ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5111
Скачиваний: 5
Грушевський, П. Клепатський, А. Єфименко приходять до висновку, що Київщина не могла
бути під владою литовського князівства за правління князя Гедимінга, як це хочуть показати
деякі польські джерела. Приєднання Києва і його навколишніх земель є логічним наслідком
всієї зовнішньополітичної діяльності князя Ольгерда.
Приєднавши сусідні з Київщиною землі, литовський князь спровокував конфлікт з
татарами, котрі вважали себе господарями цих територій. У 1363р. Ольгерд вирушив із своїм
військом на південь Київської землі, де під Синіми Водами (сучасна р. Синюха, ліва притока
Буга) зустрівся з військом трьох братів Хаджибея, Кутлубуга і Дмитра. У цій битві брали
- 44 -
участь і загони місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини__________, а також війська
Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Здобувши перемогу над татарськими
князями, Ольгерд відсунув межі території, підвладної Золотій Орді на Дніпрі до порогів, а на
Дністрі – до його чорноморського гирла, що звільняло від татарської залежності Поділля і
степову частину Київщини.
Однак не слід вважати, що татари так легко відмовилися від українських земель. На
думку М. Грушевського, князь Ольгерд уклав компромісну угоду з великим ханом Орди
Мамаєм про збереження деяких прав татарської зверхності, але вже у литовських володіннях.
Про компроміс щодо українських земель свідчить і те, що Литва підтримувала Мамая у його
боротьбі проти Москви у 1380 р. (битва на Куликовському полі).
Не дивлячись на домовленість Ольгерд вирішив все-таки утвердитися на українських ми-
лях. Він закликав до себе племінників Юрія, Олександра, Костянтина з роду Коріятовичів і
звелів побудувати три замки: в Смотричі, Бакоті, Кам'янці. Згодом Коріятовичі сприяли
будівництву фортець у Червонограді, Скалі, Сокільці, Меджибожі, Бозську і Вінниці. Таким
чином закінчилася колонізація південно-східних земель України литовськими князями.
Про долю Галицьких земель мова йшла у попередній темі. Вони стали легкою здобиччю
Польщі. Литва не змогла вести наполегливої боротьби за далекі руські землі. Литовська
держава була слабо організована для своїх величезних володінь і основну увагу продовжувала
спрямовувати проти небезпеки зі сторони тевтонських і лівонських хрестоносців. Місцеві
князі: Любарт, Юрій Наримунтович і Кейстут – як володар Берестейсько-Дорогочинської
землі, що стали на шлях боротьби з Польщею і Угорщиною, маючи в розпорядженні виключно
руські військові сили. Отже, Литва виступала тільки як політична сила, насправді боротьбу за
незалежність вели українці під проводом своїх нових князів з, литовської династії. Це була
боротьба українських земель проти польського панування. На жаль, об'єднані сили Польщі і
Угорщини перемогли. З 1387 р. західноукраїнські землі остаточно попадають під польське
панування.
Таким чином, до кінця XIV ст. Литовська держава володіла всіма білоруськими і майже
всіма українськими землями. Успіх Литви у приєднанні цих земель полягав, головним чином, у
тому, що литовські князі не руйнували місцевого укладу життя. Так, на західноукраїнських
землях у більшості випадків продовжували правити князі з роду Рюриковичів. Разом зі своїми
боярами вони керували місцевими общинами на становищі васалів великого князя
Литовського. Руські князі зобов'язані були нести службу військову на користь литовського
князя, сплачувати данину. Така доля спіткала князів: Лукомських, Друцьких, В'яземських,
Одоєвських, Боротинських та ін. Що стосується великих міст і земель князівства, вони
перейшли до рук великого князя та його рідні, котрі як і дрібні місцеві князі, змушені були
коритись йому. Литва не руйнувала внутрішнього укладу і звичаїв руських земель, лише
вносила деякі нові несуттєві зміни. Литовські князі продовжували правити так само, як і їхні
руські попередники. Великий князь стояв на чолі держави, тримав у своїх руках всі військові і
матеріальні засоби країни. Деякі землі мали самоуправління, але воно обмежувалося
господарськими справами місцевого значення. Володар країни однаково ставився як до литов-
ських, так і до руських князів. Українські князі, що перейшли на службу до великого князя,
мали право бути у центральних "державних установах і уряді. Щоб остаточно прив'язати їх до
великокнязівського престолу, вони, як і литовські пани були звільнені від різноманітних
податей.
