ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4924
Скачиваний: 5
пов’язана зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішими стали стосунки
Володимира, який тепер належав до християнської сім'ї правителів, з іншими монархами.
Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни.
Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі
знайшли у ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною
внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями
управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, яка не
тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й справляла величезний вплив на
культурне і господарське життя.
Вже наприкінці князювання Володимира Київська Русь володіла величезною територією.
Вона простяглася від Вісли на заході до Ками і Печори на сході, від Чорного моря до Білого
моря і Льодового океану. Ні одна з історичних постатей давньої української історії не зазнала
такого вшанування як князь Володимир, прозваний Великим.
Досить вагомим фактором, у добу найбільшої могутності Київської держави мало
запровадження монетного карбування, яке виконувало функції мірила вартості та засобу обігу.
Володимир випускав т.зв. златники та срібляники – золоті й срібні монети, на лицевій стороні
яких було поміщено зображення князя з усіма регаліями, а на звороті – княжий герб /тризуб/.
Саме з цього часу бере свій початок український національний герб – Тризуб. В цілому
правління Володимира стало вершиною у процесі державотворення Київської Русі.
На 76 році життя /15 липня 1015 р./ Володимир Святославич був порубаний на шматки у
своєму родовому маєтку на Берестовім/ урочисто поховали у Десятинній церкві лише його
голову/. Відразу після смерті князя розпочинається усобиця між його синами. Хоча перші
ознаки кризи великокнязівської держави проявилися ще за життя Володимира. У 1014 р. його
син Ярослав перестає платити данину Києву і став стягувати військо для походу проти нього.
Володимир стурбований такими обставинами, готується до відсічі, але несподівано його
настигла смерть. Хоча перед тим, він передає престол своєму молодшому синові Борису. Він та
його брат Гліб в останні роки життя Володимира стали його улюбленими дітьми. Але на
момент смерті князя Бориса у Києві не було, бо він вирушив у похід на печенігів. Даною
ситуацією нібито скористався найстарший син Святополк /1015–1019/, який захопив
великокнязівський престол та убив трьох братів. Це звинувачення щодо Святополка увійшло
на довгий час в історичну літературу. Але за останніми дослідженнями /Котляр, Канигін/ у
Святополка є алібі. Хроніка саксонського єпископа Тітмара Мерзебурзького недвозначно
свідчить про те, що Святополк не вбивав своїх братів. Після одруження, приблизно 1008–1013
рр. вітчим Володимир посадив Святополка в Турові /на околиці Київської землі/, чим останній
був незадоволений і готувався повстати проти Володимира. Князь наказав духівника дружини,
її та Святополка кинути до в’язниці. Відразу по смерті Володимира /1015/ Святополку вдалося
вирватися з в’язниці і втекти до Польщі, до свого тестя Болеслава Хороброго. Втеча його була
настільки поспішною, що йому довелося залишити в ув’язненні свою дружину, польську
княжну і без неї стати перед очима крутого норовом краківського князя Болеслава. А вина за ці
злочини падає на Ярослава, бо Святополка не було на Русі, на час загибелі Бориса, Гліба і
Святослава. Тому заради справедливості має бути своєрідна реабілітація навіть у цій глибокій
часовій площині.
- 26 -
Восени 1016 р. війська обох братів Ярослава і Святополка зустрілися під Любечем.
Дружину Святополка у запеклому бою було притиснуто до озера і багато киян потонуло у
ньому. Розбитий Святополк утік до свого тестя – польського короля Болеслава, а Ярослав
вступив до Києва.
У 1018 р. війська поляків під проводом Болеслава і підтримки Святополка вторглись на
територію Русі. Битва між польськими і руськими військами відбулась на Волині, на берегах
річки Буг. Ярослав був досить слабо підготовлений до бою, тому відступив у Новгород, де
почав збирати нове військо.
Святополк за надану допомогу віддає Польщі західне пограниччя і черв енські міста.
Невдовзі польські союзники стали докучати місцевому населенню, тому навіть сам Святополк
наказав їх знищувати. Не в змозі більше розраховувати на поляків, він звернувся за допомогою
до печенігів, чим відвернув від себе київських людей остаточно. Використавши цю обставину,
Ярослав знову вирушив у похід і розбив військо брата над річкою Альтою і в 1019 р. вступив
на великокнязівський престол у Києві. Він іще кілька років продовжував воювати із своїми
родичами і тільки в 1036 р. стає єдиним володарем руських земель.
