ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5146
Скачиваний: 5
період з 1929 по 1932 рік змінилося 7 крайових провідників організації, що викликало глибоке
занепокоєння в Проводі ОУН. У 1933 р. Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ очолює 24-річний
студент Львівської політехніки С.Бандера. Під його керівництвом завершується розбудова
організаційної мережі ОУН в краї, ряди організації все більше поповнюють сільська та
робітнича молодь, оунівці розширюють свою працю в легальних організаціях: “Просвіті”,
“Соколі”, “Рідній школі”, кооперативах та інших установах. Оунівці використовують любий
привід, щоб нагадати польським властям про своє існування, а здійсненими акціями
піднімають народ на національно-визвольну боротьбу. Серед них відзначення українських
свят, вшанування традицій українського народу – насипання могил в честь полеглих
українських воїнів, панахиди та походи на честь відзначення річниці проголошення УНР та
ЗУНР і т. ін. Діячі організації постійно виїжджали на села, де виголошувалися реферати з
історії України, сучасного політичного становища українських земель, проводили активну
просвітницьку роботу на місцях тощо. Великого розголосу набула т.зв. “шкільна акція”. Щоб
протистояти полонізації освіти та захистити українську школу, було видруковано і поширено
десятки тисяч листівок і брошур. У них члени підпільної організації зверталися до українських
школярів, вчителів, батьків та матерів із закликом ставати до боротьби з поляками за душу
української дитини, за українську школу, мову, пісню, книжку і т.ін.
Другою гучною подією була “протимонопольна акція” ОУН закликала українське
населення не вживати алкоголю та не палити тютюну. Проведення акції ставило за мету не
стільки оздоровити українців, як завдати шкоди польській казні, адже продаж горілки й
цигарок перебував під державною монополією. Це приносило скарбниці польської держави
мільйони злотих, які вона використовувала для закріплення свого панування на
західноукраїнських землях.
- 194 -
Ці акції посіяли зерно національної свідомості й ненависті до ворожого панування над
українським народом та бажання активної участі в революційній боротьбі за національні права.
Вони мали великий політичний успіх як своїм зовнішнім ефектом, так і політично-
революційною мобілізацією українських мас.
Одночасно у даний період здійснювалася боротьба націоналістів проти московського
більшовизму у двох напрямках: проти поширення радянофільства і комуністичних ідей та
проти конкретних осіб, що цьому сприяли. Успішно застосовувалися такі методи боротьби, як
політична пропаганда і терористичні акти. На сторінках періодичних видань, використовуючи
мережу українських легальних організацій, пропагандисти ОУН розкривали антиукраїнську та
антилюдяну суть московського більшовизму. Як доповнення до протестаційних акцій
українських політичних партій відносно винищення населення Східної України внаслідок
штучно спланованого голодомору, ОУН вирішила здійснити замах на представника
радянського консульства у Львові. 22 жовтня 1933 р. студент Львівського університету 18-
літній М.Лемик вбив представника Москви Майлова. Суд над оунівцем привернув увагу
світової громадськості, засоби масової інформації широко висвітлювали цей вчинок, як
бойовий протест українського народу перед світом проти поневолення більшовицькою
Москвою України й винищування її народу спланованим голодомором.
Жорстоко карала ОУН тих українців, які йшли на співпрацю з польською владою, т.зв.
“хрунів”, а також представників польської окупаційної влади, які безпосередньо проводили
екзекуції над українцями. Найбільш відомою акцією стало вбивство міністра внутрішніх справ
Польщі Б.Пєрацького, який був винуватцем проведення “пацифікації” та засновником
концтабору Береза Картузська. Організований С.Бандерою і М.Лебедем акт здійснив 15 червня
1934 р. у Варшаві Г.Мацейко. Вбивство було проведено досить успішно, виконавець так і не
був схоплений. Поскільки замах був виконаний над одним з керівників уряду та саме в столиці
Польської держави, то це викликало широкий резонанс як в Україні, так і далеко за її межами.
В розкритті злочину полякам допомогли спецслужби Німеччини, Чехословаччини та СРСР,
очевидно також налякані розмахом дії Організації Українських Націоналістів.
У процесі розслідування польська поліція викрила всю керівну верхівку ОУН на Західній
Україні. Слідство закінчилося двома великими судовими процесами у Варшаві /листопад 1935
– січень 1936 рр./ та у Львові /травень–червень 1936 р./ Різні терміни ув’язнення отримали 21
оунівець: С.Бандера, М.Лебідь, Я.Карпинець, Б.Підгайний, М.Климишин, Д.Гнатківська,
К.Зарицька, Р.Шухевич та ін. Цих молодих українських патріотів /вік до 30 р./ обвинувачували,
в основному, в тероризмі і в тому, що не вміють цінити чуже життя. С.Бандери на це відповів:
“Ми вміємо цінити життя своє та іншим, але наша ідея вартує, щоб посвятити мільйони жертв
для її реалізації. Міра нашої ідеї – це віддати своє життя та інших їй”.
