ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.10.2023
Просмотров: 327
Скачиваний: 2
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
41, 129 – 131].
Пройшов час, страшні роки гонінь на церкву минули. 5 жовтня 1990 р. при єпископі Варфоломії (Ващуку) було відкрито в Луцьку духовне училище, а через рік, тобто в 1991 р. воно отримало статус Волинської духовної семінарії Московського патріархату. Її ректором був призначений єпископ Варфоломій.
12 серпня 1992 р. розпочала свою діяльність Волинська духовна семінарія Київського патріархату.
_________________
Василь Милусь
кандидат історичних наук,
викладач Волинської Духовної семінарії
Викладацький склад семінарії та її учні у 40-х – 50-х рр.
Сталінсько-сергіївський “конкордат” 1943 р. передбачав значні поступки режиму Московській патріархії. Однією з них був дозвіл на відкриття середніх і вищих духовних навчальних закладів для підготовки кандидатів у священнослужителі, богословів. Значна кількість віруючих, географічне розташування (сусідство з греко-католицькою Галичиною), наявність фахівців і матеріальної бази на Волині вплинули на прийняття рішення радянським режимом і РПЦ про створення в Луцьку пастирсько-богословських курсів, які невдовзі були реорганізовані у духовну семінарію. Документальні джерела описують складний шлях Волинської духовної семінарії в умовах тоталітаризму, який закінчився у 1964 р. її закриттям внаслідок чергової антицерковної кампанії в Радянському Союзі.
Підпорядкування діяльності семінарії в першу чергу інтересам режиму відобразилося на персональному складі викладачів, учнів, їх кількісному і якісному складі. Організація роботи духовного навчального закладу з самого початку наштовхнулась на перешкоди. Наприкінці березня 1945 р. уповноважений Ради у справах Православної церкви при Раді Народних Комісарів УРСР П. Ходченко інструктував волинського уповноваженого М. Діденка, що для відкриття повинен бути дозвіл Ради у Справах РПЦ, а дозвіл єпископу Миколі (Чуфаровському) Волинському і Рівненському з боку його керівництва не є належною підставою [1]. Незважаючи на затягування справи з рішенням про відкриття курсів єпископ Микола активно підшукував приміщення для створення в ньому навчальних аудиторій. Увагу було звернуто на будівлю колишньої польської школи неподалік Св. Троїцького собору. Оскільки будівля потребувала ремонту, навчання було розпочато 26 жовтня 1945 р. Згодом трирічні курси перейменували у семінарію [2].
Керівництво новоствореного закладу з 1 жовтня 1945 р. було доручено протоієреєві Миколі Тучемському. Отець М. Тучемський народився у 1893 р. в с.Майків на Рівненщині в родині православного священика. Духовну освіту здобував у Волинській духовній семінарії в Житомирі (закінчив у 1914 р.) і Петроградській духовній академії (закінчив у 1918 р.). За представлену роботу йому було присуджено ступінь кандидата богословських наук [3]. Причиною призначення на посаду ректора Луцьких богословських курсів послугувала попередня довголітня пастирсько- викладацька діяльність. У 1924 – 1925 рр. отець Микола Тучемський викладав у Крем’янецькій духовній семінарії, з 1925 по 1940 рр. - викладач, інспектор, ректор Віленської духовної семінарії. Варто зазначити, що духовна школа у Вільно була однією із двох наявних семінарій Польської автокефальної православної церкви у міжвоєнний період. Одночасно він займав високі посади в керівництві Віленсько-Новогрудською єпархією ПАПЦ. Так, більше тридцяти років виконував обов’язки члена Віленської духовної консисторії, був настоятелем місцевого Св. Троїцького монастиря.
Під час Другої світової війни прот. М. Тучемський деякий час продовжував служити у Вільно, а в березні 1942 р. повертається на Волинь. До призначення ректором курсів служив настоятелем церкви у с. Гориньгород-І, тоді Тучинського р-ну Рівненської області [4]. Вибір на о. Тучемського випав ще й тому, що керівництво Московської патріархії робило ставку на дореволюційні кадри, з вищою богословською освітою, намагаючись таким чином передати молодому поколінню не тільки ґрунтовні богословські знання, а й прищепити дух колишньої імперської Російської церкви. Крім виконання основних адміністративних і виховних функцій ректор також викладав Священну історію Нового Заповіту.
