ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5129
Скачиваний: 5
Татарбунарах, учасники якого прогнали румунську адміністрацію. Війська жорстоко
розправилися з повсталими, загинуло декілька тисяч чоловік. В 1925 р. в Кишиневі відбувся
судовий процес над 283 учасниками повстання. Згодом близько 200 повстанців влада змушена
була виправдати.
У міжвоєнний період в Бесарабії проводилася інтенсивна денаціоналізація українського
населення. Українське організоване національне життя проявлялося слабо. В окремих
населених пунктах функціонувала “Просвіта”. З відомих українських діячів можна виділити
поета О.Ялового, о.Болбочана, М.Галина, І.Гаврилюка, В.Гетьманченка та ін. Також діяли
читальні, театральні гуртки, кооперативи.
З часу румунської окупації Буковина відразу ж втратила автономію, широке місцеве
самоврядування, добре розбудовану систему української освіти, які вона мала за Австро-
Угорщини. До 1928 р. на цих землях тривав військовий стан. Були закриті всі українські
школи, українські кафедри в Чернівецькому університеті, заборонено українську пресу,
діяльність __________політичних партій, українських товариств, в тому числі “Українську Бесіду”,
румунізується також українська церква. На українців румунська влада дивилася як на
“громадян румунського походження, які забули свою рідну мову”. Навіть українські назви
місцевостей замінено румунськими, щоб таким чином зовсім заперечити український характер
краю, а Буковину перетворити в звичайну румунську провінцію. Протягом 1928–1938 рр.
режим дещо послабився. В 1927 р. була створена Українська Національна Партія /УНП/. Її
заснували колишні члени Національно-Демократичної Партії та деякі радикали: В.Залозецький,
М.Сербинюк, Т.Глинський, В.Дутчак, Л.Когут, В.Шкраба. У 1928–1929 рр. відбулися масові
акції протестів українців Буковини. В результаті влада змушена була піти на поступки в
питанні навчання українською мовою, проте в 1934 р. українські школи і товариства знову
ліквідували. На початку 30-х рр. в краї виходило 10 часописів: “Час”, “Рідний Край”, “Народна
Сила”, “Рада” та ін.
Націоналістичний напрям в національно-визвольному русі буковинців представляли
О.Зибачинський, Д.Квятковський, І.Григорович, Л.Гузар, Б.Сіренький та ін. Вони створили
низку організацій: “Легіон Українських Революціонерів”, “Месники України”, “Залізняк”,
“Запоріжжя”, “Мазепа”. Видавали пресу: “Самостійна Думка”, “Самостійність”, “Чортополох”,
“Молода Буковина”.
Націоналісти також мали вплив на культурно-громадську діяльність товариств “Кобзар”,
“Жіноча Громада”, спортивного – “Довбуш”. Маючи конспіративну структуру, ОУН була
єдиною українською організацією, яка діяла на Буковині, Бесарабії, Марморощині. Причому
вона не тільки вистояла в умовах репресій з боку уряду, а й збільшила свої ряди.
У 1937 р. на Буковині відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами,
яких військовий суд звинувачував у революційній діяльності та в заперечуванні румунської
влади над українським населенням.
З 1938 р. Румунія перетворюється на авторитарну державу, в якій запанувала диктатура
короля Кароля ІІ. Всякі прояви активного українського життя знову переслідуються.
- 198 -
У міжвоєнний період постійно нагадувала світові про невирішеність українського
питання українська еміграція. Головний потік політичної еміграції припав на початок 20-х рр.
В 1921 р. чисельність українських емігрантів у західноєвропейських країнах досягла майже 100
тис. чол. В Польщу емігрувало 30 тис. українців. В свою чергу Польща заохочувала українців
до еміграції. Протягом 1919–1938 рр. із західноукраїнських земель /з врахуванням рееміграції/
виїхало близько 190 тис. чол., з них 71 тис. – в Канаду, 49 тис. – в Аргентину, 35 тис. – у
Францію, 11 тис. – у США, 8 тис. – Бразилію. Натомість за двадцять років окупації 20 тис.
поляків прибуло до сіл, а 100 тис. до міст Західної України.
Близько 50 тис. емігрантів у повоєнний час перебувало в Берліні. Менші числом громади
перебували в Румунії, Болгарії, Бельгії, Швейцарії, Англії, Італії, Латвії, Фінляндії.
В еміграції українці поступово впорядкували своє політичне, господарське та культурне
життя. Найкращі умови для цього були в Чехословаччині. Декілька тисяч студентів-українців
навчалися в УВУ /Прага/, Українській Господарській Академії /Подєбрати/, Вищому
Педагогічному інституті ім. М.Драгоманова і Студії Класичного Мистецтва.
На підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. територія українського
Закарпаття увійшла в склад Чехословацької Республіки /ЧСР/. На основі домовленості
президента ЧСР Т.Масарика з представником карпато-української еміграції в США
Г.Жатковичем Закарпаття прилучилося до ЧСР на правах “найширшої територіальної
автономії”. В 1921 р. у Чехословаччині мешкало 455 тис. українців. З них 370 тис. проживали у
чеській частині держави, а 85 тис. – словацькій, в районі Пряшова. Увійшовши в склад ЧСР,
українське населення сподівалося на такі ж права у новоствореній державі, які отримали там
словаки, угорці та інші національні меншини /нечеське населення становило 52%/. Проте
центральний уряд у Празі проводив подвійну політику: спочатку сприяв піднесенню
українських культурно-національних течій, а в 30-х рр. почав активно підтримувати
москвофілів.
Уже в 1920 р. на територію ЧСР прибуло 120 тис. озброєних російських білогвардійців,
значна частина яких опинилася на Закарпатті. Вони і поповнили ряди місцевих русофілів, які
заснували численні організації і товариства. Особливо було відоме своєю мережею читалень
“Общество ім. А.Духновича”. Ці організації у 20–30-х рр. проводили на Закарпатті шалену
антиукраїнську політику. Особливо гострою була т.зв. “мовна боротьба”. Чеський письменник
І.Ольбрахт в 1930 р. твердо заявив: “Русини й українці – ніщо інакше, як дві назви одного й
того ж народу. Лемки, бойки і гуцули – це українці”. А чеський уряд прояви москвофільства, в
свою чергу, використовував для чехізації населення Закарпаття.
На початку 20-х рр. чехи робили спроби модернізувати рівень життя краю. Угорські
великі маєтки підлягали розподілу, внаслідок чого 35 тис. селянських господарств отримали
додаткові земельні ділянки, кожна з яких перевищувала 2 акри землі. Чеський уряд, на відміну
від Польщі та Румунії, вкладав у райони, де жили українці, більше коштів, ніж забирав у них.
З 1928 р. ЧСР поділено на адміністративні краї, після чого Закарпаття стає
“Підкарпатським Краєм” на чолі з губернатором. Населення брало участь у парламентських
виборах, мало своїх послів і сенаторів. Русофільській течії була протиставлена народовецько-
українська. Цей політичний рух очолили: Християнсько-Народна Партія, Соціал-
Демократична, народовецька фракція Аграрної Партії, Українська Народна Робітнича Партія.
Активно діяли “Просвіта”, “Пласт”, “Січ”, “Спілка українських вчителів”, яка в 1934 р.
мала в своєму складі близько 1200 освітян. Значно зросла кількість українських шкіл, протягом
1914–1938 рр. початкових шкіл збільшилося з 525 до 851, а гімназій з 3 до 11. І.Васком та
К.Стефаном була підготовлена “Граматика української мови”.
- 199 -
На Закарпатті успішно функціонували банк, сітка кооперативів, дві торгові академії,
сільськогосподарська школа, добра мережа медичної служби, численні бібліотеки, театр тощо.
Виходило декілька часописів: “Український Голос”, “Русин”, “Свобода”, “Вперед” та ін.
Українські національні сили постійно здійснювали тиск на чеський уряд в питанні
надання Закарпаттю статусу “автономії”. Боротьба українців та особливо складна міжнародна
обстановка змусили уряд вирішити українське питання. Цьому сприяв Мюнхенський договір
1938 р. між Німеччиною, Італією, Англією та Францією. 10 жовтня 1938 р. радіо Праги
повідомило, що ЧСР стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Чеський уряд
офіційно надав і визнав автономію та уряд Карпатської України. Це рішення було
підтверджене парламентом Чехословаччини 22 листопада 1938 р. Але в той же час за рішенням
т.зв. німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна змушена була віддати
Угорщині 1.856 кв.км своєї території з населенням 180 тис. чол. та містами Ужгородом та
Мукачевом. В результаті українське населення стало масово виїжджати з цієї території. За
словами англійського посла в Будапешті, в Мукачеві: “... цілі вулиці були пустими, бо
населення виїхало в Карпатську Україну”.
26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України став о.А.Волошин. В той час
Карпатська Україна становила 11.085 кв. км. з населенням 552.124 мешканці, у тому числі
70,6% українців, 12,5% угорців, 12% німців, 2,5% румунів, 1,3% словаків. 12 лютого 1939 р.
відбулися вибори до сейму. В них взяло участь 92,55% виборців, з яких 92,4% проголосувало
за список Українського Національного Об'єднання. Столицею було м. Хуст. Уряд здійснив
низку заходів щодо українізації адміністрації краю, системи освіти, періодичних видань тощо.
15 березня 1939 р. сейм Карпатської України прийняв історичні документи:
§ 1. Карпатська Україна є незалежна держава.
§ 2. Назва держави є Карпатська Україна.
§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом на чолі, обраним сеймом.
§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
§ 5. Барви державного прапору є синя і жовта.
§ 6. Державним гербом є: ведмідь у лівому червоному колі й чотири сині та три
жовті смуги у правому півколі і тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому
зубі.
§ 7. Державний гімн Карпатської України є “Ще не вмерла Україна”.
