ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5131
Скачиваний: 5
З метою ґрунтовного ознайомлення з даною проблемою розглянемо її за таким планом:
1. Початок Другої світової війни. Об’єднання українських земель. Напередодні
Другої світової війни, згідно з Версальською системою договорів, Ризьким мирним договором,
Україна залишалась роз’єднаною і, по суті, перебувала у складі чотирьох держав: СРСР,
Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Праві сили Німеччини, які прийшли до влади в 1933 р.,
зайняли позицію здійснення східної експансії, в тому числі і поневолення та колонізації
України. Ще однією державою, яка була зацікавлена в ревізії Версальської системи, була
хортистська Угорщина. В березні 1939 р. з дозволу уряду фашистської Німеччини вона
окупувала Карпатську Україну.
У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп у присутності Сталіна в Москві
підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років. Разом з договором
був підписаний таємний протокол, в якому було положення, що стосувалося українських
земель: “У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до
Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії
рік Нареву, Вісли і Сяну.”
Отже, більшість території тодішньої Західної України, згідно з умовами протоколу, мала
ввійти до СРСР. Крім того, Німеччина забезпечувала собі відкриті агресивні наміри стосовно
Польщі, а СРСР з допомогою “силових методів” зовнішньої політики в 1939–1940 рр. розв’язав
війну з Фінляндією, добився повернення Румунією Радянському Союзу Бессарабії та Північної
Буковини, а також ввів частини Червоної Армії в Литву, Латвію та Естонію.
Війська фашистської Німеччини, вчинивши 1 вересня 1939 р. напад на Польщу,
розв’язали Другу світову війну. Польські війська, в рядах яких воювало близько 200 тисяч
українців (кожен п’ятий), чинили впертий опір, та маючи загальну перевагу в силах і засобах,
особливо у технічному оснащенні та бойовій підготовці, німецькі дивізії швидко просувалися
на схід. Оборона Польщі була дезорганізована. 7 вересня Президент, урядові установи і
командування Збройних сил Польщі залишили Варшаву в напрямі кордону з Румунією.
Разом з німецькими військами йшов окремий український військовий загін (близько 600
чоловік) під командуванням полковника Р. Сушка, створений ОУН з колишніх вояків
Карпатської Січі, завданням якого було налагодити зв’язки між українським населенням і
німецькими військовими частинами. Це формування було ліквідоване німцями наприкінці
вересня 1939 р.
Немаловажну роль у вересневій трагедії Польщі відіграв той факт, що керівництво країни
великі надії в забезпеченні обороноздатності покладало на гарантії Англії та Франції. Однак,
хоча ними 3 і 4 вересня 1939 р. було проголошено “війну” Німеччині, в дні суворих
випробувань ці зобов’язання виявилися примарними, в результаті чого Польща залишилася на
самоті.
У ці трагічні для Польщі дні, бачачи загибель Польської Армії, в Західній Україні
прихильниками Української Народної Республіки в екзилі і членами проводу ОУН було
організовано кілька повстанських виступів, щоб захопити частину зброї розбитих польських
армійських формувань. Зауважимо, що відповідні українські центри широкої повстанської
акції проти цих польських військових підрозділів не здійснювали. Директива була лише
спрямована на захоплення зброї та військового майна. Але, хоча ці повстанські виступи і були
проведені, вони не мали широкого масштабу. Кілька їх було здійснено на Волині
- 202 -
прихильниками УНР. В Галичині виступ організували осередки ОУН, а на Поліссі –
“відродженці” – члени підпільної організації Українське Національне Відродження.
Хоча між СРСР та Німеччиною була таємна домовленість про розмежування сфер
впливу, Сталін не квапився з втіленням своїх задумів. І це при тому, що в перші дні війни
військово-політичне керівництво Німеччини спонукало Радянський Союз взяти участь у
воєнних діях проти Польщі і зайняти територію, що входила у сферу впливу його інтересів.
Керівництво Союзу не пішло на цей крок, бо це, означало б взяти відповідальність за
агресію. І це Сталін добре розумів. На введення військ він зважився лише після того, коли 16
вересня територію Польщі залишив, рятуючись ганебною втечею, останній член польського
уряду і, коли країна та її населення були кинуті напризволяще, і доля Польщі була вже
вирішена. У цій ситуації в ніч з 16 на 17 вересня польському послу в Москві В. Гжибовському
була вручена нота, в якій зазначалося: “Віддана сама на себе і залишена без керівництва,
Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть
створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, Радянський уряд не може більше
нейтрально ставитися до цих фактів. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до
того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті
напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, Радянський уряд дав
таке розпорядження Головному командуванню Червоної Армії: дати наказ військам перейти
кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.”