До праці у навчальному закладі був залучений також колишній викладач Луцьких пастирських курсів Автокефальної церкви митрофорний протоієрей Стефан Грушко. Він не мав вищої богословської освіти, натомість величезний пастирський досвід. Наприклад, після десятирічної служби на парафіях Холмщини він з 1935 по 1945 рр. очолював клір Св. Троїцького собору у Луцьку [5].
Окрім о. С. Грушка, з колишніх активних діячів національно-церковного руху Волині міжвоєнного періоду, на курсах працював викладачем Євген Богуславський. Доля цієї людини незвичайна. Євген Семенович народився в родині, як він сам зазначав в анкеті, “земського орендатора”. Навчався у Харківській семінарії і Київській академії. Мав учений ступінь кандидата богословських наук. У 20 – 30-х рр. доля занесла його у Західну Волинь, викладав у середніх навчальних закладах Острога, Луцька. В другій половині 20-х рр. Є. Богуславський був обраний послом до польського сейму як представник поміркованих українців краю, прихильників польсько-української співпраці. У 30-х рр. також обирався до сейму Другої Речі Посполитої, але вже як представник Волинського українського об’єднання (регіональної політичної партії) [6]. У політичній діяльності Є. Богуславський значної уваги надавав питанню розмосковлення Православної церкви краю. З приходом на початку 1944 р. радянських військ на Волинь Є. Богуславський близько року працював літературним редактором газети “Радянська Волинь”, а з березня по жовтень 1945 р. – заступником директора інституту удосконалення вчителів. Однак, коли йому запропонували викладацьку роботу у духовному навчальному закладі, він погодився [7].
Уповноважений М. Діденко уважно стежив за формуванням складу педагогічного колективу пастирсько-богословських курсів, збирав інформацію про претендентів у викладачі. Доповідаючи керівництву М. Діденко писав, що Є. Богуславський “був стат-секретарем Петлюри… глибоко ворожий радянській владі”, а о. Стефан Грушко був “правою рукою єпископа Полікарпа, член полікарпівської консисторії” [8]. Підсумовуючи характеристику уповноважений резюмував: “Як на мене, то окрім Богуславського і Грушко можна допустити до викладання 4-х чоловік, а в процесі вивчення цих осіб, у випадку потреби, можна замінити іншими” [9].
Інформація про відкриття у Луцьку курсів для підготовки священнослужителів швидко розповсюдилась по всій єпархії. Заяви на вступ подало 90 чоловік. Біографічні дані 70 з них уважно вивчив
М. Діденко. На підставі цього він представив 4 листопада 1945 р. секретареві Волинського обкому КП(б)У І. Профатілову детальний аналіз складу абітурієнтів. “Як видно з аналізу, – писав уповноважений, – ті, хто подав заяви представляють собою головним чином молодь від 18 до 20 років. Причини цьому… – ще залишився вплив німецько-українських націоналістів, вплив церкви і вплив старої українсько-польської фашистської школи” [10]. Звернув увагу М. Діденко і на національний і соціальний склад вступників – усі абітурієнти були українцями, а 46% з них дітьми “куркулів і заможних селян” [11].
У характеристиці курсантів, яку дав уповноважений у звіті на ім’я П. Ходченка (Київ) 4 грудня 1945 р. знову наголос робився на їх ворожому ставленні до радянської влади [12]. Активне втручання М. Діденка у життя новоорганізованих курсів викликало незадоволення церковників. В умовах невизначеності вектору подальшого розвитку державно-церковних відносин, скарга мала дію. На початку 1946 р. П. Ходченко засудив методи втручання
М. Діденка у навчально-виховний процес пастирських курсів. У відповідь волинський уповноважений у листі від 25 січня 1946 р., №03/т виправдовував свою присутність на вступних іспитах потребою отримати достовірну інформацію про стан справ, оскільки єпископ Микола (Чуфаровський) не надав такої [13]. Характерно, що М. Діденко висловив також незадоволення арсеналом дозволених методів контролю за церковним життям і вимагав більш рішучих дій.
Формування викладацького складу тривало. Під час одного з візитів єпископа Миколи (Чуфаровського) до уповноваженого, владика заявив, що він вже ставив перед патріархією питання про кадрові зміни в семінарії. Зокрема, єпископ просив санкції на звільнення тих викладачів “які через свою минулу діяльність у період німецької окупації не можуть бути ідеологічними вихователями” [14]. У розмові з уповноваженим згадувалось ім’я о. Стефана Грушко, на звільнення якого, однак, патріархія дозволу не дала.
