ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.10.2023
Просмотров: 278
Скачиваний: 2
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
35, 80].
Необхідно відмітити, що за семінарією був встановлений контроль і велося слідкування. Голова Ради у справах РПЦ при РМ СРСР Г. Карпов надіслав директивну вказівку від 27 квітня 1955 р. № 297/Т уповноваженому Ради у справах РПЦ при РМ СРСР у Волинській області С. Богданову, повідомляючи: “В кінці червня 1955 р. Рада планує провести у Москві нараду уповноважених Ради у справах РПЦ, на якій буде запропоновано обговорення доповіді про роботу уповноважених Ради про слідкування за діяльністю духовних навчальних закладів Московської патріархії і рішення по дальшому покращенню цієї роботи” [33, 23].
В директивних вказівках голови Ради у справах РПЦ наголошувалось на тому, щоб у виступах уповноважених було сказано, як конкретно виконується вказівка Ради від 9 лютого 1952 р. №167/Т. про слідкування за діяльністю духовних навчальних закладів і вказати, які зустрічаються труднощі, які пропозиції б внесли до практичної роботи Ради і уповноваженим, що стосується якісного слідкування, контролю за діяльністю духовних семінарій і академій та покращення інформації з цього питання.
Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов постійно наголошував на тому, що особливо необхідно звернути увагу на питання виховної роботи у семінаріях (академіях), практичну роботу на приходах осіб, які закінчили духовні навчальні заклади і зв’язок їх з семінарією, матеріальну допомогу учням від єпархій. Головне – показати якими методами проводиться підготовка і вербування слухачів до духовних навчальних закладів як зі сторони семінарії (академії), так і зі сторони єпархії.
В середині грудня 1955 р. голова Ради у справах РПЦ при РМ СРСР надіслав уповноваженому Ради у справах РПЦ при Волинському облвиконкомі
С. Богданову чергову директиву. У ній повідомлялося, “…що у доповнення раніше надісланих вам вказівок про слідкування за діяльністю духовних навчальних закладів (лист Ради від 9 січня 1952 р. за № 167/Т.), з метою подальшого покращення цієї роботи і усунення недоліків, на які було вказано на нараді уповноважених з цього питання у Раді в червні місяці 1955 р., Рада пропонує взяти до уваги і виконання наступні вказівки: 1. З метою більш глибокого вивчення діяльності духовних навчальних закладів та контролю за їх комплектуванням, запобігання вступу в духовні навчальні заклади небажаних елементів, відібрати серед викладачів та учнів осіб, які були б здатні для закордонної роботи або обслуговування приїжджаючих до СРСР зарубіжних церковних делегацій. Акцентувати увагу на навчально-виховній роботі і покращенні інформації про діяльність духовних навчальних закладів обласними керуючими органами і Радою уповноважених при облвиконкомах.
Для цього уповноважені повинні частіше відвідувати духовні навчальні заклади, спілкуватися з викладачами та учнями, щоб виявити серед них більш лояльних, авторитетних осіб, з якими тримати необхідний особистий діловий контакт, через яких можна було б давати необхідні рекомендації.
Уповноваженим Ради необхідно пам’ятати, що при цьому вони не повинні вносити поправки, зауваження щодо викладання, а також втручатися у фінансові справи діяльності навчальних закладів. Особливо Рада попереджає, що відвідування уповноваженим Ради семінарій і академій не повинні носити характер інспекторсько-контрольний, не втручатися до навчально-виховної діяльності даних закладів.
2. З метою впровадження одноманітності різних даних та матеріалів на викладацький склад та учнів, Рада пропонує:
А) Не вимагати від керівництва семінарії і академій анкет, автобіографій, фотокарток і т.д., як на керуючий, викладацький, обслуговуючий склад, так і на учнів. На керуючий і адміністративно-викладацький склад уповноважені повинні заповнювати облікові картки (за формою, заведеною на прийняте духовенство), використовувати для їх заповнення дані особових справ, які зберігаються у семінаріях (академіях). Один примірник таких облікових карток відправляти у Раду.
