ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4928
Скачиваний: 5
переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого
Мономаха...». Цей титул засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним
непокірних боярських угруповань. Державний статус князівства засвідчувався тим, що деякі
західні землі називали його королівством задовго до коронування Данила Галицького.
Спроба тестя, київського князя Рюрика, відібрати у Романа Галичину закінчилась для
першого повною поразкою: Роман відібрав у Рюрика Київщину й Київ, і посадив там як
намісника свого далекого родича, князя Інгвара Луцького. Коли Рюрик, скориставшись із
відсутності Романа (той був у поході проти половців), знову повернув собі Київ, Роман постриг
у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку його Предславу, з котрою перед тим розлучився. На
цей раз він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода
Суздальського. До Києва сам не перейшов, а обмежився тим, що був фактичним господарем
Правобережної України. Так, Роман став, за словами М. Грушевського, “найбільшою
політичною силою на Україні”.
- 33 -
Роман підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщиною, папою Інокентієм III. В
історичній літературі зберігся переказ про те, ніби папа пропонував Романові королівську
корону, якщо той прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. У Галичині Роман
вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке міг опиратися в боротьбі з боярством.
Роман Мстиславович завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців
та литовців. Згодом він втрутився у боротьбу за престол династії Гогенштауфенів, виступивши
на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена з Оттоном IV саксонським. На шляху до Саксонії
Роман загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під
Завивостом на Віслі.
Загинув Роман у 1205 році. Це був останній рік величі новоствореного князівства. Адже
за короткий термін володарювання Роман Мстиславович зробив досить багато. При ньому
Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею Київської держави, з котрою її пов'язувала
не лише генеалогія князів, але й національний склад населення і спільна історична традиція.
2. Данило Галицький та його діяльність для зміцнення держави. Смерть Романа у
1205 році була значним лихом для України. Почалася 40-річна боротьба за престол, у якій
сусіди роздирали державу на шматки. Цей час – 1205–1245 рр. надзвичайно важливий і цікавий
для розуміння загальних умов розвитку Галицько-Волинського князівства.
На початковому етапі Галичину захопили три Ігоровичі (сини героя походу на половців –
Ігоря Святославича), родичі Осмомислової фамілії. Але вони посварилися з галицькими
боярами. Від різні, яку незабаром розпочали молоді князі, загинуло біля п'ятисот бояр; це,
зрозуміло, привело до ще більш значного опору з боку боярства. Воно вдалося за допомогою
до угорського князя, удаючи, що бажають мати за князя малолітнього сина Романа – Данила.
Коли молодий Данило прибув до Галича, то виявилося, що бояри хочуть правити його іменем
самі. Данило змушений був знову покинути Галич. 1213 року провідник боярства Володислав
Кормильчич проголосив себе галицьким князем. Це була нечувана подія в тодішньому світі, і
таке «вокняження» боярина викликало обурення як серед українських князів, так і серед
сусідніх володарів. Тоді Угорщина і Польща вирішили взаємно порозумітись і виступити в
обороні прав синів Романа. Представники цих країн з'їхалися 1214 року в м. Спішу й
умовилися між собою посадовити в Галичині угорського королевича Коломана (1214–1219
рр.), який мав одружитися з польською княжною. В результаті цієї домовленості Польща
забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молоді Романовичі залишали
за собою Волинь. Однак становище, створене Спішською умовою, тривало недовго. Галичина,
за порозуміння з галицькими боярами, потрапила під владу новгородського князя зі
смоленської династії Мстислава Удатного (1219–1227 рр.), завзятого вояки й компромісного
політика.
Тим часом Романовичі стали дорослими і розпочали боротьбу за відбудову Галицько-
Волинської держави. Данило зайнявся, насамперед, збиранням волинських земель, що були в
руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, тривалими заходами він здобув
столичний Володимир (1214 р.), потім Берестя і Забужжя (1219 р.), Луцьк і Пересопницю (1225
р.), пізніше Белз (1234 р.). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині шанувало свою
династію і готове було йти на жертви задля неї. Володимирські бояри не залишали
Романовичів навіть тоді, коли ті в нестатках тинялися по різних містах. Спираючись на сили
Волині, Данило розпочав війну за Галич.