Очевидно, що в середині 30-х рр. боротьба ОУН проти польської окупації Західної
України досягла свого апогею. З одного боку це вело до втрат, арештів багатьох членів
організації, а з другого – сприяло популяризації ідеї націоналізму та поповнення рядів ОУН
молоддю. Діячі Організації Українських Націоналістів йшли на самопожертву. Сучасник про
них писав так: “Найкращі з найкращої частини Українського війська – цієї справжньої
української гвардії – лицарський орден, що за головне своє завдання має підтримувати в
українському народові за часів лихоліття дух військовості, дух активної боротьби за
незалежність України, за її соборність, стояти на беззмінній почесній варті біля цього Духа, не
давати йому згаснути, заснути...”
Взаємовідносини між націоналістичним підпіллям та діячами українських партій і
керівництвом УГКЦ загострюються, адже останні офіційно засуджували терористичні акти
- 195 -
ОУН. Незважаючи на це, проходить взаємний процес доповнення та об’єктивної підтримки
двох політичних ліній Західної України, що сприяє залученню якнайширших народних мас до
активної суспільно-політичної та громадської діяльності.
На думку діячів української “легальної опозиції” загострення українсько-польських
відносин у майбутньому мало вести до компромісу та взаємних поступок з обох сторін. Також
винищення українства в СРСР послужило поштовхом для зміни курсу УНДО проти польської
окупаційної влади. Адже навіть не можна було порівняти окупаційний режим на Східній та
Західній Україні. Вже давно в західноукраїнському суспільстві витала думка про можливість
союзу українців з Польщею для боротьби з СРСР. В результаті, обговорюючи проект нової
Конституції Польщі, члени Української Парламентарної Репрезентації вимагали територіальної
автономії для всіх українських земель з крайовим сеймом, урядом, адміністрацією,
судівництвом, шкільництвом, фінансами і територіальною збройною силою.
Польські урядові кола також змушені були йти на певні поступки українській громаді.
Цьому сприяли численні публікації в польській пресі, які, аналізуючи українсько-польські
стосунки, стверджували, що обмеження національних меншин у правах і культурному
розвитку веде до послаблення держави. А український терор можна зупинити тільки шляхом
поступок українським угрупуванням, які лояльні до Польщі.
Внаслідок цього відбулася т.зв. “нормалізація” українсько-польських стосунків, яка
призвела до певних позитивних зрушень: проголошено амністію українським політичним
в’язням, багатьох звільнено з тюрем і концтабору Береза Картузська; деякі українські
економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички; лідер УНДО В.Мудрий був
обраний, одним з п’яти віце-маршалів сейму і т.ін. Взагалі в другій половині 30-х рр. українці
значно розвинули економічне, соціальне й культурне життя: створювали банки, кооперативи,
культурні товариства і товариства взаємодопомоги. Найповажнішим українським банком був
Центробанк. Між 1935 і 1938 роками в цьому банку було зареєстровано ріст обігу коштів на
343%, його обігові фонди піднялися до 70.436.221 злотого в 1938 р. Зростав обіг і в інших
трьох банках: Українбанк, Промбанк, Гіпотетичний банк. Також відбувався ріст розвитку
українських кооперативів, які були об’єднані в Ревізійну Раду Українських Кооперативів
/РРУК/. Кількість кооперативів тут становила у 1936 р. 3.097, в яких працювало 576.053
працівників. Власні капітали українських кооперативів зросли з 9 млн. у 1928 р. до 14,4 млн.
зл. у 1938 р. РРУК в основному займалася відправкою сільськогосподарської продукції за
кордон, де підтримувала зв’язки з кооперативами Англії, Франції, Німеччини, Естонії,
Югославії, Болгарії, Польщі та інших держав. З метою мобілізації грошових засобів у Західній
Україні широко використовувалася кредитна кооперація. Вона фінансувала діяльність
товариства “Сільський Господар”. Це товариство селян-хліборобів мало в 1938 р. 60 філій,
2008 гуртків і 199.977 прихильників, яких обслуговували 53 агрономи і 18 ветеринарів.
Не згасало і культурне життя на західноукраїнських землях. Особливо воно себе
проявило в Галичині. Тут діяла “Просвіта”, яка об’єднувала в своїх організаціях у 1936 р.
275.324 члени, мала в користуванні 3.077 бібліотек і читальні зали, 190 пересувних бібліотек,
377 театральних груп, 2.043 аматорських групи, 1.086 хорів, 124 оркестри, 122 жіночих гуртків
та ін. Щоб зарадити катастрофічній ситуації в освіті, українці за допомогою товариства “Рідна
Школа” розвинули приватну освіту. На кінець 30-х рр. – це 33 початкові школи /6.008 учнів/,
12 середніх шкіл /2.499 учнів/, 11 професійних шкіл /1. 835 учнів/, 605 дитячих садків /22.094
дитини/.