Б) На учнів вести список по класах (курсах) за формою. При наборах учнів до семінарії у випадку знайомства з біографією уповноважені звертаються до керівництва семінарії і в окремих випадках бесідують із вступником. Особи, які викликали певну недовіру із числа тих, що подали заяви про прийом у духовні навчальні заклади, уповноважені терміново інформують про таких у Раду. До числа таких було віднесено осіб з вищою світською освітою, викладачів, інженерів, лікарів, офіцерський склад (відставка з Радянської армії), у минулому члени КПРС, ВЛКСМ. Стосовно таких осіб, що проживають на території своєї області, уповноважені інформують, крім Ради, також керуючих обласними органами.
Відмовити окремим особам із числа вступників до духовних навчальних закладів уповноважені можуть тільки після консультації з Радою у справах РПЦ.
3. Уповноважені не повинні перешкоджати прийому нових учнів у всі класи (курси) семінарій (академій) в процесі всього навчального року. Необхідно при цьому слідкувати, щоб не збільшувався узгоджений ліміт (не більше 35 – 40 осіб для кожного класу).
4. З метою виховної роботи з учнями духовних семінарій та академій запрошувати лекторів із спілки з розповсюдження політичних і наукових знань, (звичайно) слідкувати за тим, щоб не було випадків відмови від таких лекторів і доповідачів та про всі випадки відмови терміново повідомляти Раду, одночасно повідомляти обласний та міський комітети” [
30, 47].
У 1959 р. згустилися хмари над Київською духовною семінарією. Слухачам семінарії відмовили у прописці на приватних квартирах, а торговельні організації безпідставно зняли їдальню з оптового постачання.
У ЦК КП України визнали за необхідне: “У зв’язку з тим, що мається на увазі в найближчий час закрити Київську духовну семінарію, а семінаристів перевести до Одеської та Луцької семінарій, вважаємо за доцільне утриматися від прописки семінаристів у м. Києві” [36, 295].
У найскладнішій ситуації опинилося Луцька духовна семінарія, якій, окрім традиційних звинувачень у поширенні “релігійного мракобісся”, приписували і поширення ворожої націоналістичної ідеології. Секретар Волинського обкому партії І. Грушецький у листі на ім’я першого секретаря ЦК КП України
М. Підгорного 25 березня 1960 р. писав, що серед викладачів чимало послідовників “махрового націоналіста Полікарпа (Сікорського)”. В результаті проведеної місцевими органами роботи з семінарії звільнили ряд викладачів. Однак це суттєво не змінило ситуацію, оскільки і утворений склад “виховує в семінаристів негативне ставлення до радянської дійсності, релігійний фанатизм і реакційний світогляд”. Вони спрямовують свою діяльність на те, щоб “перетворити Луцьку семінарію в розсадник українського націоналізму, зробити її вогнищем релігійного фанатизму і ханжества. Вони вживають всілякі заходи для того, щоб зміцнити семінарську організацію, поліпшити її матеріальне становище, збільшити кількість семінаристів. У результаті такої діяльності семінарії і її викладачів до семінарії линуть всілякі покидьки суспільства [!!!], серед яких є багато націоналістично настроєних осіб”, І. Грушецький вказував, що за період з 1945 по 1959 рр. до семінарії прийняли 458 осіб. За невеликим винятком, основна маса випускників предстаявляє собою “політично ворожу категорію осіб”. Із загальної кількості абітурієнтів, що подали заяви в 1956 р. (182 особи), понад 100 – активні “учасники банд ОУН, бандпосібники, службовці німецьких каральних органів”. У 1957 р. таких осіб було 20. Намагались “вони пролізти до семінарії і в наступні роки, хоч більшість із них під різними приводами в семінарію не були допущені, однак туди вдалося вступити багатьом з тих, хто має націоналістичні і антирадянські погляди…”.