Князь Ярослав мав три імені і 2 прізвиська: Ярослав і Юрій /Георгій/ – його відкриті
імена, Софія /Божественна мудрість тобто Ісус Христос/ – езотеричне /таємне/ ім'я. Мудрий –
офіційне прізвисько, а народне – Кульгавий. Мати та її наближені навіювали Ярославу думку,
що в його жилах – онука Рогвольда із священної династії тече кров самого Ісуса Христа. Бо
генетично Ярослав пов’язаний /через матір/ із династією Меровінгів /династією Святої крові,
до якої зараховували себе Рогвольди/, тому постає нащадком самого Ісуса Христа. На цій
підставі багато істориків зазначають, що Ярослав намагався “звеличити свій рід”, тобто рід
Рогвольдів. Отож він насильно змінив титульну династію надавши першість Рогвольдам носіям
Святої крові.
Невдовзі Ярославу вдалося відновити могутність Київської Русі. Він повернув загарбані
Польщею червенські міста, зміцнив північні кордони держави, підкорив ятвягів і Литву.
Приділяв постійну увагу Ярослав і зміцненню південних кордонів. У 1036 р. він розгромив під
Києвом печенігів і з того часу їх зазіхання на руські землі припинилися. У пам'ять про
перемогу над ними Ярослав наказав побудувати церкву Благовіщення. Продовжуючи
зміцнювати південні кордони Ярослав збудував нові укріплення, відсунувши їх на 100 км.
південніше від старого кордону.
У 1043 р. раптово спалахнула війна із Візантією. Приводом її послужило убивство в
Константинополі руського купця. Захищаючи честь держави і торговельні інтереси, Ярослав
відправив велике військо під проводом свого найстаршого сина Володимира. Війна тривала з
перемінним успіхом і тільки через три роки було укладено мир між обома країнами.
За роки правління Ярослав проводив досить активну зовнішню політику. Зокрема,
династичні зв’язки пов'язали його із багатьма могутніми державами Європи. Сам Ярослав
одружився на швецькій принцесі Інгігерді. Єлизавета – дочка князя вийшла заміж за
норвезького короля Гарольда Сміливого, а дочка Анна стала жінкою французького короля
Генріха. Підтримував Ярослав і тісні зв’язки з римсько-німецькою імперією. Син Ярослава –
Ізяслав одружився із німецькою княжною. Сестра великого князя була дружиною польського
короля Казимира, а син Всеволод одружився із дочкою візантійського імператора Костянтина
Мономаха.
Одночасно з великою турботою про зміцнення міжнародного іміджу Київської Русі, князь
також дбав про внутрішній розвиток держави. Князювання Ярослава /1019–1054/ вважається
апогеєм могутності Київської Русі. Досягнення, з яким найбільше пов'язують зміцнення
- 27 -
політичного становища держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у “Руську
правду” – правовий кодекс усієї країни. Ще за Олегович часів русичі мали власні закони, але
письмово законодавство вперше було зафіксоване при Ярославі під назвою “Руська правда”.
За формою державного устрою Київська Русь на початку ХІ ст. перетворилася у могутню
імперію, метрополією якої залишалися наддніпрянські землі. Територія України становила 1,1
млн. км2 із населенням близько 4,5 млн.чоловік. Держава України-Русі не була суворо
централізована. Вона представляла собою ранньофеодальну монархію і базувалася на принципі
сюзеренітету, тобто верховного права князя київського над удільними, і васалітету, особистої
залежності від нього. Хоча київські князі і займали великокнязівський престол всієї держави,
але у міру розвитку феодальних відносин між ними і місцевими князями укладалися договори,
так звані хрестоцілувальні грамоти.
У Київській державі саме великому князю належала верховна законодавча влада. Будучи
главою адміністрації великі князі зосереджували у своїх руках і виконавчу владу, виконували
функції воєноначальників та очолювали військо. Мали князі і судову владу. Процес
монополізації влади до правління Ярослава відбувався неоднаково. Тільки найбільш
честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії вдавалося захоплювати київський стіл
і утримувати своє верховенство над іншими конкурентами. У той період сильною владою
стримувалися відцентрові тенденції і забезпечувалася єдність володінь. Після реформи
Ярослава в системі успадкування влади, згідно з якою кожний член швидко зростаючої
династії отримував реальну /чи уявну/ частку володінь за принципом “отчини”, почалася
децентралізація влади.
