Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? Що я від цього отримаю?). Можна виокремити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

• особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто «замикає» інформацію на собі);

• професійна (суб’єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);

• громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення внеску в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більший внесок я зроблю у розвиток суспільства, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що всі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.

Ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, – це реакція суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

• байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет обговорення. Причина – незачеплений інтерес суб’єкта;

• угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, приймає погляди іншого, так само легко від них відмовляється й захоплюється поглядами третього і т.п. Такий тип реакції зумовлений відсутністю в суб’єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з’явитися ще в одному варіанті: суб’єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні в суб’єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий;

• конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта(ів) на дії іншого суб’єкта(ів); як наслідок – позиція конфронтації: небажання розуміти іншого. Конфліктна реакція існує у двох формах: відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів); прихований конфлікт (суб’єкт вочевидь не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом – очі, міміка, жести – виявляє неприйняття поглядів суб’єкта(ів);

• конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на розуміння іншого; як наслідок – між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. В інтерпретації Г. М. Сагач, «розуміння» означає адекватну передачу першоджерела (книги, погляду людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

---

Відповідно до існуючої в соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі:

1. «Про що» (суб’єкт, знаходячись на цьому рівні, має приблизне уявлення про предмет, бачить його лише в найзагальніших рисах). Передусім це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет у цілому.

2. «Про що + що» (на цьому рівні суб’єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам’ятовування чужих думок).

3. «Про що + що + як» (суб’єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку – роздуми).

4. «Про що + що + як + навіщо» (знаходячись на цьому рівні, суб’єкт здатний поставити собі запитання: «Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де й коли я можу використати ці знання?». Інакше кажучи, суб’єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверхневими за своїми характеристиками, тому саме на цих рівнях найбільш імовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який спрямований на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб’єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій – інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування). Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються у процесі безпосереднього спілкування.

Виокремлені нами ознаки аудиторії стосуються процесу планування й виголошення промови, однак важливо знати й про культуру сприймання публічного виступу, підтримки зв’язку з аудиторією за допомогою питань. Саме до цих аспектів і звернемося далі.

Сприйняття публічного виступу передбачає активну позицію слухачів, зокрема уміння ставити питання.

Залежно від наявності чи відсутності в канві самого запитання наявних відповідей, запитання розмежовують на відкриті та закриті. Різницю між ними легко відчути, якщо порівняти такі два формулювання запитань: «На вашу думку, яка завтра буде погода?» і «На вашу думку, завтра буде дощ чи ні?». Перше запитання дає можливість відкритої відповіді, друге наче «закрите» варіантами, які можуть бути вибрані. У цьому випадку альтернативними є відповіді дві: «так» і «ні». Але їх може бути три (напр., у запитанні «Як ви вважаєте, шахи – наука, спорт чи мистецтво?» чи навіть більше, причому не лише коротких, а й розгорнутих).

---

За змістом запитання можна поділити так: запитання про факти, запитання про знання, запитання про думки. Цю градацію слід проводити для того, щоб згодом розрізняти інформацію, яку одержано з відповідей на запитання різних типів, і по-різному реагувати на ці відповіді. Повідомлення про факти можна й потрібно перевіряти, знання співбесідника слід оцінювати за їх повнотою, а думку лише враховувати. Недоречно, напр., на відповідь щодо висловлювання людиною своєї думки говорити «я вам не вірю». Якщо ви хочете переконати співбесідника, потрібно розібратися, на яких знаннях і фактах базуються погляди вашого опонента.

Доречно згадати про деякі інші види запитань.

Риторичні запитання – такі, що не потребують відповіді (на них ми вже наголошували). Вони не спрямовані на одержання інформації з тієї чи тієї теми, а виконують роль акценту, іноді заклику («Чи можемо ми миритися з таким становищем?», «Хіба це справедливо?» тощо). Іноді такі запитання допомагають віднайти слабкі місця в аргументації чи знаннях опонентів. Запитання для обдумування наштовхують співбесідника детально проаналізувати й прокоментувати всю раніше одержану інформацію, ще раз осягнути якісь складні аспекти теми, що обговорюється. Модель побудови таких запитань: «Чи правильно я зрозумів ваші слова про те, що...», «Чи зумів я достатньо показати Вам...» тощо. Уміло сформульовані запитання не тільки сприяють поліпшенню взаєморозуміння, але й дають співбесідникові можливість внести корективи до викладених раніше поглядів (позиції), причому зробити це в психологічно комфортних умовах, «не втрачаючи обличчя».

Є кілька правил формування запитань:

• оптимальна лаконічність у викладі думок;

• відмова від уживання слів з подвійним значенням та фраз, які можна неправильно тлумачити.

У запитання потрібно вводити слова «чому», «для чого», «як», «яким чином», «коли», «де», «звідки» тощо. Це змусить співрозмовника відповідати широко, а не обмежуватися лаконічними «так» або «ні».