Боротьба ця коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі
бояри, котрі боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина Романа не допу-
стити до Галича. Проти Данила виступили також ті князі, які бажали сісти на галицький
- 34 -
престол. Для замирення з Мстиславом (той не мав синів) Данило одружився з його дочкою з
надією після смерті князя стати таки володарем Галичини. Але незабаром поляки і угри пішли
війною на Мстислава, і він був змушений разом з Данилом тікати на галицьке Пониззя. Вчасна
допомога від половців і литовців допомогла втікачам здобута Галич назад, причому угорська і
польська залоги потрапили в полон разом з угорським королевичем Коломаном. Лише після
смерті Мстислава (1228 р.), використавши усобицю в Польщі, Давило в 1229 р. здобув Галич, і
населення його радо вітало.
Але бояри і далі плели свої інтриги, і з їх допомогою угри знову: опанували Галичину.
Слід відмітити, що оскільки, боярські угрупування йшли на угоди з угорськими феодалами, які
намагалися поневолити Галицьку Русь, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр
набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Молодих княжичів
підтримували широкі верстви населення, котрі розраховували на підтримку князів. Для
перемоги Романовичів істотне значення мала й позиція селян-общинників, які входили до
княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на
"доброго князя" були поширені серед народу. Союз князівської влади з широкими верствами
населення був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно
більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж князівська олігархія.
Внаслідок тривалої боротьби Данилу вдалось остаточно оволодіти Галичем у 1237 р. і на
цей раз уже остаточно. У 1240 р. Данило оволодів Києвом і посадовив там свого намісника
Дмитра. Та остаточно зломив він свого ворога Ростислава, котрого підтримували угри, аж 1245
року в кривавому бою під Ярославом. Після того з Угорщиною настав мир.
Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові і дала йому змогу присвятити увагу
внутрішнім справам. Він провів реформи в усіх галузях життя. Супроти «крамольного»
боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, а іншим конфіскував землі,
віддавши їх новому, служивому боярству. За Данила було успішно збудовано низку нових міст,
населення яких разом із служилим боярством стало опорою князя. Було звернено увагу на
становище смердів, на обсяг їх повинностей та ін.
У цей же час вдарила страшна гроза зі сходу: на Україну посунули монголо-татари. На
початку 1241 р. вони здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир і
рушили далі на захід, В 1242 р., довідавшись про смерть хана Угедея, повернули на схід.
Отаборившись над Волгою, монголо-татари почали викликати до Золотої Орди князів для
затвердження їх на князівство. У 1246 р. останнім з князів поїхав туди і Данило. До нього
звернулися татари з вимогою «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів руських просив Галич
у татар. Становище Данила було надзвичайно важке, бо він не міг вступити в боротьбу з та-
тарами, коли за ними стояли Ростислав з уграми, а головне — непокірне боярство. Тим не
менше, Данило отримав від татар підтвердження прав на князівство, але змушений був визнати
себе «мирником»—союзником татар, їх васалом. Порівняно з іншими князями Данила татари
приймали «милостиво», але почуття образи бояр глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О зліша
зла честь татарська!» — говорив про цю подію літописець. Данило Романович, що був князем
великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом і Володимиром, і Галичем, і іншими
краями, нині сидить на колінах і холопом, тебе називає».
І дійсно, щойно закінчив Данило 40-річну боротьбу за об'єднання Романової держави
блискучою перемогою, як змушений був визнати себе ханським «холопом». Усе життя тепер
присвятив він підготовці до нової боротьби – за звільнення від татарської неволі. Подальша
діяльність Данила засвідчує, що він тільки за крайніх обставин йшов на підпорядкування Орді,
щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішального бою. Саме з цією метою Данило
- 35 -
будує фортеці, а водночас шукає зв'язків у Західній Європі для спільної боротьби з азіатськими
поневолювачами. Однак виявилось, що незважаючи на моральне приниження, авторитет
Данила значно зріс після відвідин хана. Він повернувся з ярликом хана як його васал і, таким
чином, міг сподіватися на захист з боку татар у разі будь-якого конфлікту. Так зрозуміли його
становище його суперники і зі страхом чекали появи татар.