Щодо юридичного боку справи, то в даному разі Сталіну важко щось закинути. Все було
продумано до найменших дрібниць. Час вступу військ був розрахований досить вдало. І, на
нашу думку, став історичним, оскільки такого шансу з`єднати території України і Білорусії без
застереження світової політики ні в українського, ні в білоруського народу не було. Щодо
України, то “вперше за багато століть, – як підкреслює О.Субтельний, – українці з`єдналися в
межах однієї держави”. Зрозуміло, що польська сторона виявила тривогу з приводу втрати
“східних кресів”. Проте, даючи оцінку діям радянської сторони, Д.Ллойд Джордж писав восени
1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв “території, які не є польськими і які були
силою захоплені Польщею після першої світової війни…Було б актом злочинного безумства
поставити російське просування на одну дошку з просуванням Німеччини”. А 26 жовтня 1939
р. міністр іноземних справ Англії Галіфакс заявив в Палаті Лордів, що “дії радянського уряду
полягали в пересуненні російського кордону до лінії, яка по суті була кордоном
запропонованим під час версальської конференції... лордом Керзоном, який в той час був
міністром іноземних справ”.
Справедливість цього кордону, що базувався на принципі національної належності
території, була визнана на Ялтинській конференції 4–11 лютого 1945 р. голів урядів трьох
великих держав СРСР, США і Англії.
Через п`ятдесят років Другий з`їзд народних депутатів СРСР дав вивірену оцінку діям
керівництва країни напередодні і на початку війни. З`їзд визнав юридично недійсними вказані
радянсько-німецькі договори і протоколи.
Однак, справедливо відзначив тодішній народний депутат Д.В.Павличко, “визнання
юридично недійсними відкритих і таємних радянсько-німецьких домовленостей 1939–1941
років не ставить під сумнів правомірність возз`єднання народу Західної України зі своїми
братами на Сході й закономірність нового державного кордону між Україною і Польщею після
другої світової війни, адже звершене відповідає історично справедливим сподіванням
українського народу і принципу самовизначення націй”.
- 203 -
Подібне відноситься і до народу Західної Білорусії та його нового державного кордону з
Польщею.
Об`єднання України в 1939 р. мало під собою серйозні політичні підстави. Етапним на
шляху до нього були дві події, що сталися у листопаді 1918 р.– проголошення у Львові молодої
Української держави, що дістала офіційну назву Західноукраїнська Народна Республіка, і
проголошення 22 січня 1919 р. історичного Акту Злуки Української Народної Республіки і
Західноукраїнської Народної Республіки. Саме ці події продемонстрували перед усім світом
незламну волю українства до незалежності і єдиної національної держави. І хоча тоді Польщі,
при допомозі іноземних держав, особливо Франції, вдалося здобути перемогу над ЗУНР,
національно-визвольні змагання 1918–1919 рр. не пропали марно. Вони викликали новий рух
українських мас за самовизначення і створення соборної незалежної держави.
28 вересня 1939 р. між Радянським Союзом і Німеччиною був укладений договір про
дружбу і кордони. Згідно з ним кордон між ними проходив по так званій лінії Керзона,
визначеній і прийнятій Верховною Радою Антанти ще в 1919 р. Хоча значна частина території
західноукраїнських земель і відійшла до Української РСР, проте давні українські землі
Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини залишилися на німецькому боці і були включені
до складу так званого Генерал-губернаторства – територіальної одиниці, створеної
гітлерівцями 12 жовтня 1939 р. з Варшавського (без північної частини), Краківського (без
західної частини), Келецького, Люблінського і східної частини Лодзінського воєводств. На чолі
Генерал-губернаторства був поставлений Г.Франк.
Для координації праці місцевих громадських комітетів у листопаді 1939р. у Кракові з
ініціативи ОУН створюється Українське Національне Об`єднання (УНО), а в червні 1940 р.
формується Український Центральний Комітет (УЦК) як керівний центр місцевих легальних
допомогових комітетів. У фундації УЦК входили: координація допомоги і опіки над
військовополоненими з часу німецько-польської війни, кооперації, керівництво товариствами
“Сільський господар”, культурно-освітніми і молодіжними організаціями, а також
українськими школами і видавничою діяльністю. Крім того, УЦК допоміг у створенні окремої
адміністрації Української православної церкви для Холмщини і Підляшшя (Єпископ Іларіон –
Іван Огієнко) і Лемківщини (єпископ Палладій-Видибіда-Руденко).
