ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 1631
Скачиваний: 2
Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Г. Шевченко. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.
Для спілкування характерні усна та писемна форми реалізації літературної мови, на яких ми докладніше зупинимося згодом.
Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.
Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовними нормами мають володіти всі носії мови. Вони є єдиними й загальнообов’язковими.
Мовознавці розрізняють такі мовні норми:
-
акцентуаційні регулюють наголошування слів (а′тлас – атла′с);
-
орфоепічні регулюють літературну вимову – правильну вимову звуків, звукосполучень (розрізнення [г] та [ґ]; оглушення [г] перед наступним глухим приголосним [к′іхт′і] та ін.);
-
графічні регулюють запис звуків на письмі (звук [шч] передаємо буквою щ; звук [ја] на початку слова й складу позначається буквою я);
-
орфографічні регулюють написання слів та їх частин (позначення на письмі подовжених приголосних, уживання м’якого знака, правопис прізвищ тощо);
-
лексичні регулюють слововживання (в українській мові слід уживати захід, а не міроприємство, довідка, а не справка);
-
граматичні регулюють уживання граматичних форм слів, побудови словосполучень та речень (російський прийменник «у» зі значенням місця перебування (у окна) передається прийменником біля – біля вікна; прийменник відповідно вживається з Р.в. іменника у сполученні з прийменником до: відповідно до наказу, відповідно до змін);
-
пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків: так, у реченні «Народ говорить однією мовою – гнучкою, багатою, рясною і барвистою» уточнюючі члени речення (означення), що стоять у кінці речення, відокремлюються тире.
-
стилістичні регулюють відбір мовних засобів відповідно до ситуації спілкування (скажімо, у розмовному стилі не є нормативним уживання великої кількості термінів, характерних для наукового стилю: прибуток, надприбуток, рента, продуцент (виробник), девальвація).
Детальніше зупинимося на кожній з мовних норм, наголосимо на типових помилках, які продукують порушення мовних норм.
Як ми вже зазначали, орфоепічні мовні норми регулюють літературну вимову, під якою розуміють нормалізовану вимову освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Кожному свідомому мовцеві потрібно засвоїти їх, щоб правильно вимовляти слова й уникати помилок, що їх можуть зумовити кілька чинників, зокрема ототожнення писемного й усного мовлення, уплив близькоспоріднених мов, діалектне оточення.
Виокремимо найхарактерніші орфоепічні риси української мови:
-
усі наголошені голосні звуки вимовляються чітко й виразно;
-
відсутнє акання: голова, молоко, корова;
-
у вимові е та и в ненаголошених позиціях наближуються до своїх відповідників: стежити, вишневі;
-
ненаголошений о перед складом з наголошеним у, і вимовляється нечітко, з наближенням до у: голубка, у кожусі;
-
тверді шиплячі: ріж, річ, малюєш;
-
тверді губні: кров, степ;
-
подовження шиплячих і передньоязикових (д, т, ш, с, ж, з, ч, ц, н, л, р): ллю, збіжжя, узбіччя, суддя, латаття;
-
збереження дзвінкості в кінці слова та перед глухим: гриб, гадка, їж;
-
глухі перед дзвінкими в середині складу звучать дзвінко: просьба, боротьба;
-
злиті звуки дж, дз: джміль, дзюркотіти;
-
різна артикуляція гортанного г і проривного задньоязикового ґ: гай, галас; ґанок, ґуля;
-
уживання звукосполучення хв у власне українських словах: хвартух, хвіртка, хвастнути.
Правильна, нормативна вимова значною мірою залежить від наголошення слів. Акцентуаційні норми регулюють вибір варіантів розташування й переміщення наголошеного складу серед ненаголошених. Такі норми в українській мові є цілком сформованими, але найменш усталеними, оскільки є кілька чинників її розхитування:
-
необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову;
-
уплив сусідніх мов, зокрема російської;
-
надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, у творах сучасних авторів.
Особливістю українського мовлення є переміщення наголосу в іменниках I відм. мн. на закінчення. Напр.: кни́жка – книжки́, книжка́ми, книжка́м; ві́тер – вітри́, вітра́ми, вітра́м. Отже, у формах однини наголос переважно постійний, у формах множини він переноситься з основи на закінчення.
В українській мові існує значна група власних географічних назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, напр.: Ки́ївщина – (бо Ки́їв), Полта́вщина – (бо Полта́ва), Ха́рківщина – (бо Ха́рків), Доне́ччина – (бо Доне́цьк).
Слід запам’ятати наголошення особових форм дієслова бути: бу́ду, бу́деш, бу́дуть, бу́де, бу́демо...; була́, було́, були́.
Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нести́, вести́, везти́ та ін. Напр.: нести́ – принести́, пронести́, занести́, піднести́, внести́... (а не прине́сти, зане́сти...).