Ще важливішими були стосунки Данила з папою Інокентієм IV. Посол папи Іван Плано
де Карпіні дорогою до татар зустрів в 1246 р. у Ленчиці в Конрада Мазовецького князя
Василька, а потім гостював у нього у Володимирі. Там він пропонував Василькові та руським
єпископам опіку Святого Престолу і переговори про з’єднання Руської церкви з Римом з метою
організації спільної боротьби проти монголо-татар. Всі вони відмовилися від цієї пропозиції і
радили почекати повернення Данила від татар. Питання про залучення на свій бік Данила мало
для папи Інокентія IV велике значення: у своїй спробі організувати оборону християнства від
татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, які безпосередньо перебували
під загрозою – Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.
Збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів
видно, що для Данила головним була організація протитатарської коаліції і він хотів знати,
коли вона буде організована. Справа ця для нього була дуже важлива, бо якраз в цей час
татарський воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля і Волинь. Папа звертався з лис-
тами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого теж
закликав до об'єднання. Однак, насправді, Інокентій IV мав на меті встановити лише
оборонний вал для захисту Західної Європи від татарських нападів, а не активну боротьбу з
ними. Данило сподівався на організацію папою хрестового походу, силами великої коаліції
держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії.
Плани Римської курії щодо створення європейської коаліції для війни з монголами
реалізувати не вдалося. Однак наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста
коронація галицько-волинського правителя, який цим самим наче приймався під опіку папи, як
і решта володарів християнського світу. В таких умовах Данило погодився прийняти
коронування запропоноване папою Інокентієм IV, яке відбулося в Дорогочині. У 1253 р.
«Прийняв вінець від Бога, від церкви Св. Апостолів, від стола Св. Петра, від отця свого папи
Інокентія і від усіх його єпископів»,— записано в літописі. Проте, коли обіцянки допомогти в
боротьбі з татарами не були реалізовані, Данило не вважав себе зв'язаним обіцянкою з Римом.
Побачив і Папа, що його надії на навернення до латинства руських земель марні. Щоправда, в
1257 р. новий папа Олександр II погрожував Данилові Галицькому прокляттям за непослух
Римській церкві.
Підтримуючи відносини з папою, Данило мав також далекоглядні наміри здобути собі
більшу опору на заході. Так, коли по смерті останнього герцога Австрії з дому Бабенбергів,
Фрідріха, почалася боротьба за його спадщину, Австрію захопив чеський король Отокар II, тоді
Данило погодився на пропозицію угорського короля Бели (за згодою з папою) одружити свого
сина Романа з сестрою померлого герцога – Гертрудою, спадкоємницею австрійського
престолу. Роман поїхав до Австрії і взяв під Віднем шлюб з Гертрудою (1252 р.). В союзі з
королем Белою і його зятем, Болеславом Стидливим, Данило здійснив проти Отокара похід на
чеські землі. Похід цей, безрезультативний, знаменний лише тим, що за висловом літописця,
жоден руський князь не заходив так далеко на захід.
Тим часом у Данила з'явився новий ворог на півночі. Це була Литва. Вже Роману
Мстиславовичу довелося вести завзяту боротьбу з литовським племенем ятвягів. По його
смерті литовці знову почали непокоїти своїми нападами Волинь. У 1219 р. з ними було
- 36 -
досягнуто згоди, але нові наїзди ятвягів примусили Данила укласти союз із мазовецькими
польськими князями та Тевтонським орденом і взятися до рішучої боротьби з ятвягами. Ця бо-
ротьба проводилась з великою жорстокістю. Справа закінчилася завоюванням ятвязької землі і
поділом її між союзниками у 1254 р. Коли литовські племена вперше об'єднав в єдиній державі
князь Мендовг (1219–1264 рр.), то Данило спочатку жив з ним у мирі і навіть одружився з його
родичкою. Однак посилення Мендовга здавалося дуже небезпечним Данилові для його дер-
жави.
Данило заручив свого найменшого сина Шварна з дочкою Мендовга, а Романові, що
повернувся з Австрії після невдалого одруження, Мендовг дав уділ на Білій Русі з
Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими містами. Отже, тепер держава Данила й
сфера його безпосереднього впливу поширювалася далеко на північ, аж до басейну Німана і
Нарева. Після смерті Мендовга сиь його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам
прийняв православ'я і пішов до монастиря. Таким чином, на короткий час Литва опинилася під
владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї
зовнішньополітичної діяльності Данила.
Однак найбільша небезпека для Данила була весь час з боку татар. Вони намагалися
ослабити Галицько-Волинську державу тим способом, що підтримували народний рух, який