Необхідно звернути увагу на терміни, які вживав секретар обкому партії для характеристики радянських же громадян. Щоб картина була повнішою, продовжимо цитування листа: “Якщо в інших семінаріях є значна кількість вихованців з числа нероб і морально зіпсованих людей, з яких виходять “погані” попи, то з Луцької семінарії з переважної більшості її вихованців виходять служителі церкви з націоналістичними поглядами, носії політично ворожих тенденцій, які є небезпечними для нашої прикордонної області, де ще повністю не ліквідований ґрунт для поширення націоналістичних поглядів і релігійного дурману. У зв’язку з цим Волинський обком КП України просить закрити Луцьку духовну семінарію” [
37, 66 – 68].
Появі листа І. Грушецького передувало звернення колективу бригад і ударників комуністичної праці артілі імені Червоної Армії, ймовірно, організоване працівниками обкому партії, в якому вимагалося закрити духовну семінарію. В ньому про засилля націоналізму у навчальному закладі не йшлося. Отже, суть справи не в націоналізмі. Це опосередковано підтверджував і лист уповноваженого Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Пінчука на ім’я секретаря ЦК КП України А. Скаби від 12 травня 1960 р., в якому він зазначав, що в цьому році позитивно вирішується питання про ліквідацію Київської семінарії. Одночасне закриття двох закладів небажане. Тим більше, що владою вживаються заходи з метою обмеження діяльності семінарії, звільнення “неслухняних” викладачів тощо. Секретар ЦК партії погодився з пропозицією Г. Пінчука [37, 63].
Г. Пінчук, здається, не мав чіткої позиції щодо того, який навчальний заклад закривати в першу чергу. З одного боку, він пропонував питання про ліквідацію Луцької семінарії розглядати в 1961 р., а з іншого, вважав за необхідне спочатку закрити Одеську. Але в одному Г. Пінчук був послідовним, оскільки наполягав на спільній з партійно-радянськими організаціями роботі щодо зриву прийому в духовні семінарії. Це вдавалося. У 1960 р. власті зірвали набір. В Одеську семінарію у 1 клас зарахували 4 особи, а в Луцьку – 10 [38, 19]. Г. Пінчук обіцяв і в наступному році “працювати” над зменшенням кількості слухачів, зривом прийому.
Ситуація повторилася і в 1961 р. В Одеську і Луцьку семінарії в старші класи прийняли по 2 слухачі, а в перший – жодного. До кінця 1961-1962 навчального року в них залишилося відповідно 38 і 28 осіб. Таким чином, на думку Г. Пінчука, в 1962 р. обидві семінарії можна ліквідувати. “Позитивне вирішення цього питання, – підсумовував уповноважений, – мало б надзвичайно важливе значення для підриву позицій та впливу церкви на території
УРСР” [39, 40].
Зрозуміло, що патріархат зі свого боку намагався врятувати навчальні заклади. Було вирішено провести додатковий набір у 1 клас Одеської духовної семінарії. Г. Пінчук писав у ЦК КП України, що коли це робитиметься, то вживатимуть такі заходи:
“1. Попередити уповноваженого Ради в Одеській області… про наміри патріархії і про необхідність з його боку чіткої і своєчасної інформації партійних і радянських органів про кожного вступника до семінарії.
2. Інформувати відділ пропаганди й агітації Одеського обкому КП України про додатковий набір до семінарії.
3. Просити Раду у справах РПЦ про попереджувальні заходи з її боку проти прийому до Одеської духовної семінарії вступників з інших республік.
4. Доцільно буде зобов’язати Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР вжити зі свого боку відповідні заходи щодо додаткового прийому слухачів до Одеської духовної семінарії” [39, 29].
Зрозуміло, що додатковий набір не проводився і в подальшому Одеський обком партії, Рада у справах РПЦ не відкинули намір закрити семінарію.
Г. Пінчук серед аргументів називав той, що місто прикордонне і, очевидно, в закордонних моряків складається хибна уява про радянську дійсність. Проте семінарія вистояла.