Одним із лояльних до нової влади викладачем виявився о. Олексій Соколовський. Син священика, середню освіту здобув у Російській чоловічій гімназії в Рівному у 1923 р., опісля навчався на православному богословському факультеті Варшавського університету. Магістерської роботи після закінчення факультету не захистив
Пройшов час, страшні роки гонінь на церкву минули. 5 жовтня 1990 р. при єпископі Варфоломії (Ващуку) було відкрито в Луцьку духовне училище, а через рік, тобто в 1991 р. воно отримало статус Волинської духовної семінарії Московського патріархату. Її ректором був призначений єпископ Варфоломій.
12 серпня 1992 р. розпочала свою діяльність Волинська духовна семінарія Київського патріархату.
_________________
-
Квас В. Історичний шлях Волинської духовної семінарії // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – Ч. 1. – 224 с. – С. 84 – 93. -
Теодорович А. Волынская духовная семинария. История первоначального устройства ея и подведомственных ей духовных училищ. – Почаев: Типография Почаевской Успенской лавры, 1901. -
Квас В. Історичний шлях Волинської духовної семінарії // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – Ч. 1. – 224 с. – С. 84 – 93. -
Батюшков А.В. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб, 1888. – 288 с. -
Мокрицкий Георгий. Кафедральный Преображенский собор в Житомире. – Житомир: “Волынь”, 2000. – 48 с. -
Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині: 1793 –1917. – Житомир: Журфонд, 1996. – 174 с. -
Шаповал Юрій. Дмитро Ісаєвич: повернення в історію. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. / Збірник наукових праць. – 1998. – Вип. 5. – С. 671 – 688. -
Квас В. Історичний шлях Волинської духовної семінарії // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – Ч. 1. – 224 с. – С. 84 – 93. -
За соборність. – 1934. – Ч. 8. – С. 8 – 11. -
Огієнко Іван, проф. Рятування України. – Вінніпег: Видання товариства “Волинь”, 1968. – 96 с. -
Zaporowski Z. Wolynskie zjednoczenie ukrainskie.- Lublin: Wyd-wo uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2000. – 162 s. -
ДАВО, ф. 522, оп. 1, спр. 1. -
Lenczewski M., ks.dk. Studium teologii prawoslawnej na uniwersytecie wаrszawskim w latach 1925-1939. – Warszawa: Chrescijanska akademia teologiczna, 1992. – 96s. -
Рожко В. Волинська духовна семінарія в Крем’янці: 1919 – 1939 // Відомості митрополії УАПЦ у діаспорі й єпархії у Великій Британії. – 2001. – Ч. 2(306) – квіт. – С. 47 – 53. -
Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4-х т., 5 кн. – Т. ІV. Кн. 2.(ХХ ст.). – Нью-Йорк; Київ; С. Бавнд Брук: Укр. авт. пр. церква, 1990. – 416 с. -
Савчук Семен В., Мулик-Луцик Ю. Історія. – Т. 1. – 375с. -
Українська нива. – 1934. – Ч. 19(424). – 1 трав. -
Офіційний відділ // Церква і нарід. – 1935. – Ч. 2. – 1 квіт. -
Українська нива. – 1936. – Ч. 2. – 15 січ. -
Credo. Про підготовку кандидатів священства // Церква і нарід. – 1935. – Ч. 8. – 1 лип. – С. 221 – 222. -
К.М. [Власовський Іван]. Православна церква в Польщі в 1935 р. // Церква і нарід. – 1936. – Ч. 1-2. – 1-15 січ. -
Церква і нарід. – 1938. –Ч. 19. – 1 жовт. -
Борщевич В. Автономна православна церква на Волині. – Луцьк, 1998. – 78с. -
Бубнюк В. Пастирські курси УАПЦ 1942-1943 рр. у Луцьку та їх значення для відродження українського православ’я на Волині // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – Ч. 2.– 223 с. – С. 58-60. -
Борщевич В. Отець Микола Малюжинський на тлі епохи. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ „Вежа” Волинського державного університету імені Лесі Українки, 2000. – 93с. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 2, спр. 4, 173 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 2, спр. 20, 182 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 6, 152 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 3, 51 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 13, 94 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 17, 221 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 20, 325 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 2, 106 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 19, 325 арк. -
ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 4, 133 арк. -
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4494, 366 арк. -
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 5116, 331 арк. -
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 5407, 157 арк. -
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 5468, 42 арк. -
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 5488, 259 арк. -
Гордун С. Русская православная церковь при святейших патриархах Сергии и Алексии // Вестник русского студенческого христианского движения. – 1990. – №158. – С. 129 – 131.
