ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5113
Скачиваний: 5
губернаторства, Одесу і Бессарабію передати Румунії, основні території України передати
райхскомісару Е.Коху.
Керівництво УНР в екзилі, ОУН(б) протестували проти такого рішення, серед них
зростають антинімецькі настрої. У відповідь гітлерівці вирішили вдатися до рішучих дій. 15
вересня 1941 р. за наказом Гітлера вони провели численні арешти членів національного уряду
УНР, близько 300 членів ОУН. Серед ув`язнених – Бандера, Стецько, Ребет та ін. Разом з тим,
фашисти приступили до ліквідації національної державної адміністрації на місцях. До кінця
війни Степан Бандера, Ярослава Стецько та інші керівники ОУН були в`язнями концтабору
Заксенхаузен. Протягом 1941–1942 рр. багато членів оунівського підпілля загинули в
гестапівських катівнях. У вересні 1942 р. у концтаборі Освенцім гестапівці замордували двох
братів Степана Бандери-Олексія і Василя; 4 грудня 1942 р. в гестапівській катівні Львова були
замордовані Іван Климів (Легенда), І.Равлик, А.Марченко та ін. Розстріли членів ОУН,
підпільників відбулися в Тернопільській, Волинській областях та інших землях України.
Каральна акція нацистів позбавила ОУН 80 відсотків її досвідчених кадрів. Обурення
українських патріотів призвело до того, що до ОУН (революційної__________) вливаються нові члени, на
чолі яких стоїть Микола Лебідь. Сподівання на співпрацю з німцями були розвіяні, і ОУН
розпочинає підготовку до відкритої боротьби проти фашистських загарбників.
- 209 -
Які ж причини невдачі Червоної Армії на початковому етапі німецько-радянської війни?
На чийому сумлінні численні жертви при відступі радянських військ?
Протягом десятиліття історики, військові діячі твердили завчену фразу про те, що невдачі
і поразки на початку війни зумовлювалися промахами в керівництві армією, знищенням кадрів,
некомпетентними діями Генерального штабу і Сталіна. Звісно, їх не можна не брати до уваги.
Про те найважливіша причина невдач і поразок Червоної Армії на початковому етапі війни
криється в тій диктаторській, тоталітарній державі, створеній Сталіним. Віддаючи, наприклад,
належну шану захисникам Бреста, прикордонникам-лопатинцям та іншим героям війни, не
варто забувати, що народи СРСР жили в постійному страху, скованості, під постійним
контролем у політичному, економічному, військовому керівництві, в плазуванні перед владою і
“вождем усіх народів”.
Зосередивши всю повноту влади в тоталітарній державі, Верховний головокомандуючий,
нарком оборони, голова ДКО, Ставки ВГК, Голова РНК і секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін
допускав багато помилок і прорахунків, що впливало на воєнно-політичну ситуацію і мало
фатальні наслідки для ведення війни. До них, зокрема, треба віднести:
некомпетентність і небажання Сталіна рахуватися з реальною обстановкою
(директива №3 від 22 червня 1941 р. про перехід з`єднань Південно-Західного фронту на
території України в контрнаступ, який закінчився поразкою);
в серпні 1941 р. з його вини 6-та і 12-та армії Південно-Західного фронту
залишилися в так званому уманському котлі;
трагічні наслідки для цього фронту мала оборона Києва, де в оточенні опинилися
чотири армії;
через переоцінку Ставкою, Сталіним власних сил і недооцінку можливостей
ворога під Харковом, Керчю у травні 1942 р. потрапили в оточення і зазнали поразки
шість армій.
Після взяття Києва німцями (19 вересня 1941 р.), з ініціативи ОУН Андрія Мельника там
було створено Українську Національну Раду, яка почала діяти 5 жовтня 1941р. Це був
політико-громадський центр під керівництвом М.Величківського. Українські націоналісти
починають видавати часопис “Українське слово”, а Олена Теліга організувала Спілку
українських письменників. Але вже в грудні 1941 р. – лютому 1942 р. німці заарештовують і
розстрілюють групу українських націоналістів, в т.ч. О.Телігу, І.Рогача, О.Чемеринського.
Значно довше проіснувала УНР або Рада сеньйорів у Львові, яка була зв`язуючою ланкою між
українським населенням та німцями. Його представником перед німецькою владою був
Генеральний секретаріат на чолі з К.Паньківським. На початку березня 1942р. його діяльність
була заборонена німцями.
Крім цих політичних формацій, у вересні 1941 р. німці дозволили створити в Галичині
громадську установу – Український Крайовий Комітет на чолі з К.Паньківським. Цей комітет
виконував функції УЦК і проіснував до березня 1942 р., а з березня злився з УЦК з центром у
Кракові. Ця легальна організація координувала роботу Українських окружних комітетів.
Певних успіхів ці організації досягли на ниві освіти та культури. Українське населення
Галичини підтримувало УЦК як організацію, яка допомагала їм проводити освітянську роботу
і готувати різних фахівців.