Але найбільш активною організацією була ОУН, яку очолював Андрій Мельник. На
розгортання українського визвольного руху негативно вплинув розкол в ОУН, який стався в
лютому 1940 р. Цей розкол поглиблювався і набирав драматичних наслідків.
Причиною такого розколу в ОУН були тактичні, психологічні мотиви і діяльність
ворожих розвідок, хоча напередодні Другої світової війни обидві частини ОУН намагалися
консолідувати українські політичні сили. Вже в червні 1941 р. бандерівці створили в Кракові
Український Національний Комітет на чолі з В.Горбовим, а мельниківці створили свій комітет
на чолі з М. Сціборським.
З вступом на територію Галичини і Західної Волині більшовики організували тут 22
жовтня 1939 р. вибори до Установчих Народних Зборів Західної України. 27 жовтня Збори
ухвалили декларацію про включення Західної України до складу Радянської України і
прийняття її до складу Союзу РСР. Ці рішення в листопаді того ж року були затверджені
сесіями Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР.
На початку грудня 1939 р. на території Західної України був проведений новий
адміністративний поділ: утворено шість областей (Львівську, Рівненську, Волинську,
Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську). Одночасно були заборонені всі колишні
українські політичні партії, громадські, культурні, молодіжні організації і спілки, зокрема,
- 204 -
“Просвіта”, Наукове товариство ім. Шевченка, закриті усі часописи. Багатьох політичних,
культурно-освітянських діячів арештовано: Костя та Дмитра Левицьких, Луцького,
Старосольського, Герасимовича та інших.
За згодою Гітлера сталінський режим під загрозою війни 28 червня 1940 р. змусив
Румунію зректися на користь СРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. Відбулося це
наступним чином.
До кордонів Румунії були підведені частини Червоної Армії і “мирним шляхом” 28
червня 1940 р. ця армія перейшла Дністер, тобто кордон Румунії, вступила в Чернівці й Хотин і
30 червня вийшла на “нові” кордони з Румунією. А 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР (а не
Верховна Рада УРСР, яка конституційно була підлегла їй) вирішила включити Північну
Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесарабії до складу УРСР, а з
решти Бессарабії і колишньої Молдавської автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено
Молдавську РСР.
З приходом Червоної Армії на ці території України, почав встановлюватися сталінський
тоталітарний режим. Приєднання Західної України до СРСР в політичному відношенні
означало повне придушення демократії і багатопартійності. Вже з вересня 1939 р. розпочалися
масові жорстокі репресії і депортації. Вони тривали до окупації Західної України німецькими
загарбниками. Тільки з вересня 1939 р. до листопада 1940 р. з території Західної України і
Західної Білорусії було депортовано в північно-східні райони СРСР, Комі АРСР, Казахстан 312
тис. сімей, або 1.173.170 чол., що становило майже 10 відсотків населення. “Тюрми,
концтабори, заслання, Соловки, Колима, виницькі трупосховища, переповнені тілами
помордованих Бригідки, і багато багато інших катівень – залишаються назавжди як бездонні
челюсті большевицьких звірств та страждань України”, – писав про ті дні Степан Бандера.
Єдиною політичною силою, яка зберегла свої сили і структуру, стала Організація
Українських Націоналістів. У ситуації, що склалася, керівництво ОУН ставило собі за
завдання: збереження і розширення сітки підпільних організацій, їх боротьбу проти сталінської
диктатури. На відплату сталінсько-беріївській вакханалії Крайовий провід ОУН організував у
різних місцях збройні акції проти членів НКВС. І це привело до того, що в 1941 р. у Львові
відбувся великий процес над 59 оунівцями. 42 звинувачені, із них 11 жінок, отримали смертний
вирок.
Підпільною мережею ОУН в той період керував Іван Климів на посту Крайового
провідника. За героїзм і сміливість у боротьбі проти поневолювачів він отримав псевдонім
“Легенда”. В грудні 1942 р. він був заарештований гестапо і закатований у в`язниці Львова.
Важко собі уявити, як би розвивався національний рух під проводом ОУН, коли б
суперечності, що довший час нуртували в її середовищі, не вирвалися на зовні. Це трапилося,
як вже зазначалося вище, в лютому 1940 р. ОУН розділилася на два табори – ОУН бандерівців і
ОУН мельниківців. Одні базували свої дії на принципі активної, негайної, нетерплячої,
“революційної” тактики, другі робили ставку на еволюційну розбудову сил. Неспроможні
досягти компромісу, кожне угрупування оголосило себе єдиним законним проводом ОУН.