ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4936
Скачиваний: 5
заставила зайняти самостійну позицію в питанні про унію. Зібравшись у 1562 р. під Вітебськом
у військовому таборі, шляхта утворила конфедерацію з метою добиватися прийняття унії з
Польщею. Акт цієї конфедерації був переданий королю, де шляхта сама просила унії. Для
підписання угоди пропонувалося зібрати спільний польсько-литовський сейм. Зі свого боку,
литовська аристократія всілякими засобами прагнула не допустити до підписання унії і дала
згоду на проведення спільного сейму лишень для вирішення важливих питань, що стосуються
обох країн. Сейми, що пройшли, засвідчили досить велику силу литовської аристократії.
Заключним акордом тривалої політичної боротьби було скликання королем Польщі
спільного сейму в м. Любліні у 1569 р. Робота сейму тривала декілька місяців і часом набирала
драматичного характеру. Врешті Люблінська унія була підписана.
Підписаний акт проголошував, що Велике Литовське князівство і королівство Польське
зливаються в єдину державу – Річ Посполиту. Річ Посполита повинна мати єдиного володаря,
якого обирають спільно пани Польщі і Литви. Король Речі Посполитої з часу обрання носить
титул – король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький,
Жмудський, Київський, Підляшський і Лівонський. Держава Річ Посполита має спільний сейм і
сенат.
Залишались окремими – державний герб, печатка, окремі міністри, окреме військо,
фінанси, законодавство, адміністрація.
Видатний український історик М. Грушевський писав: «Так закінчився цей сейм, що
своїми постановами так глибоко вирив своє ім'я на скрижалях нашої історії, — сейм, що в
кількох парламентарних засіданнях доконував того, чого не могли доконати криваві довгі
війни й столітні дипломатичні торги й пошуки...".
Для українських і білоруських земель Люблінська унія виявилася насправді ланцюгом
насильств над чужими переконаннями, чужими правами, довершених тягарем державної влади
й важких політичних обставин. Прилучення до Речі Посполитої українських земель –
Київщини, Волині, Поділля – одразу ж давало Польщі фактичну перевагу в цьому державному
творенні. Так припинила існування самостійна Литовсько-Руська держава.
Тема 5.
ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНИ РІЧЧЮ ПОСПОЛИТОЮ.
БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ
ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ГНІТУ.
У даній темі розкривається шовіністична, колонізаторська політика шляхетської Польщі
на українських землях і боротьба українського народу проти її здійснення. Головна увага при
цьому звернена на козацтво, як військово-політичну силу яка відіграла величезну роль в історії
України. Представники козацтва виступали ініціаторами та бойовим ядром усіх великих
збройних повстань проти поневолювачів, суспільний козацький ідеал надихав на боротьбу
- 52 -
багаточисельні маси селянства, міщанства. Неможливо переоцінити внесок Запорізької Січі у
державотворчість української нації, розвиток культури, підтримку братств. Важливо дослідити
витоки, генезис і значення козацтва в історії України.
Виходячи з цього, центральна проблема теми – визначення ролі запорізького козацтва у
становленні державності України, консолідації української нації та створенні її військової
організації, яка набуває в наш час чи не найактуальнішого значення.
1. Загарбання шляхетською Польщею українських земель. Суспільно – політичне
становище України в другій половині XVI – першій половині XVII ст. В 1569 р. у Любліні
було укладено угоду про унію, за якою Литва зливалася з Польщею в одну державу – Річ
Посполиту із спільним главою, який титулувався королем польським і великим князем
литовським. Литовське князівство зберігало певну автономію. Але українські землі – Волинь,
Брацлавщина, Київщина, Підляшшя – були фактично відторгнуті від Литовської держави і
загарбані Короною Польською. Отже, польські правлячі кола, які захопили в 1387 р. Галичину і
Західну Волинь, а в 1430 р. – Західне Поділля, після Люблінської унії поширили своє
панування майже на всю Україну.
Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам і шляхті широкі можливості
для загарбання земель, вони захопили в Україні величезні земельні володіння. Уряд
узаконював цей грабіж. У 1590 р. сейм дозволив королю роздавати “на вічність” особам з
шляхетського стану “пустині” за Білою Церквою. А уряд і шляхта вважали такими не тільки
справді безлюдні землі, а й землі заселені селянами і козаками. Земельні володіння магнатів
спочатку були зосередженні на Волині, Київщині і Брацлавщині. Центром великого
землеволодіння була Волинь, де знаходились маєтки українських магнатів – князів Острозьких,
Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських.
Князі Острозькі володіли однією третиною земель волинського воєводства. У Галичині і в
Західному Поділлі переважало землеволодіння польських панів Одровонжнів, Бучацьких.