А в Луцьку влада не заспокоїлася. Секретар обкому партії Ф. Калита направив 19 лютого 1962 р., листа на ім’я М. Підгорного, в якому фактично повторив звинувачення на адресу семінарії, висунуті раніше І. Грушецьким. Від себе додав, що вона є “місцем зосередження різного роду спекулятивних і антигромадських елементів”. На підтвердження сказаному був названий факт судового процесу у справі водія ректора, який купив і перепродав начебто за спекулятивними цінами 4 автомобілі. Секретар ЦК партії А. Скаба доручив завідуючому відділом пропаганди і агітації ЦК Г. Шевелю та Г. Пінчуку розробити план закриття семінарії. Вони домоглися згоди Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР на припинення її діяльності. Волинський обком партії розробляв оперативні заходи для її закриття та використання приміщень, серед яких були і такі, які б привели до зменшення кількості юнаків-семінаристів, що будуть переводитися в Одеську семінарію. Зі свого боку Г. Пінчук обіцяв зробити все можливе, аби в останню не прийняли на посади жодного викладача з
Луцька [40, 5 – 8].
Проте, попри всі потуги, зірвати прийом у Луцьку семінарію не вдалося навіть у 1963 р. Уповноважений Ради у Волинській області інформував, що цього року в семінарію подали заяви 12 абітурієнтів. Ряд осіб одразу після подачі документів поспішили знятися з обліку за місцем проживання і виїхати, щоб їх не знайшли за вказаною адресою. Причому це робилося начебто за порадою керівництва семінарії. Із 12 заяв семінарія за порадою уповноваженого з різних причин повернула назад 6 заяв. Із тих, хто залишився на вступний іспит прийшли лише 3. Отже, незважаючи на зусилля властей, повністю зірвати набір не вдалося, у подальшому, згідно з точкою зору уповноваженого, якщо семінарія продовжуватиме роботу, не допустити нового набору буде ще важче. Після цього в навчального закладу відібрали другий поверх будівлі, зняли номерні знаки із семінарського вантажного автомобіля, яким доставляли продукти харчування. У 1964 р. Луцька духовна семінарія припинила своє існування [
Необхідно відмітити, що за семінарією був встановлений контроль і велося слідкування. Голова Ради у справах РПЦ при РМ СРСР Г. Карпов надіслав директивну вказівку від 27 квітня 1955 р. № 297/Т уповноваженому Ради у справах РПЦ при РМ СРСР у Волинській області С. Богданову, повідомляючи: “В кінці червня 1955 р. Рада планує провести у Москві нараду уповноважених Ради у справах РПЦ, на якій буде запропоновано обговорення доповіді про роботу уповноважених Ради про слідкування за діяльністю духовних навчальних закладів Московської патріархії і рішення по дальшому покращенню цієї роботи” [33, 23].
В директивних вказівках голови Ради у справах РПЦ наголошувалось на тому, щоб у виступах уповноважених було сказано, як конкретно виконується вказівка Ради від 9 лютого 1952 р. №167/Т. про слідкування за діяльністю духовних навчальних закладів і вказати, які зустрічаються труднощі, які пропозиції б внесли до практичної роботи Ради і уповноваженим, що стосується якісного слідкування, контролю за діяльністю духовних семінарій і академій та покращення інформації з цього питання.
Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов постійно наголошував на тому, що особливо необхідно звернути увагу на питання виховної роботи у семінаріях (академіях), практичну роботу на приходах осіб, які закінчили духовні навчальні заклади і зв’язок їх з семінарією, матеріальну допомогу учням від єпархій. Головне – показати якими методами проводиться підготовка і вербування слухачів до духовних навчальних закладів як зі сторони семінарії (академії), так і зі сторони єпархії.
