ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4930
Скачиваний: 5
характеру народної війни. Але було вже запізно. Та й сили виявились нерівні, через те
Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князь Волинський, став
васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська держава занепала остаточно.
Таким чином, розвиток Галицько-Волинської держави був пов'язаний з її географічним
становищем: країна лежала на шляху, який найкоротше з'єднував Балтійське і Чорне море.
Після занепаду Києва галицько-волинська земля перейняла на себе основні торгові та політичні
переваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдяки східно-західному
торговому шляху.
Галицько-Волинські князі зуміли зміцнити і забезпечити єдність своїх земель.
Господарство південно-західних земель під впливом розвитку торгівлі піднеслося на вищий
рівень, продукувало збіжжя на експорт. Населення було тут густіше, ніж на сході і
збільшувалося за рахунок втікачів з-під татарської неволі з Наддніпрянщини. Галицько-
Волинська держава щасливо пережила період міжусобиць і під сильною князівською владою
зберегла територіальну єдність. Заслугою князя Данила Галицького було те, що він зумів
подолати боярську олігархію, тому його спадкоємці, отримавши могутню державу могли
ставити перед собою ширші політичні та економічні цілі. В організації держави князі
використовували досвід західних сусідів, щоб захистити свої землі від небезпеки
монгольського сходу. У закордонній політиці галицько-волинські князі опиралися головно на
союз із німецьким орденом та Литвою і таким чином могли протистояти Польщі та Угорщині.
Галицько-Волинська держава об'єднувала тільки етнічні українські землі, і завдяки цьому
тут сильніше позначилися прикмети української культури, що стали основою національного
самовизначення. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні
впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле
століття існування державної організації і стала головним політичним центром всієї України.
Тема 4.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ
В УМОВАХ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
На протязі XIV–XVI ст. древні українські землі стали основою формування ще однієї
держави. На жаль, це вже не суто українська держава, а мова йде про Литовське князівство.
Хто ж вони, литовці? Чому творили державу разом з руськими людьми? Яка доля чекала
українців у складі Литовсько-Руської держава? На ці питання робиться спроба відповісти у
пропонованій лекції.
1. Перехід українських земель під владу литовських князів. У другій половині XIV
ст. з падінням Галицько-Волинської держави для українських земель розпочинається новий
період історії, пов'язаний з далекою Литвою. В середині XIV ст. на міжнародну арену виходить
ця держава, яка впродовж короткого часу зуміла об'єднати навколо себе старі руські землі. У
чому ж феномен Литви? Чому українські і білоруські народи так легко створили єдину державу
з литовськими сусідом? Перш за все, хто ж такі литовці? Литовці становлять цілком самостійну
гілку арійської родини народів. Перші історичні відомості про цей народ припадають на
початок нашої ери, коли він розселився на південно-східному узбережжі Балтійського моря.
Литовці почали освоювати території між нижніми течіями Західної Двіни і Вісли, і в
- 41 -
основному осіли по середній і нижній течії Німана. Розмістившись серед чудових,
повноводних рік та озер, що творили природний оборонний вал, литовці довгий час проживали
відособлено від інших племен.
У XI–XII століттях про них вже згадують в руських літописах і німецьких хроніках.
Пройшовши повний історичний етап розвитку, литовці на той час вже являли собою єдине
плем'я, яке розпалось на шість менших племен: Пруси жили між Віслою і Німаном; Жмудини –
на правому березі Німану; Жемгола – на лівому березі Двіни; Корсь, або Курони – на
півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою; Летгола – на правому березі Західного
Бугу й Ятвяги – над Західним Бугом і верхнім Німаном; і властиво саме плем'я Литва – у
басейні Вілії. У межах кожного племені вони проживали окремими родинами, без будь-якого
політичного об'єднання. Оселялися у лісистій місцевості невеликими селами. Серед своїх
одноплемінників литовці обирали князя, або скоріше вождя, влада якого охоплювала незначну
територію. Основою господарського життя було мисливство, рибальство, а також, деякою
мірою і землеробство. Литовські племена на той нас ще не знали християнства, але серед них
були розповсюджені первісні примітивні вірування, пов'язані з природою, серед якої вони
жили.
Протягом X–XII століття руські літописи неодноразово подають відомості про литовські
племена які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських
князів проти литовців. Разючі зміни відбулися у ХІІІ ст., коли у Поніманні склалося нове
державне утворення – Литовське князівство.