Польські магнати – Язловецькі, Замойські, Струсі, Синявські, Калиновські, Жолкевські,
Конєцьпольські, Потоцькі захоплювали в Україні величезні земельні володіння, в яких
нараховувалося сотні сіл, містечок. Про те, якими колосальними маєтками володіли польськи
магнати в Україні, свідчать розміри земельних володінь Конєцьпольських, яким в степах
Південного Бугу в 40 –х рр. XVII ст. належало 740 сіл і 170 містечок і міст. Потоцькі володіли
всім Ніженським староством на Чернігівщині, Кременчуком, багатьма поселеннями на
Придніпров’ї. У 1630 – 1640 рр. ополяченому українському магнатові Ієремії Вишневецькому
належала як власність майже вся Полтавщина : йому належало тут 40 тис. селянських і
міщанських господарств. За польськими магнатами посунула на Україну середня і дрібна
польська шляхта, пихата і зажерлива, ксьондзи, єзуїти – створювалось землеволодіння
католицької церкви.
Розграбування земель України магнатами і шляхтою, яке почалося в другій половині XVI
ст., з неослабною силою тривало до середини XVII ст. Купка магнатів розділила між собою
майже всю Україну. Українські землі, інкорпоровані до Корони Польської поділялися на
воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське.
З кожним роком магнати збільшували продаж сільськогосподарської продукції,
отриманої внаслідок жорстокої експлуатації, купуючи на виручені гроші зброю, цінні речі,
дорогий одяг та вина. Між панами поширилась пристрасть до розкошування, що потребувала
великих витрат. Буденний обід пана коштував більше, аніж званий обід у Франції. Тодішній
польський письменник Старовольський казав: “Усі наші гроші йдуть на заморські вина і
цінності, а на викуп полонених та оборону Польщі грошей нема. Заробіток убогих підданих
- 53 -
зідраний іноді з їх сльозами, а подекуди й зі шкірою, поглинається панами і легко
розтринькується.”
Тяжке економічне і правове становище українського народу ще більше погіршувалось їх
національним і релігійним гнобленням. Польське “право” дозволяло панам втручатися в
релігійне життя їх підданих. Шляхта забороняла православним виконувати релігійні обряди,
примушувала їх переходити в католицтво, проводила політику ополячування українців,
переслідувала українську культуру, намагалася духовно поневолити український народ.
Надзвичайно обтяжувала і ображала руський (тобто-український) народ, – зазначає видатний
історик М.Костомаров, – влада євреїв. Пани віддавали маєтки в оренду євреям з повним правом
панського володарювання над хлопами (тобто–кріпаками). І саме тут не було краю
мордуванням над робочою силою і духовним життям хлопа. Євреї, користуючись з
приниження православної релігії, брали в оренди церкви, накладали мито за богослужіння.
Віддавати маєтки в оренду було вигідно і число орендаторів-євреїв, лихварів, дедалі зростало.
Скарги народу на насильство і досі лунають в народних піснях.
У ХVІ – на початку ХVІІ ст. у зв’язку із зростанням в Західній Європі мануфактурного
виробництва, піднесенням ролі міст і збільшенням обсягу торгівлі збільшується вивіз з України
на Захід лісу і продуктів переробки деревини (поташ, дьоготь, смола), зерна та ввіз
західноєвропейських товарів, особливо предметів розкоші, які йшли на задоволення потреб
панів. З кожним десятиріччям з України збільшувався експорт хліба, а також худоби, шкіри,
розвивався внутрішній ринок, продовжувалось зростання міст. Міста України в другій
половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. переживали економічне піднесення. Зростала
кількість міського населення, ремісників. У Львові понад 30 цехових організацій об’єднували
ремісників 50 професій. На Придніпров’ї в першій половині ХVІІ ст. продуктивні сили
розвивалися інтенсивніше, становище народних мас було кращим, ніж в Руському та
Волинському воєводствах. Особливо зросли такі міста, як Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав,
Полтава, Ромни, Лубни, Черкаси. В міру свого економічного зміцнення деякі міста, перш за все
Київ, Львів, Кам’янець, Володимир одержували самоврядування за магдебурзьким правом.
Проте застосування магдебурзького права в Україні, порівняно з Західною Європою мало
особливості і носило обмежений характер. Магдебурзьке право значно посилювало позиції
іноземців в українських містах, бо воно, як привілей, давалося насамперед німецьким і
польським міщанам-католикам, що селилися спочатку в західноукраїнських містах. Соціальне
гноблення українських міщан доповнювалося національно – релігійним гнітом, що посилився в
XVI ст. Так, українських міщан Львова витісняли у передмістя, а в самому місті вони мали
право жити тільки на одній вулиці (“вулиця Руська”). Для захисту своїх соціально –
економічних інтересів міщанство Львова уже в XV ст. створило свою організацію – церковне
братство. Згодом такі братства виникли в багатьох українських містах.