Владу уособлювали князь, рада бояр /дума/ та збори городян /віче/. Кожна з цих
інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденції у
політичному устрої Києва. Влада князя частково обмежувалася боярською радою, тому в
деяких питаннях за підтримкою князь передовсім звертався до боярської думи – органу, що
складався із старших членів дружини або із місцевої племінної знаті. Функції думи ніколи
чітко не визначалися, а князь не був зобов’язаний радитися з нею. Але, ігноруючи її, він
ризикував позбутися підтримки цього впливово органу, що репрезентував усю боярську знать.
Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. У галузі внутрішньої політики
діяльність думи виходила за рамки видання нових законів. При відсутності князя, або після
його смерті дума ставала основним органом влади, яка не тільки вирішувала усі питання
внутрішньої і зовнішньої політики, але й встановлювала владу майбутнього князя.
Демократичну сторону політичного устрою Київської русі репрезентувало віче – збори
громадян, які виникли ще до утворення князівств і очевидно походили від племінних рад
східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба. Питання, що
обговорювалися на зборах громадян, стосувалися передовсім військових походів, укладення
угод, престолонаслідування, розподілу посад у державі, організації війська. Віче могло
критикувати або схвалювати дії князя, але воно не могло здійснювати власну політику чи
видавати закони.
На місцях у період існування Київської Русі склалися дві системи управління. Перша –
десяткова система, а тисяча втратила свій реальний зміст і стала територіальним поняттям –
округом, який очолював тисяцький. Він же був керівником військових сил округу, здійснював
поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотниками, що
виконували аналогічні функції.
- 28 -
Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася при княжому
дворі і складалася з придворних чинів /дворецький, конюший, стольник, чашник та ін./, які за
дорученням князя виконували загальнодержавні функції.
На місцях посилалися представники центральної влади – намісники і волостителі. Селами
управляли старости, які обиралися їх жителями. Усі посадові особи одержували за свою
службу з населення “корм” у вигляді різних поборів.
Під час правління князя Ярослава високо піднявся рівень культури та освіти. У 1028 р. за
його наказом у Новгороді було відкрито школу, в якій навчалося 300 дітей. Літописець
стверджує, що і сам князь дуже шанував науку. Він зібрав найбагатшу бібліотеку, яку помістив
у храмі св. Софії. За таку значну просвітницьку діяльність народ і охрестив Ярослава
“Мудрим”.
Одним з найкращих міст середньовічної Європи стала столиця Київської Русі. Київ був
укріплений валами, дерев'яним частоколом; у чотирьох місцях були поставлені в’їздні ворота
згідно сторін світу. Однією із прикрас частини міста стали “Золоті ворота”. Київ мав багато
церков, палаців князя, митрополита та місцевої знаті.
На потреби держави і утримання княжого двору проводився збір данини і судові штрафи.
Поступово данина набирала в усій державі характеру постійної податкової повинності. Для
регулярного збору податків встановлювалися “погости” і “становища”, тобто місця, куди
приїздили збирачі податків і платники. Раніше данину збирали головним чином – хутрами, але
в ХІ ст. переважно грішми. Крім того населення країни мало виконувати ряд повинностей,
зокрема, військову, ремонтувати укріплення, шляхи і ін.
20 лютого 1054 р. князь Ярослав Мудрий помер на руках свого сина Всеволода. В
українській історії він залишив помітний слід, завершив будівництво держави, зміцнив її
міжнародний авторитет, сприяв розквіту культури, науки, писемності і поширення їх серед
населення своєї країни.
3. Розпад України-Русі та його причини. Історичне значення Київської Русі. Ярослав
Мудрий перед смертю спробував розв’язати проблему запобігання міжусобної боротьби за
київський престол. У розподілі земель і політичної влади він застосовував принцип
старшинства в рамках родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріпив Київ і Новгород з
навколишніми територіями; другому сину, Святославу, віддав Чернігів; третьому, Всеволоду, –
Переяслав; четвертому, В’ячеславу, – Смоленськ, а молодшому, Ігорю, – Володимир-
Волинський. Як тільки в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожен із синів, за
задумом Ярослава піднімався на шабель вище, аж доки не сягав вершини всієї системи –
київського престолу. Ярослав запроваджував нову форму правління країною, в основі якої
лежав принцип сеньйорату, коли влада в країні мала переходити до братів по старшинству. Але
фактично, поділивши територію країни між своїми синами, він тим самим підірвав її єдність,
тому що у великого київського князя не було жодного виконавчого органу, яким би можна
було утримувати її територіальну цілісність.
Після Ярослава ускладнилася і міжнародна ситуація для Київської Русі. У 1068 р. Ізяслав