Василь Милусь
кандидат історичних наук,
викладач Волинської Духовної семінарії
Викладацький склад семінарії та її учні у 40-х – 50-х рр.
Сталінсько-сергіївський “конкордат” 1943 р. передбачав значні поступки режиму Московській патріархії. Однією з них був дозвіл на відкриття середніх і вищих духовних навчальних закладів для підготовки кандидатів у священнослужителі, богословів. Значна кількість віруючих, географічне розташування (сусідство з греко-католицькою Галичиною), наявність фахівців і матеріальної бази на Волині вплинули на прийняття рішення радянським режимом і РПЦ про створення в Луцьку пастирсько-богословських курсів, які невдовзі були реорганізовані у духовну семінарію. Документальні джерела описують складний шлях Волинської духовної семінарії в умовах тоталітаризму, який закінчився у 1964 р. її закриттям внаслідок чергової антицерковної кампанії в Радянському Союзі.
Підпорядкування діяльності семінарії в першу чергу інтересам режиму відобразилося на персональному складі викладачів, учнів, їх кількісному і якісному складі. Організація роботи духовного навчального закладу з самого початку наштовхнулась на перешкоди. Наприкінці березня 1945 р. уповноважений Ради у справах Православної церкви при Раді Народних Комісарів УРСР П. Ходченко інструктував волинського уповноваженого М. Діденка, що для відкриття повинен бути дозвіл Ради у Справах РПЦ, а дозвіл єпископу Миколі (Чуфаровському) Волинському і Рівненському з боку його керівництва не є належною підставою [1]. Незважаючи на затягування справи з рішенням про відкриття курсів єпископ Микола активно підшукував приміщення для створення в ньому навчальних аудиторій. Увагу було звернуто на будівлю колишньої польської школи неподалік Св. Троїцького собору. Оскільки будівля потребувала ремонту, навчання було розпочато 26 жовтня 1945 р. Згодом трирічні курси перейменували у семінарію [2].
Керівництво новоствореного закладу з 1 жовтня 1945 р. було доручено протоієреєві Миколі Тучемському. Отець М. Тучемський народився у 1893 р. в с.Майків на Рівненщині в родині православного священика. Духовну освіту здобував у Волинській духовній семінарії в Житомирі (закінчив у 1914 р.) і Петроградській духовній академії (закінчив у 1918 р.). За представлену роботу йому було присуджено ступінь кандидата богословських наук [3]. Причиною призначення на посаду ректора Луцьких богословських курсів послугувала попередня довголітня пастирсько- викладацька діяльність. У 1924 – 1925 рр. отець Микола Тучемський викладав у Крем’янецькій духовній семінарії, з 1925 по 1940 рр. - викладач, інспектор, ректор Віленської духовної семінарії. Варто зазначити, що духовна школа у Вільно була однією із двох наявних семінарій Польської автокефальної православної церкви у міжвоєнний період. Одночасно він займав високі посади в керівництві Віленсько-Новогрудською єпархією ПАПЦ. Так, більше тридцяти років виконував обов’язки члена Віленської духовної консисторії, був настоятелем місцевого Св. Троїцького монастиря.
Під час Другої світової війни прот. М. Тучемський деякий час продовжував служити у Вільно, а в березні 1942 р. повертається на Волинь. До призначення ректором курсів служив настоятелем церкви у с. Гориньгород-І, тоді Тучинського р-ну Рівненської області [4]. Вибір на о. Тучемського випав ще й тому, що керівництво Московської патріархії робило ставку на дореволюційні кадри, з вищою богословською освітою, намагаючись таким чином передати молодому поколінню не тільки ґрунтовні богословські знання, а й прищепити дух колишньої імперської Російської церкви. Крім виконання основних адміністративних і виховних функцій ректор також викладав Священну історію Нового Заповіту.
До праці у навчальному закладі був залучений також колишній викладач Луцьких пастирських курсів Автокефальної церкви митрофорний протоієрей Стефан Грушко. Він не мав вищої богословської освіти, натомість величезний пастирський досвід. Наприклад, після десятирічної служби на парафіях Холмщини він з 1935 по 1945 рр. очолював клір Св. Троїцького собору у Луцьку [5].