В середині грудня 1955 р. голова Ради у справах РПЦ при РМ СРСР надіслав уповноваженому Ради у справах РПЦ при Волинському облвиконкомі
С. Богданову чергову директиву. У ній повідомлялося, “…що у доповнення раніше надісланих вам вказівок про слідкування за діяльністю духовних навчальних закладів (лист Ради від 9 січня 1952 р. за № 167/Т.), з метою подальшого покращення цієї роботи і усунення недоліків, на які було вказано на нараді уповноважених з цього питання у Раді в червні місяці 1955 р., Рада пропонує взяти до уваги і виконання наступні вказівки: 1. З метою більш глибокого вивчення діяльності духовних навчальних закладів та контролю за їх комплектуванням, запобігання вступу в духовні навчальні заклади небажаних елементів, відібрати серед викладачів та учнів осіб, які були б здатні для закордонної роботи або обслуговування приїжджаючих до СРСР зарубіжних церковних делегацій. Акцентувати увагу на навчально-виховній роботі і покращенні інформації про діяльність духовних навчальних закладів обласними керуючими органами і Радою уповноважених при облвиконкомах.
Для цього уповноважені повинні частіше відвідувати духовні навчальні заклади, спілкуватися з викладачами та учнями, щоб виявити серед них більш лояльних, авторитетних осіб, з якими тримати необхідний особистий діловий контакт, через яких можна було б давати необхідні рекомендації.
Уповноваженим Ради необхідно пам’ятати, що при цьому вони не повинні вносити поправки, зауваження щодо викладання, а також втручатися у фінансові справи діяльності навчальних закладів. Особливо Рада попереджає, що відвідування уповноваженим Ради семінарій і академій не повинні носити характер інспекторсько-контрольний, не втручатися до навчально-виховної діяльності даних закладів.
2. З метою впровадження одноманітності різних даних та матеріалів на викладацький склад та учнів, Рада пропонує:
А) Не вимагати від керівництва семінарії і академій анкет, автобіографій, фотокарток і т.д., як на керуючий, викладацький, обслуговуючий склад, так і на учнів. На керуючий і адміністративно-викладацький склад уповноважені повинні заповнювати облікові картки (за формою, заведеною на прийняте духовенство), використовувати для їх заповнення дані особових справ, які зберігаються у семінаріях (академіях). Один примірник таких облікових карток відправляти у Раду.
Б) На учнів вести список по класах (курсах) за формою. При наборах учнів до семінарії у випадку знайомства з біографією уповноважені звертаються до керівництва семінарії і в окремих випадках бесідують із вступником. Особи, які викликали певну недовіру із числа тих, що подали заяви про прийом у духовні навчальні заклади, уповноважені терміново інформують про таких у Раду. До числа таких було віднесено осіб з вищою світською освітою, викладачів, інженерів, лікарів, офіцерський склад (відставка з Радянської армії), у минулому члени КПРС, ВЛКСМ. Стосовно таких осіб, що проживають на території своєї області, уповноважені інформують, крім Ради, також керуючих обласними органами.
Відмовити окремим особам із числа вступників до духовних навчальних закладів уповноважені можуть тільки після консультації з Радою у справах РПЦ.
3. Уповноважені не повинні перешкоджати прийому нових учнів у всі класи (курси) семінарій (академій) в процесі всього навчального року. Необхідно при цьому слідкувати, щоб не збільшувався узгоджений ліміт (не більше 35 – 40 осіб для кожного класу).
4. З метою виховної роботи з учнями духовних семінарій та академій запрошувати лекторів із спілки з розповсюдження політичних і наукових знань, (звичайно) слідкувати за тим, щоб не було випадків відмови від таких лекторів і доповідачів та про всі випадки відмови терміново повідомляти Раду, одночасно повідомляти обласний та міський комітети” [
30, 47].
У 1959 р. згустилися хмари над Київською духовною семінарією. Слухачам семінарії відмовили у прописці на приватних квартирах, а торговельні організації безпідставно зняли їдальню з оптового постачання.
У ЦК КП України визнали за необхідне: “У зв’язку з тим, що мається на увазі в найближчий час закрити Київську духовну семінарію, а семінаристів перевести до Одеської та Луцької семінарій, вважаємо за доцільне утриматися від прописки семінаристів у м. Києві” [36, 295].