Слід звернути увагу й на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання), вони наголошуються на тому складі, що й в інфінітиві. Напр.: чита́ти – чита́ння; писа́ти – писа́ння, пита́ти – пита́ння, пізна́ти – пізна́ння
Однаково наголошуються словосполучення кварта́ли будинків і кварта́ли року.
Пам’ятаймо й про наголошення таких часто вживаних іншомовних слів: діало́г, катало́г, моноло́г, міліме́тр, сантиме́тр, кіломе́тр, демокра́тія, бюрокра́тія, аристокра́тія.
Часто мовці припускаються акцентуаційних помилок у таких словах: аге́нт, ви́падок, листопа́д, обіця́нка, пере́пустка, сільськогоспода́рський, тара́нтул, украї́нський, цеме́нт, це́нтнер.
Не
слід також забувати, що значна частина
слів української мови відрізняється
від наголошення їхніх прямих відповідників
у російській мові: верете́но
(рос. веретено́),
вітчи́м
(рос. о́тчим),
о́лень
(рос. оле́нь),
при́чіп
(рос.
прице́п),
ре́шето
(рос.
решето́),
черпа́ти
(рос. че́рпать).
Одне й те саме слово в різних наголошених позиціях означає й різні поняття. Такі слова називають омографами. Напр.: доро́га додому; дорога́ серцю пісня; заня́ття до душі; заняття́ з ділового мовлення.
Часто наголос виражає граматичне значення слів: кни́жки (одн.) – книжки́ (мн.), сестри́ (одн.) – се́стри (мн.), вікна́ (одн.) – ві́кна (мн.).
Система наголосу сучасної української літературної мови сформувалася переважно на південно-східній діалектній основі. Вона стабілізувалася, і лише незначна група слів має два наголоси: ма́бу́ть, алфа́ві́т та ін.
Зверніть також увагу на групу слів та словоформ, в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм. Напр.:
Правильно Неправильно
беремо́ бере́мо
ви́падок випа́док
ри́нковий ринко́вий
текстови́й те́кстовий
фено́мен феноме́н
Окрім словесного, велике значення має логічний наголос. Це посилення наголосу на певному слові чи складі для увиразнення висловленого за допомогою голосу. Напр.: Шукай під столом. Шукай під столом.
Для того, щоб обмін думками відбувався в писемній формі, необхідно позначати звукове мовлення на письмі. Графічний знак, що служить для позначення на письмі звука, називається буквою або літерою, графемою. Отже, буква є графічним знаком звука. Одна й та сама буква в різних мовах позначає різні звуки, напр.: буква т у східнослов’янських мовах позначає звук [т] і [т′], а в романо-германських – звук [м]; буква и в українській мові позначає звук [и], у російській – звук [і], у латинській, романо-германських – звук [у]. Графічні норми, таким чином, регулюють правильну передачу звуків на письмі. З позначенням звуків на письмі пов’язана й орфографія. Орфографія – система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови в писемній формі. Як синонім орфографії вживають термін правопис, але він має ширше значення, оскільки включає в себе й пунктуацію. Орфографія тісно пов’язана із графікою, але не тотожна їй. Графіка є засобом, інвентарем орфографії, а орфографія – це правила вживання графічних засобів.
Як ми вже зазначали, орфографічні норми – загальноприйняті правила (система правил) передачі мови на письмі (правопис). Орфограма – відповідне орфографічним правилам або традиції написання, яке треба вибрати з ряду можливих графічних варіантів при однаковій їх вимові. Так, графіка дає в розпорядження дві літери – е та и – для позначення ненаголошених голосних у словах весна та жити. З можливих варіантів (е чи и) у слові весна за правилами української орфографії можна вжити тільки літеру е, тому що цією літерою позначається голосний цього кореня в сильній позиції – ве́сни, а в слові життя́ – тільки и, бо жи́ти. Якщо ж у слові замінити літеру ж на ш, то зміниться і вимова, і значення (жити – шити). Отже, у цьому випадку вибору для написання не було, бо це не орфограма. Орфографічні помилки можливі тільки тоді, коли є вибір літер, уживання яких не впливає на вимову слова. Напр., у слові коза, ринок, рот усі звуки позначаються своєю літерою. Тому, по-перше, немає вибору, а, по-друге, при заміні з них хоч одної літери виникнуть інші слова: коса, шинок, лот. У таких словах орфографічні помилки практично не зустрічаються. Розрізняють практичні та теоретичні орфограми. Практичні орфограми – такі, де є можливість зробити помилку, а теоретичні – де такої можливості немає.