Цьому сприяли і негативні зовнішні обставини. На початку XIII ст. у литовських племен
з'явився грізний і небезпечний ворог в особі німецьких рицарів, їх вторгнення у східну Прибал-
тику було одним із напрямків наступу, розпочатого ще в кінці IX і початку X ст. на східні
землі. До кінця XII ст. ними були захоплені слов'янське Помор'я (між Одером і Віслою), але
зустрівшись з сильним опором Польського Помор'я, німецькі рицарі перенесли основний
напрям своєї агресії на східно – прибалтійські землі. Підтримуючи агресивні дії рицарів,
римська курія вже з кінця XII ст. почала направляти туди своїх місіонерів. Організований
папою хрестовий похід німецьких і данських рицарів на чолі з єпископом Альбертом провів до
заснування у 1201 р. фортеці Рига, розташованій на праотчих литовських землях. А вже у 1202
р. папа Інокентій III затвердив на прохання Ризького архієпископа Альберта Бугсгевдена статут
Лівонського Ордена Мечоносців, метою якого було обернення в християнство й завоювання
земель племені летголи (предків нинішніх латишів). У 1230 р. над нижньою Віслою утворився
ще один рицарський орден – Тевтонський, який також дістав благословення папи Григорія IX
на завоювання племені Прусів. Протягом кількох десятиліть німецькі рицарі вогнем і мечем
навертали Летголу і Прусів до християнства, на захоплених землях будували фортеці,
сконцентрували в своїх руках суд і правління над місцевим населенням. Дедалі більшу
небезпеку завоювання відчували й інші прибалтійські племена – Жмудини, Литвини.
Небезпека зі сторони сильного ворога сприяла утворенню єдиної держави з невеликих
розрізнених племен. Менш ніж за століття Литва з незнаного племені перетворилася у сильну,
міцну державу, яка не тільки з успіхом відстоювала свої землі від німецької агресії, але й з
неменшим успіхом приєднувала до себе розрізнені політично, ослаблені економічно древні
руські землі. Цей процес чітко намітився ще з середини XІІІ ст. при правлінні литовського
князя Мендовга. Заради зміцнення своєї одноосібної влади Мендовг довго боровся з іншими
представниками визначних родів Литви. Боротьба ця не пройшла даремно. Вже у 1219 р. його
разом із старшим братом Довспрунком у посольстві литовських князів вважали одним із
- 42 -
найдосвідченіших, а лівонський хроніст називає Мендовга «великим королем» – найстаршим з
литовських князів. 1230–1240 рр. засвідчили, що великий князь виявився неабияким політиком.
Піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель після монголо-
татарського нашестя. Про це стверджують і літописні відомості. Згідно з їх версією просування
литовців на Русь почалося тоді, коли "постав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю
Руську звоював, і князів руських багатьох постинав..." Дізнавшись, що "Руська земля опустіла
й князі руські розігнані", литовці вирушили на Русь і "в чотирьох милях від ріки Німан
нагорі...вчинили (заснували) город і назвали його Новгородом".
Влада Мендовга за десятиріччя розповсюджується на дрібні князівства Чорної Русі. В
1239 р. литовський князь здійснює успішний похід на Польщу разом з Данилом Галицьким та
новгородським князем Ізяславом. У результаті чого на початку 1250 р. під владою Мендовга
опинилися всі землі Німанської (Чорної) Русі з містами Гродно, Волковиськ, Слонім, Велонім,
Новгородок, куди була перенесена князівська резиденція. На приєднаних землях ще
залишалися старі руські князі: Гліб Волковийський, Ізяслав Свислоцький, але всі вони
знаходилися у сильній політичній залежності від Литви. Через деякий час землі ці перейшли
під безпосередню владу Мендовга і його рідні, тому руські князі змушені були найматись на
службу до сусідніх володарів земель.
Проти експансії литовського князя виступив Данило Галицький. У 50-х роках XIII ст. він
створює коаліцію з Прусії і Мазовша проти Литви. Але доля була сприятливіша до литовського
князя. Мендовг зумів “перебігти дорогу” Данилу, уклавши вигідний союз з Прусією. Згодом
він прийняв християнство, чим остаточно прихилив до себе колишніх союзників галицького
князя. Спроба Данила Галицького визволити Чорну Русь не тільки потерпіла поразку, але й
привела до ще більшого зміцнення Литовського князівства і його князя, який у 1253 р. дістає
королівську корону. У Галицько-Волинському літописі є відомості, як Мендовг у цей час з
новою силою спрямовує войовничий запал литовських князів на Русь. Вигідною зовнішньо-
політичною акцією литовський володар звільнився від небезпечних конкурентів на велико-
князівський престол, розширивши кордони своєї держави. У 1263 р. подальші плани Мендовга
були перервані смертю князя в результаті змови.
