ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 1697
Скачиваний: 2
Перш ніж розглядати поняття «національна мова», слід з’ясувати, що таке мова загалом.
Мова створена
зусиллями багатьох поколінь. Це скарбниця
духовних надбань нації, досвіду й
співжиття. У її глибинах – філософський
розум, витончений естетичний смак,
поетичність, сила надзвичайної чутливості
до найтонших переливів людських почуттів
і явищ природи. Разом з тим
мова – це
і своєрідний оберіг звичаїв і традицій,
запорука інтелектуального зростання,
розвою та поступу народу.
Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з мисленням. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, місця проживання тощо. Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні. Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізується у звуках, буквах, інтонації, розділових знаках. Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.
Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної та творчої діяльності людини, кожен аспект її свідомості супроводжуються мовою. Національна мова – важлива ознака самобутності народу, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.
Українська мова – національна мова українського народу. Вона пройшла на своєму шляху багато випробувань. Як національна українська мова стверджується в ХІV – ХVІІ століттях, коли поширюється загальна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, щедрівки тощо) і давня українська література (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років примушували талановитих українських письменників, наукових і громадських діячів використовувати російську мовну систему для передачі своєї національної самосвідомості.
Другого удару українська національна мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з’явилася теорія нової історичної спільності – «радянський народ», коли у більшості шкіл у містах, середніх та вищих навчальних закладах навчання проводилося російською мовою. «Мовою міжнаціонального спілкування» велося справочинство, забезпечувалися всі процеси адміністративного, громадського й політичного життя в Україні. Утілювалася чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовності – молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі – перехід цього покоління на російську одномовність – лише справа часу. Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму (двомовності). На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем. Було проголошено ідеологічно «правильний» шлях розвитку української мови – постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів.
І все ж таки національна українська мова вистояла. Сьогодні під національною мовою розуміють тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, засіб і свідоцтво спільності нації, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Можна говорити іншою мовою (напр., російською чи англійською), але при цьому ні росіянином, ні англійцем стати не можна, бо мова – це внутрішній пароль національного характеру й способу світосприйняття.
Мова як така тісно
пов’язана з мовленням, мисленням,
культурою та розумінням людини. На цьому
наголошував український мовознавець
О.
Потебня.
Відомий лінгвіст
вважав народи «духовними одиницями»,
складовими яких є мова
та духові
особливості народу
– його прикмети, те, що прийнято називати
ментальністю
(у перекладі розум,
мислення, душевний склад)
–
національно-психологічна
й водночас філософська характеристика
свідомості й чуттєвої сфери народу,
певних його верств і окремої особи.
Українська ментальність – категорія історична, її основна сутність упродовж століть не змінюється. У ментальності сконцентровується очевидна спільність нашого народу у сприйманні світу, усього сущого в ньому й у самих українцях. На визначення типово національних, водночас і ментальних, рис українців натрапляємо в багатьох наукових працях, художніх текстах, напр.: ...свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку. Пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність; Українці над усе люблять свободу; В українському громадянстві завжди були живі прагнення незалежності; Українське життя має свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру (І. Крип’якевич); ...великий розвиток і талановитість соціальних низів, – почування любові до рідної землі, до отчизни (М. Грушевський); ...музикальність українців, краса церковних співів (Н. Полонська-Василенко), а також: Говорячи про ментальність українця, ми відзначаємо його анархічну суть, фатальне нерозуміння ролі національної єдності, повне неузгодження особистих інтересів з інтересами держави (В. Берестюк).
Українцям властиві сентименталізм, чутливість і ліризм, український гумор, артистизм, легка запальність; людяність, велика життєздатність, талановитість тощо. Ці якості характеризують український етнос, народ, націю в основному і в різних (світосприймальному, філософському, соціопсихічному, історичному, гносеологічному) вимірах.