Виокремлюють орфограми, пов’язані з:
-
вибором літери на позначення фонем у слабкій позиції: просьба (просити), легкий (легенький, легко), палець (пальця);
-
наявністю чи відсутністю літери: будь-як – будяк, Умань – Уманщина, близький – боязкий;
-
вибором написання разом, окремо чи через дефіс: по-нашому – по нашому, півострів – пів-Європи, будь-кого – будь у кого, Біла Церква – білоцерківський;
-
вибором великої (прописної) та малої (рядкової) літери: ба′тьківщина – Батьківщи′на, ліс – Булонський Ліс;
-
переносом частини слова з одного рядка на інший: обі-брати (а не обіб-рати), крі-сло і кріс-ло;
-
характером скорочення слова: с. - село, селян. – селянський;
-
передачею українською мовою запозичених слів: дифтонги au передаються переважно через ау: аудиторія, аудієнція, лауреат. Разом з тим у цілому ряді слів au передається через ав: автентичний, автобіографія, авторитет.
В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами:
-
фонетичний – якщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то це слово пишеться за фонетичним принципом. За цим принципом пишуться слова вода, гарний, кіт, мудрий, пишний, розбити, сказати, схопити.
-
морфемний – якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфемним принципом. Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: від-значений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (ніс-) і постфікса -ся.
-
історичний (традиційний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфемним складом, ні певним правилом. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, формуляр. Традиційним українським є звукосполучення хв у словах хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст.
-
смисловий (семантичний або диференціюючий). Написання слова залежить від того, що це слово означає, яке його семантичне значення: Ведмідь (дійова особа байки) – ведмідь (тварина), гончар (професія) – Олесь Гончар (прізвище українського письменника), назустріч (прислівник) – на зустріч (іменник з прийменником).
Не менш важливими в мовній діяльності є знання лексичних норм, які встановлюють правила слововживання. Їм притаманні не тільки стабільність і консерватизм, а й рухливість. Лексичні норми зафіксовано у «Словнику української мови» в 11-ти томах (1070 – 1980), «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001), «Російсько-українському словнику» в 3-х томах (1983 –1985), «Орфографічному словнику української мови» (1994) та ін.
Порушення цих норм продукує появу недоліків слововживання, на яких ми й зупинимося.
Лексичний повтор – найпоширеніша помилка в усному, а особливо – у писемному мовленні, що полягає в контекстуальному повторі одного й того ж слова. Напр.: Найвизначнішим твором Т. Шевченка є поема «Сон». У цій поемі Шевченко вдається до засобів сатири, за допомогою яких викриває потворні сторони тогочасної дійсності, зокрема свавілля самодержавства. Для уникнення лексичних повторів уживаємо особові та вказівні займенники (він, вона, його; цей, той), використовуємо контекстуальні синоніми (Шевченко – Кобзар, український геній, великий поет). Лексичний повтор допускається в текстах наукового та офіційно-ділового стилів, оскільки для них неприйнятна двозначність у тлумаченні понять, а тому нерідко в одному абзаці можуть зустрічатися одні й ті самі слова. Напр.: У своїй основі економіка є емпіричною наукою. Спочатку вона допомагає пояснити світ навколо нас, а далі – виробити економічну політику, що ґрунтується на міцних економічних засадах і може підняти життєвий рівень людей в країні та за її межами. Макроекономічна теорія – найбільш складний і разом з тим важливий розділ економічної науки. У текстах таких документів, як договір, контракт, досить часто вживаються варіантні найменування (Київська міська довідково-інформаційна контора – Київміськдовідка) для уникнення лексичних повторів, а також заміна назви підприємства або ж прізвища, ім’я, по батькові особи на мовні штампи типу «Замовник», «Виконавець», «Продавець», «Покупець» для спрощення запису інформації.
Нерідко помилковим є застосування плеоназмів і тавтологій.
Плеоназм являє значеннєвий повтор, що виникає при вживанні слів, значення яких частково або цілком збігається: різні варіанти – варіант і є розходження; потерпіти повне фіаско – фіаско і є повною поразкою.
Тавтологія – значеннєвий повтор, що виникає в тих випадках, коли в реченні стоять поруч однокореневі слова, близькі за змістом і звучанням: користь від використання агрегатів; установлено дві фасувальні лінії для розфасування.
Мовні штампи – колись образні вислови, зайві слова, стилістично невмотивовані словесні повтори, які створюють негативний стилістико-смисловий ефект. Хоч мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів. Втрата нормативності особливо помітна там, де повинна переважати індивідуальна манера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв'язку з; згідно з; в результаті; в силу; з метою та ін., іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання негативно впливають на сприймання.
Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економно висловити думку. Тому й спостерігається нанизування кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання підвищення; забезпечення виконання; здійснення завдання, виконання зобов’язання. У таких випадках найкраще один з іменників (перший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання; виконати зобов’язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експеримент, дослідження та ін., за якими йде не властивий загальнонародній мові прийменник по. Повторюючись у багатьох словосполученнях, він також штампує мову: робота по впровадженню..., боротьба по винищенню..., експеримент по застосуванню..., дослідження по ліквідації..., які треба замінювати словосполукою із прийменником з або зовсім змінювати (впроваджувати, винищувати, експеримент із застосування, дослідження з ліквідації).