ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4935
Скачиваний: 5
литовських бояр навіть там, де раніше правили українські князі. За своїм політичним
значенням вище боярство із литовців-католиків стало брати верх над тими нечисленними русь-
кими князями, які ще збереглися. Вони були віддалені від центру князівства і того політичного
життя, яке кипіло в ньому. Тим часом литовське боярство групувалося навколо центру,
проймалося спільними інтересами, об'єдналося у правлячий клас. У рядах цього класу знайшли
собі місце і католицькі біскупи великого князівства Литовського: Віленський, Луцький,
Берестейський, Жмудський, Київський; для них були засновані нові кафедри при Вітовті. Усі ці
привілеї внесли в Литовсько-Руську державу національно-політичний антагонізм між Литвою і
Україною, антагонізм, який став причиною внутрішньополітичних потрясінь після смерті
Вітовта.
Закінчуючи розповідь про одного з найвидатніших князів Великого Литовського
князівства, слід відзначити, що до останнього свого часу князь Вітовт прагнув проголосити
Литовсько-Руську державу незалежним королівством, і цим остаточно відлучитись від Польщі.
Помер князь Вітовт 27 жовтня 1430 р., так і не здійснивши своєї мрії.
По смерті Вітовта, згідно з постановами Унії, престол Великого Литовського князівства
повинен був перейти до Ягайла. Але литовсько-руська опозиція рішуче противилася цим
планам. Польський король змушений був передати права на князювання князю Свидригайлові.
Свидригайло – наймолодший із синів Ольгерда. Разом з Ягайлом у 1386р. у Кракові був
хрещений на латинство, де отримав ім'я Болеслав. У 1392 р. Ягайло захотів, використовуючи
свою владу, забрати у свого родича Вітебськ, отчу спадщину, що привело до першої відкритої
сутички між ними. Справа закінчилася тим, що Вітовт, здобувши Вітебськ, у кайданах
відправив Свидригайла до Кракова. Звільнений братами, Свидригайло відразу ж починає
збирати навколо себе коаліцію для спільної боротьби проти Ягайла і Вітовта. І знову
непокірного князя відправляють на 10 років у фортецю Крем'янець. У 1418 р. прихильники
Свидригайла, серед яких були і українські князі і бояри, під проводом Дашка Острозького і
- 48 -
Олександра Носа викрали його із замку. З того часу починається довга і вперта боротьба за
визнання Свидригайла князем Литовсько-Руської держави.
Те, що усі виступи Свидригайла були пов'язані з участю руських бояр, не було
випадковістю, оскільки у своєму прагненні зійти на престол Свидригайло обіцяв українській
меншості певні переваги над литовсько-польською шляхтою. Отже, в роки правління
Свидригайла українське боярство відчуло свою силу відносно литовської і польської
аристократії. Вони мали у своїх руках майже усі великі міста і всі важливі урядові посади.
Окремо слід зазначити, що Свидригайло, в основному, підтримував лише представників
князівської і боярської верхівки, представником інтересів українського народу в його боротьбі
за незалежність він ніколи не був. Таким чином, боротьба за незалежність Української дер-
жави, хоча і велась під егідою української аристократії і руської віри, широкого народного
руху вона не викликала.
Прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим
князем Жигмонта Кейстутовича.
Боротьба за князівський престол розгорілася майже по всій території Великого
Литовського князівства. У 1435 р. під Вількомором було остаточно розгромлено військові сили
Свидригайла: 42 руських князі потрапили в полон, полягли найкращі українські і білоруські
полки. Щоб остаточно зламати опір українського боярства, Ягайло і Жигмонт пішли навіть на
деякі поступки і надали православним тих самих прав, що їх мали католики. Це привело до
ліквідації Свидригайлової коаліції, чим остаточно підірвали його сили. Свидригайло зрікається
влади великого князя, престол займає Жигмонт. Та не довго він панував: у 1440 р. він загинув в
результаті змови руських князів у Троцькому замку недалеко від м. Вільна.
Литва по смерті Жигмонта вибрала князем – молодшого сина Ягайла Казимира. Таким
чином, на польському і литовському престолах сиділи знову окремі володарі. Фактично унія
була розірвана.
Новий володар Литовське-Руської держави повів досить зручну політику, яка повинна
була повернути спокій на руські землі. Він посадовив на Волині Свидригайла, а у Києві –
Олелька Володимировича. Те, що в Києві посадовили князя, який підтримував українців у їх
боротьбі проти польського панування, знову відродило прагнення до політичної незалежності
України. Київ залишався центром, який об'єднував залишки старих руських родів, відроджував
їх надії на свободу. Князь київський Олелько користувався повагою серед інших князів і бояр.
