ролі
політичного центру. В зв'язку з тим, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі
більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів – Галичини і
Волині.
На думку І.П.Крип'якевича, Галичина завдячувала своєму господарському розвиткові
передусім підкарпатським джерелам солі. Значна її кількість розходилася великими партіями
не тільки по західних землях, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в
українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, які вели через карпатські
перевали до Південної Європи. При торгових шляхах виросли людні міста.
Західні племена вже за часів Олега мали зв'язки з Київською державою. Пізніше
Володимир і Ярослав, оцінюючи значення Підкарпаття, вели за нього боротьбу з Польщею і
тісно зв'язали його з Києвом. Та коли влада київського центру ослабла, далека західна земля
була залишена напризволяще і сама змушена була дбати про свою організацію.
Галицька земля відокремилася від Києва ще в кінці XI ст. Тут з другої половини того ж
століття осіла династія Ростислава Володимировича (внука Ярослава І). Його три сини –
Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом між собою Галичину. Рюрик незабаром помер, і
фактично князями залишилися Володар, що мав свою столицю в Перемишлі і Василько – в
Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли примиритися князі сусідньої Волині, котрих
підтримував великий князь київський Святополк. Почалася вперта боротьба, одним із
трагічних епізодів якої було осліплення Василька. Володарю і Васильку вдалося відстояти свої
землі від Святополка, розгромивши його самого на Рожнім полі (Галицько-Волинське
пограниччя), а його союзників угрів під Перемишлем (1099 р.). Василько й Володар померли
майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилася в руках Володаревого сина,
талановитого й енергійного Володимирка (1141–1153 рр.). Він переніс свою столицю до
Галича. Досить успішно проходило там його правління, незважаючи на інтриги бояр,
ворогування з київськими князями та небезпечне сусідство з Угорщиною і Польщею.
Син Володимирка – Ярослав (1153–1187 рр.), названий у «Слові о полку Ігоревім»
Осмомислом, одержавши від батька територію Галичини, розширив свої володіння,
колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з
Угорщиною, Німеччиною. 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.
Галичина за Ярослава розквітла економічно. Він був наймогутнішим князем тодішньої
України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його такими словами: «Галицький Осмомисле
Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорські своїми залізними
полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечем тягарі через хмари, суди рядиш
до Дунаю. Грозьби твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого
злотого стола салтанів за землями».
Ярослав брав участь в боротьбі за Київ, часто висилав свої війська в Київщину і здобув
собі там значний вплив. Він виявляв розуміння найважливішої тоді справи – боротьби з
половцями і посилав свої полки у походи в степ.
Серед економічного і політичного росту Галичини зростав також вплив галицького
боярства. Воно втручалося навіть у подружні справи князя, тому не був здійснений Ярославів
заповіт – передати Галич його синові Олегові (син з нешлюбною жінкою Настасією, котру було
спалено боярами як чарівницю). Після смерті Ярослава Галичиною оволодів син від законної
дружини, Володимир II (1187–1199 рр.). Він також не хотів піддаватися впливові бояр, «не
любив думи з мужами своїми», але Володимир не відрізнявся політичним хистом, і бояри
- 32 -
прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій
використав галицькі негаразди для своєї користі, зайняв Галич власним військом і оголосив
себе королем, Галичини. Народ зустрів мадярську окупацію з великим незадоволенням, від-
гомін того дійшов аж до Києва. І митрополит київський закликав князів: «Чужинці забрали
вашу батьківщину, треба вам подбати про неї». Врешті бояри поєдналася з Володимиром і
допомогли йому повернутися на князівство.
На Володимирові закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало
Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити
свою землю від вторгнень сусідів — поляків, угорців, забезпечити кордони князівства,
розвинули господарство і торгівлю. Вони __________закріпили за Галичиною визначне становище серед
українських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла й тоді, як увійшла в
державницький зв'язок з Волинню.
Волинь спершу відігравала значнішу історичну роль, ніж Галичина: вона мала старі
традиції племінного об'єднання волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на
захід. Окрім старих центрів Волиня, Червна, Белза – до значного розвитку дійшли нові міста:
Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяслав та інші. Волинь на півстоліття довше,
ніж Галичина, була зв'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині XII
століття. Однак Волинь дуже швидко знову поділилася на малі князівства і через те втратила
своє політичне значення.
Нову епоху як галицької, так і волинської історії розпочав Роман Мстиславович (1173–
1205 рр.) – найвидатніший князь на цілій, Україні-Русі кінця XII століття. 1188 року на заклик
галицьких бояр він приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославича, але
скорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199р., він
вдруге заволодів Галичем і з'єднав його з Володимиром. Так постала Галицько-Волинська
держава, яка об'єднувала українські землі від Карпат до Дніпра.
Деякі історики вважають таке найменування некоректним, підкреслюючи, що об’єднаною
державою князівство було лише в 1245–1264 рр. (див.: Котляр М.Ф. Галицько-Волинська
Русь.– Київ, 1998.– С.154–155). Проте слід мати на увазі, що риси держав мали усі
наймогутніші князівства, володарі яких – на знак незалежності від інших князівств – називали
себе "великими князями". Літописець величає Романа саме "великим князем", «вікопомним
самодержцем всієї Русі», котрий «одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи за-
повідей божих... Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх, як крокодил,