Фашизм приніс Україні звірячі злочини. Зловісна мережа концтаборів, в`язниць і гетто,
масові винищення людей, потяги з невільниками ХХ-го століття до рейху – ось прикмети того
“нового порядку”, який принесли сюди і насаджували гітлерівські окупанти. З перших же днів
окупації фашистські загарбники встановили режим кровавого геноциду, нещадного терору і
- 210 -
тотального грабування, широко застосовуючи демагогію, обман і провокації. Все це було
втіленням детально розробленої програми “Ост”, яка передбачала ліквідацію Польщі, СРСР,
“виселення” (знищення) мільйонів людей. Була навіть встановлена і квота цього “виселення”
по національностях: для євреїв –100%, поляків – 80–85, литовців і естонців – 50, галичан –
західних українців – 65, білорусів – 75. Рекомендацію щодо російського народу-повністю
знищити його – пропонувалося здійснити поетапно.
Варто зазначити, що в досягненні своїх планів гітлерівці досить вдало використовували
давні чвари між тією чи іншою нацією. Так, серед рядових гестапівців було чимало поляків. У
ставленні до українців вони відзначалися особливою жорстокістю, а для забезпечення порядку
на польській території гестапо набирало українців. Підступна, облудна політика окупантів
привела до того, що подекуди винищення слов`янських народів відбувалося самими
слов`янами.
Гітлерівська окупаційна політика так званого панівного “нового порядку” набрала таких
жахливих розмірів, що викликала занепокоєння в середовищі націоналістичних кіл, тих, хто
вчора покладав великі сподівання на німців. Зокрема, вже в січні 1942 р. представники
керівництва ОУН звернулися до Гітлера з меморандумом, який підписали Голова Української
Національної Ради в Києві М.Величківський, Голова Національної Ради у Львові митрополит
А.Шептицький, Голова Директорії УНР А.Лівицький та голова Проводу Українських
націоналістів А.Мельник. У ньому був висловлений протест проти німецької політики на
Україні. Копії цього документа були одночасно подані до відома представників нейтральних
держав, до котрих вони змогли знайти доступ. На жаль, реакції-відповіді на цей документ-
стогін не було. І, як відомо, українці та інші народи планово стиралися з лиця землі. За далеко
не повними даними, фашисти знищили більше 4 млн. та вивезли на невільницьку працю до
рейху 2,5 млн. мешканців України.
3. Рух Опору українського народу проти іноземної окупації. Окупація німецькими
фашистами і встановлення жорстокого терористичного режиму викликала збройну боротьбу
українського народу в партизанських загонах і в підпільних організаціях. Її започаткувало
нерегулярне військове формування Польська Січ – Українська Повстанська Армія під
командуванням Т.Бульби-Боровця. Саме він першим підняв свої відділи проти окупантів.
Серед визначних бойових операцій упівців Боровця було взяття в середині серпня 1941 р.
Олевська, який до середини листопада був на Волині столицею, щось на зразок окремої
національної республіки.
Восени 1941 р. з`являються підпільно-партизанські групи лівого спрямування. Поступово
формується штаб партизанського руху під керівництвом ЦК КП(б)У. Його керівні кадри –
командири загонів і з`єднань, формувалися за згодою партійних органів. Це були колишні
керівники партійних організацій, радянських органів влади. Всі вони були членами ВКП(б),
членами підпільних обкомів партії, деякі навіть членами ЦК КП(б)У. Це стосується і
підпільних груп та організацій.
Склад загонів і з`єднань комплектувався із партійних кадрів, військовослужбовців, які
залишалися поза фронтом, утікачів від німецького терору, військовополонених, які
врятувалися втечею з німецьких концтаборів. Їх постійно доповнювали повітряні десанти –
розвідувальні кадри. У 46 партизанських з`єднаннях, тисячах загонів розвідувально-
диверсійних, підпільних організаціях та групах вели вперту боротьбу близько 600 тисяч
антифашистів.
Це, зокрема, також зазначали і вояки Української Повстанської Армії. “На величезному
просторі полісько-білоруських лісів, – пише колишній курінний УПА М.Скорупський, – німці
- 211 -
не могли собі дати ради. Загони советських партизанів посилили свою акцію. Пускали потяги
під укоси, щоденно робили напади”.
Одночасно формується протинімецький рух у середовищі ОУН. Уже на першій
конференції ОУН у вересні 1941 р. приймається рішення про підготовку до активної боротьби з
німецькими окупантами. Волинь і Полісся стало територією зародження УПА.
Уже влітку 1942 р. обидві ОУН (бандерівців і мельниківців) відправляють у ліси Волині і
Полісся значну частину своїх кадрів для боротьби проти німецьких окупантів і червоних
партизанів. Перший відділ УПА організував на Поліссі в жовтні 1942 р. С.Качинський (Остап).