Як бачимо, цей акт продовжував процес державотворення на українських землях. До
проголошення незалежної держави, навіть на клаптику нашої землі, різко негативно
поставилися окупанти українських територій. Вони передбачали, що прецендент з
Карпатською Україною посилить національно-визвольну боротьбу українців за державу на всій
території України.
Москва була стурбована українським питанням, яке стає в центрі уваги міжнародних
подій. Так, Сталін, виступаючи в березні 1939 р. на 18 з'їзді ВКП/б/, висміяв ідею приєднання
УРСР до Карпатоукраїнської держави: “30 млн. до 700 тис. – злиття слона з комаром”. Є дані,
що НКВС провело низку арештів серед українців – офіцерів Червоної армії, які зуміли
налагодити контакт із Закарпаттям.
У Західній Україні політичні сили на чолі українського громадянства одностайно
виступили на захист незалежності Закарпаття. “Звідси повинно початися визволення України”
– заявив лідер Фронту Національної Єдності /ФНЄ/ Д.Паліїв на зібранні з нагоди подій на
Карпатській Україні. Була опублікована спільна заява політичних партій Західної України в
обороні Закарпаття. У Львові відбулася велика демонстрація з гаслами: “Слава Україні!”,
- 200 -
“Ганьба чехам, ганьба ляхам, ганьба мадярам, хай живе соборна Україна!”, “Хай живе
Закарпатська Україна!”.
Події на Закарпатті налякали поляків та мадярів, що вирішили з'єднати свої кордони. 15
березня 1939 р. Угорщина, заручившись підтримкою гітлерівської Німеччини, напала на
Карпатську Україну. Раніше німецький рейхстаг прийняв рішення про заснування в Хусті
свого консульства на чолі з Шплеттштесером. Згодом німці вирішили пожертвувати
українцями для налагодження контактів з Москвою, що вилилося в підписання договору про
ненапад.
Діячі українського Закарпаття знали про ворожі наміри сусідів. Ще у вересні 1938 р. було
створено Українську Національну Оборону “Карпатську Січ”. В ній перебувало до 10 тис.
січовиків, яких очолив Д.Климпуш. Безпосередньо участь в проголошенні незалежності
української “Срібної Землі” приймали члени Організації Українських Націоналістів, які були
дорадниками і співробітниками президента А.Волошина. Саме ОУН організувала матеріальну
допомогу населенню і уряду Закарпаття, також перехід бойовиків організації з Галичини та
Волині на допомогу в боротьбі з агресором. Членами Генерального Штабу Карпатської Січі
були оунівці: М.Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич, О.Карачевський, Г.Барабаш,
Ю.Лопатинський, Є.Врецьона. Окремі загони січовиків чинили героїчний опір окупантам до
середини квітня 1939 р. Але сили були нерівні. Українці зазнали поразки. Десятки тисяч було
розстріляно та репресовано. Уряд Карпатської України на чолі з президентом А.Волошином
змушений був емігрувати. Події на Закарпатті поставили українську проблему в центрі уваги
європейської та світової політики, фактично стали прологом до Другої світової війни.
Як бачимо, незважаючи на іноземний гніт у 20–30-х рр. на західноукраїнських землях
було збережено державницькі традиції українського національно-визвольного руху. Це дало
поштовх майбутній боротьбі, яка саме на цих українських теренах набула найбільшого розмаху
в роки Другої світової війни, в повоєнний час, в період стагнації тоталітарного режиму. Саме у
міжвоєнні два десятиліття сформувався новий тип українських політичних діячів, які
поставили мету, яка здійснилася тільки в кінці ХХ століття – побудову незалежної Української
держави.
Очевидно, що саме на західноукраїнських землях був той ґрунт, засіяний у 20–30-х рр.
національним зерном, яке проросло в кінці 80-х рр. Звідси пішло сучасне національне
відродження, де населення не забуло своєї мови, історії, звичаїв, традицій, зберегло в повній
мірі національну ментальність. Без перебільшення можна ствердити, що Ризький договір
1921р. став початком нової епохи в історії України, епохи, яка закінчилася 70 років згодом, у
1991 р.
Тема 13.
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1945 рр.)
Гегемоністична політика комуністичного СРСР і фашистської Німеччини призвела до
глобального світового конфлікту, в який було втягнуто 61 державу, понад 80 відсотків
населення земної кулі. Кровопролитні бої точилися безпосередньо на території 40 країн
Європи, Азії, Африки. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів
чоловік. Майже 60 мільйонів чоловік загинуло у війні, половина з яких припала на цивільне
населення. Кожний 7 з тих 60-ти мільйонів – наш співвітчизник. Україна, для якої історія не
скупилася на людські трагедії, попіл руйнувань, у моторошному побоїщі війни знову була
вдосталь викупана у крові. Однак, незважаючи на величезні жертви, український народ в роки
- 201 -
війни перед усією світовою цивілізацією показав зразки безприкладного героїзму і
самопожертви в боротьбі за свою свободу, незалежність і державність.