15 років його правління (1440–1455 рр.) є прямим продовженням правління його батька
Володимира. Документи, які свідчать про нього, розповідають, що більшість часу він проводив
у турботах на користь православ'я. Особливо цінний той факт, що він запобіг першій спробі
унії, задуманій митрополитом Ісідором під час Флорентійського собору.
У 1455 р. князь Олелько помирає, залишивши двох синів: Симеона і Михайла. Як прямі
спадкоємці батьківського князівства, вони звернулись до великого князя Казимира з проханням
поділити його між ними. Однак той, відчуваючи себе значно сильнішим, ніж у перші роки
свого правління, відмовив їм. Казимир вже не захотів віддавати древню столицю України в
руки зукраїнізованих литовських князів, які в будь-який момент могли б очолити коаліцію,
проти литовсько-польського союзу. Великий князь литовський стояв на охороні інтересів двох
країн, оскільки з 1444 р, він вже був коронованим королем Польщі. Тим не менше король пі-
шов на компроміс, не допустивши військового конфлікту з князями південної Русі.
Лише у 1470 р. київське князівство було ліквідоване і в Києві замість князя було
посаджено воєводу. Населення міста не хотіло пускати казимирового намісника Мартина
Гаштольда, але він оволодів містом силою війська. Кияни звернулися з проханням до короля,
- 49 -
аби він дав у правителі князя православної віри, однак відповіді не надійшло. Воєвода Казимир
розташувався у Литовському палаці, який був збудований на височині між Верхнім Києвом і
Подолом.
Цей факт глибоко вразив українське населення. Незадоволення, що зростало в останні
десятиріччя серед українців, почало набирати організованих форм. Змова була спрямована
проти Казимира і Польщі з метою відірвати Південну Русь від Литовського князівства і
приєднати її до Московщини. На чолі змови стояли князі: Михайло Олелькович, Федір
Бельський, князь Гольшанський. Випадковість дозволила викрити змову. І як наслідок 30
серпня 1482 р. перед воротами Литовського палацу в Києві було страчено двох руських князів.
Інші змовники найшли порятунок у Московській державі, яка на той час здобула велику славу
серед православних своїми перемогами над татарами. Авторитет нової сильної православної
держави став швидко поширюватись і на українські землі.
Наприкінці XV ст. у Московії з'являється новий погляд на свою історію. Молода, сильна
держава так само шукає нових територій для колонізації і згадує про історичну єдність з
південно-західним сусідом. Головним постулатом зовнішньої політики Московського царства
було те, що усі землі колишньої Київської Русі повинні належати православним московським
князям, як спадкоємцям роду Рюриковичів. Ці ідеї знайшли прихильників і серед української
аристократії, яка була обурена ставленням Казимира до себе, шукала підтримки в інших
держав. Як наслідок необдуманої політики польського короля, на протязі 1470–1480-х рр.
черніговські землі, де було багато дрібних князівств, переходять під владу Москви.
Стурбований такими подіями, король чинить перешкоди переходу руських князів до Москви.
Використовуючи цей сприятливий момент, Москва як захисниця православних розпочинає
військові дії проти Литви. У 1501 р. московське військо, підтримане місцевим населенням,
розбиває литовсько-польські полки і окуповує цілу Сіверщину. Підписаний у 1514 р. мир
віддавав під опіку Москви – Смоленськ, Сіверщину, аж до Полтавщини і велику частину Білої
Русі.
Саме до цього часу належить остання спроба української та білоруської аристократії
відновити свою національну самобутність. Мається на увазі повстання, що спалахнуло в Литві
під проводом Михайла Глинського.
Князь Михайло Глинський – спадкоємець визначного роду, який володів величезними
помістями в Київській і Полтавській землях. Людина визначних талантів, він провів значну
частину свого життя на службі при великих європейських дворах. Вже в похилому віці
повертається на батьківщину і відразу згуртовує навколо себе руських князів і бояр. Очоливши
коаліцію української аристократії, Михайло Глинський сприяє обранню Олександра
Казимировича новим великим князем Литовським, тоді як польським королем був обраний
його старший брат, Ян Альбрехт, і таким чином знову було попереджено небезпеку злиття
двох держав. Ця обставина зблизила великого князя з М. Глинським і зіпсула його стосунки з
польсько-литовською партією. У роки князювання Олександра (1492–1506 рр.) Михайло
Глинський користувався великим авторитетом що дало йому можливість підняти авторитет і
силу української аристократії. Коли після смерті Олександра у 1506 р. великокнязівський
престол зайняв ставленик Польщі Сігізмунд І, Михайло Глинський потрапляє в немилість, як і
всі українські князі. Коли ж його поляки звинуватили в отруєнні Олександра І, він виїжджає до
свого маєтку в Полісся, де у 1508 р. піднімає повстання проти польського засилля.