Успішно діяло Наукове товариство ім. Т.Шевченка /НТШ/, що мало бібліотеку на чверть
мільйона книжок, видавало наукові праці з історії України, культури українського народу
- 196 -
тощо. Функціонував Музичний інститут ім. М.Лисенка, існували два музеї у Львові та по
інших містах Галичини. Підвищували культурний та професійний рівень українського
населення численні товариства: “Міщанські Братства”, “Бесіди”, професійні товариства
професорів, учителів, адвокатів, лікарів, священиків. Українське жіноцтво зорганізувалося в
товариство “Союз Українок”, Спортивно-патріотичним вихованням молоді займалися
“Соколи”, “Луги”, “Каменярі”. Спортсмени були об’єднані в Український Спортовий Союз, що
перебував під впливом політичних партій та УГКЦ.
Велику роль в розвиткові національної свідомості відігравала видавнича справа. В другій
половині 30-х рр. у Польщі виходило 173 українських часописи, з них в Галичині – 152 /Львів –
118, провінція – 34/, на Волині – 13. Багато газет та журналів було професійних та політичних.
Вони задовольняли духовні потреби всіх вікових груп населення Західної України.
Велике значення для культурного життя населення Західної України мав розвиток
літератури, мистецтва та науки. В цей час творили письменники: Р.Купчинський,
Ю.Шкрумеляк, Ю.Драган, Б.Гамзин, О.Ольжич, Б.Лепкий, І.Вільде, Б.Антонич та ін.;
художники: О.Новаківський, В.Касіян, М.Бойчук та ін.; композитори: С.Людкевич,
В.Барвінський, Ф.Колеса, Н.Нижанківський та ін.; відомі вчені: І.Крип’якевич, М.Вознюк,
М.Студинський, В.Щурат, М.Панчишин та ін. Появилася перша українська енциклопедія за
редакцією проф. І.Раковського та “Великий атлас українських земель” д-ра В.Кубійовича.
Велике значення в житті західноукраїнського населення мала Українська греко-
католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Особливу увагу вона
надавала вихованню молоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму,
загальнолюдського гуманізму. Величезний авторитет серед українського громадянства мав
А.Шептицький. Усе своє життя митрополит Андрей намагався зміцнити українство в Галичині
не тільки духовно, але й культурно і економічно. Із своїх власних та церковних доходів він
матеріально допомагав НТШ, “Просвіті”, “Рідній Школі”, товариству “Сільський Господар”,
“Пласту” та іншим організаціям, діячам культури і мистецтва. Заходами митрополита був
заснований Земельний банк Гіпотетичний, який допомагав селянам у їх фінансових клопотах.
А.Шептицький дав кошти на створення Національного музею у Львові. Ним була заснована
Народна лічниця – українська лікарня у Львові для бідних і т.ін. Велика роль владики у
вирішенні політичних питань. Впродовж 20–30-х рр. він неодноразово виступав на захист
українського народу на всіх українських землях і в обороні самостійності України.
Митрополит Шептицький постійно підтримував контакти з видатними політичними діячами
Західної України. В цілому УГКЦ також сприяла розвитку національно-визвольної боротьби
українства на західноукраїнських землях, з чим змушена була рахуватися польська окупаційна
влада.
Таким чином можна зробити висновок про те, що діяльність політичних сил Західної
України сприяла: а/ збереженню державницьких традицій українського національно-
визвольного руху; б/ підвищенню національної свідомості народу всіх західноукраїнських
земель, що таки призвело до ліквідації т.зв. “сокальського кордону”; в/ розбудові українських
господарських, культурно-освітніх та спортивно-патріотичних установ, що дозволило зберегти
українські національні традиції; г/ морально__________-духовному утвердженню українців, не як
етнографічної маси, а як цивілізованої нації.
3. Бесарабія, Буковина і Закарпаття у міжвоєнний період. Карпатська Україна та її
історичне значення. У 1918 р. внаслідок воєнних дій українські землі Бесарабії та Буковини
окупували румунські війська. Також в складі Румунської держави опинилася частина
Марморощини, колишня угорська Сигітчина, де компактно проживали українці. Всього у
- 197 -
складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. З них 450 тис. на південно-
східних землях.
Українське населення Бесарабії вороже поставилося до румунської окупації. Вже в січні
1919 р. вибухнуло повстання на Хотинщині під проводом отамана Маєвського. Українські
повстанці роззброїли румунську окупаційну владу й створили т.зв. “Бесарабську Директорію”,
яка наводила контакти з Директорією УНР. Проте румунські війська ліквідували повстання,
спаливши тисячі хат і розстріляли багатьох людей. У вересні 1924 р. почалося повстання в