Під керівництвом ОУН були організовані інші військові підрозділи, які називали себе
сотнями УПА.
В основу політичної платформи військових формувань УПА були покладені такі
принципи:
беззастережне визнання ідей Української самостійної соборної держави як
найвищої ідеї українського народу;
визнання революційних методів боротьби за вільну Україну у поєднанні з
методами визвольної боротьби;
проголошення більшовиків і німців окупантами України. При цьому ОУН і УПА,
підтвердили, що вони боряться проти імперіалізму, а не проти російського чи німецького
народів, які самі були поневолені.
Після поразки німців під Сталінградом (початок лютого 1943 р.) значно зростає рух опору
на українських землях. Центр національно-визвольної боротьби поступово переміщується в
Західну Україну. До червня 1943 р. група “УПА-Північ” (командувач Клим Савур-Охрім–
Клячківський), яка діяла на північно-західних землях, в боях з військовими частинами німців
опанувала все Полісся і Волинь. Дії цієї групи поширюються на Вінниччину, Житомирщину,
Умань та інші місцевості Правобережжя.
Влітку 1943 р. Українська Народна Самооборона в Галичині починає реорганізовуватись
у повстанську армію – групу “УПА-Захід” (командувач полковник Шелест – Василь Сидор).
Восени 1943 р. Головним командиром УПА стає Роман Шухевич (Тарас Чупринка). В той час
до УПА входить Буковинська Українська Самооборонна Армія (командувач Луговий).
Існувала ще група “УПА-Схід”, яка базувалася на півночі Житомирської, Київської і території
Чернігівської областей.
Уваги і окремого наукового дослідження істориків заслуговує проблема участі
представників інших національностей поневолених народів СРСР у боротьбі проти окупантів.
Уже в 1943 р. національні загони з кримських татар, грузинів, азербайджанців, донських,
кубанських козаків, білорусів проводили активну боротьбу як з німецькими окупантами, так і з
червоними партизанами. В листопаді 1943 р. за ініціативою УПА відбулася 1-ша конференція
поневолених народів Сходу, яка виробила політичні і практично – організаційні заходи для
зміцнення і поширення спільної боротьби проти окупантів. Ці підрозділи спільно з УПА
проводили рейди в Крим, Кавказ, Білорусію, Литву, Польщу і Словаччину.
Багатонаціональним був і склад формувань червоних партизанів. Разом з українцями
воювали білоруси, росіяни, поляки, італійці, євреї, французи, німці та представники інших
народів.
Під час Другої світової війни український визвольний рух, прагнучи створити незалежну
соборну національну державу, розпочав збройну боротьбу на два фронти – з гітлерівським
німецьким та сталінським великодержавним імперіалізмами. З`явився і третій фронт-проти
Армії Крайової і польської реакції. Еміграційний уряд Польщі у Лондоні та Армія Крайова
- 212 -
прагнули зберегти в майбутньому своє панування на Західній Україні. Для досягнення цієї
мети на східних окраїнах була запланована акція “Буря”, яка призвела до кривавого конфлікту
та збройної боротьби між УПА і АК. Незважаючи на зусилля УПА і численні переговори,
порозуміння і союзу з Армією Крайовою проти спільних ворогів так і не було досягнуто.
Боротьба УПА в Закерзонськім краю була, з одного боку, революційною боротьбою із
сталінською тоталітарною системою, а з другого – визвольною боротьбою проти польського
гноблення і повернення українських земель у лоно України.
У липні 1943 р. розпочався рейд партизанського з`єднання С.Ковпака в Галичину.
Основним його завданням була широка диверсійна акція в глибокому тилу німців, з
наступними рейдами червоних партизанів в Словаччину, Мадярщину. Німцям вдалося оточити
ковпаківців в районі Делятина. Окрім запеклих боїв з гітлерівцями, сили яких переважали
партизанів у десятки разів, ковпаківцям в Чорному лісі довелося вести бої з підрозділами УПА.
Наполовину розгромлені німцями і частинами УПА, партизани С.Ковпака змушені були
повернутися на схід.
Неоднозначною є проблема створення і трагедія дивізії СС “Галичина”. Радянська
історіографія писала про неї як про дивізію фашистську, що боролася також і проти
партизанського руху і мирного населення. Яка ж справжня історія її створення і подальша
доля? Чому протягом десятиліть після війни серед громадськості України побутувала думка,
про те, що українські дивізійники – це фашисти, вбивці, погромщики, есесівці? Кому була
вигідна така фальсифікація?
Німців, які прийшли в Україну в 1941 р., місцеве населення закономірно вважало
спочатку за визволителів від радянської тиранії. Однак, після подій 30 червня 1941 р. німецькі
окупанти перейшли до відкритої боротьби проти українського національно-визвольного руху.
Після поразки під Сталінградом Червона Армія наступала і всім стало зрозуміло, що німецькі
фашисти програють війну. Тому українська громадськість Західної України в цей період