У найскладнішій ситуації опинилося Луцька духовна семінарія, якій, окрім традиційних звинувачень у поширенні “релігійного мракобісся”, приписували і поширення ворожої націоналістичної ідеології. Секретар Волинського обкому партії І. Грушецький у листі на ім’я першого секретаря ЦК КП України
М. Підгорного 25 березня 1960 р. писав, що серед викладачів чимало послідовників “махрового націоналіста Полікарпа (Сікорського)”. В результаті проведеної місцевими органами роботи з семінарії звільнили ряд викладачів. Однак це суттєво не змінило ситуацію, оскільки і утворений склад “виховує в семінаристів негативне ставлення до радянської дійсності, релігійний фанатизм і реакційний світогляд”. Вони спрямовують свою діяльність на те, щоб “перетворити Луцьку семінарію в розсадник українського націоналізму, зробити її вогнищем релігійного фанатизму і ханжества. Вони вживають всілякі заходи для того, щоб зміцнити семінарську організацію, поліпшити її матеріальне становище, збільшити кількість семінаристів. У результаті такої діяльності семінарії і її викладачів до семінарії линуть всілякі покидьки суспільства [!!!], серед яких є багато націоналістично настроєних осіб”, І. Грушецький вказував, що за період з 1945 по 1959 рр. до семінарії прийняли 458 осіб. За невеликим винятком, основна маса випускників предстаявляє собою “політично ворожу категорію осіб”. Із загальної кількості абітурієнтів, що подали заяви в 1956 р. (182 особи), понад 100 – активні “учасники банд ОУН, бандпосібники, службовці німецьких каральних органів”. У 1957 р. таких осіб було 20. Намагались “вони пролізти до семінарії і в наступні роки, хоч більшість із них під різними приводами в семінарію не були допущені, однак туди вдалося вступити багатьом з тих, хто має націоналістичні і антирадянські погляди…”.
Необхідно звернути увагу на терміни, які вживав секретар обкому партії для характеристики радянських же громадян. Щоб картина була повнішою, продовжимо цитування листа: “Якщо в інших семінаріях є значна кількість вихованців з числа нероб і морально зіпсованих людей, з яких виходять “погані” попи, то з Луцької семінарії з переважної більшості її вихованців виходять служителі церкви з націоналістичними поглядами, носії політично ворожих тенденцій, які є небезпечними для нашої прикордонної області, де ще повністю не ліквідований ґрунт для поширення націоналістичних поглядів і релігійного дурману. У зв’язку з цим Волинський обком КП України просить закрити Луцьку духовну семінарію” [
37, 66 – 68].
Появі листа І. Грушецького передувало звернення колективу бригад і ударників комуністичної праці артілі імені Червоної Армії, ймовірно, організоване працівниками обкому партії, в якому вимагалося закрити духовну семінарію. В ньому про засилля націоналізму у навчальному закладі не йшлося. Отже, суть справи не в націоналізмі. Це опосередковано підтверджував і лист уповноваженого Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Пінчука на ім’я секретаря ЦК КП України А. Скаби від 12 травня 1960 р., в якому він зазначав, що в цьому році позитивно вирішується питання про ліквідацію Київської семінарії. Одночасне закриття двох закладів небажане. Тим більше, що владою вживаються заходи з метою обмеження діяльності семінарії, звільнення “неслухняних” викладачів тощо. Секретар ЦК партії погодився з пропозицією Г. Пінчука [37, 63].
Г. Пінчук, здається, не мав чіткої позиції щодо того, який навчальний заклад закривати в першу чергу. З одного боку, він пропонував питання про ліквідацію Луцької семінарії розглядати в 1961 р., а з іншого, вважав за необхідне спочатку закрити Одеську. Але в одному Г. Пінчук був послідовним, оскільки наполягав на спільній з партійно-радянськими організаціями роботі щодо зриву прийому в духовні семінарії. Це вдавалося. У 1960 р. власті зірвали набір. В Одеську семінарію у 1 клас зарахували 4 особи, а в Луцьку – 10 [38, 19]. Г. Пінчук обіцяв і в наступному році “працювати” над зменшенням кількості слухачів, зривом прийому.