В умовах відсутності власної державності, політика польського уряду була спрямована на
покатоличення, а відтак і ополячення різних прошарків населення, а насамперед князів і бояр.
Слаборозвинуте почуття державності та прагнення зміцнити свої економічні і правові інтереси
привели до того, що українські феодали практично безболісно інтегрувалися поряд з
литовськими, білоруськими феодалами разом з польськими феодалами у єдиний пануючий
стан, який за польським зразком став називатися шляхетством. Воно складалося з двох груп
(станів): магнатів, панів – великих землевласників та шляхти – середніх і дрібних
землевласників.
Водночас відбувалось, особливо широко після Люблінської унії, масове покатоличення
шляхетства. У 1560 – 1570 роках відчутні виразні ознаки оживлення католицької церкви в
- 54 -
Польщі після короткого періоду занепаду викликаного західноєвропейським реформаційним
рухом. Цьому зміцненню своїх сил і енергії католицька церква Польщі завдячувала єзуїтам, що
прибули до Польщі в 1569р. (за іншими даними – 1560 р.). Могутньою зброєю в руках єзуїтів
була школа. За браком до 1632 року власної школи вищого типу (єдиний заклад – Острозька
академія, 1576 – 1608 рр.) православна шляхта у великій кількості почали віддавати своїх дітей
до єзуїтських колегій. Єзуїти майстерно зуміли підкорити своєму впливу юнацтво. Батьки
залюбки віддавали своїх дітей до єзуїтських шкіл, бо ніхто не міг так швидко навчити
латинської мови, що вважалася тоді за ознаку вченості. Тому для переважної частини
українських паничів єзуїтська наука завершувалася переходом на католицтво і розривом зі
своєю народністю. З трьох синів лідера православних князя К. Острозького двоє старших в
1580 р. були вже католиками. Католицьким став дім князів Слуцьких, найбільш
аристократичного православного роду Ольгердовичів, котрих Слуцьке князівство поряд з
Острозьким у 1560 – х роках було вогнищем національно – релігійного відродження. На
середину XVII ст. майже всі князівські і найродовитіші шляхетські роди відмовилися від
православ’я.
Православна церква в Речі Посполитій переживала важкі часи. Для церкви розгортаються
два небезпечні процеси: масове окатоличення шляхти та деінтелектуалізація тих, що
залишились православними. “Об’єднання з католицькою церквою, – відмічає в своєму
фундаментальному дослідженні “Культурно – національний рух на Україні в XVI – XVII в.”
М.Грушевський, – обіцяло вищим верствам православних зрівняння прав з католиками,
приступ до тих сфер, впливів, доходів, які були їм неприступні. Українська ієрархія задумує
перейти під зверхність папи, прийняти унію, щоб здобути різні права і прерогативи
католицької ієрархії, як їм обіцяли проповідники унії”.
Ієрархія православної церкви в Україні була поставлена перед наступною дилемою: або
продовжувати нерівну боротьбу, або піти на унію з Римом, замінивши залежність від
константинопольського патріарха. Цей вибір доводилося робити в умовах занепаду
константинопольського патріархату у зв’язку із захопленням турками столиці Візантійської
імперії – Константинополя у 1453 р, який і зник з політичної карти Європи (турки
перейменували його на Стамбул). Турецькі султани широко втручалися у діяльність
константинопольських патріархів, які часто були їхніми ставлениками. Іван Франко писав:
“Турки довели клір православний, єпископів і патріархів до крайнього пониження і
деморалізації.”
Восени 1595 р. єпископи луцький Кирило Терлецький і володимирський Іпатій Потій як
делегати єпископату поїхали до Риму запропонувати папі декларацію унії й формально
прийняти зверхність римської курії. В останні дні року ця церемонія була сповнена в святковій
обстановці Ватікану. 6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський церковний собор, який мав дати
унії зверхню форму, публічно засвідчити приступлення до католицької церкви українського
єпископату: митрополита М. Рогози, єпископів луцького К. Терлецького, холмського Д.
Збируйського, турівського Л. Пелчицького, володимирського І. Потія. Єпископ львівський
Гедеон Балабан, один з ініціаторів унії, побачивши рішучу опозицію православних, відрікся від
солідарності з уніатськими планами.
Укладаючи угоду про унію, єпископи І.Потій та К.Терлецький домоглися від папи
поступок на користь новоствореної церкви – за нею зберігався східний обряд, мовою
богослужіння залишалася церковнослов’янська, а мовою проповіді – українська розмовна,
залишався юліанський календар, священикам не нав’язувався целібат, обов’язковий для римо-