Кожному народові притаманна своя, індивідуально-неповторна ментальність і мовні засоби її вияву. Кожна мова, переконаний О. Потебня, відрізняється структурно-семантичними відмінностями, номінацією одних і тих же об’єктів реальної дійсності (порівняймо: верба (укр.) – ива (рос.) – wierzba (польс.), мовленнєвою поведінкою (скажімо, північні народи – напр., норвежці, шведи, фіни – говорять тихіше й менш емоційно, ніж південні – зокрема, іспанці та італійці. Переважна більшість південних народів – грузини, цигани, турки, араби – говорять голосніше за італійців та іспанців. Деякі східні народи – японці, в’єтнамці, індуси – спілкуються неголосно). Проте це не головні відмінності.
Різні мови налаштовують особливим чином «увесь механізм думки», відповідно й прийоми мислення, які залежать від етнокультурного досвіду. Так, скажімо, зорове сприйняття різних об’єктів є не відображенням, а конструюванням, моделюванням світу людиною, окремим носієм мови. «Ми можемо порівняти, – писав О. Потебня, – душі різних народів із водомірами, які по-різному розподіляють струмінь сприймань, що протікають крізь них. Візьмімо, наприклад, враження зору. Без сумніву, кожен народ одержує однакові кольорові враження, а проте в кількості назв ми побачимо величезну різницю. У великоросів, наприклад, є, щонайменше, до шістдесяти назв для мастей коней, і всі вони істотно розрізняються між собою, в інших мовах, у німецькій, наприклад, їх значно менше. Що це означає? Якщо ми уявимо собі струмінь сприймань деякої довжини, то одна мова поділяє його на три частини. Інша - на п’ять, десять і більше... Деякі явища одна мова ігнорує (для окремих кольорів, наприклад, цілковито немає назв), а інша – ні. Тому мова налаштовує весь механізм думки особливим, сказати б, індивідуальним чином [9, с. 99]». Отже, різні мови не тільки по-різному номінують об’єкти, але й дають різний «кут зору» на них.
Мова, на думку
вченого, не тільки засіб
вираження й оформлення думки,
але й формування
думки,
конструювання духовного світу людини.
Слово поза контекстом мертве, однак
саме мовленнєва діяльність витворює
специфічний горизонт значень, що фіксує
в мові світогляд. Різні мови відмінні
за напрямом рядів уявлень (асоціативних
рядів) про тотожні ніби предмети, явища.
Напр., слово «калина»
поза контекстом має значення кущової
рослини з білими квітами та червоними
ягодами. Коли ж це саме слово ми вживаємо
в контексті (прислів’я «Без
верби та калини нема України»),
воно вже формує значення національного
символу, опредметнює духовний потяг до
своєї землі, рідного дому, своїх традицій,
що і є асоціативними рядами уявлень
конкретного народу – українців. Таким
чином, мова ніби нашаровує на світ свою
смислову «мережу» й вибудовує різну
картину світу, яка є інтегральною
(нерозривно зв’язаною) складовою
світовідчування, світосприйняття й
світорозуміння. «Мовні світи»
О .
Потебня уподібнює до чарівної замкненої
лінії, яка мова описує довкола носіїв
мови і її межі накладаються на наше
світобачення. Отже, загальна картина
світу у різних народів різна.
Мова орієнтує й спрямовує думку, виражає цінності й ідеали (етичні, естетичні), розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів. Таким чином, неможливо розчленувати мову, мовлення й мислення, так само годі розчленувати культуру, мову й мовлення. Адже саме на рівні живого мовлення відбувається не тільки інтерпретація (тлумачення) та реінтерпретація (повторне тлумачення) культури, але й витворення культурних смислів, які стають опертям культурного процесу й навіть програмують його перебіг. Духовна культура, до якої відносимо традиції, звичаї, вірування, побутову культуру, повсякденне спілкування, норми спілкування, мімічні та жестові коди, особливості комунікації, відображає специфіку сприйняття дійсності, національні особливості картини світу й мислення представників того чи іншого етносу. Національні особливості мислення та поведінки фіксуються в знаках мови і тим самим відображуються в ній. Мова ж, своєю чергою, упливає на розуміння світу.
