ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5112
Скачиваний: 5
Ворожнеча між ними сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не
меншою жорстокістю, ніж з ворогами української державності.
Проте, хоча ОУН і розділилася на дві фракції, все ж таки, як політична формація вона
залишилася багато в чому цілісною, оскільки і одна, і друга сторони обстоювали необхідність
відновлення суверенної держави в її етнічних кордонах. У грудні 1940 р. в політичній
платформі ОУН, яка була викладена у Маніфесті, підкреслювалося, що ОУН є найважливішою
силою в боротьбі українського народу проти всіх окупантів, як німецьких, так і більшовицьких,
- 205 -
і головним завданням українців є боротьба за свободу народів, в тому числі і поневоленого
українського народу. Також тут зазначалося, що ОУН переслідує боротьбу за гідність і свободу
людини, віросповідання, політичні переконання, за право мати свою мову, культуру, політичні,
громадські та професійні організації.
Правда, в досягненні цих цілей у провідників ОУН були різні тактичні лінії. Одні
ігнорували справу ретельної військової підготовки бойовиків ОУН, намагаючись доказати, як
підкреслює діяч ОУН –УПА Л.С.Павлишин, що війну за самостійну Україну вони виграють з
допомогою націоналістичної ідеї та “революційного пориву загітованих мас”. Інші, найбільш
передбачливі, а до них належали завзяті прихильники С.Бандери, розуміючи небезпечність
таких настроїв, розраховували перш за все на силу. Тому вони починають організовувати
вишкіл своїх кадрів у офіцерських школах, на вищих військових курсах на терені Генерал-
губернаторства. Центром їх був Краків. Зокрема, одна із офіцерських націоналістичних
військових шкіл була в Турковичах Грубешівського повіту. Вишкіл і лекції проводили Ірина
Бандера, Роман Шухевич, Юрко Лопатинський, Ярослав Рак та інші. Керівником школи був
Осип Карачевський, поручник Польської Армії. На вищих військових курсах у Кракові хорошу
теоретичну базу бойовикам давав добрий знавець військової справи, польський кадровий
офіцер Кузьмінський.
У досягненні своїх політичних цілей ОУН покладалася на Німеччину. Правда, ці
політичні прагнення аж ніяк не співпадали з планами німців, але вони мовчали, намагаючись,
як підкреслює С.Бандера, “...підманути ОУНівців туманними кличами й обіцянками, запрягти
до свого імперіалістичного воза, не допустити до порозуміння двох фракцій”. До того приведе
ото мовчання оунівців, не могли передбачити. Тому, з одного боку, вони співпрацювали з
німцями, а з другого – готувалися до пошуку шляхів самостійно розв`язати проблему
української державності. “Провід ОУН уважав за першу, найважливішу справу те, – наголошує
С.Бандера, – щоб у час воєнних подій і змін, які почнуть розвиватися на українській землі,
український народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив волю до державної
самостійності, сам формував своє життя. Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення
до волі українського народу і до творення ним фактів, щоб відразу була ясна платформа
взаємовідношення – дружби чи ворожнечі.”
Ніби передбачаючи облуду Німеччини, Другий Великий Збір ОУН в квітні 1941 р.
прийняв резолюцію, в якій сказано, що ОУН продовжуватиме революційну боротьбу за
свободу українського народу, “...незважаючи на територіальні та політичні зміни, що можуть
статися у Східній Європі”, тобто навіть тоді, коли Німеччина виявить своє справжнє лице щодо
українського питання.
Співпрацюючи з німецькою військовою розвідкою, при відсутності, як зазначає
П.Мірчук, будь-яких політичних зобов`язань, керівництву ОУН вдалося в березні–квітні 1941
р. сформувати два українських відділи “Нахтігаль” (“Соловей”) і ”Роланд”. Першим
командував обер-лейтенант А.Херцер (з німецького боку) і капітан Р.Шухевич (з українського),
другим – Р.Яри (з німецького боку) і майор Є. Побігущий (з українського). Ці військові
підрозділи мали стати в майбутньому осередком регулярної української армії.
Окрім націоналістів, українська еміграція була представлена ще двома ідеологічно-
програмовими групами: демократами на чолі з Президентом Української Народної Республіки
в екзилі Андрієм Лівицьким і монархістами на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Для
громадських справ, як уже зазначалося вище, у Кракові був заснований Український
Центральний Комітет (УЦК) на чолі з Володимиром Кубійовичем, як представництво
українського населення в Генерал-губернаторстві.
- 206 -
У багатьох населених пунктах діяли клуби, в яких гуртувалися українці. Особливо
активно працювали клуби гетьманців при їх старій статутовій організації “Українська
громада”. На території Німеччини, а також таємно і в Польщі діяла статутова організація під
назвою Українське Національне Об`єднання під проводом полковника Омельченка. Ця
організація вела культурно-освітню роботу серед мас українського робітництва.