Особливе значення для українського населення відіграв факт, що вони не відчули
духовної експансії. Руська віра (так звалося на литовських територіях християнство) набирала
- 45 -
домінуючого впливу в усіх сферах життя. Столиця Вільно у XIV ст. вже була столицею не
лише Литовської, але й Литовське-Руської держави. У складі цієї держави етнографічні
литовські землі займали всього одну десяту частину. Не дивлячись на те, литовські князі
виступали проти будь-яких спроб автономії українських територій. І українська земля
підтримала цей історичний процес консолідації, сподіваючись у ньому знайти силу для свого
майбутнього піднесення в самостійній державі. Однак у кінці XIV ст. відбулася подія, яка
круто повернула історію Литовсько-Руської держави. Це була унія Литви і Польщі.
2. Литовсько-Руська держава в кінці XIV ст. – середині XVI ст. Сорокалітнє
суперництво Польщі і Литви за володіння українськими землями несподівано закінчується
підписанням Унії Це був переворот у зовнішньополітичній діяльності двох великих
європейських держав, викликаний спільною потребою боротьби з німецькими рицарями і
династичним суперництвом. Шлюб королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом повинен
був покласти край ворогуванню між двома країнами і сприяти припиненню сепаратистських
тенденцій у них.
В останній чверті XIV ст. міжусобиці нащадків Гедемінга сильно похитнули рівновагу
молодої держави. Після смерті Ольгерда престол був переданий Ягайлові, молодшому синові
від другого шлюбу. Це викликало велике незадоволення старших синів Ольгерда від першого
шлюбу. Після невдалої спроби відновити свої права силою, старші сини Андрій Полоцький і
Дмитро Сіверський переходять під опіку Москви, суперника Литовського князівства З другого
боку, заміна Ольгерда Ягайлом похитнула саму основу литовської держави – тріумвірат братів
Ольгерда-Кейстута і Любарта. Князь Кейстут, як старший роду, бере опіку над молодим
Ягайлом, але ця опіка приводить лише до відвертої ворожнечі між дядьком і племінником.
Ягайло входить у таємну змову з німецькими рицарями, спрямовану проти Кейстута; а в 1382
р. за його ж наказом старшого з роду литовських князів було задушено у в'язниці.
Смерть Кейстута похитнула міць державних відносин у Литовсько-Руському князівстві.
Князівство роздиралось міжусобицями. У цей час чітко намітилися два контрастних напрямки
зовнішньополітичних симпатій ворогуючих сторін – московський і польський. Польська
корона, запропонована Ягайлові, повинна була підняти його авторитет як володаря
литовського князівства, а також зміцнити державно-адміністративну систему молодої держави.
Дані обставини приводять до підписання 15 серпня 1385 р. в м. Креві унії між Литвою і
Польщею, Зміст унії зобов'язував Ягайла: прийняти латинство і охрестити по римо-
католицькому обряду усіх своїх підданих; здобути і повернути всі втрачені землі, якими
володіла колись Польща; повернути Польщі усіх полонених, взятих за роки ворогування; «на
вічні часи прилучити всі свої землі литовські і руські до корони Польської». Таким чином, Унія
1385 року була породжена не лише зовнішніми причинами, але й внутрішніми, що могли зруй-
нувати молоду Литовсько-Руську державу. Рятуючи себе, Ягайло поставив у дуже скрутне
становище своїх підданих, особливо, українців-русів. Оскільки у Креві припинило існування
самостійне Велике Литовське князівство з його державним і адміністративним устроєм, Ягайло
на ділі повинен був довести відданість Польщі, роздавав польським вельможам землі, які
належали руським боярам. Так, Самбірщина попала в приватне володіння Спиткам;
Ярославщина – Тарнавським; Ряшівщина – Пакославським; Поділля – Бучацьким. Галицька
земля поповнилася великою кількістю дрібної шляхти, яка шукала тут кращої долі. Міста от-
римували німецьке право, яким в основному користувалися представники католицької віри.
Поступово українське населення почало відчувати на собі гніт польського католицизму. Так, за
коронацією Ягайла у Кракові у 1386 р. усі литовсько-руські князі повинні були скласти
присягу і підписати «присяжні грамоти» на вірність королю, королеві і короні Польській. Усі
- 46 -
хто приймав католицьку віру і підписував «присяжні грамоти», були зрівняні в правах із
поляками.
Але вже в той час Кревська унія була здійснена лише в перших своїх статтях, які
потребували адміністративного втручання. Реальне злучення Литви з Польщею наштовхнулось
на великі перешкоди; перш за все на незадоволення корінного населення Литовської держави, а
також опозицію серед дрібних литовських князів. На чолі князівської опозиції став син убитого
Ягайлом князя Кейстута – талановитий і енергійний Вітовт.
Виступ Вітовта проти інкорпорації литовсько-руських земель відсунув на деяких землях
цей процес на два століття. Боротьба Ягайла і Вітовта мала безпосереднє значення для,
подальшої долі українських земель, тому слід ретельніше зупинитись на цих подіях.