Після смерті одного з перших великих литовських князів знову настав період роз'єднання
і смут, у часі яких відбувався перехід руських земель з одних рук в інші. Так, син Мендовга,
Войшелк у 1267 р. передає Литовське князівство галицькому князеві Шварнові Даниловичу.
Але син Данила не зумів скористатися сприятливими умовами і втримати землі, котрі через
деякий час знову опинилися в руках литовського князя Тройдена.
У роки правління Тройдена (1270–1280 рр.) процес прилучення руських земель поволі
але, просувався на південний схід. Більш активно приєднуються землі під час нової династії,
яка з'явилася на поч. 90-х років XIII ст. в особі короля Путувера І, особливо, його синів Витеня
і Гедемінта.
В історичній літературі Гедемінга (1316–1341 рр.) часто називають «великим збирачем
литовських і руських земель», а також «королем литовським і руським», оскільки він
об'єднував усі терени Литви, Жмуді, Чорної Русі, Мінщину, Турово-Пінське князівство,
Берестейську землю і Волинь у єдину державу. На півдні кордони величезного князівства
доходили до Дніпра і гирла Прип'яті. У той же час маємо підстави сказати про те, що Київ,
знаходячись у дуже важкому становищі, в середині XIV ст. все ще бореться за свою
незалежність і не кориться Литві.
Сам процес приєднання українських земель залишається маловідомим. Збереглася досить
невелика кількість історичних джерел, котрі оповідають про ці події. Експансія проходила
- 43 -
відносно спокійно, без великих конфліктів і військових сутичок, адже для руських людей
приєднання їх території до великої і сильної держави означало увільнення їх від ненависної
татарщини і сваволі місцевих князів. Був ще один суттєвий момент, який зіграв вирішальну
роль в утворенні Великого Литовського князівства. Українська та білоруська народності
знаходились на значно вищому ступені економічного, політичного і культурного розвитку.
Таким чином, вони не попадали під вплив завойовників, а навпаки, домінуюче впливали на
розвиток державних і громадських форм правління, релігійних вірувань, побуту. Білоруська
мова стала мовою діловодства Литовського князівства. Майже всі форми права, соціально-
політичної структури, вироблені ще за часів Київської держави залишалися без змін. Литовські
князі не сприяли розпалюванню національної ворожнечі, а, навпаки, ріднилися із старими
руськими родинами. І хоча сам князь дотримувався язичеського культу, християнство
поступово займало панівне становище у державі, У новій столиці князівства міста Вільно,
поруч з поганськими капищами свобідно засновувалися православні і католицькі храми.
У 1341 р. із смертю князя Гедемінга в Литовському князівстві встановлюється так званий
політичний дуалізм. Владу отримали одночасно два сина князя – Кейстут і Ольгерд, котрі
спільними діями зуміли усунути численних претендентів на батьківський престол. Цей союз
був досить вигідним для Литовської держави, оскільки вручивши Кейстуту всі права на
боротьбу з німецькими рицарями, Ольгерд мав можливість сконцентрувати свою увагу на
подальшій експансії руських земель.
Князь Ольгерд (1341–1377 рр.) більшою мірою, ніж будь-хто інший серед своїх братів був
зв'язаний з руськими землями. З молодях літ він жив у Вітебську, спочатку як спадкоємець
княжого престолу, потім як князь Вітебської землі. За цей час він зумів зріднитися з мовою,
культурою і звичками південних сусідів. Ставши князем Литовської держави, Ольгерд
спрямував свій політичний і військовий хист на приєднання чудових, родючих земель Русі до
свого князівства. Утвердившись на Смоленщині, литовський князь на початку II половини XIV
ст. наблизився до кордонів Чернігово-Сіверської землі, котра перебувала в скрутному
становищі. Постійна небезпека з боку татар привела до перенесення політичного центру
Чернігово-Сіверського князівства на Брянщину. Але внаслідок приєднання Брянського уділу до
Литви під її владу перейшла і західна частина Сіверщини по ріках Сож і Десні. Східна частина
Сіверщини була розбита на багато дрібних земель, де сиділи нащадки Святослава
Чернігівського і які ще не дійшли згоди, до яких з великих державних утворень приєднатися –
чи до Литви, чи до Москви. Це питання було тим більш актуальне, що у великих містах,
приєднаних до Литовського князівства, Ольгерд садовив князів з литовської династії. Так, вже
у цей час в Брянську, Новгороді, Чернігові, Стародубі сиділи литовські князі. Руські князі, що
прийняли сторону Ольгерда, були залишені на своїх отчих землях лише тоді, коли це не були
великі політичні і економічні центри.
Що стосується приєднання Київських земель і власне Києва, історичні джерела не
залишили нам достовірної інформації. Однак такі дослідники української історії, як М.