Сподіваючись на допомогу московського війська, М.Глинський розпочинає військові дії. Він
займає декілька замків у Білорусії, оточує Житомир, але допомога з боку Москви не прийшла.
Зрозумівши, що М.Глинський залишився сам, його поступово залишають і колишні соратники.
- 50 -
Що стосується українського народу, то він з самого початку повстання дивився на це як на
справу панів, не беручи будь-якої участі у військових діях. Коли ж з Польщі вирушив
Сігізмунд І з військом, до якого приєднались і литовці на чолі з гетьманом князем Костянтином
Острозьким, Глинський із залишками свого війська відступив у Московію. Виступ Михайла
Глинського був останнім у ряді військових спроб української аристократії відновити своє
становище в Литовсько-Руській державі.
Погром Литви Москвою та симпатії українських та білоруських панів звернені на схід,
привели до ще більшої активності литовсько-польської партії щодо об’єднання двох держав у
єдине ціле. Потреба укладення такого договору пояснювалась ще однією зовнішньо-
політичною причиною.
У середині ХV ст. від Золотої Орди відокремилась так звана Кримська Орда під егідою
Хаджи-Гірея. Кримські татари (перекопські) спочатку перебували у васальній залежності від
Литви. Вони боронили українські землі литовської держави від східних татар. Однак з появою
на цій території турків у другій половині ХV ст. і успіхів московської дипломатії, яка шукала
нагоду посварити татар з Литвою, становище змінилося. У 1475 році новий хан Менглі-Гірей
визнає верховенство Туреччини. Це мало для України фатальні наслідки. Нерішучий
литовський уряд не зміг зберегти добрих стосунків з Кримом. Менглі-Гірей уклав союз з
Москвою і на прохання московського князя Івана ІІІ з 1482 р. розпочинає військові дії проти
Литовсько-Руської держави. У 1484 р. кримські татари доходять аж до Києва, вчинивши там
страшний погром. Місто було зруйноване і підпалене, а святі золоті чаші з собору Св.Софії
Менглі-Гірей надсилає у подарунок своєму союзнику у Москву.
Майже на два століття Крим стає тією стороною, звідки завжди приходило лихо на
українські землі. Так, у 1485 р. кримські татари опустошили Поділля і Холмщину. Не
проходило і року, щоб страшні набіги не руйнували українські міста і села, не знищувалось
населення і не забирали полонених у турецьку неволю. Як писав Д.Дорошенко: "Здобутки
культури і цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна до лінії Росі і
Десни обернулась в пустиню. Сотні тисяч найлуччого людського матеріалу пішло в неволю".
Литовський уряд не зумів організувати оборону краю. Населення змушене було саме
захищати своє життя і майно. Литовська аристократія не шукала підтримки в цій боротьбі у
сильної Польщі, оскільки для неї було головним зберегти автономію і політичну самостійність
Великого Литовського князівства.
Впродовж усієї першої половини ХVІ ст. Литва відхиляла усі пропозиції поляків
здійснити на ділі рішення Кревської унії про об’єднання двох країн, і лиш тоді надати
допомогу князівству у боротьбі проти татар. У середині ХVІ ст. внутрішньополітичне
становище Литовського князівства змінюється, і це дало підстави полякам знову заговорити
про Унію. Чим же характеризувалася дана ситуація ? Литва дала себе втягнути вкрай невигідну
для неї війну з Москвою за Лівонію. Війна потребувала великих матеріальних і людських
витрат. Військові видатки, нове оподаткування середнього класу Литовського князівства
викликали велике незадоволення зі сторони дрібної шляхти. Діставши незадовго до того право
голосу в управлінні Великим Литовським князівством дрібна шляхта і міщани виходять з-під
впливу литовських магнатів і почитають гаряче відстоювати підписання нової Унії з Польщею.
На думку дрібної литовської шляхти, це дало б можливість Литві розділити турботи
війни: розширити шляхетні права і вольності на польський взірець.
Що стосується поляків, то вони ще на Петраківському сеймі (кінця 1547 – поч. 1548 рр.)
вимагали від короля об'єднати литовські землі з польськими, з тим щоб спільними зусиллями
боронитись від турецько-татарської небезпеки. З цими вимогами польська шляхта звернулася і
- 51 -
до нового польського короля Сігізмунда II Августа на сеймах 1548 і 1550 рр. Окрім оборони,
поляків тішила надія роздачі чудових українських земель на півдні Литовсько-Руського
князівства.
Проти унії стояли головним чином вища литовська аристократія, яка боялася
домінуючого впливу польської шляхти і усунення її від політичних справ. Дрібна і середня
шляхта досить довго підтримували свою старшину, підкоряючись її авторитету, так як
Лівонська війна виснажила всі матеріальні і моральні сили, дала їм відчути весь тягар війни;