Політична кар'єра Вітовта розпочинається з часу смерті його батька – 1382 р. У цьому ж
році він тікає з в'язниці, куди його посадив також Ягайло, і весь свій дипломатичний талант
спрямовує на пошуки сили, яка б могла протидіяти великому литовському князеві. Союзників
у боротьбі з Ягайлом він знаходить в особі пруських рицарів, які з незадоволенням
спостерігали за утворенням на своїх кордонах сильної і могутньої держави. Німецькі рицарі і
війська вірні князеві Вітовту, розпочинають сильні і періодичні напади на литовські землі. В
цю боротьбу поступово починають втягуватись усі незадоволені правлінням Ягайла дрібні ли-
товські і руські князі. Протистояння закінчується в 1392 р. підписанням Островської угоди,
зміст якої зводився до повернення Вітовту батьківських земель (Троцького князівства). Вітовт
ставав співправителем Литовсько-Руської держави, мав право володіти Литовським
князівством і руськими землями до кінця свого життя. Із свого боку, Вітовт зобов'язувався
вірно служити Польській короні. Таким чином, Островська угода не змінювала суті Кревської
унії 1385 р., а лише вносила деякі поправки і доповнення в інтересах Великого Литовського
князівства. У той час ця угода поклала початок відновленню незалежності і самобутності
Литовсько-Руської держави, у складі якої перебували й українські землі.
Отримавши у володіння Велике Литовське князівство, Вітовт на перших порах
дотримувався угоди з Ягайлом. У всіх важливих справах він радився і шукав підтримки з
польським королем. Так, він за спільною угодою з Ягайлом позбавив земельних володінь
князів Володимира, Корибута і Свидригайла Ольгердовичів, Федора Любартовича і Федора
Коріятовича, котрі не захотіли визнавати його великим князем Литви. Однак політична згода
між двома правителями існувала не довго. Після усунення своїх головних суперників на
великокнязівський престол Вітовт почув себе господарем у князівстві і вже сам шукав нагоди
порвати відносини з Польщею. Така нагода трапилася, коли королева Польщі Ядвіга зажадала з
литовсько-руських земель данини, як із земель, які вона отримала в якості «віна» від свого
чоловіка. Скориставшись даною подією, Вітовт зачитує вимогу польської королеви перед
старшиною руських і литовських бояр. Старшина одностайно заявила, що і вони, і їх батьки
були вільними, іншій державі не належали і ніякої данини Польщі не платили, отож вони
хочуть і надалі залишитися незалежними, і ніякої данини платити не хочуть.
Підтримка Вітовта литовсько-руською старшиною дала йому можливість вести цілком
самостійну внутрішню і зовнішню політику. Великий князь Литовський продовжував справу
своїх попередників – зібрав під своєю владою всі білоруські і українські землі, крім Галичини,
його володіння досягали Чорного моря. Таку політику палко підтримували українські князі та
населення, для яких питання татарщини залишалося ще досить актуальним. У 90-х роках XIV
ст., використавши усобиці в татарській орді, Вітовт дістав від хана Токтамиша формальне
зречення його прав на руські землі. Відкривалися нові горизонти для української колонізації
Причорномор'я. Але у 1399 р. сталась подія, яка поклала край райдужним надіям українського
- 47 -
населення. У цей рік в бою на р. Ворсклі зійшлися сили татарські та об'єднане військо ли-
товського князя. Він закінчився страшним погромом для литовсько-руських полків. На полі
бою залишились кращі представники литовських та українських родів. Загиблих князів
нараховували десятками.
Невдача на р. Ворсклі не зломила Вітовта. З новою силою він кинувся у бій, але вже
дипломатичний, проти татарських ханів. Розпалюючи міжусобні конфлікти між
представниками татарських родів, Вітовт добився того, що їх було нейтралізовано, а сам за цей
час фортифікував степові простори України. На протязі короткого часу була побудована ціла
низка фортець, метою яких був захист від степових завойовників. Так були побудовані
фортеці: Білгород, Чорногород, Хаджибей, в гирлі р. Дніпра – фортецю св. Івана.
Сила і могутність Вітовта була однією з причин успішного виступу об'єднаних військ
Польщі, Литви у 1410 р. під Грюнвальдом. Литовські, польські, українські, білоруські війська
завдали нищівного удару по німецьких рицарях. Але здобувши таку успішну перемогу, Вітовт
виступив проти остаточного розгрому Ордену тевтонів, як цього хотіла Польща, він і далі
продовжував вести політику зміцнення самостійності і незалежності своїх територій.
Відчуваючи це прагнення Великого Литовського князівства, поляки раз у раз робили
спроби щільніше прив'язати Литву до королівства. Так, у вересні 1413 р. в м. Городку відбувся
з'їзд володарів Литви і Польщі. Підписана угода гарантувала права і привілеї литовським
католикам, а також вирішувала деякі спадкові справи на випадок смерті одного з володарів.
Після підписання Городоцької унії Вітовт почав садовити своїми намісниками