На жаль, всі три групи (націоналісти, республіканці-демократи, монархісти) були далекі
від злагоди. УНР та закордонний уряд України ні націоналісти, ні монархісти не визнавали. Всі
зусилля представників УНР дійти якогось порозуміння були марними. “Бандерівці, – як згадує
Тарас Бульба-Боровець, – були готові говорити лише на базі підпорядкування усіх людей їх
наказам, з обов`язком стати членом їх організації. Монархісти виявляли бажання
співпрацювати у військовій справі”.
Коли ОУН у своїх намаганнях робила ставку на військові сили, підготовку яких вела за
межами України, то керівництво УНР в екзилі – на військові структури, які проходили вишкіл
в лісах Волині. Цим питанням, на жаль, займалися не старшини і підстаршини колишньої армії
УНР, їх не вистачало, а молоді кадри, які були добрими виконавцями, але не військовими
спеціалістами.
У середині 1940 р. керівництво УНР в екзилі, дізнавшись про плани Німеччини стосовно
Радянського Союзу, намагається активізувати підготовку своїх збройних сил. З цією метою 1
серпня 1940 р., після ретельної військової підготовки, на Волинь були направлені Тарас
Бульба-Боровець і Валентина Кульчинська. Консультантами їх та багатьох інших українських
патріотів, прихильників УНР, були генерал В.Сальський, полковник Войнаровський-
Гальчевський, колишній повстанський отаман Поділля “Орел”, полковники – Іван Трейко,
Андрій Доллуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський та інші.
Боровець і Кульчинська переходили кордон у районі Влодави. Пощастило Боровцю, а
Кульчинська загинула в перестрілці з прикордонниками. З прибуттям у визначений район
Боровець намагається пожвавити військовий вишкіл наявних сил. Але не вистачало
відповідних кадрів. Тому він намагався заручитися допомогою з боку уряду УНР, але перейти
через кордон “Влодавським шляхом” вкрай необхідним спеціалістам було просто неможливо.
90 відсотків їх так і не змогло пробитися. Довелося вирішувати проблему самотужки день і ніч
“гризучи граніт” воєнної науки. І як показав час, ця праця не пропала марно. Революційні
ідеали УНР знайшли сприятливий ґрунт у поліських багнах і лісах. “На голих скелях і в
трясовині, – зазначає Т.Бульба-Боровець, – ці ідеали виросли в державний чин у формі
Української Повстанської Армії”. Командно-провідний склад УПА склали колишні вояки УНР,
а вояків – поліська округа та Волинь. З врахуванням того, що запроектовані Волинська Січ і
Полтавська Січ не проявили своєї активності, крім Поліської Січі, то й уся повстанська армія
спочатку називалася “Поліська Січ”.
Враховуючи плани Німеччини щодо Радянського Союзу, Провід ОУН поставив собі
завдання: “... скоординувати всі українські сили еміграції в одному диспозиційному центрі, –
пише М.Лебедь, – щоб не дати німцям можливостей поставити який-небудь український
чинник чи групу проти себе, паралізувавши таким способом всякі підступні заміри
гітлерівської Німеччини”. Здійснення у цьому напрямку заходи закінчилися в короткому часі
майже повним успіхом. Напередодні німецько-радянської війни українські еміграційні
чинники, за винятком організації полковника Андрія Мельника – ОУН (М), об`єдналися в так
званий Український Національний Комітет (УНК).
Підводячи підсумок цього питання, варто відзначити: по-перше, що український народ
вступив одним із перших у Другу світову війну; по-друге, попри весь драматизм військово-
- 207 -
дипломатичних колізій 39–40-х рр., не можна абстрагуватись від того, що саме в цей час були
об`єднані майже всі українські землі у складі єдиної території; по-третє, продовжилася
боротьба значної частини українства за свою державність і незалежність.
2. Напад фашистської Німеччини на СРСР та окупація України. Акт відновлення
Української держави. 22 червня 1941 р., незважаючи на договір між СРСР і Німеччиною про
ненапад, фашистська Німеччина та її сателіти розпочали війну проти СРСР. Початок війни з
перших же днів виявив слабкість політичного і військового керівництва СРСР, брак підтримки
населення на українських землях, де значна його частина бажала поразки більшовицької
системи і розвалу СРСР.
Відступаючи з території України, західних областей Білорусії, Прибалтики сталінський
режим залишив в історії цих народів ще одну сторінку нечуваного вандалізму. Про
більшовицькі злочини на українських землях при відступі Червоної Армії повідомляли ще в
1941р. газети США, Англії, пізніше українські газети в еміграції у 60-х роках (“Гомін
України”, “Шлях перемоги” та інші), українські історики діаспори. Дослідники даної проблеми
при висвітленні цих звірств більшовицького режиму базували свої докази на розповідях
очевидців, учасників-в`язнів, а також документах і матеріалах.