Під розумінням О. Потебня має на увазі інтерпретацію та реінтерпретацію, але вони не однакові для кожного носія мови, оскільки залежать від індивідуально-психічного досвіду людини. У процесі апперцепції (зумовленість сприйняття людиною предметів, явищ об’єктивної дійсності її попереднім досвідом та її психічним станом у момент сприйняття) залучається не тільки свідоме, але й «уміщене поза свідомістю запас думки», так звані фонові знання – приховані за словом, які належать до глибинного рівня свідомості, немовні знання. А отже, відбувається інтегральна взаємодія культурних, етнопсихологічних, індивідуально-психологічних складових. У психолінгвістиці розрізняють два рівня свідомості: мовний – вербальний, логічно усвідомлюваний, експліцитний (зовні виражений) та позамовний – невербальний, смисловий, неусвідомлюваний, імпліцитний (зовні невиражений). Так, напр., слово «свічка» буде сприйматися мовцями по-різному: одні будуть говорити, що це паличка воску, яка служить для освітлення; інші – що це суцвіття деяких рослин, схоже на свічку; треті – що це пристрій, за допомогою якого запалюють пальну суміш і т.д. Або, скажімо, слово «мама». Ось як сприймає його відомий український письменник Є. Гуцало: «Вимовляю слово «мама» – і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов’язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук – і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті».
Наше розуміння також залежить від способів функціонування культурних артефактів, їхньої залученості в ситуацію спілкування. Ось що писав О. Потебня, коли розмірковував про побутування культурних артефактів: «їх життя (тобто художніх витворів) полягає в тому, що у них розуміється і як розуміються. В іншому разі про них варто говорити як про брилу каменю, шмат полотна і таке інше. Якщо так, то хто стверджуватиме, що розуміння і вплив творів грецької скульптури одне й те ж у квітучі часи Греції і тепер? тоді і тепер це цілковито відмінні твори мистецтва, що мають один і той самий матеріальний субстрат, але не одну й ту саму, сказати б, душу. Ці особливості міняються не тільки в часі, але й від народу до народу [9, с. 117]».
Таким чином, світобачення окремого представника народу, як і ментальних особливостей у цілому народу, зумовлене тісними й водночас складними взаємозв’язками між мовою, мовленнєвою діяльністю, культурою та розумінням, апперцепцією тих чи інших явищ, предметів об’єктивної реальності, які у своїй сукупності моделюють неповторну картину світу кожного народу, формуючи націоцентричні погляди особистості.
Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови. Поняття «загальнонаціональна мова» значно ширше, ніж поняття «літературна мова», адже загальнонаціональна мова охоплює:
-
сукупність мов національностей та всіх територіальних діалектів певної держави;
-
мову певних соціальних колективів;
-
національний фольклор;
-
літературну мову як вищу форму національної мови;
-
національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне й громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.
Завдяки діалектним особливостям українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Для більшості людей, які живуть в Україні, українська мова є рідною, тобто мовою, з якою людина прийшла у світ і «прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності [13, с.515]».
Українська національна мова є основою єднання українців у часі та просторі, осередком духовності, джерелом пізнання світу. Недаремно митці слова оспівують рідну мову, називаючи її Берегинею українського роду, ототожнюючи це поняття з поняттями рідного обійстя, родини, краю, Вітчизни.
З часом, формуючись і удосконалюючись, національна мова закріплюється в літературі, стаючи літературною мовою нації, і поступово витісняє територіальні діалекти.
Літературна мова – вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві:
-
багатофункціональність (охоплює всі сфери комунікативної діяльності суспільства);
-
унормованість (оперує загальноприйнятими усталеними нормами);
-
стандартність;
-
уніфікованість;
-
розвинена система стилів (має розгалужену систему мовних стилів).
Літературна мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну діяльність, культуру, радіо й телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей), є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.
Поняття «сучасна українська літературна мова» слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до нашого часу.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови є І. П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.