Окрім о. С. Грушка, з колишніх активних діячів національно-церковного руху Волині міжвоєнного періоду, на курсах працював викладачем Євген Богуславський. Доля цієї людини незвичайна. Євген Семенович народився в родині, як він сам зазначав в анкеті, “земського орендатора”. Навчався у Харківській семінарії і Київській академії. Мав учений ступінь кандидата богословських наук. У 20 – 30-х рр. доля занесла його у Західну Волинь, викладав у середніх навчальних закладах Острога, Луцька. В другій половині 20-х рр. Є. Богуславський був обраний послом до польського сейму як представник поміркованих українців краю, прихильників польсько-української співпраці. У 30-х рр. також обирався до сейму Другої Речі Посполитої, але вже як представник Волинського українського об’єднання (регіональної політичної партії) [6]. У політичній діяльності Є. Богуславський значної уваги надавав питанню розмосковлення Православної церкви краю. З приходом на початку 1944 р. радянських військ на Волинь Є. Богуславський близько року працював літературним редактором газети “Радянська Волинь”, а з березня по жовтень 1945 р. – заступником директора інституту удосконалення вчителів. Однак, коли йому запропонували викладацьку роботу у духовному навчальному закладі, він погодився [7].
Уповноважений М. Діденко уважно стежив за формуванням складу педагогічного колективу пастирсько-богословських курсів, збирав інформацію про претендентів у викладачі. Доповідаючи керівництву М. Діденко писав, що Є. Богуславський “був стат-секретарем Петлюри… глибоко ворожий радянській владі”, а о. Стефан Грушко був “правою рукою єпископа Полікарпа, член полікарпівської консисторії” [8]. Підсумовуючи характеристику уповноважений резюмував: “Як на мене, то окрім Богуславського і Грушко можна допустити до викладання 4-х чоловік, а в процесі вивчення цих осіб, у випадку потреби, можна замінити іншими” [9].
Інформація про відкриття у Луцьку курсів для підготовки священнослужителів швидко розповсюдилась по всій єпархії. Заяви на вступ подало 90 чоловік. Біографічні дані 70 з них уважно вивчив
М. Діденко. На підставі цього він представив 4 листопада 1945 р. секретареві Волинського обкому КП(б)У І. Профатілову детальний аналіз складу абітурієнтів. “Як видно з аналізу, – писав уповноважений, – ті, хто подав заяви представляють собою головним чином молодь від 18 до 20 років. Причини цьому… – ще залишився вплив німецько-українських націоналістів, вплив церкви і вплив старої українсько-польської фашистської школи” [10]. Звернув увагу М. Діденко і на національний і соціальний склад вступників – усі абітурієнти були українцями, а 46% з них дітьми “куркулів і заможних селян” [11].
У характеристиці курсантів, яку дав уповноважений у звіті на ім’я П. Ходченка (Київ) 4 грудня 1945 р. знову наголос робився на їх ворожому ставленні до радянської влади [12]. Активне втручання М. Діденка у життя новоорганізованих курсів викликало незадоволення церковників. В умовах невизначеності вектору подальшого розвитку державно-церковних відносин, скарга мала дію. На початку 1946 р. П. Ходченко засудив методи втручання
М. Діденка у навчально-виховний процес пастирських курсів. У відповідь волинський уповноважений у листі від 25 січня 1946 р., №03/т виправдовував свою присутність на вступних іспитах потребою отримати достовірну інформацію про стан справ, оскільки єпископ Микола (Чуфаровський) не надав такої [13]. Характерно, що М. Діденко висловив також незадоволення арсеналом дозволених методів контролю за церковним життям і вимагав більш рішучих дій.
Формування викладацького складу тривало. Під час одного з візитів єпископа Миколи (Чуфаровського) до уповноваженого, владика заявив, що він вже ставив перед патріархією питання про кадрові зміни в семінарії. Зокрема, єпископ просив санкції на звільнення тих викладачів “які через свою минулу діяльність у період німецької окупації не можуть бути ідеологічними вихователями” [14]. У розмові з уповноваженим згадувалось ім’я о. Стефана Грушко, на звільнення якого, однак, патріархія дозволу не дала.
Одним із лояльних до нової влади викладачем виявився о. Олексій Соколовський. Син священика, середню освіту здобув у Російській чоловічій гімназії в Рівному у 1923 р., опісля навчався на православному богословському факультеті Варшавського університету. Магістерської роботи після закінчення факультету не захистив