Панораму трагічних подій доповнили в наші дні розкопки масових поховань у Львові,
Дрогобичі, Бібрці, Стрию, Жовкві, соляних шахт поблизу Добромиля, у Тернополі, Чорткові та
інших місцевостях.
30 червня 1941 р. удосвіта німці захопили Львів . Разом з ними до міста прибув
український батальйон “Соловей” (“Нахтігаль”). Серед прибулих – члени ОУН і її керівні діячі
Я.Стецько, Л.Ребет, Я. Старух, І. Равлик, С. Ленкавський та інші.
Чому ж провідні діячі ОУН прибули до Львова разом з німецькими загарбниками? Яке
відношення батальйону “Соловей”, який складався з українців, до страт і вбивств у місті?
У радянській історіографії панувало твердження проте, що ОУН спільно з німцями
намагалася насадити окупаційний режим на території України, а батальйон Соловей”,
сформований з “українських буржуазних націоналістів” під керівництвом Р.Шухевича,
Т.Оберлендера, капелана І.Гриньоха, причетний до масових арештів і вбивств жителів Львова.
По-перше, вступаючи у певні зв`язки з верховодами фашистської Німеччини, ОУН
розуміла, що ці зв`язки можуть у будь-який час порушитися з боку Німеччини.
Підтвердженням цього є пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Змісту
додаткових таємних протоколів до цього пакту керівництво ОУН не знало. Крім того, діячі
ОУН вважали, що при лояльному ставленні німців до ОУН, вони зможуть побудувати
незалежну Українську державу. Але наступні події засвідчили, що фашистська Німеччина в
своїх планах загарбання чужих територій, в тому числі СРСР, не зупинилася ні перед чим і
надії, добрі наміри ОУН не здійснилися.
По-друге, історики США, Англії, в тому числі історики української діаспори, на основі
нацистських документів стверджують, що батальйон “Соловей” ніякого відношення до
каральних акцій спільно з німцями не мав. Не проводив він також терористичних актів і в
інших місцевостях. Масові вбивства громадян Львова здійснила німецька “Зондеркоманда
СД”, “СС Зондеркоманда Галіцієн”. Причому остання зондеркоманда ліквідувала ініціаторів і
учасників ОУН, причетних до проголошення акту 30 червня 1941 р. Батальйон “Соловей”
входив до складу вермахту і його завданням була боротьба за відновлення державності
українського народу. Пізніше за невиконання безпосередніх наказів німців його було
розформовано, багатьох учасників заарештовано і замордовано у катівнях гестапо. Багато
- 208 -
воїнів цього батальйону як рядових, так і командирів боролися проти німецьких, а пізніше
більшовицьких окупантів у складі УПА.
Непричетність батальйону “Соловей” до страт і вбивств у Львові в 1941р. було
підтверджено на журналістській конференції 5 квітня 1960р. у Москві в присутності іноземних
кореспондентів. Але радянська преса і історики про це не писали.
Підтвердженням віроломності фашистської влади щодо державної незалежності України
є події 30 червня 1941 р. Ввечері 30 червня з ініціативи ОУН(б) у Львові зібралися Українські
національні збори, які проголосили Українське Державне Правління. Прем`єром цього уряду
став Ярослав Стецько. Було створено верховний державний орган – Українську Національну
Раду на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Костем Левицьким. Натхненником і
організатором цих подій була ОУН, самі ж події відомі як Акт відновлення Української
держави 30 червня 1941 р.
В умовах фронтового безладдя і хаосу почав створюватися національно-державний
апарат, відновлювалося господарське та кооперативне життя, ліквідовувалися колгоспи, земля
перейшла у приватну власність селян. У посланні до Берліна, в окремому листі до Гітлера,
Ярослав Стецько підкреслював, що, проголошуючи Акт відновлення Української держави,
українці бажають будувати Європу на нових засадах. Вони прагнуть не лише зберегти
проголошену Українську державу, а й поширювати її на нові території. Але ці апеляції не
тільки не допомогли українському урядові, але ще більше ускладнили його становище. З
Берліна вимагали негайного розслідування подій 30 червня. Для згуртування всіх
демократичних сил Галичини 6 липня 1941р. було створено постійну раду (або Раду сеньйорів)
з 13 членів на чолі з Костем Левицьким. У ній були представлені політичні партії і громадсько-
культурні організації Галичини. Основою діяльності цієї ради була консолідація всіх сил на
розбудову української державності.
Але фашистські верховоди мали свої плани щодо України. Вона повинна була стати
сировинним і людським придатком до Великонімеччини. Вже 16 липня 1941 р. на нараді у
Гітлера присутні дійшли до остаточної думки: завойовані території необхідно поділити, ними
повинні управляти німці. Присутні вирішили Галичину включити до складу Генерал-