Інша ознака культури сприйняття публічного виступу, поряд з умінням ставити запитання, – уміння слухати.

Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70 % активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому приблизно 42 % цього часу відводять слуханню, 32 % – мовленню, 15 % – читанню і 11% – писанню. Тобто людина в повсякденному житті слухає більше, ніж говорить.

Слухання – вид комунікативної діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації.

Будучи інтенціональним процесом, слухання не може відбуватися автоматично. Тобто семантикою дієслова слухати позначається активний процес; семантика дієслова чути фіксує лише процес сприйняття, тобто «пасивно сприймати слухом».

Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, запам’ятовування.

---

Сприйняття слухом. Це перший етап слухання, фізіологічний процес відбору звукових подразників. У його межах виокремлюють декілька аспектів діяльності слухача (адресата):

• адресат виокремлює звуки мовлення зі сфери фізичних звуків узагалі, тобто зі звукового «тла»;

• розрізняє звуки (наприклад, б – п);

• у сукупності звуків упізнає слова, речення тощо;

• розпізнає значення слів, повідомлень.

Швидкість людського мовлення становить приблизно 100 – 150 слів  
на  хв. Водночас людина здатна сприйняти й зрозуміти до 400 – 500 слів на хв., тобто потенціал сприйняття людиною мовлення значно більший, ніж можливості породження мовлення.

Уважність. Це явище психологічне. Людська психіка сприймає звуки селективно (від лат. вибраний, дібраний). Явище підбору потрібних звукових, зорових тощо сигналів – це селективна увага. Вона активно використовується учасниками спілкування тоді, напр., коли кілька осіб говорять одночасно.

Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (усе, що людина може фізично сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Усе, що перебуває поза мінімальним порогом, як правило, не сприймається й не інтерпретується. Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індивідуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття, тим менша увага до самого процесу комунікації й відповідно менший обсяг сприйняття інформації. На наступному етапі
слухання – розумінні (інтерпритації) – ми вже зупинялися.

Запам’ятовування. Це процес зберігання інформації для пізнішого її використання. Буває короткотривалим (оперативним) і довготривалим. Короткотривале запам’ятовування дає змогу учасникам орієнтуватися у плині комунікації, пам’ятати попередні репліки, аргументи, цифри, факти тощо. Довготривале – сприяє орієнтуванню у світі загалом, підтримуванню контактів з людьми, збереженню в пам’яті важливих подій, слів, учинків.

За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам’ятовує лише 50 %, через вісім годин – 35 %, за два місяці – ледве 25 %. Ці 25 і називають осадовою інформацією.

Типи слухання. Слухання є активним складним процесом і має різне спрямування. З огляду на це виділяють чотири його типи:

1. Слухання заради задоволення: слухання музики, трансляцій спортивних матчів, вистав тощо; розмови на дружніх вечірках, товариські дискусії. Інтелектуальна або ж інша користь від такого слухання є не запланованою.

2. Уважне, вдумливе слухання: слухання лекцій, новин по радіо, інструкцій з певних проблем тощо. Мета такого слухання – розуміння й запам’ятовування. У разі безпосередньої інтеракції важливою умовою є партнерська, симетрична комунікація.

3. Критичне слухання: наявне в разі невпевненості в достовірності інформації, її тенденційності й однобічності; критично слухають людину, погляди якої відверто неприйнятні тощо.

4. Емфатичне (з англ. співчуття, співпереживання) слухання: має місце в тому разі, коли слухач прагне увійти в ситуацію мовця і його слова сприймає крізь призму його (мовця) досвіду, почуттів тощо; сприяє дружнім стосункам між людьми, робить слухача «гросмейстером» спілкування.

---

Як бачимо, під час виголошення публічного виступу реципієнт сприймає слухом мовні знаки, зіставляє відрізки мовлення, щоб зрозуміти загальний задум оратора. При цьому слухач може бути уважним чи неуважним (це зумовлено передусім соціально-психологічними, індивідуально-особистісними ознаками аудиторії), застосовувати такі типи слухання, як вдумливе чи критичне, чи поєднувати їх. Якщо публічний виступ яскравий, оригінальний, співзвучний з думками аудиторії, то він запам’ятається надовго.

Отже, основою міжособистісного спілкування, вербальної комунікації загалом є породження й сприйняття мовлення. Обидва процеси є когнітивно зумовленими, інтенціональними й передбачають один одного. Результатом породження адресантом мовлення є тексти (дискурси); результатом процесу сприйняття – інтерпретація їх адресатом.

---

Смотрите также файлы

• Materialoznavstvo_2013_pravl_1.doc

• Адаптація до глобальних змін клімату.doc

• Звіт_ТОВ_Журавка.doc

• Сам. роб.ОБЛАДНАННЯ.doc

• обмін вуглеводів.doc