Ситуація повторилася і в 1961 р. В Одеську і Луцьку семінарії в старші класи прийняли по 2 слухачі, а в перший – жодного. До кінця 1961-1962 навчального року в них залишилося відповідно 38 і 28 осіб. Таким чином, на думку Г. Пінчука, в 1962 р. обидві семінарії можна ліквідувати. “Позитивне вирішення цього питання, – підсумовував уповноважений, – мало б надзвичайно важливе значення для підриву позицій та впливу церкви на території
УРСР” [39, 40].
Зрозуміло, що патріархат зі свого боку намагався врятувати навчальні заклади. Було вирішено провести додатковий набір у 1 клас Одеської духовної семінарії. Г. Пінчук писав у ЦК КП України, що коли це робитиметься, то вживатимуть такі заходи:
“1. Попередити уповноваженого Ради в Одеській області… про наміри патріархії і про необхідність з його боку чіткої і своєчасної інформації партійних і радянських органів про кожного вступника до семінарії.
2. Інформувати відділ пропаганди й агітації Одеського обкому КП України про додатковий набір до семінарії.
3. Просити Раду у справах РПЦ про попереджувальні заходи з її боку проти прийому до Одеської духовної семінарії вступників з інших республік.
4. Доцільно буде зобов’язати Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР вжити зі свого боку відповідні заходи щодо додаткового прийому слухачів до Одеської духовної семінарії” [39, 29].
Зрозуміло, що додатковий набір не проводився і в подальшому Одеський обком партії, Рада у справах РПЦ не відкинули намір закрити семінарію.
Г. Пінчук серед аргументів називав той, що місто прикордонне і, очевидно, в закордонних моряків складається хибна уява про радянську дійсність. Проте семінарія вистояла.
А в Луцьку влада не заспокоїлася. Секретар обкому партії Ф. Калита направив 19 лютого 1962 р., листа на ім’я М. Підгорного, в якому фактично повторив звинувачення на адресу семінарії, висунуті раніше І. Грушецьким. Від себе додав, що вона є “місцем зосередження різного роду спекулятивних і антигромадських елементів”. На підтвердження сказаному був названий факт судового процесу у справі водія ректора, який купив і перепродав начебто за спекулятивними цінами 4 автомобілі. Секретар ЦК партії А. Скаба доручив завідуючому відділом пропаганди і агітації ЦК Г. Шевелю та Г. Пінчуку розробити план закриття семінарії. Вони домоглися згоди Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР на припинення її діяльності. Волинський обком партії розробляв оперативні заходи для її закриття та використання приміщень, серед яких були і такі, які б привели до зменшення кількості юнаків-семінаристів, що будуть переводитися в Одеську семінарію. Зі свого боку Г. Пінчук обіцяв зробити все можливе, аби в останню не прийняли на посади жодного викладача з
Луцька [40, 5 – 8].
Проте, попри всі потуги, зірвати прийом у Луцьку семінарію не вдалося навіть у 1963 р. Уповноважений Ради у Волинській області інформував, що цього року в семінарію подали заяви 12 абітурієнтів. Ряд осіб одразу після подачі документів поспішили знятися з обліку за місцем проживання і виїхати, щоб їх не знайшли за вказаною адресою. Причому це робилося начебто за порадою керівництва семінарії. Із 12 заяв семінарія за порадою уповноваженого з різних причин повернула назад 6 заяв. Із тих, хто залишився на вступний іспит прийшли лише 3. Отже, незважаючи на зусилля властей, повністю зірвати набір не вдалося, у подальшому, згідно з точкою зору уповноваженого, якщо семінарія продовжуватиме роботу, не допустити нового набору буде ще важче. Після цього в навчального закладу відібрали другий поверх будівлі, зняли номерні знаки із семінарського вантажного автомобіля, яким доставляли продукти харчування. У 1964 р. Луцька духовна семінарія припинила своє існування [